Туреччина, Балкани й Кавказ – найприродніші союзники України

На торішній зустрічі з турецьким прем'єром Реджепом Таїпом Ердоганом президент Віктор Янукович сказав, що наші країни "знаходяться там, де колись була колиска Середземноморської цивілізації". Янукович додав, що на теренах сучасної України побував легендарний Геракл, а в Херсонесі сходилися торговельні шляхи від скіфів до еллінів, і далі – до Рима.

Заява президента викликала шквал емоцій та іронії в українських медіа. Висміяли і його, і грецьких міфічних персонажів. Списали на недостатню освіченість Віктора Федоровича.

Між тим, Геракл на території України був. За легендою, один зі своїх подвигів він здійснив у Криму, неподалік нинішньої Євпаторії. А героя гомерівської "Іліади" Ахілла поховано на острові Зміїний, біля західного узбережжя Чорного моря. За давньогрецькою легендою, його підняла з моря богиня Фетіда якраз для того, щоб поховати рештки свого видатного сина.

Для більшості українців Південь залишається "диким степом", де хтось дивний живе і російською балакає. Носиться з корогвами зі Сталіном та Миколою ІІ. Такі назви, як Басарабія, Таврія чи Перекоп, хоча б чули. А на Єдисан, Єдишкуль, Ґазарію чи Теодоро тільки широко розплющують очі. Коли ж мова заходить про Ханську Україну, майже всіх бере шок. Це призводить до численних непорозумінь і здатне завдати клопотів у майбутньому. Вже починає завдавати. Кілька днів тому один мій приятель, потираючи руки, каже: "Хоче Крим бути незалежним – ну, то хай іде собі!" Якщо людина не відчуває Крим своїм, то і не триматиметься за нього.

Чому так? Ми майже не вивчаємо у школах античну історію України. Через те навіть не здогадуємося про давніх правителів нашого Причорномор'я – тих­таки Спартокідів або Митридата Великого. Навіть Херсонес із гривень прибрали, коли Тігіпко очолював Нацбанк. Середньовічна історія Півдня так само майже невідома пересічному українцю. Він знає, коли Львів дістав Маґдебурзьке право, але поняття не має, що робили ґенуезці в Судаку чи Білгороді.

Окрема тема – Ханська Україна. Часто чую від істориків, не кажучи вже за політологів: Україна була поділена між Росією та ­Австро­-Угорщиною. Хоча найбільша її частина належала Османській імперії або її васалам. І там жили українці. Стандартна російська версія про потьомкінську колонізацію "справічних татарських земель" наштовхується на величезну кількість невідповідностей. А банальні запитання: звідки взялися козаки чи хто такі бродники? У Басарабії, не кажучи вже про Таврію, козацьких хрестів значно більше, ніж у Галичині. В українських народних піснях найчастіше згадують Дунай. Саме в незнанні власного Півдня криється причина української туркофобії та румунофобії. Бо найлегше ненавидіти й боятися тих, кого ніколи в житті не бачив.

Ми не знаємо Півдня, і це створює зону відчуження між умовними "південцями" та "північанами". Хоча українців там багато: у Херсонській і Миколаївській областях по 82 відсотки, в Одеській – 63, у приазовських районах Запорізької й Донецької – 75 відсот­ків. Навіть у Криму – чверть. І це притомні, здебільшого україномовні люди, які хочуть принести користь усій країні. Національні меншини Південної України – болгари, румуни, кримські татари чи греки – також україноцентричні. Однак замість того, щоб підтримати Південь і ввести його до загальноукраїнського контексту, "північани" виштовхують його з України.

Так, він не вписується в національний міф. Якщо прийняти його як частину України, доведеться переглядати і переписувати величезну кількість стереотипів. А вони в'їлися в підкірку мозку: це – нові території, там ніколи українці не жили, це взагалі не Русь, це – Дике Поле. Там нічого не було. Шастали орди татар і ногайців. Та й по всьому. Ми навіть не запитуємо себе: чому архетипом став степ широкий або козак Мамай.

Свою гарячу вдачу південці продемонстрували й на останніх виборах. Найяскравішим спогадом із них залишається Первомайськ. ­Чимало моїх друзів вважають, що очищення України прийде саме звідти. Інакше країна ризикує втратити Південь. Бо святе місце порожнім не буває. Якщо в тамтешніх містах не стоятимуть статуї Митридата, то неодмінно з'являться пам'ятники Катерині ІІ. Тоді доведеться знов кусати собі лікті й нарікати на нещасливу долю й "клятих москалів", які забрали нашу землю.

