Козацтво та українська мова

Саме завдяки військовому мистецтву українського козацтва у нашій мові утвердились такі слова і словосполучення переважно термінологічного вжитку, як битва, бійниця, булава, бунчук, варта, ватаг (ватажок), відсіч, військо, військова музика, військовий табір, військовий трубач, галера, гармата, гармаш, гаківниця, гетьман, джура, довбиш, дріб, загін, залога, зброя, козак, комонник, компанієць, кошовий, кошовий отаман, куля, кресало, курінний, курінний отаман, курінь, лава, литаври, лицар, мушкет, морська гармата, наказний отаман, наступ, обозний, осавул, отаман, пернач, пищаль, пістоль, піхотинець, полк, полковник, полкова гармата, порох, порохівниця, похід, редут, реєстровець, рушниця, самопал, сердюк, січовик, сотник, сотня, спис, стрій, хорунжий, чайка (судно), чата, шабля та ін. Звичайно, значна частина їх тепер перейшла в розряд історизмів. Цілий ряд лексем відбивають побут, звичаї господарювання козаків: махан, загреби, малай, варенуха, пастрама, путря, кабиця, котига, бурдюг, мечеть, саламаха, жупан, шапка-бирка, кирея, кульбака, зимівник, сидень, чабанець, табунник та ін.

Помітний відбиток козаччина наклала на український ономастикон, зокрема на українську топонімію. Майже у всіх областях України трапляються власні географічні назви (населені пункти, ріки, потоки, балки, урочища та ін.), які семантично пов'язані із цим історичним явищем. До таких топонімів слід віднести назви населених пунктів: Атаманське (Сумщина), Бунчуківка, Гарматівка (Луганщина), Гетьманівка (Харківщина), Гетьманка (Полтавщина), Гетьманці (Одещина), Запоріжжя (Луганщина, Дніпропетровщина, Донеччина, Кіровоградщина, Херсонщина, Чернігівщина), Запорізька Балка (Дніпропетровщина), Запорізьке (Дніпропетровщина, Донеччина, Запоріжжя, Херсонщина), Запорожці (Полтавщина), Козак (Житомирщина, Рівненщина), Козаки (Львівщина), Козаківка (Вінниччина, Луганщина, Івано-Франківщина), Козаківське (Запоріжжя), Козакова Балка (Кіровоградщина), Козакове (Одещина), Козацьке (Вінниччина, Донеччина, Одещина, Сумщина, Херсонщина, Черкащина, Чернігівщина), Козача Лопань (Харківщина), Козачани (Черкащина), Козаче (Запоріжжя, Одещина, Полтавщина, Сумщина, Черкащина), Козачий (Луганщина), Козачий Гай (Дніпропетровщина), Козачий Яр (Одещина), Козачі Лагері (Херсонщина), Козачі Майдани, Козачка (Харківщина), Козачки (Тернопільщина, Хмельниччина), Кошове (Дніпропетровщина), Осавульщина (Полтавщина), Полкова Микитівна (Харківщина), Полкове (Донеччина), Полковниче (Київщина), Хорунже (Харківщина); річок - Козак (Херсонщина), Козакове (Черкащина), Козацька (Херсонщина, Вінниччина, Черкащина), Козача (Сумщина), Козачка (Черкащина), Кошова (Херсонщина); балок - Запорізька (Донеччина), Козацька (Харківщина), Козацький Яр (Одещина), Козача (Запоріжжя, Донеччина, Черкащина), Козачка (Дніпропетровщина), Козаччина (Донеччина), Кошова (Луганщина, Херсонщина); потоків - Козаки (Буковина), Козацький (Закарпаття, Львівщина, Івано-Франківщина); ярів - Запорізький, Козацький (Донеччина); урочищ - Козацький Терник (Запоріжжя) і т. ін.

