Повалити хунту. Дежавю або сорок років по тому

Для студентів це багато в чому ще й персональна війна. У більшості з них влада асоціюється не з Януковичем і Азаровим, але з Дмитром Табачником, який методично знищує систему освіти в країні. Нинішні студенти «совок» уже не застали, але Табачник - цілком переконливе його втілення, повний антипод європейських прагнень і цінностей.

Коли страйкувати виходить Університет Шевченка - головний виш країни, в усіх відношеннях благополучний і - вже якщо по правді - мажорний, це говорить багато про що. І як тільки до львів'ян і киян приєднається хоч один виш Південного Сходу, цей вал вже не зупинити.

Більш того, «загнати» студентів назад до аудиторій буде дуже непросто. Їхні вимоги прості й очевидні: не тільки підписання Угоди, а й виконання всіх вимог Євросоюзу. Інакше - зміна влади. Так, щоб нова влада змогла забезпечити те, чого шукли.

На відміну від старшого покоління студенти мітингувати можуть довго. Їхні мізки не засмічені кліше, вони не пам'ятають розчарування 2004-го, в їхньому лексиконі ще немає зворотів типу:

«Ну, в самому крайньому випадку, можна буде виїхати». Студенти, як ніхто інший, суб'єктні по відношенню до країни, майбутнє своє бачать в Україні і це саме майбутнє готові відстоювати;

«Потрібні лідери. За ким іти?» Студентська революція 2013 повністю самодостатня: організувалася, структурувалася і продовжує розвиватися без будь-якої зовнішньої підтримки, прояви явних ватажків і т.д. Лідери громадської думки у студентському середовищі, безумовно, є, і вони ще проявляться глобально, але поки їхня активність локальна, і цього цілком достатньо;

«Опозиція повинна запропонувати план дій». На відміну від представників старшого покоління, студенти не вважають, що їм хтось щось винен. Більше того, для них - що влада, що опозиція, по суті, однакові. Одні не забезпечили євроінтеграцію, другі не змогли запобігти «зміну курсу». Чого ж від них ще чекати?

«Буде знову як в 2004-му: революцію роблять романтики, а її плодами користуються... ну, ви знаєте». Нинішня молодь не пам'ятає розчарування Помаранчевого Майдану. Воно, звичайно, присутнє на периферії підсвідомості, але не затьмарює бажання спробувати самим облаштувати країну.

У владі потенційну загрозу студентських заворушень у повній мірі поки не усвідомили. Умовляння молоді від Арбузова, Королевської та погрози від Табачника - проста ритуальна дія.

На Банковій не приховують іронії: «у них це флеш-моб такий, постоять і розійдуться» , «все одно вони ледащі, їм просто зайнятися нічим, на роботу ж ходити не треба».

На жаль, в АП знавців історії небагато, а ті, що є в наявності, навряд чи захочуть приносити вождям погані вісті. Точніше - нагадувати: свого часу в Греції хунта чорних полковників впала саме під натиском студентських хвилювань. Загибель 24 студентів Афінського Політеху, на територію якого навіть ввели танки, ознаменувало початок кінця хунти.

Сталося це - за загадковим збігом обставин - рівно сорок років тому, в листопаді 1973-го. Героїв тієї бійні в Греції шанують як національних героїв, лідери хунти - досиджують свої довічні терміни (на які їм замінили початковий вирок суду - розстріл).

В опозиції діалог зі студактівом налагодити теж поки не спромоглися. До сих пір не існує навіть єдиного координаційного штабу опозиції, студентів та лідерів громадськості.

Займатися цим, по суті, нікому. Вожді відбули до Вільнюса. Кожен з них відпрацьовує власну сольну програму.

«На господарстві» залишився Юрій Луценко, єдиний, мабуть, хто взагалі говорить про необхідність діалогу та кооперації зусиль. Що, загалом, не дивно: в президенти він, на відміну від трійки лідерів ОО та Петра Порошенка, не йде, до того ж Майдан - його рідна стихія і йому не все одно.

Проте слід визнати: опозиція не суб'єктна. Ситуацію вона не контролює, тим більше - нездатна нею керувати.

Ще тиждень тому деякі лідери ОО мало не в очі звинувачували громадських активістів в тому, що вони закликали людей вийти на Майдан. Мовляв, ми «движняк» на неділю, 24-е планували, а ви нам все зіпсували - народ пар випустить і баста. При тому, що виключно власними силами опозиціонери, звичайно, не зібрали б стільки народу, скільки вийшло з доброї волі.

І вони це прекрасно розуміють. Як і те, що кожен прояв подібної активності громадян стрімко девальвує акції меншовиків. Адже громадяни фактично роблять за опозицію її роботу. Так який сенс у такій опозиції і чи має вона моральне право претендувати на 2015-й?

Наслідки цього - нездатність не просто допомогти протестному пориву громадян, але хоча б просто не заважати. Рішення про «злиття» двох майданів, прийняте, по суті, під тиском суспільства, багато неостанніх людей в опозиційному середовищі все ще вважають помилковим. Мовляв, ось, в неділю був Майдан, а зараз - так, молодіжна дискотека.

Міркуючи подібним чином, вони, правда, не хочуть визнавати: якби не студенти, протестна хвиля вже б спала. Адже більшість українців може виходити тільки ввечері, після роботи. Це так званий «болгарський формат». Масові заворушення, спрямовані проти засилля монополій і підвищення тарифів на електроенергію (!), почалися в Болгарії майже рік тому. І тривають - з різним ступенем інтенсивності - до сих пір. Вечорами жителі великих міст заповнюють вулиці, озвучують свої вимоги, мітингують, розходяться. Парадокс, але це працює - багато з цих вимог болгар були виконані, влада пішла на значні поступки, діалог з урядом триває.

Чи готова до аналогічної форми опору Україна? Чи достатньо у нас для цього часу? Головне: чи зрозуміє наша влада мову такого протесту? Не кажучи вже про те, чи зможе опозиція його підтримувати? Відповідь, по-моєму, очевидна.

Після неділі лаштунки сцени на Європейській площі більше нагадували бійку в партії напередодні розподілу квот у виборчому списку: хто, за ким, в якій черговості, хто кого на сцену за руку вивів, хто кого за вуха стягнув... Добре, що це було за лаштунками, і народ не бачив.

Стаття подана в скороченому вигляді. Переклад з російської і виділення в тексті мої, О.К.