РФ приречена у двобої із НАТО та США – Стратегічні Студії

Наполеон Бонапарт: «Три мамелюка завжди переможуть трьох французів. Сотня мамелюків буде на рівних битися із сотнею французів. А тисяча французів змушує тікати тисячу мамелюків!» 

Останні події ухвали сесії НАТО у Варшаві та допінговий скандал із спортовцями РФ є промовистою ілюстрацією тези, яку свого часу інтуїтивно зрозумів та афористично сформулював Наполеон Бонапарт – складніше організоване суспільство завжди перемагає примітивніше організоване у тому випадку, коли кількість учасників двобою дозволяють представникам більш розвиненого суспільства скористатися своїми перевагами в організації.

Те, що сучасна РФ стрімко деградувала до класичної феодальної Системи Керування - 2 (СК-2) очевидно. Останні дії владних структур РФ дають тому багато прикладів. Достатньо згадати дві речі, які матимуть вельми тяжкі наслідки для РФ й сприятимуть швидкому розпаду останньої.

Створення так званої Росґвардії (спочатку хотіли назвати Нацґвардією) РФ – чотириста тисяч багнетів. Мета - підпорядкувати усі силові підрозділи правоохоронних органів РФ (ФСБ, МВС, Наркоконтроль та інші) одній людині (генералу Золотову), якій Владімір Путін особисто довіряє. Реально це матиме наслідком, крім багато чого іншого, наприклад, параліч структур МВС, тому що місцеві керівники підрозділів МВС втрачають право безпосередньо залучати для своїх операцій силову складову (ОМОН – загони міліції особливого призначення та СОБР - спецiальний загiн швидкого реагування). Тобто якщо місцевому відділу кримінального розшуку треба буде терміново виїхати на затримання озброєної банди, то для цього начальник відділу кримінального розшуку має звернутися по команді до начальника міського відділу міністерства внутрішніх справ, той до начальника обласного управління МВС, той до Міністра МВС РФ, а той вже до пана Золотова, щоб керівник Росґвардії (якщо вважатиме це доцільним) дав відповідну команду своїм підлеглим на надання допомоги. Очевидно, що у найкращому випадку потрібна буде принаймні доба (а насправді тиждень), щоб росґвардєйци прийшли на допомогу місцевому кримінальному розшуку.

Така реформа у РФ відбувається в умовах, коли у цілому світі силові структури отримують право діяти максимально автономно, щоб максимально швидко реагувати на загрози, що виникають. Причини такої реформи у РФ цілком очевидні. Владімір Путін панічно боїться внутрішнього заколоту й бачить єдиний порятунок у тому, щоб забрати силові інструменти у будь-кого, кому він не може цілком довіряти, навіть у ФСБ, із надр якої він сам вийшов.

Але така реформа робить правоохоронні структури РФ ні на що не здатними. Вони навіть захистити Путіна не зможуть, якщо виникне така потреба, бо в системі жорсткої вертикалі й тотальної недовіри ніхто нічого не робитиме без прямого наказу. До речі саме це сталося 22 червня 1941 року, коли вертикаль РСЧА чекала Наказу, а ініціативні дії окремих командувачів, зокрема командувача Західним фронтом (БОВО) генерала Павлова суперечили запізнілим директивам із Москви та обстановці, яка склалася, й тільки призвели до збільшення безладдя.

Інша нещодавня законодавча ініціатива – так звані «закони Яровой» матимуть результатом, у разі спроби їхньої реалізації, параліч сучасних засобів зв’язку – мобільного та мережевого зв’язку у РФ.

Зауважимо, що пізній СРСР теоретично був СК-3 (насправді СК-2,5), але програв об’єднаному «Заходу», який (особливо США) був вже СК-3,5.

Безумовно, СК-2 дає можливість володарю одноосібно ухвалити будь-яке рішення й заскочити зненацька більш розвинені держави, у яких давно реалізована СК-3 й навіть СК-3,5. Класичним прикладом останніх часів було спонтанне рішення Путіна захопити Крим. Це рішення застало зненацька цілий світ.

Але…

Володар, який на таке пішов, має розуміти, що діяти треба блискавично й намагатися максимально швидко досягти кінцевої стратегічної мети. Якщо стратегічною метою Путіна було захоплення України, то треба було після захоплення Криму, а може й одночасно із тим ввести «вєжлівих зєльоних чєловєчков» принаймні у десять областей України. Тобто захоплення Криму було для Путіна Рубіконом.

Після переправи через Рубікон не має можливості повернутися назад. Але вже на захоплення навіть Донецької та Луганської областей Путін не наважився. Він почав пояснювати усім й, перш за все собі, що захоплення Криму не було Рубіконом, що це була якась інша річка…

Українці й «Захід» тим часом оговталися й почали діяти. Оскільки в Україні Янукович не спромігся спростити суспільство до СК-2 (Азаров заявив, що «ім нє хватіло врємєні»), то окремі структури українського суспільства (наприклад, деякі так звані олігархи, зокрема Коломойський, які не бажали потрапити під владу Путіна) почали діяти автономно. Було створено добровольчі батальйони, які досить швидко подавили намагання окремих проросійських активістів повторити в інших східних областях те, що було зроблено у Луганській та Донецькій областях, де місцеві олігархи Єфрємов та Ахмєтов занадто довго гралися у протистояння із переможцями у Києві й у результаті втратили контроль над ситуацією у «своїх» областях.

Тим часом «Захід» інтенсивно провадив як внутрішні консультації, так й намагався достукатися до здорового глузду Путіна. Першою зрозуміла, що це марні справи, пані Меркель, яка заявила, що Путін «перебуває у паралельній реальності». А де ще може перебувати володар, який у сучасному суспільстві цілеспрямовано й наполегливо протягом десяти років створював СК-2, навіть не розуміючи, що це досить швидко, вразі успішної реалізації, призведе до загибелі держави?

Єдина суттєва проблема, яка стала перед «Заходом» – наявність у Путіна термоядерної зброї, стан якої нікому не відомий, але ніхто не хоче перевірити на практиці стан тієї зброї та спроможність Путіна нею скористатися в умовах, коли Путін цілий рік публічно погрожував усім спопелити своїх ворогів.

Загалом застосування Путіним так званої «гібридної війни» було стратегічною помилкою, оскільки простіша за організацією структура навіть теоретично не може перемогти у «гібридній війни» складніші за організацією структури, оскільки «гібридна війна» за визначення передбачає автономність дій багатьох різних навіть за природою структур.

На самому початку основною дійовою особою у Криму був загін Гіркіна-Стрєлкова, який домігся «правильного голосування» (як вона там було насправді свого часу стане відомо, принаймні під час самих подій було повідомлено, що насправді під час голосування кворуму у залі Верховної Ради АР Крим не було) ВР АРК стосовно проведення так званого «референдуму», термін якого та питання винесені на «референдум» двічі змінювалися. Потім у Криму у дію вступили так звані «вежлівиє зєльониє чєловєчкі», які все й забезпечили.

На Донбасі також попередньо все забезпечував загін того ж самого Гіркіна-Стрєлкова, який є ініціативним, авантюрним гравцем. На поверхню під час лугандонських подій сплило багато кримінальної місцевої піни, яка діяла на власний розсуд, але Путін не наважився на офіційне введення військ, як це було у Криму, та анексію цих територій – перша помилка у реалізації мети щодо створення так званої «Новоросіі». Наприкінці літа 2014 року усім стало зрозуміло, що без прямого втручання РФ добробати та Збройні Сили України досить швидко зачистять місцеві бандформуваня й тоді Путін наважився на неофіційне введення своїх військових (так звані «іхтамнєти»), що дозволило Путіну на певний час стабілізувати суто військову ситуацію на частині Луганської та Донецької областей.

