Як, де і коли виникла ОУН Степана Бандери?

Основна, "стандартна", якщо можна так сказати, версія, народження організації під назвою ОУН(б) викладена у багаточисельних енциклопедичних, наукових, псевдонаукових, пропагандистських, апокрифічних, викривальних та інших публікаціях, виданих після завершення ІІ Світової по обидва боки океану. Назвемо її "канонічною".

"Канонічна" версія зводиться до того, що вже через 1 рік та 4 місяці після завершення радянсько/німецької війни проти Польщі та окупації її території, Степан Бандера та група його прихильників провели в окупованому нацистами Кракові, адміністративній столиці Генеральної Губернії, так званий "ІІ Великий збір ОУН", який нібито заснував нову Організацію з додатком до її повної назві лише однієї літери, взятої в дужки.

Відтоді , від лютого 1941 р., на умовній мапі політичних партій та організацій, які діяли у європейських країнах, з’явилася ще одна Організація Українських Націоналістів – ОУН (б).

Усе в тій події є загадкою.

Загадки народження ОУН (б)

Загадка перша. Те зібрання – перше і єдині відомі мені політичні сходини НЕ Націонал-соціалістичної робітничої німецької партії, які відбулися на території, контрольованій німцями від 1933 р., року приходу до влади їх лідера – Адольфа Гітлера.

Загадка друга: як можна було вільно провести "з’їзд" та ще й "Великий" під носом у СД та Абвера – одних з найефективніших європейських спецслужб свого часу?

Боюся помилитись, але без санкції окупаційної влади це було просто неможливо. А санкціонувати проведення таких зборів окупанти могли, наприклад, тому, що розкол націоналістичного руху відкривав для німецької сторони додаткові політичні можливості.

Розкол у підпільній націоналістичній організації відповідав їх поточним політичним інтересам. Адже ОУН, якою керував Андрій Мельник, робила ставку на співпрацю з цивільною німецькою адміністрацією. Її головна ціль – створення легальними, а не "революційними" методами незалежної Української держави зі столицею в Києві, формування партійної мережі на території УРСР, створення там місцевих органів влади, культурно-просвітницьких, адміністративних установ й т.п.

Війна з поляками в ці плани не вписувалася ані на рівні лідера – Андрія Мельника, людини надзвичайно поміркованих, порівняно з молодими "революціонерами", поглядів, ані в плани керівництва ОУН, ані в плани її виконавчих органів - екзекутив в європейських країнах. Для цього там не було ані передумов, ані можливостей, ані ресурсів.

Третя загадка: кількість і персональний склад учасників.

Четверта - їх уповноваження.

П’ята: як можна провести в Кракові ІІ Великий збір (ВЗ) ОУН в 1941 р., якщо ІІ Збір було проведено в серпні 1939 р. у Римі, столиці муссолінівської Італії?

Шоста: одні джерела переконують: цей ВЗ відбувся в місяці лютому. Інші не мають сумніву: це сталося місяцем пізніше. Задля коректності наведу повний звіт про час, місце та рішення з’їзду лише одного її учасника, згодом – лідера політичної організації, яка займає своє, яскраво освітлене місце в нашій національній історії. Ось цей текст: Краківський збір "відбувся в березні 1941 р.". Інші учасники цього ВЗ, наскільки мені відомо, і таких відомостей по собі не залишили.

"Батьки" ОУН (б)

Можливо, ви будете знову здивовані, але жодне, підкреслюю – жодне відоме мені джерело не дає відповіді на це просте питання: хто ці люди – фундатори нової політичної сили? Сили, яка подобається це комусь, чи ні, але займає, м’яко кажучи, дуже помітне місце в історії частини нашого народу у ХХ ст.

Не дає відповіді на це питання і один з найвідоміших дослідників Володимир Косик – почесний голова Центру досліджень визвольного руху, професора Сорбонського (Париж), Українського Вільного (Мюнхен) та Львівського університетів. У спеціальному дослідженні він, без посилання на першоджерело, вказує: участь у ІІ ВЗ РП 1-3 квітня 1941 р. взяли участь "65 керівних членів ОУН,з яких 16 щойно прибули з України".

Жодного прізвища, жодного пояснення. Хто ці люди? Чим вони керували в ОУН? В яких країнах?

З якої такої "України"? - теж незрозуміло. Чи то з тієї частини, яку окупували німці, чи то з тієї, яку окупував СРСР? Як вони з окупованої СРСР території, буквально нафаршированої мільйонами військовиків, стрілецькими та конвойними дивізіями НКВД та його територіальними органами, частинами прикордонної охорони, військової розвідки та контррозвідки дісталися до Кракова – адміністративного центру Генеральної Губернії?

