Представники Громадської ради захисту майнових прав громадян України заявляють, що більшість пересічних громадян досі так і не усвідомили, яким чином їх грабують ставленики олігархів, що називають себе українською владою.
Тож не дивина, що за останні два десятиліття з мовчазної згоди громадян купка пройдисвітів безкарно привласнювала належне за законом народові майно. Найбільша афера, заявляють у Громадській раді, - приватизація підприємств через майнові сертифікати у середині дев’яностих. Але вона, у порівнянні із тим, що може розпочатися із початком так званого вільного продажу сільськогосподарських земель, виглядає лише такою собі репетицією найбільшого пограбування народу.
Отже, зануримося трохи у недалеку історію і пригадаймо, з яких загальноукраїнських прожектів розпочиналася наша Незалежність. 1992-й рік: Україна юридично вже стала самостійною державою, але власного інформаційного простору навіть і близько немає. Громадяни й надалі черпають інформацію про оточуючий світ через Останкінську московську телевежу. І вони собі чують, що у Російській Федерації, яку більшість українців ще не навчилися сприймати як іншу державу, повним ходом йде так звана ваучерна приватизація. В Україні ж нічого такого не відбувається. Згадуючи ті часи, можемо сказати, що це чи не перший випадок, коли українцям намагалися нав’язати комплекс меншовартості вже у нових умовах після розпаду СРСР. Адже було цілком очевидно, що наша влада оглядається на Москву і нібито чекає дозволу зробити приватизацію у себе. Хто знає, чи не було це головною причиною того, що наша приватизація виглядала як фарс та обернулася суцільним пограбуванням? Заможне населення України Москві не потрібне.
Проте, ще на початку Незалежності, у 1992-му році керівництво Української держави прийняло рішення та регламентувало механізм приватизації майнового комплексу України. Його не запускали в дію приблизно ще три роки, хоча, здавалося б, причин для такого зволікання не було ніяких. Звичайно, якщо не зважати на деструктивну діяльність сумнозвісної групи 239 (вчорашніх комуністів) у Верховній Раді.
Зокрема, 4 березня 1992-го року було прийнято Закон України про приватизацію державного майна № 2163-ХІІ. Того ж дня вийшла Постанова Верховної Ради України «Про приведення в дію Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» № 2164-ХІІ.
6-го березня 1992-го року вийшов закон про так звану малу приватизацію (№ 2171-ХІІ). Того ж дня прийнято Закон України «Про приватизаційні папери» № 2173-ХІІ та постанова про приведення в дію цього закону (№ 2174-ХІІ).
Уважно придивімося до номерів законодавчих актів. Ми можемо наочно бачити, що з якогось дива Верховна Рада тільки тим і займалася кілька днів, що розробляла нормативну базу для проведення приватизації, аналогічної до російської. Залишалося тільки взятися до її практичного втілення, щоб після краху комуністичної держави кожен її громадянин отримав свою частку власності від державного майна. Однак, справа раптом стала на місці.
Згідно з названими вище документами, у результаті оцінки реальної вартості майнового комплексу України, частка кожного громадянина станом на 1992-й рік становила 30 тис. крб., що за тодішнім курсом дорівнювало 54200 доларів США. Але Кабінету Міністрів України знадобилося майже дев’ять місяців, аби «вродити» постанову КМУ № 655 від 25 листопада 1992-го року, відповідно до якої:
- Нацбанку України доручено провести випуск приватизаційних майнових сертифікатів у вигляді приватизаційних депозитних рахунків;
- Тому ж НБУ до 1 грудня 1992-го року здійснити емісію майнових сертифікатів номінальною вартістю 30 тис. крб. на загальну суму 1,52 млрд. крб. та зарахувати їх на спеціальні рахунки в Ощадбанку;
- Ощадбанку забезпечити кожному громадянину України іменний сертифікат, який має вартість 30 тис. крб., або 54200 доларів США.
Отож, уже 1 грудня 1992 року кожному українцеві належало майно УРСР на 54200 доларів США. Далі, як ми знаємо, ніхто з простих смертних такого багатства і близько не дістав. Адже, через поведінку української влади, по-перше, відбувалося нічим не виправдане зволікання з приватизацією, по-друге, розпочалася гіперінфляція, яка миттю відірвала номінальну вартість приватизаційних сертифікатів від справжньої. Вам ще досі не зрозуміло, чому у найбіднішій серед держав Європи – Україні - найбільше мільярдерів? Тоді пригадаймо подальші події з нашої недалекої історії.
Приватизаційні сертифікати почали видавати замість 1992-го у 1995-му році. Такий збіг! Саме тоді національна валюта раптом припинила знецінюватися, влада відрапортувала про героїчне подолання гіперінфляції. І лише скептики говорили, що ота гіперінфляція зупинилася, бо вже виконала свої основне завдання – відібрала у людей те, що їм належало за законом. Сертифікати можна було видавати. Вони, щоправда, вийшли з новим номіналом – 1050000 крб., але за тодішнім курсом це було менше 6 доларів США, тобто, майже у десять тисяч разів менше, ніж передбачалося законами про приватизацію від 1992-го року. Куди ж поділася різниця?
