Відлуння України

Ідея "коду країни", запропонована для розмови, колоритна, але не зовсім точна. Код як криптографічне поняття припускає якусь послідовність, комбінацію знаків, що веде до простого початку й складного продовження. До відкриття сенсу, початку розвитку, запуску процесу — ну, як генетичний код ДНК, наприклад. Усього чотири азотисті сполуки, а скільки ґвалту в результаті. Більш підходить для опису явища країни ідея "пароля". Тобто слова максимально ємного, метафоричного. Яке не відкриває зміст, а створює його.

Є кілька загальновідомих поведінкових українських стереотипів-патернів. Перший — це горезвісні "граблі", які ніби говорять про повну відсутність історичної пам'яті, невміння чи небажання вчитися на цілком очевидних помилках. Та цей феномен можна пояснити досить просто. Річ у загальному виборчому праві й банальній статистиці з арифметикою.

У перехідні періоди історії національній еліті потрібно вийти за межі її усталених уявлень про добро й зло. Треба пожертвувати своїм соціальним статусом. Необхідне рішуче презирство до плекання ідейної й духовної цноти. Презирство до традицій довгого генеалогічного ланцюжка, яким, як первинною статевою ознакою, так солодко було мірятися з іншими носіями. Тощо. Власне, в цьому і є призначення національної еліти — у потрібний момент історії переступити через власне марнославство і впасти першими, стати бруствером, мостом або гаттю, якою побіжать у вирішальну атаку ті, хто надихнувся їхнім подвигом.

Але українська еліта — етична. Вона вважає моральну поведінку головним маркером свого буття. А тому такі поведінкові маркери, як "соромно", "незручно якось", "вони теж люди", "це не по-людськи", "що про нас подумають люди" і десятки інших подібних заклинань, які маскують звичайний страх, геть-чисто позбавляють українську еліту діяльної ініціативи, хоч вона сама напередодні робила все, щоб цю ініціативу пробудити.

У результаті історичний вибір за неї роблять люди — тобто маса, особливого інтелекту позбавлена. Ну, не треба воно їй. Аж настільки, щоб усі подальші невдачі покласти на ту саму еліту, яка покірно такі звинувачення приймає — це ж народ каже, його не можна засуджувати і з ним не можна сперечатися. Тому "граблі" не годяться — люди з пам'яттю є, з волею — теж. А от щоб з пам'яттю й волею одночасно — цього немає.

Наступна тема — це "гнучкість", досить стійка традиція угодовства з хорошим паном: аби тільки не бив батогом, як попередній, і вже добре. Звичка до залежності й фантастичне виживання в умовах будь-якої окупації веде свій міцний родовід ще від часів висадки норманів у Києві, коли місцевий люд легко відкинув ослаблу й неплатоспроможну хазарську владу. І, поцікавившись особливостями нового оподатковування, легко прийняв на князівство недолітка разом із регентом. А до того ж — купу здоровенних скандинавських братух з вагомими сокирами. Ні, коли окупант з хорошого пана перетворювався на свавільника, на нього завжди знаходилося два дерева неподалік, і з одного супостата хутко виходило два, як з князя Ігоря.

Але це коли йшлося про гроші, і розмір винагороди починав значно перевищувати платоспроможність обивателя. У цій ситуації український обиватель традиційно швидко перетворюється на українського патріота, і всього попереднього колабораціонізму наче й не було. Тож "гнучкість" не годиться, вона більш східна за своєю політичною географією, припускає усвідомленість такого вибору і його освячення якимись богонатхненними рядками на кшталт "бог терпів і нам велів". У москалів це нормоутворюючий чинник, а в нас він уже вельми піддався європейській ерозії.

