Готуючись до постатлантичної Європи

Трампа старі правила не цікавлять. Він заявляє, що вірить у велич країни, але явно не вірить в американське лідерство у світі: воно надто дорого коштує.

Наслідки будуть відчутними повсюдно. Виявляється, Трамп хоче, щоб східноазійські союзники мали власну ядерну зброю. Чудово. Це стане кінцем договору про нерозповсюдження й початком жахливої гонки озброєнь на західному узбережжі Тихого океану. Адже країни на кшталт Південної Кореї, Тайваню і Японії не мають ілюзій щодо загрози з боку Китаю (і з боку країни-парії Північної Кореї).

Європейські країни — скупі, розсварені й не готові воювати — набагато менше здатні протидіяти ревізіоністському режиму Владіміра Путіна.

Америка може взагалі вийти з НАТО або зробити так, як Франція у 1966 році: залишити структуру військового командування Альянсу. Так чи інакше перед європейцями відкриється непривітний новий світ, у якому вони самі відповідатимуть за власну оборону.

Найбільше проблем виникне в «прифронтових» державах НАТО: Естонії, Латвії, Литві та Польщі. Наші плани щодо їх захисту поки що ґрунтувалися на уявленні про те, що Америка, у найгіршому випадку дещо із запізненням, прийде на порятунок. Цей принцип усе ще діє: в інтересах  Європи зберігати безпековий порядок, який ґрунтується на правилах. Але зараз нам доведеться планувати порятунок по-іншому.

Це важко, але здійсненно. Варто пам’ятати, що Європа (у широкому сенсі) утричі більша за Росію за населенням і вдесятеро — за ВВП. Якщо ми програємо, то не тому, що слабші, а лише тому, що виявилися безвольними. Але щоби протидіяти, будемо змушені йти на жертви й відмовитися від дорогих нам понять. Швеції та Фінляндії доведеться набагато тісніше співпрацювати в рамках регіональної безпеки (хоч як парадоксально, але якщо це більше не називатиметься «НАТО», то завдання може виявитися легшим).

Нам доведеться тісніше працювати з Україною — великою країною з цінним практичним досвідом протидії Росії. Для початку можна буде вибачитися.

Ядерні держави Британія і Франція будуть змушені взяти на себе значно більшу роль стримувальної сили, коли інші можливості вичерпаються. Їм також доведеться подумати про розширення радіуса дії свого ядерного арсеналу: від стратегічних боєголовок, що запускаються з підводних човнів, до такої атомної зброї малої дальності, яку Росія випускає, розгортає і якою грається з тривожною регулярністю. Якщо Марін Ле Пен стане президентом, це завдання ще важчим тягарем ляже на плечі Британії після Brexit (ой...).

«Халяви» більше не буде. Усім доведеться витрачатися на оборону більше і витрачатися розумніше. Спеціалізація та співпраця повинні стати значно глибшими. Ще більше уваги звертатиметься на територіальну оборону й на інтервенції в близькому зарубіжжі. Словом, нам потрібно взятися до справи серйозно. Такий підхід у загальних рисах — те, чого Америка вимагає від своїх європейських союзників уже десяток років. Парадоксально, але це може нарешті трапитися саме тому, що США перестануть бути європейською потугою. Утім, відхід Америки — це не причина, щоб не приймати необхідних рішень. Понад те: ухвалюючи їх зараз, ми підвищуємо ймовірність, що Америка залишиться з нами. Країни, які серйозно ставляться до оборони, стають кращими союзниками. Так і буде, хоч би хто оселився в Білому домі.

У нещодавньому інтерв’ю виданню The New York Times Дональд Трамп сказав, що, коли він стане президентом, США можуть не прийти на допомогу атакованому члену НАТО, який не виконав «своїх фінансових зобов’язань». Ця заява викликала резонансну реакцію як у ЗМІ, так і серед керівних кіл. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ заявив, що солідарність союзників — ключова цінність Альянсу. Він також підкреслив, що торік низка європейських союзників США збільшили видатки на оборону. Різко на заяву Трампа відреагували і в країнах Балтії. Тоомас Гендрік, президент Естонії, зауважив, що його країна без зайвих питань брала участь у військовій кампанії в Афганістані, адже цінує інтереси союзників. Найцікавіше, що невдовзі Пол Манафорт, очільник кампанії Трампа, спробував залагодити скандал, заявляючи, що той хотів лише пристосувати НАТО до нових реалій, у яких зовнішня загроза є дуже ймовірною.