Я не був учасником зібрання українських журналістів у посольстві України у Вашинґтоні й довідався про нього телефоном від редактора відомої в США україномовної газети, який також не був удостоєний запрошення. З перебігом зустрічі довелося ознайомитися за звітом Валентина Лабунського «Україномовні журналісти Сполучених Штатів, єднайтеся!» (Міст, 2004, №15, 22 квітня), й зробив для себе висновок, що не так уже багато і втратив.
Як випливає із згаданої публікації, учасники зустрічі найбільшою мірою були занепокоєні ідеєю орґанізаційного об’єднання україномовних журналістів, що проживають у США. І обговорювалося це, як видно, з ентузіазмом. Тільки одна особа (редактор газети «Свобода» Ірина Яросевич) відверто висловила думку про недоцільність такого об’єднання.
Напевно, сама ідея виникла на зібранні спонтанно, і напевно не було серед присутніх людини, яка піднялася б і сказала, що годі винаходити велосипед.
Справа в тому, що таке професійне об’єднання… уже існує десятки років, і ім’я йому – Спілка Українських Журналістів Америки (скорочено – СУЖА). Свого часу мені як голові Київської орґанізації Спілки журналістів України доводилося неодноразово спілкуватися з людиною, яка довгі роки очолювала цю орґанізацію, і ім’я цієї людини досить знане в україномовній Америці. Це – Ольга Кузьмович.
Отже, можна було б говорити про відродження чи активізацію діяльності згаданої Спілки, якщо в середовищі україномовних журналістів в Америці є багато охочих прилучитися до цього коша.
Мені не відомо, чи Ірина Яросевич належала до згаданої Спілки, але вона напевно бодай чула про її існування. Схоже, що свідомо чи підсвідомо пані Яросевич не стала обґрунтовувати своє негативне ставлення до ідеї своїх колеґ із «четвертої хвилі».
Спробуймо розібратися, чому сама постановка питання про створення нової орґанізації україномовних журналістів чи реабілітація діяльності старої структури виглядає елементарною дурницею.
СУЖА була (чи ще й є?) останнім рудиментом професійних об’єднань, від яких журналісти США відмовилися десятки років тому. Як колись мені пояснювали американські журналісти в Детройті, наші американські колеґи не потребують захисту – їх захищає його величність Закон. Ось чому американські журналісти українського походження ніколи не ввійдуть до структури, в якій немає соціальної потреби. Справді, заради чого їм об’єднуватися?
Україномовним журналістам, що належать до «четвертої хвилі» (як ті ж В. Лабунський, С. Слюзаp чи А. Гороховський), звичайно, ніхто не може заборонити об’єднатися й навіть зареєструвати в США щось на кшталт СУЖА. Але знову ж – заради чого? Таке об’єднання буде не більше, як клуб за інтересами, в якому можна збиратися й так, без офіційного об’єднання й реєстрації. Ні проблем працевлаштування, ні проблем соціального захисту така орґанізація на теренах США вирішувати не зможе.
А спроба об’єднати в одну орґанізацію американских журналістів українського походження, які пишуть українською мовою, з одного боку, й українських журналістів, які живуть і працюють у США, взагалі неможливо з однієї простої причини. Хочемо ми того чи не хочемо, професія журналіста – якщо навіть не брати до уваги її ідеолоґічне чи політичне (політолоґічне) підґрунтя – за своїм визначенням є суспільно орієнтованою і нерозривна з громадянською позицією її носія.
Свого часу я виношував ідею створення cвітової орґанізації українських журналістів (про це широко писалося в професійній періодиці кінця 80-х – початку 90-х років), але з часом відмовився від реалізації такої ідеї, хоча й був причетний до діяльності Світового конґресу українських юристів. Для правників, які займаються адвокатською практикою, не існує перешкод для об’єднання за фаховими інтересами. А от для суддів такі проблеми вже виникають. Не вірите? Поговоріть із Богданом Футеєм – чи не найвідомішим американським правником українського походження. Він опосередковано відповість і на запитання, чому український журналіст, що живе і працює в США, не може об’єднатися в одну орґанізацію з американським журналістом українського походження.
Справа в тому, що ми роз’єднані... Україною. Нас розділяють громадянські права і обов’язки. І цей розділ пройшов між колишніми викладачем і студентом, і навіть через деякі україномовні журналістські подружжя.
Ірина Яросевич і її україномовні колеги, що народилися й виросли в США, свідомі того, що вони як громадяни своєї країни мусять чесно виконувати свої громадянські обов’язки. На жаль, цього ще не усвідомили ті українські журналісти з «четвертої хвилі», які зробили свідомий вибір, прийнявши американське громадянство, й дали клятву вірності своїй новій «батьківщині».
Журналісти – громадяни України, які постійно проживають і працюють у США, мають свої громадянські обов’язки, і їм інакше болять проблеми Батьківщини, ніж їхнім колегам із паспортами громадян США.
А на двох стільцях водночас, як декому хочеться, у журналістиці сидіти не можна. Ясна річ, якщо журналіст свідомо не йде шляхом другої найдревнішої...
