Народилася я 13 квітня 1925 року в селі Перекопівці. Тепер це Роменський район Сумської області. Пам'ятаю себе років з шести-семи. Батьки мої були селяни. Жили ми всі в невеличкій глиняній хаті. Жили слабенько, але вважалися середняками: у нас був кінь, одна корова. Свої дві десятини засівали, в основному, житом і сім'я рік з того жита жила.
Батько ще вмів шити чоботи. Ця робота давала сім’ї додатковий приробіток, тому, хоч жили і скромно, але сильно не бідували.
Потім почалася колективізація. Раз за разом збирали людей по хатах на збори. Тема зборів була одна: вступ до колгоспу. Умови вступу були такі: землю і коней треба обов'язково передати в колгосп. Якщо в господарстві більше, ніж одна корова, то собі можна залишити одну, а решту віддати.
Від нашого двора на збори завжди ходив старший в сім'ї – дідусь. Він слухав, що там говорили, розповідав дома почуте, і врешті-решт було прийнято рішення: в колгосп поки що йти не будемо.
Урожай восени 1932 року був нормальний - все вродило, все зібрали. Посіяли озимину. Але селяни, що не вступили до колгоспу (одноосібники), були обкладені таким високим податком, який сплатити було нереально. Стільки зерна, як вимагалося здати державі, в господарстві не росте, а ще ж треба, щоб сім'я харчувалася рік, треба було годувати скотину та й на насіння залишити…
А тоді почали ті податки примусово збирати. Активісти ходили по дворах одноосібників і вилучали зерно - жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, кукурудзу, просо, горох і навіть квасолю.
Люди намагалися щось приховати. Ми поклали мішок з зерном в ріллю в полі, зверху засипали попелом – наче просто висипали попіл і все. Але ту хитрість хтось підглянув і доніс, зерно знайшли.
Закопували зерно глибше в землю, але приходили з щупами, протикали землю, шукали порожнини, де щільність землі була порушена, розкопували, знаходили і вилучали. Намагались ховати ворочки[1] з зерном в стрісі, на горищі – але все те ретельно перевірялося, всі ті схованки знаходили і зерно вилучали.
У нас в світлиці була велика груба з відкритим комином, там була ніша, в якій можна було сховати кілограмів десять зерна. Батько сховав туди ворочок проса - кілограмів може вісім-дванадцять. Нішу заклали цеглиною, побілили крейдою – наче так і було. Але в хату зайшов Андрій, який вчився в батька шити чоботи, він нехитру обстановку в хаті знав на пам'ять. Андрій помітив, що комин закладений, і доніс. Прийшли ті, що заготовляли зерно, до нас в хату і зразу почали розбирати комин. Дістали той ворочок з просом і вилучили.
На погашення податку забирали також мануфактуру[2] і більш-менш пристойний одяг. Я думаю, що і грабували одночасно, бо нашу сільську владу ніхто не контролював. У моєї тьоті забрали чоботи, вони стояли в сінях, і юпку[3]. Пам'ятаю, як плакала тьотя за своїми чобітками. Відбирали, виносили все, що могли.
Восени доїдали городину. А взимку харчі закінчились і почався голод, що навесні переріс у страшний голод. Всі їстівні запаси вже тоді закінчилися, а зелень ще не наросла.
Мама ходила на роботу в якусь артіль (то був наче не колгосп). Туди наймали людей: влітку - сапувати, але там були й інші роботи протягом всього року, які – не знаю. Мама працювала цілий день і за це їй давали скибочку хліба, яку вона приносила додому. Половину тієї скибочки віддавали мені, а ще половину ділили на трьох – бабусю, дідуся і маму. У дідуся від голоду опухли ноги.
Можливо, мамі там на роботі і давали якийсь приварок (юшку), але я про те нічого не знаю.
Мій батько, Іщенко Григорій Семенович, влаштувався на роботу на Сталінські цукроварні, де тепер станція Сула[4]. Йому за роботу давали якийсь харч і під час голодовки він там на ньому порятувався. Інколи, дуже рідко, провідував нас.