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Українців пограбували раз, пограбують і вдруге?
Світ:
sert_20110406.jpg
Отже, зануримося трохи у недалеку історію і пригадаймо, з яких загальноукраїнських прожектів розпочиналася наша Незалежність. 1992-й рік: Україна юридично вже стала самостійною державою, але власного інформаційного простору навіть і близько немає. Громадяни й надалі черпають інформацію про оточуючий світ через Останкінську московську телевежу. І вони собі чують, що у Російській Федерації, яку більшість українців ще не навчилися сприймати як іншу державу, повним ходом йде так звана ваучерна приватизація. В Україні ж нічого такого не відбувається. Згадуючи ті часи, можемо сказати, що це чи не перший випадок, коли українцям намагалися нав’язати комплекс меншовартості вже у нових умовах після розпаду СРСР. Адже було цілком очевидно, що наша влада оглядається на Москву і нібито чекає дозволу зробити приватизацію у себе. Хто знає, чи не було це головною причиною того, що наша приватизація виглядала як фарс та обернулася суцільним пограбуванням? Заможне населення України Москві не потрібне.
Проте, ще на початку Незалежності, у 1992-му році керівництво Української держави прийняло рішення та регламентувало механізм приватизації майнового комплексу України. Його не запускали в дію приблизно ще три роки, хоча, здавалося б, причин для такого зволікання не було ніяких. Звичайно, якщо не зважати на деструктивну діяльність сумнозвісної групи 239 (вчорашніх комуністів) у Верховній Раді.
Зокрема, 4 березня 1992-го року було прийнято Закон України про приватизацію державного майна № 2163-ХІІ. Того ж дня вийшла Постанова Верховної Ради України «Про приведення в дію Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» № 2164-ХІІ.
6-го березня 1992-го року вийшов закон про так звану малу приватизацію (№ 2171-ХІІ). Того ж дня прийнято Закон України «Про приватизаційні папери» № 2173-ХІІ та постанова про приведення в дію цього закону (№ 2174-ХІІ).
Уважно придивімося до номерів законодавчих актів. Ми можемо наочно бачити, що з якогось дива Верховна Рада тільки тим і займалася кілька днів, що розробляла нормативну базу для проведення приватизації, аналогічної до російської. Залишалося тільки взятися до її практичного втілення, щоб після краху комуністичної держави кожен її громадянин отримав свою частку власності від державного майна. Однак, справа раптом стала на місці.
Згідно з названими вище документами, у результаті оцінки реальної вартості майнового комплексу України, частка кожного громадянина станом на 1992-й рік становила 30 тис. крб., що за тодішнім курсом дорівнювало 54200 доларів США. Але Кабінету Міністрів України знадобилося майже дев’ять місяців, аби «вродити» постанову КМУ № 655 від 25 листопада 1992-го року, відповідно до якої:
- Нацбанку України доручено провести випуск приватизаційних майнових сертифікатів у вигляді приватизаційних депозитних рахунків;
- Тому ж НБУ до 1 грудня 1992-го року здійснити емісію майнових сертифікатів номінальною вартістю 30 тис. крб. на загальну суму 1,52 млрд. крб. та зарахувати їх на спеціальні рахунки в Ощадбанку;
- Ощадбанку забезпечити кожному громадянину України іменний сертифікат, який має вартість 30 тис. крб., або 54200 доларів США.
Отож, уже 1 грудня 1992 року кожному українцеві належало майно УРСР на 54200 доларів США. Далі, як ми знаємо, ніхто з простих смертних такого багатства і близько не дістав. Адже, через поведінку української влади, по-перше, відбувалося нічим не виправдане зволікання з приватизацією, по-друге, розпочалася гіперінфляція, яка миттю відірвала номінальну вартість приватизаційних сертифікатів від справжньої. Вам ще досі не зрозуміло, чому у найбіднішій серед держав Європи – Україні - найбільше мільярдерів? Тоді пригадаймо подальші події з нашої недалекої історії.
Приватизаційні сертифікати почали видавати замість 1992-го у 1995-му році. Такий збіг! Саме тоді національна валюта раптом припинила знецінюватися, влада відрапортувала про героїчне подолання гіперінфляції. І лише скептики говорили, що ота гіперінфляція зупинилася, бо вже виконала свої основне завдання – відібрала у людей те, що їм належало за законом. Сертифікати можна було видавати. Вони, щоправда, вийшли з новим номіналом – 1050000 крб., але за тодішнім курсом це було менше 6 доларів США, тобто, майже у десять тисяч разів менше, ніж передбачалося законами про приватизацію від 1992-го року. Куди ж поділася різниця?
Читати далі тут
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта