Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей.
Інтерв’ю з Оксаною Забужко подається скороченим.
— Нещодавно в ефірі «Радіо Свобода» ви назвали 75-ті роковини масових розстрілів української інтелігенції в Сандармосі однією з головних подій 2012 року. А «День» назвав 2012-й Роком «Списку Сандармоху». Чому Сандармох, на вашу думку, важливий сьогодні?
— Дуже добре, що ви взялися послідовно висвітлювати цю тему впродовж року. Крапля камінь довбе. Що ж, давайте по порядку.
Починати тут треба з Голодомору... Вважається, що цю тему українці вже начебто освоїли. Хоча, сказавши «а», тобто пом’янувши загиблих, суспільство ще не сказало «б, в, г», — і так далі, аж доки не усвідомимо, що прямий наслідок геноциду 1933 року — це якраз і є сьогоднішня корупційна Українська держава. Що саме 1933-й рік мільйонам тих, хто вижив, вбив у свідомість і підсвідомість непохитну матрицю: вижити можна, тільки вкравши з колгоспу, і краще живе той, хто має змогу більше вкрасти.
А з 1991 року ті, «хто мав змогу більше вкрасти», дістали до рук — як «колгосп» — цілу Україну, з якої й потягли добро «до себе в хату»: іншої, державної, «хазяйської» свідомости це «третє покоління жертв» уже не мало де взяти. Ну, а чи «своя хата» — це шість соток із хижкою та хлівцем, чи офшорний рахунок на Кайманових островах, — то вже різниця виключно кількісна, не якісна. От до цього усвідомлення «зв’язку часів» ми якраз і не дійшли, молоді здається, що «то було давно» і до сьогодення стосунку вже не має..
Тим часом ізраїльські психологи виявили сліди постгеноцидної травми в четвертому поколінні нащадків жертв Голокосту! Що вже казати нам, нащадкам жертв Голодомору, якщо впродовж трьох поколінь навіть згадки про нього були табуйованими? Якщо ми, нарешті, наважимося розкрити для себе самих зв’язну й послідовну картину нашої історичної трагедії, тоді матимемо куди менше претензій до дійсності, менше підстав для депресії, суспільної апатії, рукоопускання тощо. Правильний анамнез хвороби — півшляху до одужання. Ось чому важливо пам’ятати Сандармох: він — необхідна ланка в тому історичному ланцюгу, в результаті якого ми «маємо те, що маємо».
1937-й був роком, коли «революція почала пожирати своїх дітей», — точніше, коли одна мафія витіснила іншу. Відповідно до спущених згори планових цифр під ніж ішла й українська партійна, господарська еліта. Тут варто згадати Наума Коржавіна (до речі, він родом з України), який першим озвучив тезу, що в Україні «37 рік» почався насправді раніше — в 1934-му, відразу ж після закінчення сталінської колективізації. Загалом початок 1930-х в Україні ознаменувався геноцидом («стратоцидом») не тільки селян, а й інтелігенції. Її знищення відбувалося в кілька етапів.
Перший етап — 1930 рік, так званий процес СВУ, по якому пішла «стара» дворянська, «петлюрівська», інтелігенція, ще дореволюційна — умовно кажучи, «середовище Лесі Українки». Процес СВУ — це 30 тисяч в’язнів 1930 року (таку цифру подає Гелій Снєгірьов) — уважайте, увесь прошарок «старої» еліти. Це були носії якраз тієї культурної пам’яті, яку ми звідтоді все ніяк не можемо зібрати докупи, як отой порубаний козак у казці, якому, щоб стягнути всі свої члени докупи, належалося спочатку мертвої води дати напитись, а тоді вже — щоб підвестися — живої...
Другий етап — це був «покіс» 1933—1934 років, починаючи від самогубств Хвильового та Скрипника: тоді спочатку в підвали Жовтневого палацу, де містився НКВС, а потім прямо під кулю пішла вже «нова інтелігенція», післяреволюційна, — так зване Розстріляне Відродження. Це покоління було всередині дуже неоднорідним, бурхливі дискусії й дебати 1920-х років тому доказ. Там були «ліві» й «праві», були ті, хто щиро вірив у «світову революцію», в те, що невдовзі весь світ стане «союзом вільних республік», — зрештою, українська соціал-демократія мала давні традиції (прекрасний переклад «Інтернаціоналу» Миколи Вороного — це, перепрошую, не «заказуха», а продукт щирого натхнення!). Об’єднувало їх те, що вони вважали УРСР хоч і комуністичною, але незалежною республікою, «своєю державою», для якої й працювали. Сталін показав цьому першому поколінню УРСР-івської еліти, хто насправді «хазяїн у домі».
Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити... Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.
Це десь так само, як спалення Александрійської бібліотеки. Ця історія не відпускає мене вже багато років. Від одної пожежі назавжди в небуття пішла колективна пам’ять людства про зниклі культури й народи, якої вже ніколи не відновити. Якою була б наша цивілізація, якби Александрійська бібліотека не згоріла, або якби розстріли в Сандармосі не відбулися, — такі питання вже хіба що для фентезі, для любителів жанру альтернативної історії.
Але мене з суто творчої точки зору цікавить інше. Вже після публікації «Музею покинутих секретів» Леонід Плющ (ще одна прикметна постать для ілюстрації, як Україна не хоче знати своїх героїв!) підказав мені формулу, яку він знайшов у Мандельштама: «закон сохранения энергии сожженных черновиков». Куди ця енергія дівається? На що вона перетворюється? А що, як вона нам мстить? І що сталося з «енергією» тих 1111, життя яких було насильницьки перервано? Сталін говорив: «Нет человека, нет проблемы». Е ні, якраз тут вони, проблеми, й починаються! Для нащадків. «Батьки кислиці їли, а в синів оскома на зубах»...
Є ще один важливий момент у «Списку Сандармоху». Українців там було понад 200, з більш-менш пропорційним представництвом галичан і східняків, тобто список був — соборний. До нього потрапила найбільш пасіонарна частина інтелігенції Західної України — ті, хто їхав на Велику Україну, приваблений «державницьким» масштабом культурного будівництва 1920-х, якого їм бракувало в провінційній («містечковій») Галичині. Саме тому, між іншим, у Харкові опинився Курбас. Усякі сьогоднішні балачки про «розділ України» — це спроби переступити через їхню пролиту кров. Якби Сандармох сидів у свідомості українців так само міцно, як, наприклад, Катинь у свідомості поляків, нікому б просто язик не повернувся до якихось сепаратистських закликів.
Капітан Матвєєв — це, мабуть, найрепрезентативніший символ убивства духу. Зрозуміло, що в «капітана матвєєва» можуть бути тисячі імен — німецькі, російські, українські, китайські... «Капітан матвєєв» — це людина зі зброєю, наділена владою стріляти. Таких земля родила й родитиме. Питання в іншому: як не прогавити ту поворотну точку історії, після якої під дулом пістолета «капітана матвєєва» опиняться голови геніїв?
Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів...
Взагалі, коли поглянути на літературу України 1920-х, цієї нашої, метафорично кажучи, «Веймарської республіки», то я б сказала, що там дуже явний протоекзистенціалізм. А Куліш — предтеча театру абсурду: ті жорстокі істини про людину, які Західна Європа відкрила тільки з Другою світовою війною, Україні відкрилися на ціле покоління раніше, після кривавої лазні 1918—1920 рр., і культура Розстріляного Відродження, в усіх видах і жанрах, обіцяла такий внесок у скарбницю людства, втрата якого не відшкодовна.
Повірте, я це говорю не з патріотичної схильності перебільшувати українські досягнення, я людина дуже, так би мовити, національно критична... Але тут якраз є всі підстави для національної гордості — й для пекучого болю за те, що все це було перервано, а то й просто фізично знищено, як, наприклад, роботи бойчукістів. Один із провідних британських мистецтвознавців мало не зі сльозами на очах мені розповідав, як після виставки в Метрополітен-музеї робіт бойчукістів, точніше, того, що по них лишилося, вони з дружиною місяць не могли спати, мусили лікуватися від нервового потрясіння.
Можна уявити, яке це для нього було шокуюче відкриття: побачити, що в 30-х роках минулого століття було знищено якимись «капітанами матвєєвими» цілий напрямок у світовому монументальному мистецтві. А він же як фахівець відразу проектує на пізніших монументалістів, на Сікейроса, на Ріверу, а тут під кожним ескізом — «знищено», «знищено», «знищено». Для жителя Британії, де від віку нічого не пропадало, ніколи не було ніяких воєн та пожеж, історія знищення українського авангарду — майже те саме, що історія спалення Александрійської бібліотеки. Це ми з вами живемо в звичному для нас режимі постійної Руїни...