І все це – саме в той час, коли по обидва боки радянсько-німецького кордону розгорталися бойові частини Вермахту та Червоної армії? За якими документами – особистими та проїздними – вони цей кордон перетнули?

Годі шукати цих відповідей і в архіві "бандерівської" ОУН – кожний охочий може переконатися в цьому, відвідавши його збірку в "Світовому павутинні".

Тим не менше, принаймні один варіант відповіді на таке питання існує. Міститься він у основоположному документі бандерівського руху, який з’явився, правда, роком раніше. Це - "Акт з 10 лютого 1940 р.". Навожу список підписантів в алфавітному порядку:Бандера Степан, Габрусевич Іван, Гасин Олекса, Горбовий Ярослав, Грицай Дмитро, Климишин Микола, Лебедь Микола, Ленкавський Степан, Равлик Іван, Старух Ярослав, Стахів Володимир, Стецько Ярослав, Турковський Василь, Шухевич Роман. Загалом - 14 осіб [у книзі Зиновія Книша "Розбрат" у переліку є ще Володимир Качмар].

Підписалися вони, нібито, зокрема, під такими вимогами,

"6. Свідомі свого обов’язку й історичної відповідальности за чистоту Націоналістичної Ідеї й перемогу Української Національної Революції – ми Провідники та Члени крайових Екзекутив Організації Українських Націоналістів на Західних Українських Землях і на Українських Землях під Німеччиною та провідний актив ОУН - згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо – віддаємо керму Організації Українських Націоналістів в руки Степана Бандери і тих, яких він покличе...".

"Годі ствердити, що всі вони брали участь у зібранні в Кракові 10 лютого 1940 р., чи дехто з них підписав цей "Акт" пізніше",- писав безпосередній свідок зустрічі Андрія Мельника та Степана Бандери, на якій останній пред’явив Вождеві ОУН папірець, яким Мельник усувався від керівництва Організацією.

Підкреслюю: наразі жодного свідчення, яке би підтверджувало участь перерахованих осіб у зібранні 10 лютого я не знайшов. Як і не виявив бодай одного свідчення жодного з "підписантів", що він той документ бачив і його підписував.

Тепер придивимось о цього списку уважніше, "підкрутимо", якщо можна так сказати, "різкість".

Насамперед, кидається в очі таке. 8 з 14 нібито "підписантів" були звільнені з місць позбавлення волі німцями після окупації "своєї" частини Польщі. Це – Бандера, Горбовий, Грицай, Климишин, Лебідь, Равлик, Старух, Стецько. П’ятеро – Габрусевич, Гасин, Ленкавський, Стахів, Шухевич проживали на території Рейху (Німеччина, Австрія) та Генеральної Губернії. П’ятеро – Габрусевич, Грицай, Ленкавский, Старух і Турковський в один і той сам час навчались у Львівському університеті, Бандера, Гасин та Шухевич – у Львівській Політехніці.

Найстаршому – Ленкавському було на той момент 36, наймолодшому – Стецькові – 28 (дату народження Горбового наразі встановити не вдалося). Для порівняння: Андрієві Мельнику на момент проведення Краківського збору – майже 60.

Іншими словами, очевидною (але не вичерпною) обставиною конфлікту є приналежність "бандерівців" до іншої генерації – зі своїми ідеалами, принципами, моделями поведінки, ставленням до зовнішнього світу, рівнем освіти абощо.

Основні ухвали Краківського збору та військово-політичні реалії тогодення

Оголосивши А. Мельника "тимчасовим явищем", виключивши (увага!) його та всю ОУН зі складу ОУН, молоді революціонери визначили своєю основною метою "боротьбу за суверенну соборну Українську державу, за владу українського народу на українській землі", а також"проти комуністичного світогляду", "за розвал московської тюрми народів". І так далі і тому подібне на 15 сторінках.

Прекрасні у своїй величі постанови краківського зібрання не містили відповіді на одне одне-єдине запитання: де взяти сили та засоби для війни проти СРСР?

Якраз саме на той час і без узгодження з Бандерою Сталін, на момент проведення історичного партійного заходу українських націоналістів, розгорнув на західному кордоні СРСР 165 стрілецьких (це майже 2,5 млн. солдатів і офіцерів), 45 танкових і 22 моторизованих дивізій (19 540 танків та танкеток). З повітря їх мали прикривати 679 авіаційних ескадрилій (8 300 бойових літаків усіх типів). Це – більше ніж у всіх арміях світу разом узятих!

