“Мене турбує, чи зумієш Ти також у своїй, уже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть у тім випадку, коли б Тобі довелося вік свій вікувати на еміграції, щоби діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може, й невиданої ніколи дідівщини. Щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди могли добровільно нести всі жертви, яких Україна від них вимагатиме...” Чи ж ці слова не є заповітом для кожного українця, на чужині перебуваючого?...
1923 року, в травні, Павло Петрович Скоропадський святкував свій день народження (Гетьману України виповнилося 50 років). Стрижнем цього святкування став зачитаний Павлом Скоропадським лист до свого сина Данила. Гетьман звертався до сина такими словами:
Дорогий сину! 30 січня, за старим стилем, виповнилося твоє повноліття... З цього приводу я хочу висловити на письмі Тобі для пам’яті й для обдумування мої думки, про які я вже розмовляв з Тобою не раз і про які Ти мусиш свою думку скласти і відповідно своє життя й свою діяльність направити.
Перш за все, звертаю Твою увагу на те, що відданіші предки Твої ніколи не бажали собі спокійного життя, без турботи і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі знали, що там зустрінуть тяжку працю і найбільші небезпеки, й цими тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, великого матеріального достатку й до видатної ролі в історії свого народу і краю.
Вдруге, звертаю Твою увагу на те, що предки Твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого вони дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист, ними виявлений.
З материнського боку Ти також маєш українську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походила з Чернігівської, староруської, себто, теж української шляхти. Бабуся Твоя, по матері, - з роду колишньої старшини козацької – Кочубеїв.
Так що в жилах Твоїх тече українська кров. Але народився Ти на світ Божий у чужім краю, в чужім краю прожив Ти дитячий свій вік, і хоч у сім’ї Твоїй ніколи не вмирала українська традиція, одначе ширше оточення, товариство і все життя навкруги були чужі, неукраїнські.
Юнаком Ти приїхав на Україну за Гетьманщини і короткий час, усього кілька місяців, перебував у вкраїнському оточенні й атмосфері українського державного життя. Потім наспіли тяжкі події, край Твій корчився в судорогах революції, і, як завжди при таких нещастях буває, дикі, антидержавні, негативні інстинкти випливали в народі нагору, брали верх, топлячи в бруді і крові те, що було доброго, будуючого, позитивного.
Бачивши все те, Ти міг набути відрази до свого народу, міг загубити любов і повагу до нього. Далі Ти ріс і зрів на еміграції, серед зовсім чужих людей, товариства й умов, у багатьох випадках порівняння могли бути не на користь свого народу.
Тільки Твоя родина і невелике число близьких до нашої родини земляків будили в Твоїй душі добрі спогади про Твій край і свідомість Твоїх обов’язків перед Українським народом. Тому Ти не стратив почуття своєї національності, тому Ти відчуваєш себе українцем.
Але цього ще замало. Мене турбує, чи життя на еміграції, серед чужих людей і обставин не прив’яже всю або більшу частину Твоєї уваги й сил до чужих нашій Батьківщині інтересів і чи не залишишся Ти Українцем тільки з назви.
Мене турбує, чи зумієш Ти також у своїй, уже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть у тім випадку, коли б Тобі довелося вік свій вікувати на еміграції, щоби діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може, й невиданої ніколи дідівщини. Щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди могли добровільно нести всі жертви, яких Україна від них вимагатиме...
Коли згадати до цього, що Україна цілі віки не живе державним самостійним життям, що територія тепер етнографічна українська взагалі ніколи ще не була об’єднана в одне державне тіло, що різні частини українського народу протягом віків відчували на собі різноманітні впливи, то стане зрозумілим, настільки тепер об’єднання всієї цієї мішанини при розбитості й нечисленності культурної правлячої верстви важко осягнути, а ще важче всю цю мішанину в одну державу організувати.
Ця неймовірна трудність щодо організації української етнографічної маси в українську свідому націю й щодо організації Української національної держави не повинна нас – активнішу частину панства – лякати і дезертирів із нас робити.
Свій обов’язок ми виконали чесно й повною посвятою. Встає таким чином перед нами питання не про те, чи будувати Українську Державу чи ні, а про те, як найліпше до цього великого і тяжкого діла приступитися.
Відповідно тяжким обставинам і величі завдання, мусить бути вибраний і спосіб організації. Тому власне серед політично думаючої частини українців останніми часами стала все більше і більше зміцнюватися думка, що тільки монархічний принцип зможе дати потрібну силу й витривалість організації провідної верстви, а значить і цілому українському рухові.