У підсумку, те, що відбувалося в урочищі Сандармох — це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. І з того часу вона все ніяк не може відродитися.
— Нещодавно в редакції «Дня» був Іван Драч. Говорили, зокрема, про діалог поколінь письменників. Іван Федорович запевнив, що не бачить сьогодні жодних конфліктів, і з цікавістю читає й Оксану Забужко, й Андруховича, й Жадана. Запропонував навіть, щоб письменники різних поколінь зібралися в нашій редакції за круглим столом і поговорили про головне. З ким і про що ви б хотіли поговорити в форматі такого круглого столу?
— Знаєте, я все-таки звикла говорити в своєму власному форматі... Те, що пропонує Іван Федорович, при всій моїй до нього любові та повазі, — це пропозиція людини, яка все життя була членом державної організації — Спілки письменників і яка мислить категоріями цеху: того самого, заснованого ще «товаришем Сталіним». Ще в кінці 1980-х побутувало таке поняття, я його застала — «письменницький цех». Таке своєрідне державне підприємство — впорядковане, зі своєю ієрархією, з чітким поділом на «покоління», «жанри» тощо. Ну, і з «заводським пропуском» — посвідченням-«корочкою» від Спілки.
Але за минулі 20 років часи змінилися. І слава Богу. Немає «цеху» — є люди. Сьогодні в Україні письменники — це вже не «каста службовців», яка періодично проводить свої збори, приймає на них якісь колективні рішення тощо. Це люди дуже різних поглядів, різних «бекграундів», ба навіть різних професій, якими заробляють собі на життя. Серед них можуть бути держслужбовці, як-от Василь Шкляр чи Марія Матіос. Є ті, хто їсть основний хліб зовсім не з літературних чи довкололітературних занять: наприклад, Лариса Денисенко — фаховий юрист, Антон Санченко — програміст, колишній моряк... А Тарас Прохасько взагалі чотири роки працював барменом!
Ці люди пишуть тому, що їм є що сказати, а не тому, що держава забезпечує їх папером та стрічкою для друкарських машинок, а вони натомість мусять щодня продукувати певну порцію тексту, й за це їм видають путівки в будинки творчості чи ставлять на квартирну чергу. В усіх у нас, звісно, є спільні виробничі інтереси — пов’язані, наприклад, з авторським правом, з проблемами книговидання та книжкової дистрибуції, з розвитком літературної інфраструктури, — але зустрічатися для розмови «про головне» «всім цехом» чи «дружити поколіннями» в мене особисто немає потреби.
Друзі в мене — як, гадаю, в кожного — є й серед старшого, й серед молодшого покоління українських літераторів, серед старшого є ще й ті, кого звуть моральними авторитетами — Євген Сверстюк, Леонід Плющ, окремою сторінкою моєї біографії був Юрій Шевельов, якого вже, на жаль, немає на світі... Все це — живе спілкування живих людей, у тому числі й «про головне», з того з часом виходять і тексти (так з’явилася збірка мого багаторічного листування з Шевельовим), але навіщо тут круглий стіл? Я не зовсім розумію, що б ми мали одне одному сказати, якби за тим столом «організовано» зібралися.
— До питання авторитетів... У новорічному номері ми опублікували статтю Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» й далі продовжили дискусію зокрема про те, як сьогодні виглядають оті «Москва», «кочубеївщина» та «провінційність». Яким є ваше бачення?
— Статтю «Москва, Маросєйка» вже давно треба було долучити до шкільної програми. Це базовий текст для формування української ідентичності. Те, що називається «класикою національної есеїстки».
— Тут я хочу перекинути місток. У Росії перед парламентськими виборами створили рух «НАХ-НАХ», відповідник українського, умовно кажучи, «Проти всіх», за що вас (будемо говорити відверто) й досі цькують. Хоча ситуація неоднозначна, і питання є до всіх. Зараз ви не шкодуєте, що у вас була така позиція?
— По-перше, моя позиція не була така сама. І зі своїм «Нах-Нахом» росіяни нехай розбираються самі. Я би тут аналогій не проводила. Більше того, будь-які аналогії змушують запідозрити, що мем походить із того ж джерела. «Противсіх» є якраз штучно створеним мемом. Ніяких «противсіхів» немає. Є виборці, котрі свідомо і демонстративно не підтримали в другому турі президентських виборів жодного із двох запропонованих кандидатів. Все. Крапка. А коли з цього роблять «рух» і відкривають проти нього «головний фронт інформаційної війни», це вже починає нагадувати політтехнологію.
