Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Демократія крізь призму історії

У бідних країнах демократія може тривати в середньому 8,5 років. Теоретики демократії розглядають демократію в контексті ринкової економіки, мовляв, вона може існувати лише в умовах ринку. Але Європа стала на шлях промислової революції не при демократії.

В бідних країнах (у яких доход на душу населення, нижчий за 1000 доларів в рік) демократія може тривати в середньому 8,5 років, а в країнах із доходом 4000-6000 доларів – сто років, каже політолог і теоретик демократії Адам Пшеворскі. Він займався вивченням трансформаційних процесів і переходом від авторитаризму до демократії, зокрема, в країнах Південної та Східної Європи. Демократію Пшеворський визначає як систему подолання соціальних суперечностей, коли жодна зі сторін ніколи повністю не контролює ситуацію і не визначає результат політичних подій.

Теоретики демократії розглядають демократію в контексті ринкової економіки, мовляв, вона може існувати лише в умовах ринку. Знаменитий сучасний філософ і політичний економіст Френсіс Фукуяма, а за ним і всі новоспечені реформатори посттоталітарних суспільств 90-х вважали, що демократія та ринок знаходяться разом – на одній стороні барикад, а тоталітаризм и планова економіка — на іншій.  

Вони створили демократію – принаймні, вони думали, що її створили, в чому й досі переконують пересічних громадян. Але демократію створити набагато легше, ніж ринок, без якого начебто ця демократія існувати не може.

В результаті розпаду соціалістичної економіки і  привласнення соціалістичної власності обмеженою групою осіб, які опинилися в потрібному місці і в потрібний час, які заробили свої статки на приватизації і зв’язках з владою і побудували свій бізнес на використанні державних активів та природних копалин, виникла нова політична та економічна система. Але чи можна назвати цю систему демократією і ринковою економікою?

Відповідь очевидна. І це повне безглуздя вираховувати дохід на душу населення в Україні, коли різниця між доходом найбагатшого і найбіднішого громадянина вимірюється не в рази і не десятки разів. Вийде, як середня температура по лікарні.

У своїй статті «Почему я не демократ. Манифест разочарованного интеллигента» Юлія Латиніна згадала «демократичні традиції Європи». Однак, парадокс полягає в тому, пише вона, що сучасні системи загального виборчого права існують в Європі менше 100, а в більшості країн - менше 50 років. Інакше кажучи, Європа стала на шлях промислової революції не при демократії.

В Європі XII-XIX століть були самоврядні міста – наприклад, Флоренція або Венеція. Були країни, в яких голосували платники податків, наприклад, США або Великобританія. Були абсолютні монархії. А ось демократії не було.

У Венеції страх, що народ буде брати участь в управлінні, був абсолютним системоутворюючим фактором при створенні системи управління державою. У Флоренції popolo minuto був виключений з правління комуною з принципових міркувань. У Великобританії та США в XVIII-XIX століттях право голосу, при всіх застереженнях, належало тільки платникам податків. Коли Джон Локк в 1669 році писав Конституцію Кароліни, він надав право голосу тільки тим, хто мав 50 акрів землі. Коли в 1848 році в Лондоні чартисти зібралися вимагати загального виборчого права, то влада з переляку озброїла пів міста, а командувати боєм поставили престарілого герцога Веллінгтона.

Чим же всі ці люди, такі різні – від членів венеціанської Ради Десяти до американських батьків-засновників – керувалися у своїй неприязні до загального виборчого права?

Ну, для початку – добрим знанням історії. 

Античність

 «Демократичні традиції» справді були в історії античного світу , але ця історія була надзвичайно різноманітною. Грецькі поліси були невеликі, але їх було багато, і історія Греції не була історією Афін або історією Спарти - це була історія десятків держав, з якої витікали цікаві і важливі закономірності.

Закономірності ці полягали в тому, що античні історики не надто поважали демократію. Те, що влада натовпу зазвичай тягне за собою переділ землі, прощення боргів і кінчається тиранією, «як тільки натовп знаходить собі вожака», було спільною думкою усіх істориків, від Геродота до Діодора Сицилійського. Половина «Життєписів» Плутарха саме присвячена безумствам натовпу.

Антична демократія асоціювалася з прощенням боргів, переділом земель і тиранією, і в цьому сенсі за 2 тисячі років, як показує приклад Ніколаса Мадуро або Роберта Мугабе, в людському суспільстві мало що змінилося.

Середньовіччя

Середньовічні європейські громади були влаштовані зовсім по-іншому, ніж античні поліси. Однак, чим кінчається панування більшості, було добре відомо їхнім лідерам. В історії Венеції абсолютно всі спроби перевороту і встановлення одноосібної диктатури були пов'язані саме з апеляцією до народу, «у якого вкрали свободу». В історії Флоренції всі пройдисвіти, які добивалися одноосібної влади, намагалися спертися на «худий народ».

В часи Середньовіччя панування натовпу було дуже нетривалим. Небагато випадків, коли народ приходив до влади, - наприклад, у Флоренції під час повстання чомпі у 1378-му, у Римі в 1527-му. Наслідки були настільки катастрофічними, що довго народ не правив.

Показовим прикладом безумства натовпу може бути Рим. Рим тоді був найбільш люмпенізованим містом світу. Незароблене багатство, що стікалося з усіх європейських країн у вигляді десятини; повії обох статей, злодії і кримінальники, що паразитували на паломниках, самі паломники (здебільшого це були люди, які вчинили злочин і не гребували повторювати злочини дорогою до Риму, бо приїзд до Риму спокутував все) – все це перетворювало Рим в місто, де панували знатні родини і натовп, який вони прикормлювали.