Чимало власних географічних назв, що виникли за часів козаччини, знаходимо серед мікротопонімів, поширених на території колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового. Особливо багато їх у Самарських плавнях і в затопленому Каховським водоймищем Великому Лузі (Бандура, Богуш, Лободиха, Нова Сисина, Павлюк, Скарбна, Суха Шабельна, Тарас, Хмельницька, Шавулиха, Шахова - протоки; Скарбниця, Стара Сисина, Тарасова - ділянки протоків; Богунове, Закляте, Канциберівське, Редут, Царград, Шахівське - озера; Васюринський, Заклятий, Тарасівський - лимани; Варавин, Козацький, Микитинський, Січ, Скалозубів, Скарбний, Сулимовий, Хмельницький - острови; Богунова, Калнишиха, Паланка - гряди; Васюрине, Микитине, Паліївщина, Сірківка, Тарасове Гульбище — місцевості; Військова Скарбниця, Хмельницька - ділянки плавнів).
Пильної уваги заслуговує козацька мовотворчість у царині антропонімії. Можна з цілковитою певністю сказати, що вона відіграла провідну роль у становленні системи українських прізвищ і прізвиськ та в набутті цією системою яскраво виражених національних своєрідностей. Дуже показовою в соціолінгвістичному і в лінгвостилістичному планах є антропонімічна практика запорозьких козаків. Один із сучасників останньої Січі, 97-літній Микита Корж, у 1827 розповідав Олексі Стороженку таке: «Наші запорожці були народ веселий, сказано - вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве було підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь - от він і Палій, не проворний - Черепаха. Малого на сміх прозвуть Махина, а здоровенного - Малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався з товаришами з Нових Кодаків у Кіш, проїжджаючи біля могили Чортомлика, недалеко од Коша, де тепер Покровська слобода, схотілось нам з неї глянути на Кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись, стали сходить по стежці, а я змолоду був дуже швидкий і метнувся навпростець; як посковзнувся - трава, бач, присохла, так слизька - та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене і прозвали Коржем. Приїхавши, розказали козакам і хрещеному батькові, так він і каже: «Та нехай буде і Корж. Що ти будеш, сину, тут робить, коли тут така поведенція? Терпи, хлопче, будеш козаком, а з козака зробишся і отаманом: з посміху люди бувають!» Свідчення М. Коржа доповнює видатний козакознавець Д. Яворницький: «З природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзначались умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси в інших і передавати їх в жартівливому, але ні для кого не образливому тоні... Цією рисою запорозьких козаків частково пояснюються й ті дивні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили в Січ: Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвістпістолетом тощо».

Спогади М. Коржа і дослідження Д. Яворницького дають підстави твердити, що в антропонімічній практиці запорожців найтиповішими були два способи словотворення, а саме: лексично-семантичний (переведення слова із розряду загальних назв у розряд власних назв) та синтаксично-морфологічний (поєднання двох коренів чи основ). Зв'язок українських прізвищ із феноменом козацтва простежується не тільки в способах їх творення, а й у семантиці їхніх твірних основ: Гарматій, Гармаш, Гетьман, Гетьманчук, Гетьманюк, Довбиш, Довбуш, Запорожець, Запорожченко, Козак, Козакевич, Козаченко, Козачинський, Козачишин, Козачківський, Козачок, Козачук, Компанієць, Осавуленко, Отаманчук, Отаманюк, Пушкар, Пушкаренко, Сердюк, Сотник, Сотниченко, Сурмач, Хорунжий і подібні.