Ви кажете — «цькувати». Це дуже сильне слово, але я, воля ваша, якось геть не почуваю себе ні гнаною, ні зацькованою. Треба менше сидіти в Інтернеті, і тоді побачите, що вся ця дворічна інформаційна війна, бурхлива і, очевидно, непогано фінансована анти-«противсіхна» кампанія підозріло нагадують російське «принуждение к миру», тільки в нашому випадку — «принуждение к любви» до одного з кандидатів — того, який програв. Якимось російським спецслужбівським душком таке «принуждение к любви» мені й відгонить.
Коли впродовж двох років журналісти ставлять одне й те саме питання: «Чи ви не шкодуєте?» (останній перед вами був Мустафа Найєм), а я , як магнітофон, повторюю ту саму відповідь — «Шкодую єдино про те, що разом зі мною так само не проголосували ще 20 мільйонів моїх співвітчизників, бо це означало б сформований запит на нову владу» — і так, як в анекдоті, тридцять разів! — то це, вибачте, просто марнування інтелектуальних ресурсів нації. За цей час ЗМІ могли б розвинути значно цікавішу, громадськи потрібнішу тему. А так — другий рік бігаємо по колу замість працювати на майбутнє країни. Безвідносно до того, чи цю кампанію запустила сама Тимошенко, чи люди з її штабу, чи ті, хто стоїть за її спиною, безсумнівно одне — ці люди діють проти інтересів українського народу та на шкоду його інтелектуальному й духовному здоров’ю.
— А зараз серед політичних сил ви бачите перспективні, яких ви готові підтримати?
— Якщо ви хочете, щоб я назвала своїх фаворитів на наступних парламентських виборах, то з цим я ще не визначилась. Всі наші так звані опозиційні сили поводяться напрочуд мляво, інертно — враження, що їх усе влаштовує, окрім, звісно, того, що при владі зараз не вони. Справді шкода, що український політикум отримав на президентських «карт-бланш» у вигляді достатньо великих, хай і суто маніпулятивно здобутих, «груп підтримки» — це їх усіх тільки ще дужче розбестило.
Масовий протест «проти обох», якби такий відбувся два роки тому, був би насамперед категоричною суспільною делегітимізацією тих ігор, в які наш політичний клас грав 20 років — і продовжує грати далі. Ми їм це «дозволили» — саме тим, що більшість включилася в запропоновану гру в «більше зло — менше зло», і досі тривають суперечки, яке зло було меншим, а яке — більшим. Людям, яких у нас заведено називати політиками — як наперсточникам — вигідно тримати навколо себе юрбу, що стежить за рухами їхніх рук. Оце переважно й уся їхня «політика». В результаті за два роки опозиція так і не спромоглася сформулювати жодної виразної програми. Що ви хочете робити, окрім того, щоб виграти вибори? Ви вже їх вигравали...
— До речі, графи «не підтримую» цього разу не буде...
— Так, вони в нас ранимі та «обидчиві», наші «слуги народу»... Що там показують рейтинги? Що цих так званих «противсіхів» уже 25%? Шкода, що тільки тепер, але краще пізно, ніж ніколи. Буде чи не буде ця графа, аж такого принципового значення вже немає. Є й інші способи послати політикам той самий «месидж».
— Не піти на вибори?
— Ну чому ж? Можна цього разу проголосувати «за всіх». Тоді бюлетень кваліфікуватиметься як зіпсований. А 50% так зіпсованих бюлетенів — це вже чіткий сигнал, що — як учили в радянській школі — все, злізайте, «низи не хочуть». Та, зрештою, не тільки вибори є механізмом оновлення політичного життя в країні: громадські рухи, об’єднання, всі форми громадянської активності (що їх більше, то краще) — це теж, між іншим, сигнал політикам — «посуньтесь, бо не справляєтесь», і я якраз найбільше надій покладаю на таку політичну творчість «знизу». Адже очевидно вже, що справа не в персоналіях, а в системі — в тому, що Україною керує певний автаркічний, закритий клуб, інтереси якого дедалі менше перетинаються з життєвими інтересами нації, і доки нація цього сповна не усвідомить і не «зламає консенсусу», ми так і хляпатимемося в тому самому болоті.
Слухаємо нове озвучення про те, що мовою ефективного спілкування з ангелами буде окультурена українська мова на основі Гіперборійського Сенсара. Її ядро вже формується у вигляді спеціалізованої мови...
«Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену»
Світ:
Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей.
Інтерв’ю з Оксаною Забужко подається скороченим.
— Нещодавно в ефірі «Радіо Свобода» ви назвали 75-ті роковини масових розстрілів української інтелігенції в Сандармосі однією з головних подій 2012 року. А «День» назвав 2012-й Роком «Списку Сандармоху». Чому Сандармох, на вашу думку, важливий сьогодні?
— Дуже добре, що ви взялися послідовно висвітлювати цю тему впродовж року. Крапля камінь довбе. Що ж, давайте по порядку.
Починати тут треба з Голодомору... Вважається, що цю тему українці вже начебто освоїли. Хоча, сказавши «а», тобто пом’янувши загиблих, суспільство ще не сказало «б, в, г», — і так далі, аж доки не усвідомимо, що прямий наслідок геноциду 1933 року — це якраз і є сьогоднішня корупційна Українська держава. Що саме 1933-й рік мільйонам тих, хто вижив, вбив у свідомість і підсвідомість непохитну матрицю: вижити можна, тільки вкравши з колгоспу, і краще живе той, хто має змогу більше вкрасти.
А з 1991 року ті, «хто мав змогу більше вкрасти», дістали до рук — як «колгосп» — цілу Україну, з якої й потягли добро «до себе в хату»: іншої, державної, «хазяйської» свідомости це «третє покоління жертв» уже не мало де взяти. Ну, а чи «своя хата» — це шість соток із хижкою та хлівцем, чи офшорний рахунок на Кайманових островах, — то вже різниця виключно кількісна, не якісна. От до цього усвідомлення «зв’язку часів» ми якраз і не дійшли, молоді здається, що «то було давно» і до сьогодення стосунку вже не має..
Тим часом ізраїльські психологи виявили сліди постгеноцидної травми в четвертому поколінні нащадків жертв Голокосту! Що вже казати нам, нащадкам жертв Голодомору, якщо впродовж трьох поколінь навіть згадки про нього були табуйованими? Якщо ми, нарешті, наважимося розкрити для себе самих зв’язну й послідовну картину нашої історичної трагедії, тоді матимемо куди менше претензій до дійсності, менше підстав для депресії, суспільної апатії, рукоопускання тощо. Правильний анамнез хвороби — півшляху до одужання. Ось чому важливо пам’ятати Сандармох: він — необхідна ланка в тому історичному ланцюгу, в результаті якого ми «маємо те, що маємо».
1937-й був роком, коли «революція почала пожирати своїх дітей», — точніше, коли одна мафія витіснила іншу. Відповідно до спущених згори планових цифр під ніж ішла й українська партійна, господарська еліта. Тут варто згадати Наума Коржавіна (до речі, він родом з України), який першим озвучив тезу, що в Україні «37 рік» почався насправді раніше — в 1934-му, відразу ж після закінчення сталінської колективізації. Загалом початок 1930-х в Україні ознаменувався геноцидом («стратоцидом») не тільки селян, а й інтелігенції. Її знищення відбувалося в кілька етапів.
Перший етап — 1930 рік, так званий процес СВУ, по якому пішла «стара» дворянська, «петлюрівська», інтелігенція, ще дореволюційна — умовно кажучи, «середовище Лесі Українки». Процес СВУ — це 30 тисяч в’язнів 1930 року (таку цифру подає Гелій Снєгірьов) — уважайте, увесь прошарок «старої» еліти. Це були носії якраз тієї культурної пам’яті, яку ми звідтоді все ніяк не можемо зібрати докупи, як отой порубаний козак у казці, якому, щоб стягнути всі свої члени докупи, належалося спочатку мертвої води дати напитись, а тоді вже — щоб підвестися — живої...
Другий етап — це був «покіс» 1933—1934 років, починаючи від самогубств Хвильового та Скрипника: тоді спочатку в підвали Жовтневого палацу, де містився НКВС, а потім прямо під кулю пішла вже «нова інтелігенція», післяреволюційна, — так зване Розстріляне Відродження. Це покоління було всередині дуже неоднорідним, бурхливі дискусії й дебати 1920-х років тому доказ. Там були «ліві» й «праві», були ті, хто щиро вірив у «світову революцію», в те, що невдовзі весь світ стане «союзом вільних республік», — зрештою, українська соціал-демократія мала давні традиції (прекрасний переклад «Інтернаціоналу» Миколи Вороного — це, перепрошую, не «заказуха», а продукт щирого натхнення!). Об’єднувало їх те, що вони вважали УРСР хоч і комуністичною, але незалежною республікою, «своєю державою», для якої й працювали. Сталін показав цьому першому поколінню УРСР-івської еліти, хто насправді «хазяїн у домі».
Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити... Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.
Це десь так само, як спалення Александрійської бібліотеки. Ця історія не відпускає мене вже багато років. Від одної пожежі назавжди в небуття пішла колективна пам’ять людства про зниклі культури й народи, якої вже ніколи не відновити. Якою була б наша цивілізація, якби Александрійська бібліотека не згоріла, або якби розстріли в Сандармосі не відбулися, — такі питання вже хіба що для фентезі, для любителів жанру альтернативної історії.
Але мене з суто творчої точки зору цікавить інше. Вже після публікації «Музею покинутих секретів» Леонід Плющ (ще одна прикметна постать для ілюстрації, як Україна не хоче знати своїх героїв!) підказав мені формулу, яку він знайшов у Мандельштама: «закон сохранения энергии сожженных черновиков». Куди ця енергія дівається? На що вона перетворюється? А що, як вона нам мстить? І що сталося з «енергією» тих 1111, життя яких було насильницьки перервано? Сталін говорив: «Нет человека, нет проблемы». Е ні, якраз тут вони, проблеми, й починаються! Для нащадків. «Батьки кислиці їли, а в синів оскома на зубах»...
Є ще один важливий момент у «Списку Сандармоху». Українців там було понад 200, з більш-менш пропорційним представництвом галичан і східняків, тобто список був — соборний. До нього потрапила найбільш пасіонарна частина інтелігенції Західної України — ті, хто їхав на Велику Україну, приваблений «державницьким» масштабом культурного будівництва 1920-х, якого їм бракувало в провінційній («містечковій») Галичині. Саме тому, між іншим, у Харкові опинився Курбас. Усякі сьогоднішні балачки про «розділ України» — це спроби переступити через їхню пролиту кров. Якби Сандармох сидів у свідомості українців так само міцно, як, наприклад, Катинь у свідомості поляків, нікому б просто язик не повернувся до якихось сепаратистських закликів.
Капітан Матвєєв — це, мабуть, найрепрезентативніший символ убивства духу. Зрозуміло, що в «капітана матвєєва» можуть бути тисячі імен — німецькі, російські, українські, китайські... «Капітан матвєєв» — це людина зі зброєю, наділена владою стріляти. Таких земля родила й родитиме. Питання в іншому: як не прогавити ту поворотну точку історії, після якої під дулом пістолета «капітана матвєєва» опиняться голови геніїв?
Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів...
Взагалі, коли поглянути на літературу України 1920-х, цієї нашої, метафорично кажучи, «Веймарської республіки», то я б сказала, що там дуже явний протоекзистенціалізм. А Куліш — предтеча театру абсурду: ті жорстокі істини про людину, які Західна Європа відкрила тільки з Другою світовою війною, Україні відкрилися на ціле покоління раніше, після кривавої лазні 1918—1920 рр., і культура Розстріляного Відродження, в усіх видах і жанрах, обіцяла такий внесок у скарбницю людства, втрата якого не відшкодовна.
Повірте, я це говорю не з патріотичної схильності перебільшувати українські досягнення, я людина дуже, так би мовити, національно критична... Але тут якраз є всі підстави для національної гордості — й для пекучого болю за те, що все це було перервано, а то й просто фізично знищено, як, наприклад, роботи бойчукістів. Один із провідних британських мистецтвознавців мало не зі сльозами на очах мені розповідав, як після виставки в Метрополітен-музеї робіт бойчукістів, точніше, того, що по них лишилося, вони з дружиною місяць не могли спати, мусили лікуватися від нервового потрясіння.
Можна уявити, яке це для нього було шокуюче відкриття: побачити, що в 30-х роках минулого століття було знищено якимись «капітанами матвєєвими» цілий напрямок у світовому монументальному мистецтві. А він же як фахівець відразу проектує на пізніших монументалістів, на Сікейроса, на Ріверу, а тут під кожним ескізом — «знищено», «знищено», «знищено». Для жителя Британії, де від віку нічого не пропадало, ніколи не було ніяких воєн та пожеж, історія знищення українського авангарду — майже те саме, що історія спалення Александрійської бібліотеки. Це ми з вами живемо в звичному для нас режимі постійної Руїни...