Постійно мучив страшний голод, сили залишали. Рилися в минулорічних огородах, шукали стару гнилу картоплю. Картопля згнивала, але крохмаль там трохи залишався, згнивав не весь. Мама якось ту картоплю перемивала, крохмаль осідав і вона з того пекла маторжаники.
В той момент нам дуже допомогла наша тьотя Маринка – Гулак Марина Семенівна. Її чоловік був залізничником у Ромнах. Він був з не зовсім простої сім'ї і від батьків у них залишилось кілька золотих десяток. Тьотя Маринка відносила їх в торгсин, де в обмін на золото і срібло давали продукти. З торгсину тьотя йшла до нас з кошиком продуктів і рівно половину відсипала нам. То були, в основному, крупи. Якби не тьотя, ми, певно, не вижили б.
Коли з'явилися перші листочки, люди почали їсти зелень.
Ми з мамою ходили до лип, мама мене підсаджувала, я лізла нагору, зчухрувала молоденькі листочки і клала їх торбинку. Дома листочки сушили, м'яли, з них пекли коржики, що називалися лип'яники - солоденькі, смачненькі, як тоді здавалося.
Збирали цвіт конюшини, сушили його, мама з нього теж раз напекла коржиків, але ті коржики я їсти не змогла, від них у мене була рвота. А інші їли і нічого.
Збирали і їли молочай - той молочай, який так люблять кролі і кози. Ми його теж любили, він солоденький. Їли лободу, щирицю.
Ті, що жили біля лугу, їли очерет – то вважалася дуже смачна їжа. Але треба було мати сили, щоб до того лугу дійти, і лотку, щоб до очерету доплисти. Та й навряд чи ми б вижили на таких харчах.
Справжньою нашою рятівницею стала наша корівка. Коли відбирали зерно, її не відібрали. Сіна ми запасли, і весною в неї знайшлося телятко, появилось молочко. Ми почали те молочко пити і врятувалися. У дідуся відтухли ноги.
Тим часом підросло жито, з'явилися колосочки. Мама пішла в поле, на свій лан, нарізала ще недозрілих сирих колосочків, підсушила їх, змолотила і спекла невеличку – першу – хлібинку з нашого поля. Це було в кінці червня - на початку липня 1933 року. Я той буханець теж запам'ятала на все життя.
Мені тоді було сім з половиною років, до школи я ще не ходила, отже шкільних товаришок не мала, а гуляти ходила тільки через дорогу до сусідів. Тому сама не бачила, що робилося в селі. Але люди розповідали, що в селі багато хто помер з голоду, говорили, що чужі люди лежать попід тинами з пухлими, як колоди, ногами, дехто мертвий - видно, кудись йшли в пошуках їжі і сили закінчились. Одного разу і я бачила чужу мертву людину, яка лежала в канаві по дорозі, як іти на кладовище.
Кладовище недалечко від нашої хати, ми тією дорогою ходили з мамою по липу. Мертвих ховали не в домовинах, а просто закопували, загорнувши в рядно. Наш дядя Нестір з Біловоду[5] поховав так двох своїх синів, що померли від голоду - замотаних у рядно, прямо в своєму дворі. А дві його дочки вижили.
Наша сім'я і найближчі сусіди голодовку пережили, ніхто не помер.
Я абсолютно впевнена, що голодовку влаштували штучно, щоб таким чином загнати людей в колгосп. «Наука» подіяла, і скоро після цього ми також стали колгоспниками.
На перший погляд, це недосяжна мета. Проте Ісус закликає без вагань братися до справи й негайно розпочинати стратегію «успадкування Землі», адже правильна стратегія сама згенерує необхідні ресурси...