Такі дрібниці були поза увагою як Бандери особисто, так і його прихильників. Не брали вони до уваги і факт відсутності прихильників їх ідей серед населення Радянської України, замордованого колективізацією, Великим Голодом і терором НКВД. Крім того краківські партійці не звернули уваги ще на одну "дрібницю".

Йдеться про сам термін "Соборна Україна". Подобається це сьогодні комусь, чи ні – саме її розпеченим залізом "виковував" "скріпляв" товариш Сталін. І не тому, що любив українців. А тому, що розглядав її як плацдарм і ресурс у майбутній всеєвропейській війні, яка мала утворити єдину радянську комуністичну державу на теренах Старого Світу. Саме він був фундатором і фактичним керівником комуністичної "Соборної України". І віддавати її, наскільки це відомо сьогодні, в руки українських націоналістів чи навряд збирався. Принаймні в 1940 році…

Народження ОУН (б). Версії учасників

Краківські збори Бандери та 13 інших націоналістів-революціонерів запустили процес розколу українського націоналістичного руху. Розколу всеосяжного, глибокого, фатального. Навіть сьогодні, на початку другого десятиліття ІІІ тисячоліття дві ОУН, офіційно зареєстровані в незалежній Україні поборюють одна одну.

Як же так сталося?

Ознайомимося з основними версіями. Версіями як конфліктуючих сторін, так і "зовнішніх" спостергігачів. Спостерігачів, як побачимо нижче, зацікавлених і дуже уважних.

Народження ОУН (б). Версія ОУН

Викладена вона була ще наприкінці 1940 р. у партійному видавництві, має назву "Біла книга ОУН" і давно стала бібліографічною рідкістю.

Суть: 5 квітня 1940 р. о 19 год. відбувається зустріч голови просто Проводу Українських Націоналістів Андрія Мельника та голови Революційного Проводу ОУН Степана Бандери.

Бандера, який позиціонував себе як "керівник діяльності Організації Українських Націоналістів", особисто передав Акт від 10 лютого Мельникові з ультиматумом – дати відповідь впродовж 72 годин, тобто не пізніше як 8 квітня.

Мельник указав Бандері на неправосильність непідписаного документу. При цьому Бандера навіть не зрозумів, про що йде мова. На пряму вимогу Мельника назвати імена підписантів - відповів різкою відмовою. Мельник також указав, що Статут ОУН "такого" як "керівник діяльності" "не знає", а знає "Голову Проводу ОУН".

В цьому він, сказати правду, був абсолютно правий. Пояснюю: згідно із "Устроєм ОУН", ухваленим ІІ ВЗУН 30 серпня 1939 р. (ч. 1, розділ В, пар. 3) "членів ПУН призначує і звільняє 'ПУН, повідомляючи про те своєчасно ВЗУН".

Крім того, протокол з’їзду "досі ніде не проголошено і через те годі понад усякий сумнів ствердити, які особи брали в ньому часть і яке становище вони в даний час займали в ОУН". Висновок: з точки зору дійсних документів ОУН, це – "нелогічне безглуздя", "юридична плутанина" і "суперечності" "аж кишать в тому акті".

Саме тому Мельник розмову з Бандерою вів виключно як з членом ОУН, а не "керівником" її "діяльності". На тому розмова і скінчилась – предмету домовленості в принципі не існувало.

6 та 7 квітня Вождь ОУН у письмовій формі звільнив Стецька від обов’язків Ідеологічного Референта Проводу ОУН і віддав його під суд "Головного Організаційного (Революційного) Трибуналу ОУН". Рішення Трибуналу на забарилося – Бандера та Стецько отримали присуд смерті.

7 квітня прихильники Бандери видають комунікат, який починається словами "з днем 7 квітня 1940 року полковник Андрій Мельник перестав бути остаточно Головою Проводу Українських Націоналістів".

"Легітимація" Банедри описана там в таких висловах: "Керму Організації Українських Націоналістів перейняв з волі Організації Українських Націоналістів у рідних землях та революційного провідного активу ОУН поза рідними землями на основі Акту 10 лютого 1940 року Степан Бандера та покликаний ним Революційний Провід ОУН".

Мельник відповів - передав справу на розсуд "Компетентного Збору ОУН".