В X-XI століттях Папа Римський обирався фактично натовпом – тобто знатними сім'ями, які роздавали натовпу хліб. Період цей носить в історії промовисту назву «порнократії», а найкращим його виразником є історія 18-річного Папи Іоанна XII.

«Цей гідний внук Марозіі, - писав про нього Гіббон, - жив у відкритому перелюбстві зі знатними жінками Рима, Латеранський палац був перетворений в школу для повій, і насильство, яке він вчиняв над незайманими та вдовами, змушувало паломниць жіночої статі утримуватися від відвідин святилища Святого Петра, щоб не бути згвалтованими його наступником».

Риму в цей час погрожував король Беренгар. Іоанн XII закликав на допомогу німецького короля Оттона, якого сам же коронував імператором. Оттон, похмурий тевтон, що мав високі поняття про зобов’язання правителя, був здивований характером молодика, що його коронував. Він чув розповіді про численні вбивства, скоєні прямо на очах свідків, про підпалені будинки, пиятику і про те, як християнський Папа під час гри в кості клянеться Юпітером і Венерою.

Зрештою, Оттон змістив папу – і тоді римський народ піднявся на захист розпусника і вбивці Іоанна проти чужака-германця. Перше повстання було придушене, однак, коли Оттон покинув Рим, Іоанн з тріумфом повернувся. Народний улюбленець відрубав носи, язики і руки всім, хто наважився називати його перелюбником і вбивцею.

Новий час

Чудовою ілюстрацією того, як виглядає панування народу в одному, окремо взятому місті, може бути повстання в Неаполі в 1647 році, коли місцеве населення збунтувалося проти ненависного іспанського намісника герцога Аркоса. Призвідником бунту став молодий бідняк Мазаньєлло, який після того, як герцог Аркос ввів податок на фрукти - основну їжу бідняків, - жбурнув на ринку свою корзинку з фруктами під ноги збирачів податків.

Протягом наступних трьох днів Мазаньєлло був владикою черні, яка грабувала будинки багатіїв. На четвертий день посередині головної площі стояла плаха, де стратили ворогів новоспеченого заступника народу, а на п'ятий день Мазаньєлло братався на балконі з герцогом Аркос, і у нього остаточно знесло дах: він носився щодуху вулицями,  вбиваючи той самий народ, який був опорою його влади. На сьомий день Мазаньелло вбили,  на восьмий натовп ніс його труп на руках.

Як відомо, цей історичний період ознаменувався зростанням значення централізованого державного управління. Елементарний здоровий глузд – ось чим керувалися правителі, продовжує свій екскурс в історію Юлія Латиніна.

Вони, тобто правителі,  вважали, що заможна людина оберігає своє майно, а жебрак думає про те, як отримати чуже. Вони вважали, що жебраки й неосвічені люди не володіють таким горизонтом планування, яким володіють ті, у кого є майно, освіта і соціальний статус.

Королі та імператори перестали слухати проповідників і почали листуватися з вченими. Для енциклопедистів важливим стало не «думка більшості», а наукова істина.

До середини XIX століття прихильники прогресу і противники демократії сформулювали свої претензії кристально ясно: чиста демократія «несумісна з особистою безпекою та правом власності» (Джеймс Медісон) і її знищить «хвороба під назвою соціалізм» (лорд Ектон).

Першою в історії сучасної Європи загальне виборче право ввела Франція в 1789 році. Справа скінчилася гільйотиною.

Наступний раз загальне виборче право було введено, знову-таки у Франції, в 1848 році. Справа закінчилася імператором Луї Бонапартом.

Для пояснення його успіху на виборах Карл Маркс навіть придумав дивовижне слово – «люмпен-пролетаріат». Воно багато чого пояснює в демократичних механізмах, чи не так?

А от Німеччина при Бісмарку ввела не загальне виборче право, а тільки радикально знизила ценз. Залізний канцлер знизив ценз, щоб замінити ліберальну меншість патріотичною більшістю.

У 1895 році майновий ценз був різко знижений на виборах мера Відня. В результаті в космополітичному, багатонаціональному імперському Відні переміг Карл Люгер, якого Латиніна називає антисемітом-протонацистом. Імператор Франц-Йосиф був настільки шокований, що два роки відмовлявся затверджувати його на посаді.

Однак, повернімося до того, з чого починали – а саме до ліво-ліберальної доктрини, що «розвиток ринку супроводжувався розвитком демократії». Чим більш економічно вільним було населення, тим більшим був його запит на демократію.

Ця аксіома мало відповідає реальності, пише Латиніна. Вибуховий ріст демократій стався у Європі не в зв'язку з ростом економічної свободи, а після Першої світової війни. В історії людства право голосу завжди в кінцевому підсумку належало тим, хто воює. Масові армії Першої світової війни скінчилися масовою демократією.

По всій Європі - Великобританії, Німеччині, Італії, Іспанії, Росії, Болгарії, Польщі, Югославії, Румунії, Греції, Угорщини, Португалії - прокотилася хвиля або революцій, або радикального зниження виборчих цензів.

У 1918 році американський президент Вудро Вільсон заявив про початок ери демократії в світі. «Democracy seems about universally to prevail» ("Здається, що демократія майже повсюдно переважає"). Або в перекладі з Вудро Вільсона на Ортегу-і-Гассета: «Вся влада в суспільстві перейшла до мас».

Далі буде 

Наші інтереси: 

+

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Френк Герберт: Ну як вам друге дно Вулика Геллстрома?

«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта

«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Арн Спокій.
0
Ще не підтримано

Масами ж володіють засоби масового зомбування , які знаходяться в руках семітів .

Найвища влада - влада над собою.

Коментарі

Зображення користувача Арн Спокій.
0
Ще не підтримано

Масами ж володіють засоби масового зомбування , які знаходяться в руках семітів .

Найвища влада - влада над собою.