Степан Слюзар поскаржився Валентинові Лабунському, що ним було знехтувано як потенційним кандидатом на редактора газети «Свобода». Незважаючи на його заслуги перед журналістикою України. А пояснення тут просте: «Свобода» є суто американською україномовною газетою, і громадянин України ніколи не стане її редактором.
Згадайте сумний досвід газети «Українські вісті». Свого часу на редактора її було виписано з Києва талановитого журналіста Сергія Козака, який зумів оживити й модернізувати газету. Невдовзі газета припинила існування з щонайбанальнішої причини – пересохло джерело фінансування. Отже, україномовна американська газета скоріше припинить існування, аніж віддасться в руки журналіста з України.
Валентин Лабунський щиро переймається ідеєю налагодження видання україномовної газети в США, посилаючись на досвід розгалуженої російськомовної преси одного лише Нью-Йорка й покладаючи надії на рекламу як джерело її фінансування.
На жаль, мій колишній студент і колеґа не враховує нюансу – зусиль суто українських бізнесів, на жаль, замало для утримання бодай однієї пристойної газети. Кому-кому, а йому має бути добре відомо, що тижневик «Міст» навряд чи й виходив би без фінансової підтримки однойменної корпорації. «Закордонна газета» тримається виключно завдяки підтримці кредитівок та етнузіазмові її редактора й видавця.
Як відомо, найбільшою російськомовною газетою в США «Новое Русское Слово», що виходить у тому ж Нью-Йорку, віднедавна володіє бізнесмен з України Вадим Рабинович. Але чи узявся б він фінансувати бодай одно україномовне видання в США? Пан Лабунський може при нагоді поцікавитися у медіа магната особисто.
Нинішньому президентові України Леонідові Кучмі, до речі, це було б на руку – Вадим Рабинович належить до його оточення. Але чи по дорозі з цим панством справжнім патріотам України?
Як на мене, тут, у США, цілком досить таких видань, як «Міст» та «Закордонна газета». Підтримуймо їх, дбаймо про те, щоб вони товщали й ставали доступнішими якомога більшій кількості читачів, а також щоб на їхніх сторінках появлялося більше імен журналістів з активною громадянською позицією.
Більшою ж мірою голови українських журналістів, що живуть і працюють у США, мусять боліти за незалежні засоби масової інформації в Україні. Туди мають бути спрямовані устремління кожного з нас, хто свідомий свого громадянського обов’язку перед Україною.
Хочете, панове колеґи, відзначитися? Прилучайтеся до реалізації проекту підтримки незалежних засобів масової інформації в Україні «Четверта влада», над яким Міжнародна Асоціація Громадян України працює ось уже сім років поспіль.
Проф. Володимир ІВАНЕНКО,
голова Ради директорів Міжнародної Асоціації Громадян України,
колишній доцент і заступник декана факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка та колишній голова Київської організації Спілки журналістів України.
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
Українські журналісти в США повинні сприяти незалежним засобам масової інформації в Україні
Світ:
Напевно, сама ідея виникла на зібранні спонтанно, і напевно не було серед присутніх людини, яка піднялася б і сказала, що годі винаходити велосипед.
Справа в тому, що таке професійне об’єднання… уже існує десятки років, і ім’я йому – Спілка Українських Журналістів Америки (скорочено – СУЖА). Свого часу мені як голові Київської орґанізації Спілки журналістів України доводилося неодноразово спілкуватися з людиною, яка довгі роки очолювала цю орґанізацію, і ім’я цієї людини досить знане в україномовній Америці. Це – Ольга Кузьмович.
Отже, можна було б говорити про відродження чи активізацію діяльності згаданої Спілки, якщо в середовищі україномовних журналістів в Америці є багато охочих прилучитися до цього коша.
Мені не відомо, чи Ірина Яросевич належала до згаданої Спілки, але вона напевно бодай чула про її існування. Схоже, що свідомо чи підсвідомо пані Яросевич не стала обґрунтовувати своє негативне ставлення до ідеї своїх колеґ із «четвертої хвилі».
Спробуймо розібратися, чому сама постановка питання про створення нової орґанізації україномовних журналістів чи реабілітація діяльності старої структури виглядає елементарною дурницею.
СУЖА була (чи ще й є?) останнім рудиментом професійних об’єднань, від яких журналісти США відмовилися десятки років тому. Як колись мені пояснювали американські журналісти в Детройті, наші американські колеґи не потребують захисту – їх захищає його величність Закон. Ось чому американські журналісти українського походження ніколи не ввійдуть до структури, в якій немає соціальної потреби. Справді, заради чого їм об’єднуватися?
Україномовним журналістам, що належать до «четвертої хвилі» (як ті ж В. Лабунський, С. Слюзаp чи А. Гороховський), звичайно, ніхто не може заборонити об’єднатися й навіть зареєструвати в США щось на кшталт СУЖА. Але знову ж – заради чого? Таке об’єднання буде не більше, як клуб за інтересами, в якому можна збиратися й так, без офіційного об’єднання й реєстрації. Ні проблем працевлаштування, ні проблем соціального захисту така орґанізація на теренах США вирішувати не зможе.
