У 2003–2008 роках група науковців Центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка провела цікаве дослідження. Було обстежено 1000 громадян України, яким у 1932–1933 роках виповнилося від одного до семи років. 500 респондентів на той час жили на українських теренах, де був Голодомор (перша група), 500 – мешкали на українській етнічній території, яку Голодомор не зачепив (друга, контрольна, група). Порівнюючи показники в обох групах, дослідники виявили великі відмінності у світосприйнятті, а також суттєво гірший стан психічного та фізичного здоров’я у потерпілих від Голодомору.
Як проводилося ваше дослідження?
Це було дуже важке дослідження, адже ми працювали з людьми, яким було далеко за 70 або трохи за 80 років. Багато з них мали поганий зір і слух, деякі вже не могли пересуватися самостійно. Траплялося, наші респонденти помирали вже через один–два місяці після проведеного дослідження, тобто ми встигали зібрати необхідні дані в останній момент.
Як підбирали респондентів?
Ми порадилися з істориками (нам дуже допомогли книжки професора нашого університету Володимира Сергійчука), і визначили села та міста (переважно маленькі містечка) Центру, Сходу та Півдня України, які постраждали від геноциду. Таким чином 53% наших респондентів із першої групи в 1932–1933 роках мешкали на території Полтавської, Сумської, Харківської, Київської, Черкаської, Житомирської областей. 26% опитаних свідків Голодомору жили у Чернігівській, Вінницькій, Одеській і Дніпропетровській областях. Близько 21% опитаних на той час були жителями міст і сіл Донецької та Луганської областей (подано всі сучасні назви областей).
Респонденти з другої групи, які не пережили Голодомор, у 1932–1933 роках мешкали на території Львівської, Тернопільської, Волинської областей і на Закарпатті. Ми стежили за тим, щоб в обох групах була однакова кількість міських і сільських мешканців.
Хоч як дивно, у пошуку респондентів нам допомогли дослідження школярів. У 2007–2008 роках старшокласників було залучено до пошуку свідків Голодомору, вони записували спогади очевидців і збирали імена загиблих. У тій роботі брав участь і мій син. Я здивувалася, дізнавшись, скільки людей із нашого будинку пережили Голодомор. Дітьми вони мешкали в далеких селах і містечках, а потім через різні причини перебралися до Києва. Хтось, підріс, приїхав до столиці вчитися й тут і залишився, когось у літньому віці забрали до себе діти-кияни. Таких респондентів багато і в першій, і в другій групах нашого дослідження. Було опитано також близько ста жителів Ставропілля та Краснодарського краю РФ, які у віці один–сім років мешкали в Україні.
Що може пам’ятати три–чотирирічна дитина? Що може виявити дослідження її психіки?
Дитяча пам’ять більшості респондентів зберігала яскраві, емоційно насичені спогади про ті трагічні дні. Адже, по-перше, серед усіх функцій у дитини раннього віку домінує сприймання. По-друге, наприкінці раннього дитинства починає формуватися довгочасна пам’ять, і тому все сприйняте, що було емоційно забарвлено, зберігається у пам’яті надовго. Тому травматичні переживання дитини у цьому віці залишають яскравий емоційний «слід» і впливають не тільки на формування найважливіших потреб, життєвих норм і «правил», а й зумовлюють несвідомі прояви людини вже у дорослому віці. По-третє, три–чотири роки – це вік появи страхів (страх темряви, страх самотності тощо), тому афективна функція дитячої уяви спрямована не тільки на утвердження і захист свого «Я», а й проявляється через багаторазове «програвання» травмуючих ситуацій (і уявних, і реальних).
Отже, у таких умовах, коли у дітей тільки почала зароджуватися самосвідомість, було тотально порушено задоволення їхніх базових вітальних потреб (потреба в їжі, безпеці та захисті). Це призводило до того, що страхи починали виконувати не тільки позитивні функції (пристосувальну й регулятивну), а й негативні, деструктивно впливаючи на мотиваційну сферу особистості, на її ментальні й поведінкові стереотипи, звужуючи свідомість і обмежуючи можливості довільної регуляції власної поведінки. До того ж сформовані реакції доволі стійкі і можуть довго зберігатися, навіть якщо людина розуміє їхню безглуздість. Усе це доводить, що страх є важливою психологічною зброєю тоталітаризму. Таким чином, опитування респондентів, яким у 1932–1933 роках було від одного до семи років, дуже важливі для визначення впливу трагічних подій на формування їхньої психіки.