У підсумку, те, що відбувалося в урочищі Сандармох — це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. І з того часу вона все ніяк не може відродитися.
— Нещодавно в редакції «Дня» був Іван Драч. Говорили, зокрема, про діалог поколінь письменників. Іван Федорович запевнив, що не бачить сьогодні жодних конфліктів, і з цікавістю читає й Оксану Забужко, й Андруховича, й Жадана. Запропонував навіть, щоб письменники різних поколінь зібралися в нашій редакції за круглим столом і поговорили про головне. З ким і про що ви б хотіли поговорити в форматі такого круглого столу?
— Знаєте, я все-таки звикла говорити в своєму власному форматі... Те, що пропонує Іван Федорович, при всій моїй до нього любові та повазі, — це пропозиція людини, яка все життя була членом державної організації — Спілки письменників і яка мислить категоріями цеху: того самого, заснованого ще «товаришем Сталіним». Ще в кінці 1980-х побутувало таке поняття, я його застала — «письменницький цех». Таке своєрідне державне підприємство — впорядковане, зі своєю ієрархією, з чітким поділом на «покоління», «жанри» тощо. Ну, і з «заводським пропуском» — посвідченням-«корочкою» від Спілки.
Але за минулі 20 років часи змінилися. І слава Богу. Немає «цеху» — є люди. Сьогодні в Україні письменники — це вже не «каста службовців», яка періодично проводить свої збори, приймає на них якісь колективні рішення тощо. Це люди дуже різних поглядів, різних «бекграундів», ба навіть різних професій, якими заробляють собі на життя. Серед них можуть бути держслужбовці, як-от Василь Шкляр чи Марія Матіос. Є ті, хто їсть основний хліб зовсім не з літературних чи довкололітературних занять: наприклад, Лариса Денисенко — фаховий юрист, Антон Санченко — програміст, колишній моряк... А Тарас Прохасько взагалі чотири роки працював барменом!
Ці люди пишуть тому, що їм є що сказати, а не тому, що держава забезпечує їх папером та стрічкою для друкарських машинок, а вони натомість мусять щодня продукувати певну порцію тексту, й за це їм видають путівки в будинки творчості чи ставлять на квартирну чергу. В усіх у нас, звісно, є спільні виробничі інтереси — пов’язані, наприклад, з авторським правом, з проблемами книговидання та книжкової дистрибуції, з розвитком літературної інфраструктури, — але зустрічатися для розмови «про головне» «всім цехом» чи «дружити поколіннями» в мене особисто немає потреби.
Друзі в мене — як, гадаю, в кожного — є й серед старшого, й серед молодшого покоління українських літераторів, серед старшого є ще й ті, кого звуть моральними авторитетами — Євген Сверстюк, Леонід Плющ, окремою сторінкою моєї біографії був Юрій Шевельов, якого вже, на жаль, немає на світі... Все це — живе спілкування живих людей, у тому числі й «про головне», з того з часом виходять і тексти (так з’явилася збірка мого багаторічного листування з Шевельовим), але навіщо тут круглий стіл? Я не зовсім розумію, що б ми мали одне одному сказати, якби за тим столом «організовано» зібралися.
— До питання авторитетів... У новорічному номері ми опублікували статтю Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» й далі продовжили дискусію зокрема про те, як сьогодні виглядають оті «Москва», «кочубеївщина» та «провінційність». Яким є ваше бачення?
— Статтю «Москва, Маросєйка» вже давно треба було долучити до шкільної програми. Це базовий текст для формування української ідентичності. Те, що називається «класикою національної есеїстки».
— Тут я хочу перекинути місток. У Росії перед парламентськими виборами створили рух «НАХ-НАХ», відповідник українського, умовно кажучи, «Проти всіх», за що вас (будемо говорити відверто) й досі цькують. Хоча ситуація неоднозначна, і питання є до всіх. Зараз ви не шкодуєте, що у вас була така позиція?
— По-перше, моя позиція не була така сама. І зі своїм «Нах-Нахом» росіяни нехай розбираються самі. Я би тут аналогій не проводила. Більше того, будь-які аналогії змушують запідозрити, що мем походить із того ж джерела. «Противсіх» є якраз штучно створеним мемом. Ніяких «противсіхів» немає. Є виборці, котрі свідомо і демонстративно не підтримали в другому турі президентських виборів жодного із двох запропонованих кандидатів. Все. Крапка. А коли з цього роблять «рух» і відкривають проти нього «головний фронт інформаційної війни», це вже починає нагадувати політтехнологію.