Народження ОУН (б). Версія С. Бандери

За декілька місяців після зустрічі, а саме 10 серпня 1940 р. С. Бандера пише довжелезного листа А. Мельникові, в якому викладає причини, які спонукали його вдатися до спроби внутрішньопартійного перевороту. Лист, до слова, переповнений інвективами особистого штибу, що якнайраще характеризує його автора. Поза тим, суттєві положення цього листа такі.

Причина перша – "зрада" двох вищих керівників ОУН – Ярослава Барановського та Омеляна Сеника.

Барановський - доктор права, учасник І Конгресу ОУН, в 1933-1939 рр. – голова Центрального Союзу Українського Студентства (ЦЕСУС), Секретар Проводу ОУН, один із найближчих довірених соратників Євгена Коновальця, член 4-х особового керівництва ОУН, відповідальний за зв’язки з Краєм.

Сеник - делегат І Конгресу ОУН, член ПУН, в цей час увіходив до складу чотириособового Проводу. Відповідальний за організаційну роботу та внутрішню політику, хранитель "аріхіву ОУН". Головував на ІІ ВЗ ОУН (26 серпня 1939 р.). У 1941 р. - керівник Основної похідної групи ОУН, яка мала проголосити державність України в Києві.

Друга причина, яка, за словами самого Бандери, спонукала його вдатися до внутрішньопартійного перевороту – організаційний безлад, який панував в Організації після "звільнення" самого Бандери.

Причина третя – прагнення поінформувати про проблему націоналістичного руху особисто Мельника, для чого вони разом зі Стецьком і вирушили до Риму.

Четверта – відсутність у ПУН планів діяльності в нових умовах та, відповідно, інструкцій низовим ланкам.

П’ята – "незрозумлі співпраця з політичними противниками" та ін.

Шоста – співжиття Миколи Сціборського з "підозрілою московською жидівкою", покинути яку він "відмовився".

Саме це, за словами самого Бандери, примусило його "виступити з ініціятивою упорядкування справ Проводу".

Більше того: Степан Андрійович навіть"був до цього зобов’язаний з огляду на те, що цього очікували провідні члени ОУН", а він, до того ж, "серед загалу націоналістів ... здобув собі довір’я", а з його "ім’ям в’язали сподівання".

При цьому, спеціально наголошує Бандера, "ніякі побічні елементи не мали жодного впливу", "не було в мене жодних калькуляцій, "не йшло мені про особистий пост".

Нарешті, обґрунтовує він, "над усім брала у мене думка верх, що найперше треба усунути зло, яке закралося в сам верх Організації". Останнє, в свою чергу, "прочистить дорогу для доцільного розв’язування різних проблем".

Одне з таких "зол" за Бандерою – це переговори Мельника "в зимі 1939-1940 з нашими політичними противниками, польонофілською групою УНР з Парижа". Переговори, які "цілком не свідчать найкраще ані про Ваш політичний змисл, ані розуміння обов’язків і гідності Голови Проводу Українських Націоналістів".

Більше того, Краківський збір 10 лютого 1940 р. в якому, за його словами, взяли участь аж 27 осіб (список їх невідомий досьогодні, ми знаємо хіба про 14 осіб.- Д.Я.), "не був вернений проти" Мельника, а був проведений виключно тому, що "треба було робити те, чого ніхто не робив, а з чим не можна було довше чекати", а саме – "щоби відповідно до ново ситуації, прокермувати Організацією, прийняти практичний план цілої діяльності.., встановити практично політичну програму".

Одним словом, "світ форми тепер валиться. Настає час змісту, час діла. Ходімо разом з ним! Сильні і одні",- такими словами завершує С. Бандера свого листа.

13 серпня Голова ПУН оприлюднив свою відповідь: "я рішив поставити кінець цій внутрішній диверсії. Мойому уповноваженому на терен Генерал-губернаторства доручив я привести згідно з виданими йому інструкціями порядок – засобами, що він їх буде уважати доцільними для привернення суцільности організації, її спайаности й карности".

19 серпня полковник Роман Сушко, "Уповноважений" Мельника "на Західні Окраїни" видав "Комунікат", згідно з яким Ґабрусевич, Климишин, Старух, Грицай, Гасин, Турковський, Равлик та Голюк /?/ (так в тексті.- Д.Я.) "за бунт проти Вождя, за участь в т.зв. Революційному проводі Організації Українськх Націоналістів, за злочинну, шкідливу, спрямовану на розвал оганізації діяльність" виключалися з ОУН. Всі члени Організації мали "здержатися від усяких взаємин з ними", та звільнялися від будь-яких "приречень, присяг, зобов’язувань та організаційних зв’язків" з цими особами.

