Я люблю Україну

Я загинув в Зеленопіллі, аби СБУ за викуп відпускала заколотників.

Я загинув під Щастям, аби Геннадій Москаль мав заробіток з контрабанди.

Неподалік Амвросіївки осколок перебив мені артерію, щоб за півтора місяці могли відбутися переговори у Мінську.

Після катувань мене розстріляли у підвалі сєпарів і я радо пішов на смерть заради того, щоби взимку 14-15 років моїм побратимам забороняли використовувати артилерію.

Я похоронений під завалами Донецького аеропорту, аби в лютому 2015 року відбувся Мінськ-2.

Я згорів у “бетері” під Дебальцевим, аби зустрічі у Мінську стали регулярними та на них Україну представляли Кучма та Медведчук.

Я загинув при взяті села Широкине, бо дуже хотів бачити там демілітаризовану зону...

Я загинув за особливий статус Донбасу.

Я помер за зміни до Конституції.

Я пожертвував собою заради запропонованої нашим Президентом “програми децентралізації”.

Я назавжди залишив дружину та дітей задля чергового відведення озброєння.

Мене було вбито під час перемир'я.

Я пішов на війну і я воював там не за перемогу, а за поразку, не за звільнення або приєднання земель, а за їхню здачу, не за здобуття незалежності чи збільшення геополітичної ваги, а за обмеження власного суверенітету, не за славетні сторінки в історії, а за ганьбу, якої та сама історія ще не знала.

Я загинув за те, щоб "мирний план" імплементувався й надалі.

Я загинув за те, щоб мої близькі та друзі не могли знайти відповідь на питання мого сина: "За що загинув мій батько?"

Хто автор невідомо...