Ви кажете — «цькувати». Це дуже сильне слово, але я, воля ваша, якось геть не почуваю себе ні гнаною, ні зацькованою. Треба менше сидіти в Інтернеті, і тоді побачите, що вся ця дворічна інформаційна війна, бурхлива і, очевидно, непогано фінансована анти-«противсіхна» кампанія підозріло нагадують російське «принуждение к миру», тільки в нашому випадку — «принуждение к любви» до одного з кандидатів — того, який програв. Якимось російським спецслужбівським душком таке «принуждение к любви» мені й відгонить.
Коли впродовж двох років журналісти ставлять одне й те саме питання: «Чи ви не шкодуєте?» (останній перед вами був Мустафа Найєм), а я , як магнітофон, повторюю ту саму відповідь — «Шкодую єдино про те, що разом зі мною так само не проголосували ще 20 мільйонів моїх співвітчизників, бо це означало б сформований запит на нову владу» — і так, як в анекдоті, тридцять разів! — то це, вибачте, просто марнування інтелектуальних ресурсів нації. За цей час ЗМІ могли б розвинути значно цікавішу, громадськи потрібнішу тему. А так — другий рік бігаємо по колу замість працювати на майбутнє країни. Безвідносно до того, чи цю кампанію запустила сама Тимошенко, чи люди з її штабу, чи ті, хто стоїть за її спиною, безсумнівно одне — ці люди діють проти інтересів українського народу та на шкоду його інтелектуальному й духовному здоров’ю.
— А зараз серед політичних сил ви бачите перспективні, яких ви готові підтримати?
— Якщо ви хочете, щоб я назвала своїх фаворитів на наступних парламентських виборах, то з цим я ще не визначилась. Всі наші так звані опозиційні сили поводяться напрочуд мляво, інертно — враження, що їх усе влаштовує, окрім, звісно, того, що при владі зараз не вони. Справді шкода, що український політикум отримав на президентських «карт-бланш» у вигляді достатньо великих, хай і суто маніпулятивно здобутих, «груп підтримки» — це їх усіх тільки ще дужче розбестило.
Масовий протест «проти обох», якби такий відбувся два роки тому, був би насамперед категоричною суспільною делегітимізацією тих ігор, в які наш політичний клас грав 20 років — і продовжує грати далі. Ми їм це «дозволили» — саме тим, що більшість включилася в запропоновану гру в «більше зло — менше зло», і досі тривають суперечки, яке зло було меншим, а яке — більшим. Людям, яких у нас заведено називати політиками — як наперсточникам — вигідно тримати навколо себе юрбу, що стежить за рухами їхніх рук. Оце переважно й уся їхня «політика». В результаті за два роки опозиція так і не спромоглася сформулювати жодної виразної програми. Що ви хочете робити, окрім того, щоб виграти вибори? Ви вже їх вигравали...
— До речі, графи «не підтримую» цього разу не буде...
— Так, вони в нас ранимі та «обидчиві», наші «слуги народу»... Що там показують рейтинги? Що цих так званих «противсіхів» уже 25%? Шкода, що тільки тепер, але краще пізно, ніж ніколи. Буде чи не буде ця графа, аж такого принципового значення вже немає. Є й інші способи послати політикам той самий «месидж».
— Не піти на вибори?
— Ну чому ж? Можна цього разу проголосувати «за всіх». Тоді бюлетень кваліфікуватиметься як зіпсований. А 50% так зіпсованих бюлетенів — це вже чіткий сигнал, що — як учили в радянській школі — все, злізайте, «низи не хочуть». Та, зрештою, не тільки вибори є механізмом оновлення політичного життя в країні: громадські рухи, об’єднання, всі форми громадянської активності (що їх більше, то краще) — це теж, між іншим, сигнал політикам — «посуньтесь, бо не справляєтесь», і я якраз найбільше надій покладаю на таку політичну творчість «знизу». Адже очевидно вже, що справа не в персоналіях, а в системі — в тому, що Україною керує певний автаркічний, закритий клуб, інтереси якого дедалі менше перетинаються з життєвими інтересами нації, і доки нація цього сповна не усвідомить і не «зламає консенсусу», ми так і хляпатимемося в тому самому болоті.
Зверніть увагу
Архангел Гіперборії, чат-боти і чат-боги, або Як працювати з духовно-інформаційними роботами (+аудіо)