Народилася я 13 квітня 1925 року в селі Перекопівці. Тепер це Роменський район Сумської області. Пам'ятаю себе років з шести-семи. Батьки мої були селяни. Жили ми всі в невеличкій глиняній хаті. Жили слабенько, але вважалися середняками: у нас був кінь, одна корова. Свої дві десятини засівали, в основному, житом і сім'я рік з того жита жила.
Батько ще вмів шити чоботи. Ця робота давала сім’ї додатковий приробіток, тому, хоч жили і скромно, але сильно не бідували.
Потім почалася колективізація. Раз за разом збирали людей по хатах на збори. Тема зборів була одна: вступ до колгоспу. Умови вступу були такі: землю і коней треба обов'язково передати в колгосп. Якщо в господарстві більше, ніж одна корова, то собі можна залишити одну, а решту віддати.
Від нашого двора на збори завжди ходив старший в сім'ї – дідусь. Він слухав, що там говорили, розповідав дома почуте, і врешті-решт було прийнято рішення: в колгосп поки що йти не будемо.
Урожай восени 1932 року був нормальний - все вродило, все зібрали. Посіяли озимину. Але селяни, що не вступили до колгоспу (одноосібники), були обкладені таким високим податком, який сплатити було нереально. Стільки зерна, як вимагалося здати державі, в господарстві не росте, а ще ж треба, щоб сім'я харчувалася рік, треба було годувати скотину та й на насіння залишити…
А тоді почали ті податки примусово збирати. Активісти ходили по дворах одноосібників і вилучали зерно - жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, кукурудзу, просо, горох і навіть квасолю.
Люди намагалися щось приховати. Ми поклали мішок з зерном в ріллю в полі, зверху засипали попелом – наче просто висипали попіл і все. Але ту хитрість хтось підглянув і доніс, зерно знайшли.
Закопували зерно глибше в землю, але приходили з щупами, протикали землю, шукали порожнини, де щільність землі була порушена, розкопували, знаходили і вилучали. Намагались ховати ворочки[1] з зерном в стрісі, на горищі – але все те ретельно перевірялося, всі ті схованки знаходили і зерно вилучали.
У нас в світлиці була велика груба з відкритим комином, там була ніша, в якій можна було сховати кілограмів десять зерна. Батько сховав туди ворочок проса - кілограмів може вісім-дванадцять. Нішу заклали цеглиною, побілили крейдою – наче так і було. Але в хату зайшов Андрій, який вчився в батька шити чоботи, він нехитру обстановку в хаті знав на пам'ять. Андрій помітив, що комин закладений, і доніс. Прийшли ті, що заготовляли зерно, до нас в хату і зразу почали розбирати комин. Дістали той ворочок з просом і вилучили.
На погашення податку забирали також мануфактуру[2] і більш-менш пристойний одяг. Я думаю, що і грабували одночасно, бо нашу сільську владу ніхто не контролював. У моєї тьоті забрали чоботи, вони стояли в сінях, і юпку[3]. Пам'ятаю, як плакала тьотя за своїми чобітками. Відбирали, виносили все, що могли.
Восени доїдали городину. А взимку харчі закінчились і почався голод, що навесні переріс у страшний голод. Всі їстівні запаси вже тоді закінчилися, а зелень ще не наросла.
Мама ходила на роботу в якусь артіль (то був наче не колгосп). Туди наймали людей: влітку - сапувати, але там були й інші роботи протягом всього року, які – не знаю. Мама працювала цілий день і за це їй давали скибочку хліба, яку вона приносила додому. Половину тієї скибочки віддавали мені, а ще половину ділили на трьох – бабусю, дідуся і маму. У дідуся від голоду опухли ноги.
Можливо, мамі там на роботі і давали якийсь приварок (юшку), але я про те нічого не знаю.
Мій батько, Іщенко Григорій Семенович, влаштувався на роботу на Сталінські цукроварні, де тепер станція Сула[4]. Йому за роботу давали якийсь харч і під час голодовки він там на ньому порятувався. Інколи, дуже рідко, провідував нас.
Постійно мучив страшний голод, сили залишали. Рилися в минулорічних огородах, шукали стару гнилу картоплю. Картопля згнивала, але крохмаль там трохи залишався, згнивав не весь. Мама якось ту картоплю перемивала, крохмаль осідав і вона з того пекла маторжаники.
В той момент нам дуже допомогла наша тьотя Маринка – Гулак Марина Семенівна. Її чоловік був залізничником у Ромнах. Він був з не зовсім простої сім'ї і від батьків у них залишилось кілька золотих десяток. Тьотя Маринка відносила їх в торгсин, де в обмін на золото і срібло давали продукти. З торгсину тьотя йшла до нас з кошиком продуктів і рівно половину відсипала нам. То були, в основному, крупи. Якби не тьотя, ми, певно, не вижили б.
Коли з'явилися перші листочки, люди почали їсти зелень.
Ми з мамою ходили до лип, мама мене підсаджувала, я лізла нагору, зчухрувала молоденькі листочки і клала їх торбинку. Дома листочки сушили, м'яли, з них пекли коржики, що називалися лип'яники - солоденькі, смачненькі, як тоді здавалося.
Збирали цвіт конюшини, сушили його, мама з нього теж раз напекла коржиків, але ті коржики я їсти не змогла, від них у мене була рвота. А інші їли і нічого.
Збирали і їли молочай - той молочай, який так люблять кролі і кози. Ми його теж любили, він солоденький. Їли лободу, щирицю.
Ті, що жили біля лугу, їли очерет – то вважалася дуже смачна їжа. Але треба було мати сили, щоб до того лугу дійти, і лотку, щоб до очерету доплисти. Та й навряд чи ми б вижили на таких харчах.
Справжньою нашою рятівницею стала наша корівка. Коли відбирали зерно, її не відібрали. Сіна ми запасли, і весною в неї знайшлося телятко, появилось молочко. Ми почали те молочко пити і врятувалися. У дідуся відтухли ноги.
Тим часом підросло жито, з'явилися колосочки. Мама пішла в поле, на свій лан, нарізала ще недозрілих сирих колосочків, підсушила їх, змолотила і спекла невеличку – першу – хлібинку з нашого поля. Це було в кінці червня - на початку липня 1933 року. Я той буханець теж запам'ятала на все життя.
Мені тоді було сім з половиною років, до школи я ще не ходила, отже шкільних товаришок не мала, а гуляти ходила тільки через дорогу до сусідів. Тому сама не бачила, що робилося в селі. Але люди розповідали, що в селі багато хто помер з голоду, говорили, що чужі люди лежать попід тинами з пухлими, як колоди, ногами, дехто мертвий - видно, кудись йшли в пошуках їжі і сили закінчились. Одного разу і я бачила чужу мертву людину, яка лежала в канаві по дорозі, як іти на кладовище.
Кладовище недалечко від нашої хати, ми тією дорогою ходили з мамою по липу. Мертвих ховали не в домовинах, а просто закопували, загорнувши в рядно. Наш дядя Нестір з Біловоду[5] поховав так двох своїх синів, що померли від голоду - замотаних у рядно, прямо в своєму дворі. А дві його дочки вижили.
Наша сім'я і найближчі сусіди голодовку пережили, ніхто не помер.
Я абсолютно впевнена, що голодовку влаштували штучно, щоб таким чином загнати людей в колгосп. «Наука» подіяла, і скоро після цього ми також стали колгоспниками.
Євангельська концепція палінгенетичного реактора об’єднує надлюдську самореалізацію, соціальну взаємодію та трансформацію людства. Щасливі скромні та приязні, бо вони опанують Землю.