Вплив козаччини не міг не позначитись на такій чутливій до екстралінгвістичних чинників частині українського мовного надбання, як фразеологія. Справді, цей вплив вражаючий. Наслідком його є, зокрема, наявність в українській мові сотень прислів'їв та приказок про життя, звичаї й подвиги козаків, про козацьких ватажків, про козацьку зброю, про Запорозьку Січ і Великий Луг та ін. Найпоказовіші з них: «Де байрак - там і козак»; «Де козак - там і слава»; «З роду-віку козак не був і не буде катом»; «Козак журби не має»; «Козак мовчить, а все знає»; «Не втекти козаку від Січі»; «Козацькому роду нема переводу»; «Місяць - козаче сонце»; «Степ та воля - козацька доля»; «Як череді без личмана, так козакам без гетьмана»; «Показав Богун панам дорогу, ледве вибрались здорові»; «Од Богдана до Івана не було гетьмана»; «Славний козак Максим Залізняк - славніше є Запорожжя»; «Хто про що, а він про Наливайка!»; «Висипався хміль із міха та наробив ляхам лиха»; «До булави треба і голови»; «Січ - мати, а Великий Луг - батько». Усе, що пов'язане з козаччиною, зокрема із Запорожжям, історична пам'ять українського народу зберігає оповитим у серпанок романтики, героїки, душевної теплоти і глибокого ліризму. Тому цілий ряд лексем української мови, зокрема таких, як козак, запорожець, лицар, січовик, братчик, - набули внутрішньої експресивності, певних емоційно-оцінних коннотацій і збагатили нашу мову лінгвостилістичними засобами. Виражально-зображальна спроможність подібних слів підтримується тим, що вони служать опорними елементами значних в якісному розумінні, важливих із стилістичної, соціолінгвістичної та психолінгвістичної точок зору граматично-дериваційних і лексично-семантичних комплексів. Наприклад, слово козак виступає опорним (вихідним) для таких утворень, як-от: козаків (присвійний прикметник), козакування, козакувати, козарлюга, козацтво, козацький, козача, козаченько, козачий, козачина, козачище, козачковий, козачок, козаччина, по-козацьки, по-козацькому, покозачений, покозачення, покозачити, покозачитися. Прикметно, що окремі із цих слів можуть використовуватися сучасними письменниками для творення яскравих авторських неологізмів-оказіоналізмів: «Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування» (О. Гончар).

Щодо лексично-семантичних комплексів, то тут досить характерним є ряд словосполучень із опорним елементом козацький: козацький дух, козацький звичай, козацький край, козацька воля, козацька доля, козацька відвага, козацька сила, козацька слава, козацька вдача, козацька душа, козацька правда, козацьке здоров'я, козацьке життя, козацькі жарти та ін. Неабиякі лінгвостилістичні можливості того ж таки слова козак виявляються ще й у тому, що, скажімо, його пестлива форма козаченько функціонує з подвійним наголосом (козаченько - козаченько), тобто для українського мовця (автора) є акцентологічний вибір, коли цього вимагає ритмомелодика чи стильова приналежність вислову (тексту). Про значний виражально-зображальний потенціал лексеми козак свідчить і те, що в говірковому українському мовленні вона часто виступає синонімом до слів сердега, неборака, бідолаха (коли про чоловіка, молодого хлопця говориться із співчуттям, жалем). Таке слововживання спостережено в запорізьких степових говірках, наприклад: «А Василя, козака, як узяли на війну, так його з тих пір ніхто і не бачив» (с. Балки Василівського р-ну). Внутрішньою експресивністю позитивно-емоційного характеру в мовній свідомості українців наповнилися імена славних ватажків козацького війська, видатних борців за свободу й незалежність України. До таких імен відносимо: Байда (Вишневецький), Петро Конашевич-Сагайдачний, Самійло Кішка, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Підкова, Северин Наливайко, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Іван Сірко, Пилип Орлик, Кость Гордієнко, Максим Залізняк, Іван Гонта, Петро Калнишевський (Калниш) та ін. Те ж саме стосується і топонімів — назв міст, містечок, сіл, місцевостей, урочищ, пов'язаних із героїчною боротьбою козацтва проти іноземних загарбників (Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Зборів, Берестечко, Конотоп, Хортиця, Великий Луг, Запорозька Січ, Запорожжя, Савур-могила та ін.).
Внутрішньо експресивні антропоніми й топоніми такого типу стали соціально-історичними символами, потужними чинниками національно-патріотичного виховання, незгасними знаками-маяками на шляху українського народу до своєї державності. Не випадково так урочисто-піднесено і заклично звучать вони в ораторському мовленні та в художніх і публіцистичних текстах. Для прикладу: «Гуляй, козаче! Слава Кривоносу! -/ Гуде навколо, мов церковний дзвін»; «До Жовтих Вод нестриманим розгоном / Пливуть полки - мов грози на блакить» (Яр Славутич); «Згадували Запорожжя, козацькую славу» (Т. Шевченко); «Іван Сірко не любив тих, кому добре в неволі» (Д. Павличко); «Бережіть Хортицю і Запоріжжя, бережіть свої сонячні степи!..» (О. Гончар).