А спроба об’єднати в одну орґанізацію американских журналістів українського походження, які пишуть українською мовою, з одного боку, й українських журналістів, які живуть і працюють у США, взагалі неможливо з однієї простої причини. Хочемо ми того чи не хочемо, професія журналіста – якщо навіть не брати до уваги її ідеолоґічне чи політичне (політолоґічне) підґрунтя – за своїм визначенням є суспільно орієнтованою і нерозривна з громадянською позицією її носія.
Свого часу я виношував ідею створення cвітової орґанізації українських журналістів (про це широко писалося в професійній періодиці кінця 80-х – початку 90-х років), але з часом відмовився від реалізації такої ідеї, хоча й був причетний до діяльності Світового конґресу українських юристів. Для правників, які займаються адвокатською практикою, не існує перешкод для об’єднання за фаховими інтересами. А от для суддів такі проблеми вже виникають. Не вірите? Поговоріть із Богданом Футеєм – чи не найвідомішим американським правником українського походження. Він опосередковано відповість і на запитання, чому український журналіст, що живе і працює в США, не може об’єднатися в одну орґанізацію з американським журналістом українського походження.
Справа в тому, що ми роз’єднані... Україною. Нас розділяють громадянські права і обов’язки. І цей розділ пройшов між колишніми викладачем і студентом, і навіть через деякі україномовні журналістські подружжя.
Ірина Яросевич і її україномовні колеги, що народилися й виросли в США, свідомі того, що вони як громадяни своєї країни мусять чесно виконувати свої громадянські обов’язки. На жаль, цього ще не усвідомили ті українські журналісти з «четвертої хвилі», які зробили свідомий вибір, прийнявши американське громадянство, й дали клятву вірності своїй новій «батьківщині».
Журналісти – громадяни України, які постійно проживають і працюють у США, мають свої громадянські обов’язки, і їм інакше болять проблеми Батьківщини, ніж їхнім колегам із паспортами громадян США.
А на двох стільцях водночас, як декому хочеться, у журналістиці сидіти не можна. Ясна річ, якщо журналіст свідомо не йде шляхом другої найдревнішої...
Степан Слюзар поскаржився Валентинові Лабунському, що ним було знехтувано як потенційним кандидатом на редактора газети «Свобода». Незважаючи на його заслуги перед журналістикою України. А пояснення тут просте: «Свобода» є суто американською україномовною газетою, і громадянин України ніколи не стане її редактором.
Згадайте сумний досвід газети «Українські вісті». Свого часу на редактора її було виписано з Києва талановитого журналіста Сергія Козака, який зумів оживити й модернізувати газету. Невдовзі газета припинила існування з щонайбанальнішої причини – пересохло джерело фінансування. Отже, україномовна американська газета скоріше припинить існування, аніж віддасться в руки журналіста з України.
Валентин Лабунський щиро переймається ідеєю налагодження видання україномовної газети в США, посилаючись на досвід розгалуженої російськомовної преси одного лише Нью-Йорка й покладаючи надії на рекламу як джерело її фінансування.
На жаль, мій колишній студент і колеґа не враховує нюансу – зусиль суто українських бізнесів, на жаль, замало для утримання бодай однієї пристойної газети. Кому-кому, а йому має бути добре відомо, що тижневик «Міст» навряд чи й виходив би без фінансової підтримки однойменної корпорації. «Закордонна газета» тримається виключно завдяки підтримці кредитівок та етнузіазмові її редактора й видавця.
Як відомо, найбільшою російськомовною газетою в США «Новое Русское Слово», що виходить у тому ж Нью-Йорку, віднедавна володіє бізнесмен з України Вадим Рабинович. Але чи узявся б він фінансувати бодай одно україномовне видання в США? Пан Лабунський може при нагоді поцікавитися у медіа магната особисто.
Нинішньому президентові України Леонідові Кучмі, до речі, це було б на руку – Вадим Рабинович належить до його оточення. Але чи по дорозі з цим панством справжнім патріотам України?
Як на мене, тут, у США, цілком досить таких видань, як «Міст» та «Закордонна газета». Підтримуймо їх, дбаймо про те, щоб вони товщали й ставали доступнішими якомога більшій кількості читачів, а також щоб на їхніх сторінках появлялося більше імен журналістів з активною громадянською позицією.
Більшою ж мірою голови українських журналістів, що живуть і працюють у США, мусять боліти за незалежні засоби масової інформації в Україні. Туди мають бути спрямовані устремління кожного з нас, хто свідомий свого громадянського обов’язку перед Україною.
Хочете, панове колеґи, відзначитися? Прилучайтеся до реалізації проекту підтримки незалежних засобів масової інформації в Україні «Четверта влада», над яким Міжнародна Асоціація Громадян України працює ось уже сім років поспіль.
Проф. Володимир ІВАНЕНКО,
голова Ради директорів Міжнародної Асоціації Громадян України,
колишній доцент і заступник декана факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка та колишній голова Київської організації Спілки журналістів України.
-----------------------------------
В тему:
Нова українська національна ідея та виховання нової української еліти
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь