День незалежності прийнято вважати датою, коли політики дають свої оцінки тому, що відбулося і відбувається в країні. Гарант Конституції зазвичай саме цього дня оголошує порядок денний на рік наступний. Так, у 2002 році він заявив, що країну врятує тільки політреформа. У 2003 – ще раз про це нагадав.
Незалежність – це боротьба за незалежність?
Тим часом, цікаво, що для українських політиків означає незалежна Україна. Впливовий аналітик планети Збігнев Бжезинський, наприклад, назвав створення суверенної української держави однією з трьох найбільш значних геополітичних подій у 20 столітті на Старому континенті, після розпаду австро-угорської імперії і розподілу Європи на два блоки в 1945 році.
«Українці можуть вважатися обранцями фортуни, тому що усе пройшло безкровно і без особливих зусиль з їх боку», - писав історик Ярослав Гусак про виникнення суверенної держави Україна. Напевно, українська політеліта вирішила відігратися на вже незалежній Україні. Адже більшу частину з 13 років існування України як суверенної держави вона боролася за незалежність. Від кого і чого? Від власних ілюзій, страхів, уявлень і розуміння подій, що відбуваються, в Україні і світі. Націонал-демократи в усьому вбачали загрозу в «комуняках» і Росії, а неокомуністи – у «нациках» і США. Відповідно, перші весь час боролися з такою базовою категорією влади як стабільність чого тільки можна, що асоціюється скоріше з застоєм, а другі – проти різких змін, що чого недоброго могли вилитися в революцію.
Те ж саме продовжується і сьогодні. Учасники - майже ті самі люди, майже з тими самими гаслами. Тільки у форматі «влада-опозиція». Тому цілком логічно, що День незалежності – це привід у черговий раз пограти на власних страхах і комплексах політиків. Хоча найчастіше владі й опозиції треба боротися за незалежність від своєї недієздатності. Першій – через самообман щодо нечуваних успіхів. Другій – через надмірне захоплення святами демократії. У цьому розумінні, якщо в Росії політика припинила бути цікавою через припинення хоч ознак якоїсь політичної боротьби, то в Україні - від надмірної її політизації.
Міф боротьби за незалежність є одним із найживучіших і оновлюваних. Але при першому ж розгляді ситуації України в просторі СНД і Європи виникають сумніви в цій тезі. Адже незалежною можна назвати лише ту державу, що може впоратися з власними проблемами у внутрішньополітичному житті і проводити у відповідності зі своїми національними інтересами зовнішню політику. Звичайно, нема рації порівнювати Україну з тими ж Штатами (деякі експерти взагалі вважають, що є тільки три незалежні країни – США, Росія, Китай). Очевидно, що Україна в принципі не може претендувати на таку нішу. Сьогодні йдеться скоріше про реальну, а не формальну наявність інститутів, що захищають людину, які забезпечують свободу вибору, свободу підприємництва. Якщо ж такі відсутні, то держава легко зазнає впливу і маніпулювання з боку більш сильних конкурентів.
Так, кордони країни чіткі (крім кордону з нашим найбільшим сусідом). Однак практично з усіх боків, крім західного, вони легко проникні. Уже сьогодні маємо масу проблем з мігрантами з далеких азіатських країн, що прагнуть потрапити в Європу, але застряють на нашій території, а ми, у свою чергу, змушені облаштовувати їх. При цьому, сама Україна – це постачальник дешевої робочої сили, проституції і транзиту наркотиків.
Так, у нас є армія, яка покликана захищати ці кордони. Однак ця армія запускає ракети в наші будинки, збиває пасажирські літаки, трощить на нікому не потрібних парадах своїх ні в чому не винних мирних громадян. За чисельністю українська армія знаходиться на 13 місці, за витратами на 1 солдата – 126 (!). Крім того, наявність великої військово-морської бази іноземної держави фактично робить нас заручниками найменшої напруженості в Середземному регіоні.
Так, у нас є відомства, покликані формувати як зовнішню політику, так і привабливий імідж країни. У нас є диппредставництва в усьому світі. Однак ми не відчуваємо їхньої роботи, оскільки її нема до чого застосовувати – у держави немає активної політики. В одному з виступів Леонід Кучма цілком справедливо зазначив, що Польща зробила для України на зовнішньополітичній арені більше, ніж зробив весь український МЗС. У зовнішній політиці ми або повторюємо політичні кроки слідом за Росією, або робимо які-небудь кроки, але озираючись на північного сусіда. Починала Україна з райдужних перспектив в один момент стати Європою - ми вступали у ВТО, ЄС, НАТО і час від часу реанімували тему ГУУАМа. А закінчили тим, що разом з Росією, Білорусією і Казахстаном «на швидку руку» створюємо економічний простір.