Ідеологічна, соціокультурна значущість козацького ономастикону завжди дуже добре усвідомлювалася патріотично настроєною частиною українського суспільства. Це усвідомлення значною мірою перешкоджає ворожим силам вилучити з ужитку дорогі для українців власні назви або ж стимулює справедливе прагнення перейменувати деякі топооб'єкти, враховуючи їх зв'язок із козацьким минулим. Так, приміром, за часів УНР і гетьманату м. Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) було перейменовано в Січеслав. У процесі набуття внутрішньої інтенсифікованої виразності загальні і власні назви з історичного козацького лексикону здатні естетизуватися. Про це свідчать сучасні найменування вокальних гуртів («Гетьман», «Бунчук»), народних хорів («Запорозькі козаки»), різного роду фірм і підприємств («Байда», «Мотор-Січ»), будинків відпочинку («Великий Луг»), кав'ярень («Січ»), суден («Сагайдачний»), газет («Запорозька Січ») та ін. Крім того, в певні історичні періоди експресивність відзначених назв може супроводжуватись їх особливою соціальною актуалізацією. Згадаймо хоча б численні Січі - військові формування українських вояків часів Першої та Другої світових воєн.

Збагачення лінгвостилістичних засобів української мови, спричинене феноменом козацтва, відбувається, крім усього іншого, ще й у сферах парафразування та структурно-семантичної трансформації фразеологізмів. Це явище помічаємо на таких зразках, як Козацький Шлях (Дніпро), козацьке сонце (місяць), козацький батько (кошовий або курінний отаман, ватажок), козацький товариш (кінь); «Хліборобському роду нема переводу» (замість традиційного «Козацькому роду нема переводу»). Різнорідні міграційні хвилі на територію Південної України, пов'язані з козацькими рухами, сприяли виникненню й початковій стадії розвитку степових говорів південно-східного наріччя української мови, а також інтенсивній міждіалектній взаємодії, що, в свою чергу, позитивно впливало на процес формування єдиної національної мови (як розмовної, так і нової літературно-писемної). У межах володінь Запорозької Січі були ідеальні умови не лише для міждіалектних українських контактів, а й для взаємодії різних мов. До того ж міжмовна інтерференція уможливлювалася тут і жвавими військовими, економічними та дипломатичними стосунками козаків з іншими народами. Саме в період існування Запорожжя лексика української мови інтенсивно поповнювалася іншомовними елементами, в першу чергу тюркізмами і полонізмами; саме завдяки славі Запорожжя і запорожців чимало українських (або українізованих чужорідних) слів стали відомими майже в усіх європейських та деяких східних мовах. До іншомовних запозичень козацької доби можна беззастережно віднести, наприклад, такі слова: отаман, бунчук, осавул, гетьман, мушкет, пістоль, галера, каторга, сагайдак, амуніція, фортеця, штурм, жовнір, герць, алярм, вікторія, байрак, гасло, редут, шанець, башта, універсал, комісар, генерал, кримінал, канцелярія, декрет, апеляція, екзекуція, документ, атестат, архів, ордер. їх фіксують відповідні історичні джерела. А до українізмів, що стали відомі в іноземних мовах завдяки козаччині, належать: козак, запорожець, Січ, Кіш, чайка (судно) та деякі інші.