30 серпня "краківська група" у відповідь оприлюднює свій "Комунікат" з 8 пунктів, в якому всі рішення ІІ ВЗУН 1939 р. були оголошені "неправочильними", накази та розпорядження ПУН та особисто Мельника – "неважними" та "неправисильними", а "обов’язки тимчасового виконного органу ОУН сповняє і підготовку Збору Українських Націоналістів проведе Провід Організації Українських Націоналістів, що являється еманацією націоналістичного активу під кермою Степана Бандери".

Нарешті, 10 жовтня летючка Краківської Екзекутиви ОУН повідомила, що Головний Ревтрибунал виключив Бандеру з ОУН "без права регабілітації", але сам Мельник змінив присуд Трибуналу, залишивши за Бандерою право на цю саму "регабілітацію".

Обидві версії –"канонічна" та Бандери спростовуються безпосереднім учасником події Зиновієм Книшем.

Учасник установчої конференції ОУН, на якій було створено КЕ ОУН на "матірних" землях (24 —25 .02.1930 р.) з 1940 р. - член Проводу і секретаріату ПУН. Весною 1940 р. обраний секретарем ПУН, був ключовою фігурою, посередником у зв’язках Мельника та двома іншими членами секретаріату – Олегом Ольжичем, першим секретарем ПУН, відповідальним за організацію "українського проводу" в Києві та Володимиром Мартинцем – керівником ОУН на "Західних Землях України".

У ґрунтовному викладі "Розбрат. Спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940-1941 роках" в усіх деталях виписана така картина розколу українського націоналістичного руху та обставин, які цьому розколу передували.

"Для ПУН і його прихильників створення РП ОУН – це була диверсія і бунт Бандери. РП ОУН і його визнавці,- писав З. Книш,- знаходили самооправдання і моральне узаконення себе в потребі "чистки в ОУН" від нереволюційних і опортуністичних елементів, цебто в проголошенні себе єдиноправильними, правовірними визнавцями націоналістичної релігії (підкреслення наше.- Д.Я.) і поставлення всіх інших поза законом, перевівши "чистку в ОУН", то значить виключивши з неї цілий ПУН і всіх його однодумців та наклавши на них товариський і організаційний бойкот, як невірних і слуг сатани".

Самі передумови розколу він малює так: "її початки сягають перших років існування ОУН, коли про Бандеру ніхто не знав і не чув... Її коріння глибоко ростуть з психології підпільника, що його виднокруг вузький, бо не може він глянути на речі з льоту птиці, бачить і знає тільки найближчих собі товаришів на революційному фронті",- описує він зародки майбутнього конфлікту, який на понад півстоліття розділив український націоналістичний рух.

Описавши атмосферу, яка панувала в ОУН, неподолану прірву поміж керівниками організації, які, за його висловом, "запивали" в кнайпах Берліну або Парижу "успіхі" молодих націоналістів, та десятками і сотнями гинули по тюрмах за свої ідеалістичні переконання,- він із сумом констатує: "старе це, як світ".

Далі очільник ОУН переходить до конкретики: "Сеник-Грібивський перший піддав думку відсвіження Проводу". В даному випадку "відсвіження" означало необхідність усунення від керівництва ОУН Андрія Мельника. Отже, за Книшем, перший крок до розламу Організації зробив Омелян Сеник.

Отже, як бачимо, УВО, потім ОУН створило і очолило покоління, яке брало активну участь у І Світовій у складі австро-угорської армії, згодом – у складі УГА. Саме ця обставина,- пояснює далі З. Книш,- згодом стала принциповою відмінністю між поколінням "стариків" (які на той час досягли 40-50 річного віку) та молодим поколінням, яким виповнилося хіба 20 років.

Інша принципова відмінність,- говорячи словами Книша,- низові осередки легальної політичні партії та її вище керівництво живуть і працюють в одній країні, в одній політичній, економічній, соціальній, культурній реальності.

У випадку ОУН – керівництво, яке належало до одного покоління, жило мирним життям в столицях Франції, Італії, Німеччини. Низові осередки вели свою війну на території східної частини Польщі, щоденно ризикували свободою, а то і життям.

Погодьтеся, читачу: займатися українською націоналістичною діяльністю в передвоєнних США або демократичних європейських країнах – то було одне, та сама діяльність в передвоєнній Польщі, а, тим більше, на окупованій Радянським Союзом території – то зовсім інше.