Не буде перебільшенням сказати і те, що ми, як і раніше, залишаємося заручниками рішень, що приймаються за межами України, оскільки реально не беремо участі у системі глобальних світових інститутів і процесів. Фактично, ми присутні тільки в Іраку (і то з необхідності). Але ж ні в Америки, ні в Росії немає особливих причин рахуватися з нами або враховувати наші інтереси. Українські політики весь час говорили тільки про вигоди нашого геополітичного положення, але не говорили про можливі його ризики. Загалом, Захід розглядає Україну в першу чергу в контексті відносин з Москвою, а Москва – у контексті відносин із Заходом. Межа ж української незалежності в зовнішній політиці України – це місяць. Приблизно стільки часу пройшло між указом Леоніда Кучми (від 15 липня) про вилучення з Воєнної доктрини пункту про членство в НАТО і зустріччю з Дональдом Рамсфельдом (13 серпня), результатом якої стало те, що ми знову за інтеграцію в НАТО, присутність українського батальйону в Іраку.
Так, у нас є політика. Однак часто незрозуміло, що є метою і об'єктом роботи інститутів влади – міністерств, адміністрацій і т.д. Крім того, внаслідок фактичного не поділу гілок влади, постійно відбувається боротьба за повноваження. У результаті в нас де-факто з'явилася ще така посада, як тіньовий прем'єр і паралельний спікер в особі Президента і його адміністрації. Контролюючі і силові структури стали механізмом (часто більш ефективним, ніж Кабмін) керування економічними процесами.
Водночас, сама по собі зміна форми правління, про яку говорять останні два роки, не має ключового значення, оскільки принципово важливі проблеми все одно не вирішені. Це й адміністративна, і судова, і регіональна реформи, що так і залишилися не більш ніж добрими намірами. Ті ж регіони сьогодні просто відірвані від центру. Зате йде активна «експлуатація» регіонів Партією Регіонів. Як немає і засобів комунікації (починаючи з тих же доріг). Внаслідок, бізнес Херсона ніяк не пов'язаний з бізнесом Тернополя, наприклад. Сумно це чи смішно, але ДПАУ – фактично єдина структура, що намагається вибудовувати єдину політику (на що вона спрямована – це окреме питання), тобто вона працює з усіма регіонами.
Так, у нас є політики Однак, фактично вони не можуть бути суб'єктами перетворень у країні. Влада, маючи колосальні ресурси, так і не запропонувала якої-небудь позитивної для суспільства програми (хоча саме сильний президент, яким є Леонід Кучма, міг мобілізувати еліту під успішні проекти). Опозиція –теж, направивши весь свій потенціал не на вироблення якогось концепту, а на риторику, тобто, не на змістовну сторону, а скоріше – емоційну (хоча саме з нею в громадській думці пов'язують тему змін).
Крім того, вибори як одна з форм вирощування еліти, по суті, такою не є, - при владі більшою мірою залишаються ті самі. При цьому рейтинг партій – близько 4 %, майже на рівні соціологічної погрішності. І, як не дивно, два найбільші конкуренти на парламентських виборах-2002 – блоки «Наша Україна» і «За єдину Україну!» - сприяли департизації країни. Перший став політичною силою імені лідера. Віктор Ющенко – це яскравий приклад того, що окремий політик може набагато більше, ніж уся партія або блок. Другий – «поховав» шанси політичних сил, які до нього ввійшли.
Підбиваючи підсумок ста днів другого терміну президентства Путіна, Гліб Павловський сказав, що «Путін – це загальновизнаний лідер нації, що не організована політично і тому не здатна підтримати свої державні інститути, - от епіцентр задач нашої політики». В Україні – схожі проблеми, за винятком того, що в нас, до того ж, немає загальнонаціонального лідера.
Так, у нас розвивається економіка. Однак ріст ВВП у 9-12 % ніяк не відбивається на інших економічних показниках. Чому при такому високому відсотку заробітна плата підвищується на 30 гривень (і чи підвищується вона взагалі за рахунок росту ВВП) – питання. Тобто, це або обман суспільства, або причини, що не дозволяють перевести результати цього зростання в реальні економічні показники. Це, до речі, стосується не тільки ВВП. Але і ряду проектів загальнодержавного масштабу. Наприклад, ЄЕП або «Одеса-Броди». Незрозуміло, хто одержує користь від ЄЕП – держава, Кучма, деякі політекономічні групи? Загалом, будь-який проект у нас можна перетворити у власну вигоду і проблему для країни.