Про Голодомор. Спогади очевидиці
Світ:
Спецтема:
Народилася я 13 квітня 1925 року в селі Перекопівці. Тепер це Роменський район Сумської області. Пам'ятаю себе років з шести-семи. Батьки мої були селяни. Жили ми всі в невеличкій глиняній хаті. Жили слабенько, але вважалися середняками: у нас був кінь, одна корова. Свої дві десятини засівали, в основному, житом і сім'я рік з того жита жила.
13111101r.jpg
Батько ще вмів шити чоботи. Ця робота давала сім’ї додатковий приробіток, тому, хоч жили і скромно, але сильно не бідували.
Потім почалася колективізація. Раз за разом збирали людей по хатах на збори. Тема зборів була одна: вступ до колгоспу. Умови вступу були такі: землю і коней треба обов'язково передати в колгосп. Якщо в господарстві більше, ніж одна корова, то собі можна залишити одну, а решту віддати.
Від нашого двора на збори завжди ходив старший в сім'ї – дідусь. Він слухав, що там говорили, розповідав дома почуте, і врешті-решт було прийнято рішення: в колгосп поки що йти не будемо.
Урожай восени 1932 року був нормальний - все вродило, все зібрали. Посіяли озимину. Але селяни, що не вступили до колгоспу (одноосібники), були обкладені таким високим податком, який сплатити було нереально. Стільки зерна, як вимагалося здати державі, в господарстві не росте, а ще ж треба, щоб сім'я харчувалася рік, треба було годувати скотину та й на насіння залишити…
А тоді почали ті податки примусово збирати. Активісти ходили по дворах одноосібників і вилучали зерно - жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, кукурудзу, просо, горох і навіть квасолю.
Люди намагалися щось приховати. Ми поклали мішок з зерном в ріллю в полі, зверху засипали попелом – наче просто висипали попіл і все. Але ту хитрість хтось підглянув і доніс, зерно знайшли.
Закопували зерно глибше в землю, але приходили з щупами, протикали землю, шукали порожнини, де щільність землі була порушена, розкопували, знаходили і вилучали. Намагались ховати ворочки[1] з зерном в стрісі, на горищі – але все те ретельно перевірялося, всі ті схованки знаходили і зерно вилучали.
У нас в світлиці була велика груба з відкритим комином, там була ніша, в якій можна було сховати кілограмів десять зерна. Батько сховав туди ворочок проса - кілограмів може вісім-дванадцять. Нішу заклали цеглиною, побілили крейдою – наче так і було. Але в хату зайшов Андрій, який вчився в батька шити чоботи, він нехитру обстановку в хаті знав на пам'ять. Андрій помітив, що комин закладений, і доніс. Прийшли ті, що заготовляли зерно, до нас в хату і зразу почали розбирати комин. Дістали той ворочок з просом і вилучили.
На погашення податку забирали також мануфактуру[2] і більш-менш пристойний одяг. Я думаю, що і грабували одночасно, бо нашу сільську владу ніхто не контролював. У моєї тьоті забрали чоботи, вони стояли в сінях, і юпку[3]. Пам'ятаю, як плакала тьотя за своїми чобітками. Відбирали, виносили все, що могли.
Восени доїдали городину. А взимку харчі закінчились і почався голод, що навесні переріс у страшний голод. Всі їстівні запаси вже тоді закінчилися, а зелень ще не наросла.
Мама ходила на роботу в якусь артіль (то був наче не колгосп). Туди наймали людей: влітку - сапувати, але там були й інші роботи протягом всього року, які – не знаю. Мама працювала цілий день і за це їй давали скибочку хліба, яку вона приносила додому. Половину тієї скибочки віддавали мені, а ще половину ділили на трьох – бабусю, дідуся і маму. У дідуся від голоду опухли ноги.
Можливо, мамі там на роботі і давали якийсь приварок (юшку), але я про те нічого не знаю.
Мій батько, Іщенко Григорій Семенович, влаштувався на роботу на Сталінські цукроварні, де тепер станція Сула[4]. Йому за роботу давали якийсь харч і під час голодовки він там на ньому порятувався. Інколи, дуже рідко, провідував нас.