Для мене особисто результати дослідження стали шоком. І коли хтось починає галасувати: «Навіщо згадувати про той Голодомор? В Україні зараз Голодомор!», я розумію, що людина перебуває під сильним впливом імперської пропаганди й погано уявляє, про що вона говорить. У таких випадках мені пригадуються слова Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука) про те, що геноцид голодом – це «найдешевша зброя масового знищення», що «ми ще повинні дозріти до того, щоб кожен, хто заперечує факт Геноциду в Україні, вважався і в нашій державі, і в усьому світі, співучасником або особою, яка виправдовує цей злочин, злочин, якому немає виправдання!». Тому звернімося до цифр.
76% наших респондентів із першої вибірки в роки Голодомору пережили смерть своїх батьків, братів і сестер. У другій (контрольній) групі опитаних, які мешкали на територіях, де Голодомору не було, ніхто з респондентів такої втрати не зазнав.
Наявність фобій, немотивованого страху зафіксовано в 55% опитаних у першій групі та в 7% респондентів у контрольній. І це не лише страх голоду, а й, наприклад, страхітливі сновидіння, персонажами яких є страшні звірі, люди у військовій формі, інопланетяни. Людина боїться чогось невідомого, що має статися. Часто виявлялося, що респонденти, які пережили Голодомор, бояться суспільства, чужих людей. Навіть поява незнайомих облич на весіллі своїх дітей (звичайна річ) могла для них стати проблемою.
Травми, які людина пережила в дитинстві, зазвичай впливають на все її життя, у тому числі й на стан здоров’я. У 50% опитаних з першої групи ми зафіксували психосоматичні розлади. У контрольній групі респондентів з такими проблемами було 20%. У людей, які пережили Голодомор, частіше й раніше, аніж у їхніх однолітків із контрольної групи, фіксувалися серцево-судинні захворювання й тахікардія. Звертають на себе увагу такі хвороби, як невроз шлунку, психогенний кашель, психогенна задишка. Ці хвороби належать до симптомів так званого посттравматичного стресового розладу. Психологи стикаються з такими проявами під час обстеження ліквідаторів аварії на ЧАЕС і воїнів-«афганців», в останніх симптомів ПТСР набагато більше.
Дитячі психічні травми деформують поведінку дорослої особистості. Зазвичай така людина стає пасивною, має занижену самооцінку та недооцінює свої можливості. Потрапивши в конфліктну ситуацію, 60% наших респондентів, які пережили Голодомор, схильні уникати активних, рішучих дій. Вони сподіваються, що проблема вирішиться без них. Не люблять вступати в суперечки, бо їм складно висловлювати особисту думку та відстоювати свої інтереси. У контрольній групі опитувані з такою моделлю поведінки становили 21%.
У тоталітарних умовах, коли обмежено базові, фізіологічні потреби, такі як потреба в їжі, безпеці, захищеності, людина потрапляє в психологічну пастку – вона не може реалізувати себе. Особистість залишається не повністю розвиненою. Людські можливості й задатки, які потенційно закладено в кожному з нас, не отримують належних умов для повноцінного розгортання. Тоталітарна система знищувала найбільш суб’єктних, здібних і вольових громадян, тих, які не мовчали, спостерігаючи несправедливість стосовно до іншого. Щоб вижити, треба було поступитися державі своєю індивідуальністю, цінностями. І люди змінювалися, бо так було легше вижити.
У потерпілих від Голодомору практично немає агресії, властивої людям, які пережили психічну травму в дорослому віці, як, наприклад, «афганці» та «чорнобильці».