У нас створені економічні інститути – НБУ, біржі, скажімо. Але вони не можуть повноцінно працювати, тому що залежать від інших інститутів – тієї ж судової влади. Бізнесу потрібні юридичні гарантії, як мінімум, повинне працювати контрактне право.
При цьому, щороку з України вивозитися близько 3-4 млрд. дол. Сьогодні багато говорять про олігархів, так званий великий український бізнес. Про те, що краще - транснаціональні корпорації (які можуть принести країні величезні інвестиції, але при цьому витиснуть національні компанії) чи ж олігархи (які можуть привести до виникнення нового типу національних держав)? Очевидно, що ТНК – не краще олігархів, але сильніше. ТНК починають дружити з одним олігархом проти інших. При цьому, наші вітчизняні корпорації, навряд чи такими є в класичному значенні слова. Це, скоріше, приватні підприємства. Адже, як правило, їх представляють люди, які вчасно привласнили собі кілька мільярдів доларів. Справжні корпорації – це в тому числі і репутація.
Так, у нас є ЗМІ. Однак вони не займаються журналістикою. У пострадянських умовах власники ЗМІ найчастіше стикаються з вибором: робити комерційно успішний проект чи займатися політикою. Як правило, вибір робиться на користь останнього. Оскільки комерційно успішний проект передбачає будувати діяльність на основі знання ринку. А критерієм успішності мати на увазі, насамперед, прибутковість проекту, запорукою якої є довіра аудиторії. У той час, як для політичного проекту критерії об’єктивності інформації або комерційної успішності інформування аудиторії зовсім не є визначальними.
Очевидно, що ЗМІ потребують реформи. Хто її буде робити? Якщо в однієї сторони стоїть задача всіляко показати, що в країні немає політичної цензури, в іншої – навпаки, будь-якими способами показати її існування. Можливо, і самих журналістів влаштовує така ситуація. Інакше б обговорення проблеми велося професійною мовою (дійсно стосовно сфери ЗМІ, а не політики), а не в рамці «обвинувачення-виправдання».
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Чому нову цивілізацію зможуть побудувати ТІЛЬКИ ті, хто прагне вічної молодості? Як керувати ШІ, не ставши його рабом? І чому тральфамадорський оптимізм важливіший за політичні програми?
Що залишилося від незалежності до Дня незалежності
Світ:
День незалежності прийнято вважати датою, коли політики дають свої оцінки тому, що відбулося і відбувається в країні. Гарант Конституції зазвичай саме цього дня оголошує порядок денний на рік наступний. Так, у 2002 році він заявив, що країну врятує тільки політреформа. У 2003 – ще раз про це нагадав.
Незалежність – це боротьба за незалежність?
Тим часом, цікаво, що для українських політиків означає незалежна Україна. Впливовий аналітик планети Збігнев Бжезинський, наприклад, назвав створення суверенної української держави однією з трьох найбільш значних геополітичних подій у 20 столітті на Старому континенті, після розпаду австро-угорської імперії і розподілу Європи на два блоки в 1945 році.
«Українці можуть вважатися обранцями фортуни, тому що усе пройшло безкровно і без особливих зусиль з їх боку», - писав історик Ярослав Гусак про виникнення суверенної держави Україна. Напевно, українська політеліта вирішила відігратися на вже незалежній Україні. Адже більшу частину з 13 років існування України як суверенної держави вона боролася за незалежність. Від кого і чого? Від власних ілюзій, страхів, уявлень і розуміння подій, що відбуваються, в Україні і світі. Націонал-демократи в усьому вбачали загрозу в «комуняках» і Росії, а неокомуністи – у «нациках» і США. Відповідно, перші весь час боролися з такою базовою категорією влади як стабільність чого тільки можна, що асоціюється скоріше з застоєм, а другі – проти різких змін, що чого недоброго могли вилитися в революцію.
Те ж саме продовжується і сьогодні. Учасники - майже ті самі люди, майже з тими самими гаслами. Тільки у форматі «влада-опозиція». Тому цілком логічно, що День незалежності – це привід у черговий раз пограти на власних страхах і комплексах політиків. Хоча найчастіше владі й опозиції треба боротися за незалежність від своєї недієздатності. Першій – через самообман щодо нечуваних успіхів. Другій – через надмірне захоплення святами демократії. У цьому розумінні, якщо в Росії політика припинила бути цікавою через припинення хоч ознак якоїсь політичної боротьби, то в Україні - від надмірної її політизації.