Ти, може, завважиш те, що багато прикладів, коли родини з вищого стану через ту чи іншу причину переселялися до чужого народу, становилися в ряди провідної верстви і з честю служили новій своїй Батьківщині, то чом, мовляв, нашому народові не зробити того самого. На це я дам Тобі таку відповідь: треба розрізняти два випадки, коли культурніша, правляча верства емігрує з краю.
Перший, коли в краю цієї верстви забагато, коли вона надміру велика числом і для багатьох не знаходиться ні відповідної праці, ні становища. Тоді частковий вихід її з краю й перехід на службу до іншої держави для предківської землі й нації є тільки корисним, бо звільняє її од зайвих елементів, од репродукції вищих класів і разом з тим сприяє розповсюдженню культурних і політичних впливів її.
Трапляється й інше, коли, як це вже кілька віків повторюється на Україні, культурної, правлячої верстви там замало, щоби піддержувати в краю постійний порядок, щоби здержувати народні маси в послуху й при тяжких для державної влади обставинах. В такому випадку культурна, правляча верства йде на еміграцію з примусу, під загрозою повного її винищення.
Примусова еміграція культурніших, вищих класів приносить краєві занепад, руїну, тим більше, що на еміграцію виходять кращі, більш стійкі елементи, які коритися дикій, руїнницькій стихії черні не хотять і не вміють, які звичайно емігрують із наміром вичекати ліпших обставин, щоби знову до свого краю повернутися і його державне життя по-розумному будувати.
Денаціоналізація такої еміграції є великим нещастям для краю, особливо для такого краю, як Україна, і такого народу, як Український нарід, бо на Україні вже ось кілька століть цей культурний шар винищується, вигибає в боротьбі за державну незалежність свого народу від рук збунтованої частини того самого народу.
Ці вічні заворушення на Україні виникають через те, що Український нарід по-своєму типу належить до західної, осілої культури, але має також багато в собі елементів нових, з кочовничими бездержавними інстинктами. Ці останні осілою українською людністю ще не асимільовані. Вони ж з осілим життям, опертим на європейських правових нормах, миритися ще не хотять, а для кочового життя давно вже на Україні немає потрібного простору. Тому цей кочовик уже більше трьохсот літ все на тісноту земельну нарікає, обробляти землі як слід і не вміє, дійсної причини свого невдоволення не знає і зрозуміти не може, і при першім ліпшим випадку, при кожнім ослабленні державної влади починає бунтувати і свого осілого сусіду, чи то пана-хлібороба, чи заможнішого селянина починає руйнувати, намагаючись їх дощенту знищити, думаючи, що пани-хлібороби та заможніші селяни ту тісноту роблять.
Так наш край цими кочовниками не один раз був зруйнований. Але й опісля повної руйнації всіх панських маєтків і більших господарств селянських кочівники наші потрібного їм простору здобути не змогли. Вони тільки руйнували культурні господарства і всю промисловість, чим безмірно погіршували і погіршують умови свого існування, бо позбавили себе можливості мати заробітки, а зруйнувавши культуру хліборобську, досягли того, що врожаї стали цілком залежати від примх природи.
Однак природа в Україні вимагає дуже великого вміння у веденні сільського господарства, тому почалися часті та небувалі неврожаї. В страшних муках голоду губить свою енергію цей кочовик, свій запал до бунту.
Саме тепер відбувається на Україні процес вишколення й дисциплінування кочовика голодом і злиднями, давно вже призабутими, завдяки передвоєнному економічному розквіту України.
Настане вже швидко час, коли кочівник остаточно посмирнішає і тоді знову український хлібороб-пан і куркуль потрібні будуть Україні, потрібні будуть люди старої, з роду в рід плеканої культури, бо це потрібно для організації складного сучасного господарства, для організації зовнішньої оборони краю.
За те, що тільки монархічний лад зможе організувати Україну, засвідчує той факт, що край цей хліборобський, міське населення, так звана дрібна буржуазія і пролетаріат зовсім нечисленні.
З історії народження нових держав відомо, що всі хліборобські держави будувалися при монархічній владі, а республіканський устрій зародися тільки там, де в краю зростала кількість міського населення: купців, ремісників і промислових безземельних робітників. До того ж візьмемо до уваги, що в українському народові не могло досі виробитися державних навиків, бо він, можна сказати, ніколи не жив державним життям, що завдяки вічному неспокою, вічній руїні, культурний провідний шар не міг на Україні в такій мірі, як в інших націй нарости. Той прошарок національної інтелігенції, що був перед революцією – виявився слабким кількісно, слабким внутрішнім своїм роз’єднанням, слабким своєю відірваністю од народної маси, цей шар у значній мірі під час революції й загинув.