Є підхід, що Україна — це Жінка. Назва країни — жіночого роду: берегині, віночки, пісні, поплакати, усі пісні на "ой", акуратність, ощадливість тощо. Знову ж таки войовничість — переважно в сусідських сварках, дуже висока межа терпіння, а коли вже все — то хапає, що під руку попало, і тоді сусіди розбігаються. Але терпиться непристойно довго — на кшталт, може, саме розсмокчеться? "Вороженьки" мають згинути (згідно з гімном) від сонячного удару, згинути самі собою. Але якщо цю метафору розвивати, то зовсім незрозуміло, що в цієї жінки з особистим життям і навіть сексуальною орієнтацією. І скільки їй насправді років. Ну, в сенсі, чи не недоліток. І чому весь час такі туманні натяки про сімейний стан, що всі потенційні партнери, помилувавшись та пооблизувавшись, у результаті знаходять собі щось простіше й зрозуміліше?

Усі метафори, що стосуються козацтва, мало прийнятні, оскільки живописні лицарі-розбійники в стилі Тараса Бульби були гарно вбраною бандою найманців, але на відміну від самураїв відданість панові була дуже й дуже умовною. Та козацтво все-таки спроектувало на нас терміни "воля" та "вольність", які значною мірою визначили політичну філософію визвольної боротьби упродовж сторіч, оскільки запропонували кожному її учасникові особисту модель звільнення. Від чого хочеш, від того й звільняйся. Шабля, кінь, люлька тощо — це інструменти.

Однак воля — це сильний, проте лише архаїчний прототип свободи в її європейському розумінні як солідарної відповідальності. Для "волі" неприйнятно, коли твоя свобода закінчується на межі прав будь-якої іншої людини. "Воля" не передбачає ефективного співробітництва в групі, зниження рівня особистих бажань на користь спільній справі. Це жодним чином не може бути паролем для країни, бо воно деструктивне. Сума десятків мільйонів "воль" не конвертується навіть у Білль про права — це класична отаманщина й три гетьмани на двох громадян. Хоч цілком працює як пароль для встановлення довірчих особистих контактів, бо в нас конфлікт — часто потрібне, а то й обов'язкове доповнення до бажаної близькості.

Самодентифікація України вже не перше століття відбувається за принципом "ми не вони, а навпаки". Татарський колорит козацького одягу і термінології та запеклі сутички з носіями оригіналів, історія написання гімну і його текстове порівняння з польським, тяжіння до австро-німецької моделі порядку й УПА, дисиденти, які попервах щиро й послідовно намагалися "поліпшити" радянську систему, Данилович, який "не Росія" і всяке таке інше.

Ця біда — постійно запобігливо оглядатися на якісь більш успішні й владні моделі поведінки — привела нас у результаті до нашого особистого Веймара й Бреста, до "Мінських позорищ-2". Україна постійно "дзеркалила" події у світі, й у найліпшому разі могла відрефлексувати, відбити їх у термінах, які важко перекласти. Це ж так зручно — говорити практично віршами, красиво. І жодної відповідальності. "Любі мої", "маленькі українці", "шановні співвітчизники" — та плювати вони наразі хотіли на все це словоблудство, вимовлене від їхнього імені, але ж наче лестить самолюбству.

Відповідальності ніякої ні в кого, отже — консенсус. "Дзеркальність" як термін уже ближче, але завдяки Льюїсу Керроллу й Фредді Крюгеру ми дещо знаємо про задзеркальність. І все з українською рефлексією було б гаразд, якби наша роздвоєна шизоїдна свідомість не перебувала по обидва боки цього дзеркала. Ми від цього не просто знаємо, що король — голий. Ми знаємо все про його челядь, інтриги королеви, злодійство пажів і пияцтво кучера. Тому в нас за визначенням немає старої доброї монархічної казки про короля Артура та його лицарів, оскільки всі вони — або наші знайомі, або родичі.

Дзеркало існує для того, щоб зачаровуватися. А ми не зачаровуємося, ми — навпаки. Ми спроможні розчаклувати навіть тротуарну плитку на Хрещатику. Ми вже вміємо стріляти на звук і спалах, але любити живих — якось не дуже. Ми все ще захоплюємося Тарасом Бульбою — людиною, яка погубила двох синів, що загинули через дурну дрібничку, і вважаємо красиву смерть успішним фіналом. Еталоном успіху.