Міф боротьби за незалежність є одним із найживучіших і оновлюваних. Але при першому ж розгляді ситуації України в просторі СНД і Європи виникають сумніви в цій тезі. Адже незалежною можна назвати лише ту державу, що може впоратися з власними проблемами у внутрішньополітичному житті і проводити у відповідності зі своїми національними інтересами зовнішню політику. Звичайно, нема рації порівнювати Україну з тими ж Штатами (деякі експерти взагалі вважають, що є тільки три незалежні країни – США, Росія, Китай). Очевидно, що Україна в принципі не може претендувати на таку нішу. Сьогодні йдеться скоріше про реальну, а не формальну наявність інститутів, що захищають людину, які забезпечують свободу вибору, свободу підприємництва. Якщо ж такі відсутні, то держава легко зазнає впливу і маніпулювання з боку більш сильних конкурентів.
Так, кордони країни чіткі (крім кордону з нашим найбільшим сусідом). Однак практично з усіх боків, крім західного, вони легко проникні. Уже сьогодні маємо масу проблем з мігрантами з далеких азіатських країн, що прагнуть потрапити в Європу, але застряють на нашій території, а ми, у свою чергу, змушені облаштовувати їх. При цьому, сама Україна – це постачальник дешевої робочої сили, проституції і транзиту наркотиків.
Так, у нас є армія, яка покликана захищати ці кордони. Однак ця армія запускає ракети в наші будинки, збиває пасажирські літаки, трощить на нікому не потрібних парадах своїх ні в чому не винних мирних громадян. За чисельністю українська армія знаходиться на 13 місці, за витратами на 1 солдата – 126 (!). Крім того, наявність великої військово-морської бази іноземної держави фактично робить нас заручниками найменшої напруженості в Середземному регіоні.
Так, у нас є відомства, покликані формувати як зовнішню політику, так і привабливий імідж країни. У нас є диппредставництва в усьому світі. Однак ми не відчуваємо їхньої роботи, оскільки її нема до чого застосовувати – у держави немає активної політики. В одному з виступів Леонід Кучма цілком справедливо зазначив, що Польща зробила для України на зовнішньополітичній арені більше, ніж зробив весь український МЗС. У зовнішній політиці ми або повторюємо політичні кроки слідом за Росією, або робимо які-небудь кроки, але озираючись на північного сусіда. Починала Україна з райдужних перспектив в один момент стати Європою - ми вступали у ВТО, ЄС, НАТО і час від часу реанімували тему ГУУАМа. А закінчили тим, що разом з Росією, Білорусією і Казахстаном «на швидку руку» створюємо економічний простір.
Не буде перебільшенням сказати і те, що ми, як і раніше, залишаємося заручниками рішень, що приймаються за межами України, оскільки реально не беремо участі у системі глобальних світових інститутів і процесів. Фактично, ми присутні тільки в Іраку (і то з необхідності). Але ж ні в Америки, ні в Росії немає особливих причин рахуватися з нами або враховувати наші інтереси. Українські політики весь час говорили тільки про вигоди нашого геополітичного положення, але не говорили про можливі його ризики. Загалом, Захід розглядає Україну в першу чергу в контексті відносин з Москвою, а Москва – у контексті відносин із Заходом. Межа ж української незалежності в зовнішній політиці України – це місяць. Приблизно стільки часу пройшло між указом Леоніда Кучми (від 15 липня) про вилучення з Воєнної доктрини пункту про членство в НАТО і зустріччю з Дональдом Рамсфельдом (13 серпня), результатом якої стало те, що ми знову за інтеграцію в НАТО, присутність українського батальйону в Іраку.
Так, у нас є політика. Однак часто незрозуміло, що є метою і об'єктом роботи інститутів влади – міністерств, адміністрацій і т.д. Крім того, внаслідок фактичного не поділу гілок влади, постійно відбувається боротьба за повноваження. У результаті в нас де-факто з'явилася ще така посада, як тіньовий прем'єр і паралельний спікер в особі Президента і його адміністрації. Контролюючі і силові структури стали механізмом (часто більш ефективним, ніж Кабмін) керування економічними процесами.
Водночас, сама по собі зміна форми правління, про яку говорять останні два роки, не має ключового значення, оскільки принципово важливі проблеми все одно не вирішені. Це й адміністративна, і судова, і регіональна реформи, що так і залишилися не більш ніж добрими намірами. Ті ж регіони сьогодні просто відірвані від центру. Зате йде активна «експлуатація» регіонів Партією Регіонів. Як немає і засобів комунікації (починаючи з тих же доріг). Внаслідок, бізнес Херсона ніяк не пов'язаний з бізнесом Тернополя, наприклад. Сумно це чи смішно, але ДПАУ – фактично єдина структура, що намагається вибудовувати єдину політику (на що вона спрямована – це окреме питання), тобто вона працює з усіма регіонами.