В той самий час із теренів бойових дій було прибрано Гіркіна-Стрєлкова - ініціативного, ідеологічно вмотивованого гравця. На фактично окупованій території «лугандонії» швидко почалося відтворення російських реалій, можна сказати, у хемічно чистому вигляді – жорстка, підпорядкована адміністрації президента РФ вертикаль плюс тотальна корупція на усіх рівнях – все як у РФ.

Спроби запхати «лугандонію», як ракову пухлину, в Україну через механізм так званих «мінських угод» виявилися нездійсненими, оскільки їхня мета очевидна усім без винятку.

На Донбасі створилася нібито безвихідна, але очевидно програшна для РФ ситуація. РФ (СК-2) втратила у цих подіях головну свою перевагу – швидкість ухвалення несподіваних рішень та швидкість дій. В умовах, коли супротивники РФ (а це «Захід» – СК-3,5 та Україна – тепер вже не нижче СК-3) мають час проаналізувати ситуацію, узгодити та ухвалити відповідні заходи, поразка РФ стала виключно питанням часу.

Саміт НАТО у Варшаві створив умови для стратегічної зміни ситуації навколо Донбасу та Криму.

Вирішено інтегрувати Україну у систему Європейської та Північно-Атлантичної безпеки без формального вступу. Ухвалено кілька контрактів щодо «летальної» зброї - і це тільки початок. По приблизно сорока позиціям буде підтримано Збройні Сили України, у тому числі створюються «Центри кібервійни». Виставлено вельми жорсткі вимоги стосовно стандартизації силових структур (не тільки ЗСУ) України під нормативи НАТО.

Ухвалено рішення стосовно інвестицій у ВПК України.

«Захід» де-факто забирає Україну під свою рамкову парасолю із двох причин.

По-перше, Путіна визнано неугодоспроможним, по-друге, «Захід» не може дозволити реалізувати «сирійський варіант» на теренах найбільшої держави Європи, де шість атомних станцій, а у перспективи кілька десятків мільйонів біженців .

Створено так звану «G-5» – комісію по стабілізації Донбасу із п’яти країн – Німеччина, США, Італія, Україна, Франція, тобто вже без РФ.

У програмних документах НАТО РФ названо головною загрозою. Ця теза увійшла, між іншим, у британську військову доктрину.

Тобто за рік-півтора ЗСУ будуть насичені зброєю, яка «міняє правила гри»: бойові ударні безпілотники, новітні системи радіотехнічної розвідки… .

Таким чином, Україна перетворюється на ключову частину Східного Валу від Скандинавії до Румунії, на головного знекровлювача РФ.

У цих умовах ЗСУ вже зараз вибрали нову тактику бойових дій на Донбасі. З нового року здійснено шість пересувань вперед. На слабких місцях оборони супротивника здійснюється наступ місцевого значення. Після чого війська закріплюються на нових позиціях й беруться під гарматну парасолю ЗСУ, як у Авдіївці. Спроби терористів відбити втрачені позиції ведуть до колосальних втрат у їхніх лавах, тому що РФ не може відкрито підтримати терористів гарматним вогнем під загрозою нових санкцій.

Показовою стосовно «гібридної війни» є ситуація навколо участі спортовців РФ у літній Олімпіаді у Ріо-де-Жанейро.

Досягнення російських спортовців є ледь не останнім бастіоном міту про «вєлічіє Россіі». Яким чином створено та підтримується цей міт?

На зимових Олімпійських іграх у Ванкувері в 2010-му збірна Росії посіла 6-е місце в командному заліку по медалях, а вже через чотири роки, у Сочі, вона була першою із 33 медалями. Саме після сочинської перемоги Путін вчинив кримську авантюру.

Але щастя було не довгим.

На підставі інформації, яку подало подружжя Юлія та Віталій Стєпанови та доповідь незалежної комісії WADA, в якій діяльність Російського антидопінгового агентства (РУСАДА) була визнана невідповідною кодексу WADA, двадцять третього листопада 2015 року була припинена діяльність РУСАДА.

Третього лютого 2016 року, у віці 52 років, несподівано «помер» Вячєслав Сінєв, голова виконавчої ради РУСАДА. Офіційні причини смерті не розголошувалися. Через декілька днів, чотирнадцятого лютого 2016 року, теж у віці 52 років, несподівано «помер» Нікіта Камаєв, виконавчий директор РУСАДА. За повідомленнями російської преси, смерть наступила «від інфаркту» після уранішньої пробіжки на лижах... ЗМІ після цього повідомляли, що він планував написати книгу про допінг, але подробиць не приводили.

А третій герой Сочі, який власне й забезпечив сочинське диво,  Грігорій Родченков, який з шостого липня 2006 року по одинадцяте листопада 2015 року був директором ФДУП «Антидопінговий центр» (єдиної акредитованої ВАДА російської лабораторії), вирішив не чекати на раптову смерть й почав, як кажуть, «давать показанія».

Двадцять першого липня Спортивний арбітражний суд у Лозанні відхилив позов Олімпійського комітету Росії, в якому містилася вимога допустити на Олімпіаду-2016 67 російських легкоатлетів. Раніше Міжнародна асоціація легкоатлетичних федерацій (IAAF) відхилила індивідуальні заявки росіян, відзначивши, що вони не змогли довести свою непричетність до «російської системи допінгу».

А тепер кілька слів стосовно міркувань Олександра Зеленька «Як Уланова, Ступка і розробки КДБ допомогли російському гопнику відтяпати Донбас і Крим»:

«- Такі мережі працюють і в Україні (крім «Л-ДНР»)?

- Можу назвати приблизні цифри по російським інформаційним вузлам і бойовим платформам у Києві. Тут від 4 до 7000 інформаторів російських було на весні 2015-го року, а бойових платформ - до 5000. У середньому в Києві близько 18 000 бойовиків готові створювати «Київську республіку».

- Сподіваюся, це перебільшення.

- Я спілкуюся з тією стороною і схильний вважати, що це обережні дані. Ці бойові одиниці - це ті, хто наприкінці 80-90 вже майже взявся за ручку дверей, що вели в комуністичний рай для них і їх сімей, і раптом для них усе розвалилося. Чиновники, комсомольці, профспілкові працівники, партійні. Уявіть - я чекаю, що через 2 роки буду 3 секретарем партії і життя моїх онуків влаштоване, а тут розпад СРСР ... Ці 18000 - це ті, кому зараз 45-50. А ще - православні ... І так далі.

- Якщо в Києві все так погано - чому Москва не спробувала зробити тут терористичну республіку?

- Ресурс! Не вистачає ресурсу у Росії. Зерна кинуті, у них є люди, а дати команду вони не готові, оскільки після команди треба постачати. Війна - занадто дороге задоволення...»

Насправді усім цим «бойовим платформам» ціна копійка у базарний день. Дійсно така практика існувала за совдепівських часів. У країнах Європи було навіть створено бази із озброєнням та завербовано певну кількість місцевої агентури. Особисто знаю людину (очевидно колишній офіцер радянської військової розвідки рівня військового радника при урядах прорадянських військових режимів у Африці, був у відповідних відрядженнях), яка наприкінці військової кар’єри у совдепії виїжджала у складі профспілкових туристичних делегацій на рекогносцировку у відповідні європейські країни, де мала діяти на випадок війни.

Але усе це загуло із загибеллю СРСР.

Усі ці «бойові платформи» мають сенс тільки у разі прямого нападу із засиланням професійних спецгруп диверсантів, як це було у Криму та на Донбасі із диверсійною спецгрупою Стрєлкова. Та навіть у Криму усі «бойові платформи» виявилися нікчемними. Стрєлкову довелося все робити самому, а потім у дію вступили «зєльониє чєловєчкі» та банди заїзних «козаков». Місцева «самооборона» (мабуть ті самі «бойові платформи») була абсолютно пасивною й створювала досить малолюдну масовку.

Жодна місцева «бойова платформа» виконувати накази не буде, якщо не побачить активної безпосередньої підтримки із-зовні.

Максимум, на що вони здатні, то це на організацію «хресних ходів», якщо влада то дозволить.