Про Голодомор. Спогади очевидиці
Світ:
Спецтема:
Народилася я 13 квітня 1925 року в селі Перекопівці. Тепер це Роменський район Сумської області. Пам'ятаю себе років з шести-семи. Батьки мої були селяни. Жили ми всі в невеличкій глиняній хаті. Жили слабенько, але вважалися середняками: у нас був кінь, одна корова. Свої дві десятини засівали, в основному, житом і сім'я рік з того жита жила.
13111101r.jpg
Батько ще вмів шити чоботи. Ця робота давала сім’ї додатковий приробіток, тому, хоч жили і скромно, але сильно не бідували.
Потім почалася колективізація. Раз за разом збирали людей по хатах на збори. Тема зборів була одна: вступ до колгоспу. Умови вступу були такі: землю і коней треба обов'язково передати в колгосп. Якщо в господарстві більше, ніж одна корова, то собі можна залишити одну, а решту віддати.
Від нашого двора на збори завжди ходив старший в сім'ї – дідусь. Він слухав, що там говорили, розповідав дома почуте, і врешті-решт було прийнято рішення: в колгосп поки що йти не будемо.
Урожай восени 1932 року був нормальний - все вродило, все зібрали. Посіяли озимину. Але селяни, що не вступили до колгоспу (одноосібники), були обкладені таким високим податком, який сплатити було нереально. Стільки зерна, як вимагалося здати державі, в господарстві не росте, а ще ж треба, щоб сім'я харчувалася рік, треба було годувати скотину та й на насіння залишити…
А тоді почали ті податки примусово збирати. Активісти ходили по дворах одноосібників і вилучали зерно - жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, кукурудзу, просо, горох і навіть квасолю.
Люди намагалися щось приховати. Ми поклали мішок з зерном в ріллю в полі, зверху засипали попелом – наче просто висипали попіл і все. Але ту хитрість хтось підглянув і доніс, зерно знайшли.
Закопували зерно глибше в землю, але приходили з щупами, протикали землю, шукали порожнини, де щільність землі була порушена, розкопували, знаходили і вилучали. Намагались ховати ворочки[1] з зерном в стрісі, на горищі – але все те ретельно перевірялося, всі ті схованки знаходили і зерно вилучали.
У нас в світлиці була велика груба з відкритим комином, там була ніша, в якій можна було сховати кілограмів десять зерна. Батько сховав туди ворочок проса - кілограмів може вісім-дванадцять. Нішу заклали цеглиною, побілили крейдою – наче так і було. Але в хату зайшов Андрій, який вчився в батька шити чоботи, він нехитру обстановку в хаті знав на пам'ять. Андрій помітив, що комин закладений, і доніс. Прийшли ті, що заготовляли зерно, до нас в хату і зразу почали розбирати комин. Дістали той ворочок з просом і вилучили.
На погашення податку забирали також мануфактуру[2] і більш-менш пристойний одяг. Я думаю, що і грабували одночасно, бо нашу сільську владу ніхто не контролював. У моєї тьоті забрали чоботи, вони стояли в сінях, і юпку[3]. Пам'ятаю, як плакала тьотя за своїми чобітками. Відбирали, виносили все, що могли.
Восени доїдали городину. А взимку харчі закінчились і почався голод, що навесні переріс у страшний голод. Всі їстівні запаси вже тоді закінчилися, а зелень ще не наросла.
Мама ходила на роботу в якусь артіль (то був наче не колгосп). Туди наймали людей: влітку - сапувати, але там були й інші роботи протягом всього року, які – не знаю. Мама працювала цілий день і за це їй давали скибочку хліба, яку вона приносила додому. Половину тієї скибочки віддавали мені, а ще половину ділили на трьох – бабусю, дідуся і маму. У дідуся від голоду опухли ноги.
Можливо, мамі там на роботі і давали якийсь приварок (юшку), але я про те нічого не знаю.
Мій батько, Іщенко Григорій Семенович, влаштувався на роботу на Сталінські цукроварні, де тепер станція Сула[4]. Йому за роботу давали якийсь харч і під час голодовки він там на ньому порятувався. Інколи, дуже рідко, провідував нас.