Так, у нас є політики Однак, фактично вони не можуть бути суб'єктами перетворень у країні. Влада, маючи колосальні ресурси, так і не запропонувала якої-небудь позитивної для суспільства програми (хоча саме сильний президент, яким є Леонід Кучма, міг мобілізувати еліту під успішні проекти). Опозиція –теж, направивши весь свій потенціал не на вироблення якогось концепту, а на риторику, тобто, не на змістовну сторону, а скоріше – емоційну (хоча саме з нею в громадській думці пов'язують тему змін).
Крім того, вибори як одна з форм вирощування еліти, по суті, такою не є, - при владі більшою мірою залишаються ті самі. При цьому рейтинг партій – близько 4 %, майже на рівні соціологічної погрішності. І, як не дивно, два найбільші конкуренти на парламентських виборах-2002 – блоки «Наша Україна» і «За єдину Україну!» - сприяли департизації країни. Перший став політичною силою імені лідера. Віктор Ющенко – це яскравий приклад того, що окремий політик може набагато більше, ніж уся партія або блок. Другий – «поховав» шанси політичних сил, які до нього ввійшли.
Підбиваючи підсумок ста днів другого терміну президентства Путіна, Гліб Павловський сказав, що «Путін – це загальновизнаний лідер нації, що не організована політично і тому не здатна підтримати свої державні інститути, - от епіцентр задач нашої політики». В Україні – схожі проблеми, за винятком того, що в нас, до того ж, немає загальнонаціонального лідера.
Так, у нас розвивається економіка. Однак ріст ВВП у 9-12 % ніяк не відбивається на інших економічних показниках. Чому при такому високому відсотку заробітна плата підвищується на 30 гривень (і чи підвищується вона взагалі за рахунок росту ВВП) – питання. Тобто, це або обман суспільства, або причини, що не дозволяють перевести результати цього зростання в реальні економічні показники. Це, до речі, стосується не тільки ВВП. Але і ряду проектів загальнодержавного масштабу. Наприклад, ЄЕП або «Одеса-Броди». Незрозуміло, хто одержує користь від ЄЕП – держава, Кучма, деякі політекономічні групи? Загалом, будь-який проект у нас можна перетворити у власну вигоду і проблему для країни.
У нас створені економічні інститути – НБУ, біржі, скажімо. Але вони не можуть повноцінно працювати, тому що залежать від інших інститутів – тієї ж судової влади. Бізнесу потрібні юридичні гарантії, як мінімум, повинне працювати контрактне право.
При цьому, щороку з України вивозитися близько 3-4 млрд. дол. Сьогодні багато говорять про олігархів, так званий великий український бізнес. Про те, що краще - транснаціональні корпорації (які можуть принести країні величезні інвестиції, але при цьому витиснуть національні компанії) чи ж олігархи (які можуть привести до виникнення нового типу національних держав)? Очевидно, що ТНК – не краще олігархів, але сильніше. ТНК починають дружити з одним олігархом проти інших. При цьому, наші вітчизняні корпорації, навряд чи такими є в класичному значенні слова. Це, скоріше, приватні підприємства. Адже, як правило, їх представляють люди, які вчасно привласнили собі кілька мільярдів доларів. Справжні корпорації – це в тому числі і репутація.
Так, у нас є ЗМІ. Однак вони не займаються журналістикою. У пострадянських умовах власники ЗМІ найчастіше стикаються з вибором: робити комерційно успішний проект чи займатися політикою. Як правило, вибір робиться на користь останнього. Оскільки комерційно успішний проект передбачає будувати діяльність на основі знання ринку. А критерієм успішності мати на увазі, насамперед, прибутковість проекту, запорукою якої є довіра аудиторії. У той час, як для політичного проекту критерії об’єктивності інформації або комерційної успішності інформування аудиторії зовсім не є визначальними.
Очевидно, що ЗМІ потребують реформи. Хто її буде робити? Якщо в однієї сторони стоїть задача всіляко показати, що в країні немає політичної цензури, в іншої – навпаки, будь-якими способами показати її існування. Можливо, і самих журналістів влаштовує така ситуація. Інакше б обговорення проблеми велося професійною мовою (дійсно стосовно сфери ЗМІ, а не політики), а не в рамці «обвинувачення-виправдання».
Зверніть увагу
Ельфи або смерть: Хто будуватиме новий світ після апокаліпсису? (подкаст)