Серед козаків, зокрема запорозьких, дуже високий престиж мала рідна, українська мова. її добре знання було неодмінною умовою при вступі до низового товариства. Але разом із тим, скажімо, в Січі великою повагою користувались іноземні мови й ті, хто цими мовами володів. Це, звичайно, впливало на характер міжмовних контактів у козацькому середовищі. Впливало також і те, що козацькі драгомани (перекладачі) були майстрами своєї справи, а кошова, гетьманська і почасти полкова канцелярії вели дипломатичне листування польською, латинською, німецькою, французькою, угорською, турецькою, кримськотатарською та російською мовами. Крім того, в школах Війська Запорозького і Гетьманщини викладали латинь, старогрецьку і старослов'янську мови. Козацькі часи - золота пора українського фольклору (див. Козацтво і фольклор). Незліченні думи, історичні і ліричні пісні, легенди, перекази, створені запорожцями і реєстровиками-гетьманцями, а також їх родичами, близькими і симпатиками, мали величезний вплив на складання поетичного лексикону, збагачення виражально-зображальних засобів, активізацію естетичної функції та розвиток художньо-белетристичного стилю української мови. Мовні скарби козацького фольклору і фольклору про козаків заяскравіли у творах Г. Сковороди, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, А. Метлинського, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Ю. Федьковича, Я. Щоголева, Л. Глібова, Українки Лесі, С. Черкасенка, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, Л. Костенко, В. Симоненка, М. Вінграновського та інших письменників. Непересічне значення козацька мовотворчість мала і для становлення офіційно-ділового, епістолярного, ораторського, літописно-мемуарного та дипломатичного стилів української мови.

Переконливими доказами цього є документи сотенних, полкових, гетьманських і січових канцелярій, матеріали козацьких судів різного рівня, гетьманські універсали, листування гетьманів та іншої старшини (в тому числі дипломатичне з владними особами зарубіжних країн), промови (орації) гетьманів і кошових отаманів, козацькі реєстри, літописи Самовидця, Самійла Величка та Григорія Граб'янки. У пізнавальному плані перелічені складники мовної дійсності козацьких часів важливі не тільки як свідчення бурхливого розвитку певних функціональних різновидів тодішньої української мови, а і як цінні пам'ятки, багаті джерела лінгвістичних студій. Без цих джерел були б неможливими повноцінні дослідження нашої мови періоду 16-18 ст. Під заступництвом козацької військової потуги довгий час перебували православні монастирі, численні братські школи й колегіуми, а головне — Києво-Могилянська академія з її знаменитою друкарнею. Таким чином, козацтво значною мірою сприяло розвиткові освіти (в т. ч. й мовної), розбудові мовознавчої науки в Україні. Вплив козаччини на українську мовну дійсність слід розглядати й оцінювати в контексті тих міцних зв'язків, які здавна існують між явищем українського козацтва й духовністю українського народу взагалі.

В. А. Чабаненко

Література:

Курс історії української літературної мови. - Т. 1. - К., 1958. -С. 44-110;
Історія української мови: Лексика і фразеологія. -К., 1983. -С. 496-508;
Редько Ю. Сучасні українські прізвища. - К., 1966. -С. 41-43, 96-100, 174-178;
Осташ Р. І. Імена в козацьких реєстрах // Жовтень. - 1984. - № 4. - С. 105-107;
Xудаш М. Л. Українські козацькі особові назви (композити і словосполучення) XVII ст. // Дослідження і матеріали з української мови. - Т. 6. - К., 1964. - С. 146-157;
Українські приказки, прислів'я і таке інше: Уклав М. Номис. - К., 1993; Січова скарбниця: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упорядкування, мовна редакція, переднє слово і примітки Віктора Чабаненка. - Запоріжжя. 1999. - С. 238-385;
Чабаненко В. Великий Луг Запорозький: Історико-топонімічнип словник. - Запоріжжя, 1999.

Джерело: Українське козацтво: Мала енциклопедія. - Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. - 568 с.