Некрофільська естетика, обожнювання пам'ятників, естетично однаково вбогих, чиї б вони не були, безсоромна взаємна брехня й боягузливе мовчання еліти — ось доля наших мас. Українська "ніби" культура обожнює мертвих героїв і робить усе від неї залежне, щоб герої швидше ставали мертвими й перестали, нарешті, завдавати незручностей серйозним людям. І брехня, брехня і крадійство, крадійство і брехня, есхатологічна свідомість, близькість кінця невідомо якого світу, тому треба встигнути.

Я пам'ятаю 1990-ті. Як дурна радянська чернь на тій же страшенно свідомій Західній Україні атакувала фізично перших "рухівців", била, палила автівки й будинки від звірячого страху змін. Як бігли наввипередки з доносами на цих нещасних ідеалістів парторги й комсорги. Так тепер ця сволота вся вже давно, не перший рік при владі. Ці пізньокомуністичні гниди миттєво відрефлексували, що відбувається, зрозуміли загрозу й скинули шкурку, змінили забарвлення. Яким же воно було гарним! Гроші залишили собі. Нам — ваучери на приватизацію. Тепер вони — репрезентатори й спікери, велемовні оповідачі того, що таке національна ідентичність, і як вони за неї важко боролися. І що їхнє місце якщо не в "красном уголкє" вже, і не на дошці пошани, то в національному музеї — точно. Вони ще себе й у "в'язні совісті" запишуть, дайте час.

У загальному заліку Україна схожа на гірські скелі — красиво, незвичайно й світло, важко дихати, ейфорія від кисневих перепадів, екзотика безглуздих, але поетичних переходів і перевалів. Є в альпінізмі такий нехитрий прилад — називається "жумар". Така собі ручка на основній мотузці з блокуванням. За неї зручно підтягуватися, не вдаючи з себе Сталлоне. Україна весь час нишком цей "жумар" використовує, але знизу це виглядає ніби в неї свої силоньки є. При цьому вона ще й співає героїчних пісень.

Під звуки цих героїчних пісень, урочисто відправляючи на той світ людей, які були занадто бідними, щоб виїхати, і занадто гордими, щоб здатися обставинам. Україна поховала від шести до восьми тисяч своїх громадян, і цей "попіл Клааса" не те що не стукає у владні серця, але вони навіть нездатні виразно покаятися, як колись привселюдно зробив у Грузії старий найдосвідченіший шахрай Шеварднадзе, цілуючи землю в аеропорту Тбілісі.

Україна — це відлуння. Відлуння Європи, яка відбивається в її скам'янілостях і яку Європа приймає за діалог. Відлуння москалів, від яких ми постійно відхрещуємося. Відлуння НАТО, що кострубато обсипається в болісне реформування армії. Відлуння Майдану, зрештою. Майдану, який загрожував узурпаторам долею Чаушеску, але в результаті заплатив сотнею життів за комфортну втечу узурпатора й паразитичне існування його спадкоємців. Як там у горах кричать? "І от стою я наверху я!" І що відповідає відлуння? Ну не так щоб дуже обнадійливо відповідає.

Та є одна новина. Схоже на те, що слова окличного характеру скінчилися і гра у змісти зупинилася. Лунають постріли. Не мають значення слова, що, мовляв, у нас "припинення — перемир'я — мир", бо це — фактичне визнання воєнної поразки із втратою людей і територій. Ніхто ніколи таких слів не пробачить. Постріли лунають у свідомості мільйонів людей, для яких смерть полеглих і поранених — їхня особиста трагедія. Ці люди, на щастя, не еліта. Вони точно готові стріляти у відповідь і зроблять це за найменшої можливості, беручи за мішені й тих, хто спробує їм перешкодити. Тут немає нічого спільного з ляльковими змовниками від політики. Це просто тренд. Тому Україна тепер — це відлуння пострілу.