Ще малого мене здивувала фраза Михайла Коцюбинського: "Я виразно почув журливо­поважний голос української пісні. Що се? У сьому глухому закутку Басарабії – пісня моєї країни? Чи не омана се, чи не хороблива часом уява моя викликала галюцинацію слуху? Я навіть трохи змішався. Але ні, се не уява: я чую, як пісня дужчає, здіймається вгору, перекочується могутнім грюкотом і гине тихим акордом у плюскоті зливи". Для нього на початку ХХ століття це була несподіванка. Багатьох "північан" це дивує і сьогодні.

Той­ таки Коцюбинський має нарис "Чого ж вони зраділи?" Про хлопчика, який упіймав рибку: "Витяг її Данилко. Б'ється бідна рибка на гачку, а діти радіють, кричать, скачуть, собаки гавкають. Жаба налякалася галасу і шубовсть у воду!.. І чого ж зраділи? Нерозумний хлопчик замордував бідну рибку. Чого ж тут радіти?"

Ми маємо шанс не замордувати наш степ, наше море і нашу власну ідентичність. Тамтешні мешканці пережили набіги татар, ногайців, османську владу, побори саджак­беїв (наглядачі за округами в Османській імперії. – "Країна"), російську колонізацію, радянську колективізацію, жахи Другої світової. Однак залишаються найжиттєрадіснішою частиною України. Хоч Причорномор'я і найбідніше, бо чорноземів мало, а моряками стати можуть далеко не всі. Тому ­перебиваються курортними заробітками, продають фрукти й вино вздовж автострад, най­маються на іноземні судна.

Південь, у свою чергу, мусить допомогти всій Україні віднайти себе. Смикаючись між польськістю та російськістю, ідентичності не добути. Планомірне заміщення радянського та російського імперського міфу польським шляхетським веде до розчарування. Українці не пізнають себе у шляхтичах. Україна – це глибоко південна країна. Відновлення її балканськості повертає нас додому.

Не раз чув від багатьох знайомих: "Оце був у Хорватії – вони ж геть, як ми!". І всі ці Ґогольfest'и, любов до Бреґовича, яскравість і пишність народної культури, вишиванки на вулицях – це наша балканськість і чорноморськість. Вона ще потамована, але вже категорично відрізняє нас від сусідів – упорядкованих поляків, боязких білорусів та безшабашних росіян. Досі це відбувається стихійно, спонтанно. Українець сам не розуміє – чому так. Одесит Юрій Липа писав про Болгарію: "Бачите тільки смаглявих, коренастих селян в смушевих темно­рудих шапках і широких солом'яних брилях, жінок у просторих білих полотняних сорочках, дітей у таких самих білих убраннях з підтяжками навхрест. Вам хочеться крикнути: "Боже, помагай, дядьку або молодице!" Ця спільність глибоко вкорінена в нас. Саме нею пояснюється любов до трипільців, старої хліборобської культури та народних традицій. І постійне збільшення споживання вина й зменшення – горілки, теж ознака повернення до себе. Саме південці люблять перехилити склянку цього напою, ховаючись від пекучого сонця під крислатими чинарами. Саме Південь подарував країні Юрія Липу і Миколу Куліша, Євгена Маланюка та Дмитра Донцова. Їхня експресивність наповнює барвами всю українськість.

Осягнення Півдня рано чи пізно приведе Україну до найприроднішого союзу – з ­Туреччиною, Балканами та Кавказом. Саме цього найбільше боїться Росія і з нехіттю сприймає Європа. Колись я писав аналітичну розвідку про це для одного європейського семінару. Наш викладач, голландець, розмахував цими папірцями мені перед носом: "Україна з Туреччиною? Ніколи такого не буде, чуєш? Вам не дозволить ані Росія, ані Європа". Ці слова важко забути. І якщо Янукович, у принципі, може мати плюси, то Туреччина – чи не єдиний із них. Якщо після підписання асоціації з ЄС, Україна синхронізує свою інтеграцію з турецькою, ми перестанемо бути третьосортною країною. І тоді можна чекати того вступу хоч сто ­років.

Гурт СТЕП (Херсон). Все в нас є! - 1996 р. (аудіо, mp3)