Постійно мучив страшний голод, сили залишали. Рилися в минулорічних огородах, шукали стару гнилу картоплю. Картопля згнивала, але крохмаль там трохи залишався, згнивав не весь. Мама якось ту картоплю перемивала, крохмаль осідав і вона з того пекла маторжаники.
В той момент нам дуже допомогла наша тьотя Маринка – Гулак Марина Семенівна. Її чоловік був залізничником у Ромнах. Він був з не зовсім простої сім'ї і від батьків у них залишилось кілька золотих десяток. Тьотя Маринка відносила їх в торгсин, де в обмін на золото і срібло давали продукти. З торгсину тьотя йшла до нас з кошиком продуктів і рівно половину відсипала нам. То були, в основному, крупи. Якби не тьотя, ми, певно, не вижили б.
Коли з'явилися перші листочки, люди почали їсти зелень.
Ми з мамою ходили до лип, мама мене підсаджувала, я лізла нагору, зчухрувала молоденькі листочки і клала їх торбинку. Дома листочки сушили, м'яли, з них пекли коржики, що називалися лип'яники - солоденькі, смачненькі, як тоді здавалося.
Збирали цвіт конюшини, сушили його, мама з нього теж раз напекла коржиків, але ті коржики я їсти не змогла, від них у мене була рвота. А інші їли і нічого.
Збирали і їли молочай - той молочай, який так люблять кролі і кози. Ми його теж любили, він солоденький. Їли лободу, щирицю.
Ті, що жили біля лугу, їли очерет – то вважалася дуже смачна їжа. Але треба було мати сили, щоб до того лугу дійти, і лотку, щоб до очерету доплисти. Та й навряд чи ми б вижили на таких харчах.
Справжньою нашою рятівницею стала наша корівка. Коли відбирали зерно, її не відібрали. Сіна ми запасли, і весною в неї знайшлося телятко, появилось молочко. Ми почали те молочко пити і врятувалися. У дідуся відтухли ноги.
Тим часом підросло жито, з'явилися колосочки. Мама пішла в поле, на свій лан, нарізала ще недозрілих сирих колосочків, підсушила їх, змолотила і спекла невеличку – першу – хлібинку з нашого поля. Це було в кінці червня - на початку липня 1933 року. Я той буханець теж запам'ятала на все життя.
Мені тоді було сім з половиною років, до школи я ще не ходила, отже шкільних товаришок не мала, а гуляти ходила тільки через дорогу до сусідів. Тому сама не бачила, що робилося в селі. Але люди розповідали, що в селі багато хто помер з голоду, говорили, що чужі люди лежать попід тинами з пухлими, як колоди, ногами, дехто мертвий - видно, кудись йшли в пошуках їжі і сили закінчились. Одного разу і я бачила чужу мертву людину, яка лежала в канаві по дорозі, як іти на кладовище.
Кладовище недалечко від нашої хати, ми тією дорогою ходили з мамою по липу. Мертвих ховали не в домовинах, а просто закопували, загорнувши в рядно. Наш дядя Нестір з Біловоду[5] поховав так двох своїх синів, що померли від голоду - замотаних у рядно, прямо в своєму дворі. А дві його дочки вижили.
Наша сім'я і найближчі сусіди голодовку пережили, ніхто не помер.
Я абсолютно впевнена, що голодовку влаштували штучно, щоб таким чином загнати людей в колгосп. «Наука» подіяла, і скоро після цього ми також стали колгоспниками.
[1] Ворочки – торбинки.
[2] Мануфактура – йдеться про тканину фабричного виробництва.
[3] Юпка – так називалася тоді не спідниця, а довгий жіночий піджак, відрізний по талії з фалдами, як у корсетки
[4] Це в Лохвицькому районі Полтавської області.
[5] Біловід – сусіднє з Перекопівкою село.
Зверніть увагу
«Щасливі реалісти, бо вони отримають допомогу» – третій крок до вічного життя та опанування планети Земля