Коли також приймемо до уваги, що всі недавні та давні спроби, республіканські й демократичні, на Україні призводили тільки до даремної загибелі кращих синів її, то стане зрозумілим, чому більш активна частина патріотичного українського класу та статечного селянства-хліборобів у 1918 році відновила в Україні Гетьманську владу.
Лише монархізм, який опирається, з одного боку, на стародавніх українських культурних звичаях і на давню українську історичну традицію, а з другого боку, на досвід західноєвропейських монархій, зможе вивести Україну на державний шлях.
Я ставлю Тобі, мій сину і єдиний спадкоємне моїх прав і обов’язків, запитання: чи готовий ти мої права і обов’язки на себе перейняти і до кінця їх непохитно нести?
Пам’ятай, що раз Ти приймаєш на себе добровільно мої права і обов’язки, Ти мусиш дбати про те, щоби бути достойним великого завдання на себе прийнятого.
Пам’ятай, що для виконання цього великого завдання, Ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї й добре зорганізованих помічників, і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати і готувати все життя.
Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає Тебе. Щоби все це обдумати і свідомо те чи інше рішення прийняти, я даю Тобі реченець до Дня Святої Покрови цього року.
Щиро Тебе люблячий Павло Скоропадський.
--------------------------------------------------- Подано для душі кожного Українця у світлої памяті мого Батька (Гетьманича Данила Павловича Скоропадського) і Діда (Гетьмана Павла Петровича Скоропадського).
На многая, многая літа!
Герої не вмирають!
Український Гетьманич Борис Данилович СКОРОПАДСЬКИЙ
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Павло Скоропадський. Заповіт синові
Світ:
“Мене турбує, чи зумієш Ти також у своїй, уже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть у тім випадку, коли б Тобі довелося вік свій вікувати на еміграції, щоби діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може, й невиданої ніколи дідівщини. Щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди могли добровільно нести всі жертви, яких Україна від них вимагатиме...” Чи ж ці слова не є заповітом для кожного українця, на чужині перебуваючого?...
09050301e.jpg
1923 року, в травні, Павло Петрович Скоропадський святкував свій день народження (Гетьману України виповнилося 50 років). Стрижнем цього святкування став зачитаний Павлом Скоропадським лист до свого сина Данила. Гетьман звертався до сина такими словами:
Дорогий сину! 30 січня, за старим стилем, виповнилося твоє повноліття... З цього приводу я хочу висловити на письмі Тобі для пам’яті й для обдумування мої думки, про які я вже розмовляв з Тобою не раз і про які Ти мусиш свою думку скласти і відповідно своє життя й свою діяльність направити.
Перш за все, звертаю Твою увагу на те, що відданіші предки Твої ніколи не бажали собі спокійного життя, без турботи і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі знали, що там зустрінуть тяжку працю і найбільші небезпеки, й цими тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, великого матеріального достатку й до видатної ролі в історії свого народу і краю.
Вдруге, звертаю Твою увагу на те, що предки Твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого вони дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист, ними виявлений.
З материнського боку Ти також маєш українську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походила з Чернігівської, староруської, себто, теж української шляхти. Бабуся Твоя, по матері, - з роду колишньої старшини козацької – Кочубеїв.
Так що в жилах Твоїх тече українська кров. Але народився Ти на світ Божий у чужім краю, в чужім краю прожив Ти дитячий свій вік, і хоч у сім’ї Твоїй ніколи не вмирала українська традиція, одначе ширше оточення, товариство і все життя навкруги були чужі, неукраїнські.
Юнаком Ти приїхав на Україну за Гетьманщини і короткий час, усього кілька місяців, перебував у вкраїнському оточенні й атмосфері українського державного життя. Потім наспіли тяжкі події, край Твій корчився в судорогах революції, і, як завжди при таких нещастях буває, дикі, антидержавні, негативні інстинкти випливали в народі нагору, брали верх, топлячи в бруді і крові те, що було доброго, будуючого, позитивного.
Бачивши все те, Ти міг набути відрази до свого народу, міг загубити любов і повагу до нього. Далі Ти ріс і зрів на еміграції, серед зовсім чужих людей, товариства й умов, у багатьох випадках порівняння могли бути не на користь свого народу.