Травми дитинства гальмують будь-які самовияви особистості. Із таких дітей зазвичай виростають закриті, нервові, пригнічені дорослі… Доказ того – неусвідомлений комплекс меншовартості, який мають 78% опитаних у першій групі та 32% респондентів у контрольній. Цей комплекс змушує людину думати, що її реальні можливості, здібності, потенціал набагато нижчі, аніж насправді. І вона вирішує «не висовуватися». Така людина постійно потерпає від тиску, від чиєїсь переваги, а в Україні це була ще й перевага іншої нації над своєю.
Цікавими є виявлені нами явища «відчуженості від України та її національних інтересів» і наявність українофобських настановлень у 63% респондентів, які пережили геноцид. У контрольній групі ці показники дуже незначні. В основі цих світоглядних змін лежить чинник страху за своє життя, який, наприклад, змушує заручників перейматися симпатією до терористів, підтримувати їхні цінності й допомагати їм.
Звичайно, багато залежить і від самої особистості. Якось ми обстежували двох братів, які народилися в україномовній родині в селі на Черкащині. Старшому брату 1932 року було п’ять років, а молодшому – три з половиною. Обидва вони зі свого села поїхали до великого міста, де закінчили університет і навіть один і той же економічний факультет. Старший залишився в Києві, працював у банку. Другий влаштувався в Харкові. Старший брат перейшов на російську мову й зараз йому навіть важко спілкуватися українською. Ми з ним у розмові переходили на російську. Про свого молодшого брата він трохи зверхньо, підсміюючись, повідомив, що той зберіг українську мову. Коли ми почали спілкуватися з молодшим братом, з перших слів відчули, що він почуває себе господарем своєї долі. Він з гордістю розповів нам про своє життя, повідомив, що створив україномовну родину, що має україномовний осередок на роботі… Отже, молодший брат виявився психологічно стійкішим, хоча обидва вони народилися й виховувалися в одній родині.
Стійкість особистості (етнокультурна, моральна тощо) – риса, властива небагатьом людям. І що довше триває тоталітарний режим, то менше стає таких людей у суспільстві. І саме їх бракує найбільше в постгеноцидних суспільствах – у владі, на чолі підприємств, установ і навчальних закладів. Хоча, за бажання, їх легко виявити за допомогою спостереження і спеціальних психологічних методик.
Як довго тривають наслідки геноциду для суспільства?
Приблизно, чотири покоління. У другому поколінні відбувається «напіврозпад» суспільних страхів, моделей залежної поведінки. А в четвертому процес оздоровлення соціуму завершується. Тут хочу повідомити приємну річ. Коли абітурієнти вступають до нас в університет, ми проводимо на деяких факультетах психологічне обстеження, зокрема, пропонуємо їм тест, який дає змогу передбачити поведінку людини в конфліктних ситуаціях. Так от, за останні п’ять років ми спостерігаємо зменшення відсотка абітурієнтів, які вирішують конфліктні ситуації через уникання (2007 року було виявлено 18,3% «уникаючих», 2008 – 14,8%, 2009 – 12,5%, 2010 – 11,7%, 2011 – 11,2%, 2012 року – 10,4%). Суспільство справді оздоровлюється.
Чи можна прискорити процес оздоровлення нації?
Можна. Ми бачимо, як Ізраїль і Німеччина висвітлюють проблему Голокосту. Пам’ять про трагедію потрібно будувати так, щоб виховати більш суб’єктне наступне покоління, яке буде сміливо висловлювати свою думку, самостійно приймати рішення та бути відповідальним «автором» свого життя. Розповідаючи про трагічне, потрібно акцентувати на вищих проявах людяності.
Недавно мені до рук потрапила збірка спогадів «Людяність у нелюдяний час», де представлено світле бачення Голодомору. Книжка розповідає про людей, які допомогли іншим. І меседж таких акцій має бути такий: «Так, ми пережили трагедію, але ми вистояли. Ми перемогли, бо ми залишилися людьми. Ми втратили багатьох, але це означає, що ми, уцілілі, повинні відродити націю. Голодомор – підґрунтя для спільної пам’яті та спільної ідентичності…».
Коментарі
Вчені Каліфорнійського університету дійшли висновку, що ми успадковуємо травми, пережиті нашими батьками й дідами.