Постійно мучив страшний голод, сили залишали. Рилися в минулорічних огородах, шукали стару гнилу картоплю. Картопля згнивала, але крохмаль там трохи залишався, згнивав не весь. Мама якось ту картоплю перемивала, крохмаль осідав і вона з того пекла маторжаники.
В той момент нам дуже допомогла наша тьотя Маринка – Гулак Марина Семенівна. Її чоловік був залізничником у Ромнах. Він був з не зовсім простої сім'ї і від батьків у них залишилось кілька золотих десяток. Тьотя Маринка відносила їх в торгсин, де в обмін на золото і срібло давали продукти. З торгсину тьотя йшла до нас з кошиком продуктів і рівно половину відсипала нам. То були, в основному, крупи. Якби не тьотя, ми, певно, не вижили б.
Коли з'явилися перші листочки, люди почали їсти зелень.
Ми з мамою ходили до лип, мама мене підсаджувала, я лізла нагору, зчухрувала молоденькі листочки і клала їх торбинку. Дома листочки сушили, м'яли, з них пекли коржики, що називалися лип'яники - солоденькі, смачненькі, як тоді здавалося.
Збирали цвіт конюшини, сушили його, мама з нього теж раз напекла коржиків, але ті коржики я їсти не змогла, від них у мене була рвота. А інші їли і нічого.
Збирали і їли молочай - той молочай, який так люблять кролі і кози. Ми його теж любили, він солоденький. Їли лободу, щирицю.
Ті, що жили біля лугу, їли очерет – то вважалася дуже смачна їжа. Але треба було мати сили, щоб до того лугу дійти, і лотку, щоб до очерету доплисти. Та й навряд чи ми б вижили на таких харчах.
Справжньою нашою рятівницею стала наша корівка. Коли відбирали зерно, її не відібрали. Сіна ми запасли, і весною в неї знайшлося телятко, появилось молочко. Ми почали те молочко пити і врятувалися. У дідуся відтухли ноги.
Тим часом підросло жито, з'явилися колосочки. Мама пішла в поле, на свій лан, нарізала ще недозрілих сирих колосочків, підсушила їх, змолотила і спекла невеличку – першу – хлібинку з нашого поля. Це було в кінці червня - на початку липня 1933 року. Я той буханець теж запам'ятала на все життя.
Мені тоді було сім з половиною років, до школи я ще не ходила, отже шкільних товаришок не мала, а гуляти ходила тільки через дорогу до сусідів. Тому сама не бачила, що робилося в селі. Але люди розповідали, що в селі багато хто помер з голоду, говорили, що чужі люди лежать попід тинами з пухлими, як колоди, ногами, дехто мертвий - видно, кудись йшли в пошуках їжі і сили закінчились. Одного разу і я бачила чужу мертву людину, яка лежала в канаві по дорозі, як іти на кладовище.
Кладовище недалечко від нашої хати, ми тією дорогою ходили з мамою по липу. Мертвих ховали не в домовинах, а просто закопували, загорнувши в рядно. Наш дядя Нестір з Біловоду[5] поховав так двох своїх синів, що померли від голоду - замотаних у рядно, прямо в своєму дворі. А дві його дочки вижили.
Наша сім'я і найближчі сусіди голодовку пережили, ніхто не помер.
Я абсолютно впевнена, що голодовку влаштували штучно, щоб таким чином загнати людей в колгосп. «Наука» подіяла, і скоро після цього ми також стали колгоспниками.
[1] Ворочки – торбинки.
[2] Мануфактура – йдеться про тканину фабричного виробництва.
[3] Юпка – так називалася тоді не спідниця, а довгий жіночий піджак, відрізний по талії з фалдами, як у корсетки
[4] Це в Лохвицькому районі Полтавської області.
[5] Біловід – сусіднє з Перекопівкою село.
Зверніть увагу
Чеснота приязності та ельфійський реактор – другий крок до вічного життя та опанування планети Земля