Тільки Твоя родина і невелике число близьких до нашої родини земляків будили в Твоїй душі добрі спогади про Твій край і свідомість Твоїх обов’язків перед Українським народом. Тому Ти не стратив почуття своєї національності, тому Ти відчуваєш себе українцем.
Але цього ще замало. Мене турбує, чи життя на еміграції, серед чужих людей і обставин не прив’яже всю або більшу частину Твоєї уваги й сил до чужих нашій Батьківщині інтересів і чи не залишишся Ти Українцем тільки з назви.
Мене турбує, чи зумієш Ти також у своїй, уже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть у тім випадку, коли б Тобі довелося вік свій вікувати на еміграції, щоби діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може, й невиданої ніколи дідівщини. Щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди могли добровільно нести всі жертви, яких Україна від них вимагатиме...
Коли згадати до цього, що Україна цілі віки не живе державним самостійним життям, що територія тепер етнографічна українська взагалі ніколи ще не була об’єднана в одне державне тіло, що різні частини українського народу протягом віків відчували на собі різноманітні впливи, то стане зрозумілим, настільки тепер об’єднання всієї цієї мішанини при розбитості й нечисленності культурної правлячої верстви важко осягнути, а ще важче всю цю мішанину в одну державу організувати.
Ця неймовірна трудність щодо організації української етнографічної маси в українську свідому націю й щодо організації Української національної держави не повинна нас – активнішу частину панства – лякати і дезертирів із нас робити.
Свій обов’язок ми виконали чесно й повною посвятою. Встає таким чином перед нами питання не про те, чи будувати Українську Державу чи ні, а про те, як найліпше до цього великого і тяжкого діла приступитися.
Відповідно тяжким обставинам і величі завдання, мусить бути вибраний і спосіб організації. Тому власне серед політично думаючої частини українців останніми часами стала все більше і більше зміцнюватися думка, що тільки монархічний принцип зможе дати потрібну силу й витривалість організації провідної верстви, а значить і цілому українському рухові.
Ти, може, завважиш те, що багато прикладів, коли родини з вищого стану через ту чи іншу причину переселялися до чужого народу, становилися в ряди провідної верстви і з честю служили новій своїй Батьківщині, то чом, мовляв, нашому народові не зробити того самого. На це я дам Тобі таку відповідь: треба розрізняти два випадки, коли культурніша, правляча верства емігрує з краю.
Перший, коли в краю цієї верстви забагато, коли вона надміру велика числом і для багатьох не знаходиться ні відповідної праці, ні становища. Тоді частковий вихід її з краю й перехід на службу до іншої держави для предківської землі й нації є тільки корисним, бо звільняє її од зайвих елементів, од репродукції вищих класів і разом з тим сприяє розповсюдженню культурних і політичних впливів її.
Трапляється й інше, коли, як це вже кілька віків повторюється на Україні, культурної, правлячої верстви там замало, щоби піддержувати в краю постійний порядок, щоби здержувати народні маси в послуху й при тяжких для державної влади обставинах. В такому випадку культурна, правляча верства йде на еміграцію з примусу, під загрозою повного її винищення.
Примусова еміграція культурніших, вищих класів приносить краєві занепад, руїну, тим більше, що на еміграцію виходять кращі, більш стійкі елементи, які коритися дикій, руїнницькій стихії черні не хотять і не вміють, які звичайно емігрують із наміром вичекати ліпших обставин, щоби знову до свого краю повернутися і його державне життя по-розумному будувати.
Денаціоналізація такої еміграції є великим нещастям для краю, особливо для такого краю, як Україна, і такого народу, як Український нарід, бо на Україні вже ось кілька століть цей культурний шар винищується, вигибає в боротьбі за державну незалежність свого народу від рук збунтованої частини того самого народу.
Ці вічні заворушення на Україні виникають через те, що Український нарід по-своєму типу належить до західної, осілої культури, але має також багато в собі елементів нових, з кочовничими бездержавними інстинктами. Ці останні осілою українською людністю ще не асимільовані. Вони ж з осілим життям, опертим на європейських правових нормах, миритися ще не хотять, а для кочового життя давно вже на Україні немає потрібного простору. Тому цей кочовик уже більше трьохсот літ все на тісноту земельну нарікає, обробляти землі як слід і не вміє, дійсної причини свого невдоволення не знає і зрозуміти не може, і при першім ліпшим випадку, при кожнім ослабленні державної влади починає бунтувати і свого осілого сусіду, чи то пана-хлібороба, чи заможнішого селянина починає руйнувати, намагаючись їх дощенту знищити, думаючи, що пани-хлібороби та заможніші селяни ту тісноту роблять.
Так наш край цими кочовниками не один раз був зруйнований. Але й опісля повної руйнації всіх панських маєтків і більших господарств селянських кочівники наші потрібного їм простору здобути не змогли. Вони тільки руйнували культурні господарства і всю промисловість, чим безмірно погіршували і погіршують умови свого існування, бо позбавили себе можливості мати заробітки, а зруйнувавши культуру хліборобську, досягли того, що врожаї стали цілком залежати від примх природи.
Однак природа в Україні вимагає дуже великого вміння у веденні сільського господарства, тому почалися часті та небувалі неврожаї. В страшних муках голоду губить свою енергію цей кочовик, свій запал до бунту.
Саме тепер відбувається на Україні процес вишколення й дисциплінування кочовика голодом і злиднями, давно вже призабутими, завдяки передвоєнному економічному розквіту України.
Настане вже швидко час, коли кочівник остаточно посмирнішає і тоді знову український хлібороб-пан і куркуль потрібні будуть Україні, потрібні будуть люди старої, з роду в рід плеканої культури, бо це потрібно для організації складного сучасного господарства, для організації зовнішньої оборони краю.
За те, що тільки монархічний лад зможе організувати Україну, засвідчує той факт, що край цей хліборобський, міське населення, так звана дрібна буржуазія і пролетаріат зовсім нечисленні.
З історії народження нових держав відомо, що всі хліборобські держави будувалися при монархічній владі, а республіканський устрій зародися тільки там, де в краю зростала кількість міського населення: купців, ремісників і промислових безземельних робітників. До того ж візьмемо до уваги, що в українському народові не могло досі виробитися державних навиків, бо він, можна сказати, ніколи не жив державним життям, що завдяки вічному неспокою, вічній руїні, культурний провідний шар не міг на Україні в такій мірі, як в інших націй нарости. Той прошарок національної інтелігенції, що був перед революцією – виявився слабким кількісно, слабким внутрішнім своїм роз’єднанням, слабким своєю відірваністю од народної маси, цей шар у значній мірі під час революції й загинув.
Коли також приймемо до уваги, що всі недавні та давні спроби, республіканські й демократичні, на Україні призводили тільки до даремної загибелі кращих синів її, то стане зрозумілим, чому більш активна частина патріотичного українського класу та статечного селянства-хліборобів у 1918 році відновила в Україні Гетьманську владу.
Лише монархізм, який опирається, з одного боку, на стародавніх українських культурних звичаях і на давню українську історичну традицію, а з другого боку, на досвід західноєвропейських монархій, зможе вивести Україну на державний шлях.
Я ставлю Тобі, мій сину і єдиний спадкоємне моїх прав і обов’язків, запитання: чи готовий ти мої права і обов’язки на себе перейняти і до кінця їх непохитно нести?
Пам’ятай, що раз Ти приймаєш на себе добровільно мої права і обов’язки, Ти мусиш дбати про те, щоби бути достойним великого завдання на себе прийнятого.
Пам’ятай, що для виконання цього великого завдання, Ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї й добре зорганізованих помічників, і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати і готувати все життя.
Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає Тебе. Щоби все це обдумати і свідомо те чи інше рішення прийняти, я даю Тобі реченець до Дня Святої Покрови цього року.
Щиро Тебе люблячий Павло Скоропадський.
---------------------------------------------------
Подано для душі кожного Українця у світлої памяті мого Батька (Гетьманича Данила Павловича Скоропадського) і Діда (Гетьмана Павла Петровича Скоропадського).
На многая, многая літа!
Герої не вмирають!
Український Гетьманич Борис Данилович СКОРОПАДСЬКИЙ
3-го травня 2009 року
м. Івано-Франківськ
В тему:
Останній гетьман
Гетьманат – це швидке оновлення України
Борис Скоропадський: Я закладаю фундамент для Третього Гетьманату
1918: Другий Гетьманат проти ліберально-комуністичної республіки.
Три міфи про Другий гетьманат
Українську незалежну державу гетьмана Павла Скоропадського знищили соціалісти-масони
Гетьман Павло Скоропадський
Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи
Перший Український корпус. Місце народження — Меджибіж
Третій Гетьманат
Хто такий Павло Скоропадський
Аудіозапис розмови з Борисом Скоропадським на Бі-Бі-Сі 23 лютого 2007 року:
частина 1 (7.14 Мб)
частина 2 (7.34 Мб)
Тиранія чи Гетьманат?
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта