Довго думала, з чого почати представлення Ольги Богомолець. Друзі радили: почни з романсу. Як вона співає! Який тужливо-ліричний голос! Ніхто ж краще в Україні не виконує романс.
Але в першу чергу Ольга Богомолець – доктор медичних наук, головний лікар Інституту дерматокосметології доктора Богомолець. Багато людей завдячують їй поверненням свого здоров’я. Чи ні – насамперед Ольга Богомолець – нащадок славетної лікарської династії, правнучка світила української медицини та президента академії наук – Олександра Богомольця. В її роду – історичні постаті, які залишили слід в історії України, Польщі, Росії, Франції, США…
Лікар у п’ятому коліні Ольга Богомолець від народження належала до “золотої молоді”, але доля її не шанувала. До своїх сорока вона встигла пережити багато критичних моментів і може розказати, коли закінчується терпіння… Хоча на долю не нарікає. Швидше, навпаки, завдячує. Мама чотирьох дітей, красива й успішна жінка, переконує: випробування загартовують…
Коли чуже болить більше за своє
- Що вплинуло на ваш вибір стати лікарем – відповідальність імені чи покликання? Лікарські династії – часте явище…
- Тривалий час я думала, що саме вплив династії відіграє вирішальну роль. Мені здавалося, що оточення, у якому ти ростеш, впливає на твій вибір. Так я вважала доти, поки у мене не з’явилися діти. Тепер розумію, що це не так. З моїх чотирьох дітей лише одна донька має ті якості, які дають людині можливість стати лікарем. Якості, які пам’ятаю у себе від народження, – милосердя і здатність відчувати чужий біль більше, ніж власний. Старша донька - Катерина - дуже милосердна. Інші діти таких рис не мають.
- Для успішної жінки четверо дітей це – подвиг. Як ви відважилися?
- Кар’єра для мене ніколи не була тим, чого я прагнула. Для мене бути щасливою жінкою – значно більше, ніж будь-які професійні досягнення. Хоча є обставини, за яких ти мусиш йти вперед, самовдосконалюватися і виконувати Боже призначення.
- А як уявляли свою сім’ю в юності?
- Зі своїм першим чоловіком я зустрілася у 18 років. Це було перше кохання, перший поцілунок, все було вперше. Я була впевнена у коханому. У ті часи ніхто не планував свого майбутнього. Достатньо було того, що я його любила, а він мене. Але раптом після одруження з’ясувалося, що він не хоче мати дітей. Категорично. Ми прожили разом шість років і після народження нашого сина, яке стало для мого чоловіка важкою ношею, розлучилися. Він написав відмову від дитини.
- Чоловік був лікарем?
- Так. Для мене та чоловіча душа назавжди залишається незбагненною, бо він досі неодружений і каже, що продовжує мене кохати. Але при тому, що нашому сину буде 19 років, вони бачилися лише один раз, коли Андрієві (так звати сина), було 14 років. І це я наполягала познайомити батька і сина. З того часу вони не бачилися і не спілкувалися. Тому я знаю, що таке виховувати дитину одній, що таке, коли мій хлопчик кожного зустрічного чоловіка на вулиці називає татом, знаю, що таке матеріальна скрута, три роботи, нічні чергування… Була велика криза і переоцінка цінностей. Був час, коли я залишилася без роботи. Але я розуміла, що мені потрібно жити і рухатися далі. Я почала співати. Був мій перший Всеукраїнський фестиваль авторської пісні “Оберіг”, на який поїхала одразу після розлучення. Будь-які критичні моменти, які виникають у житті, дають значно більше стимулу до творчості, аніж спокійне, врівноважене життя, хоча пісні народжуються завжди добрими, трохи тужними… Потім була наступна спроба вийти заміж. Для мене важливо було знайти чоловіка, який мене полюбить разом з дитиною. На той час мені здавалося, що значно важливіше знайти того, хто може стати батьком моєму синові.
- А як він ставиться до такого кроку рідного батька? Буває, що діти, травмовані рідним батьком, впевнені, що ніколи такого не вчинять зі своїми дітьми…
- Сподіваюся, він буде добрим батьком. Є риса, яку я просто не можу стерпіти. Це – грубість у поведінці. Це, мабуть, пов’язано з тим, що я виховувалася у такій родині, де, якщо навіть батьки сварилися – це було дуже тихо, і на кухні. Не кажучи вже про те, що сварки могли бути при дитині... Мені здавалося тоді, що в Україні мені чогось не вистачає і я вдруге вийшла заміж за американця українського походження. Думала, відтепер життя налагодиться. Чоловік займався бізнесом. Я закінчила два університети у США й отримала, крім української , ще дві американські освіти. Але чоловік хотів жити в Україні і ми приїхали сюди. У США ми взяли шлюб. Але потім я зрозуміла, що лише українські жінки можуть терпіти і чекати, що щось зміниться тоді, коли на них піднімають руку. Це відбувається тоді, коли в родині панує грубість, зневіра і розуміння того, що чоловіку дозволено все. А жінка при тому має бути щасливою. Тому наступний мій шлюб, у якому я народила двох дівчаток – Катю і Асю, розпався. І лише для того, щоб зрозуміти, чому виникають такі сварки і рукоприкладство, я пішла вчитися вдруге в Україні і здобувати фах психолога.
- Тобто чоловік піднімав на вас руку?
- Так. Я шукала причини в собі. Мені здавалося, що то в мені щось не так. П’ять років намагалася зрозуміти, що я можу змінити. Я зрозуміла, що, крім мами, у мене нікого немає на цьому світі, а мама у цей час важко хворіла. Все рушилося під ногами… Взяла трьох дітей під пахву, а меншій було вісім місяців, і пішла. У нас була квартира і нормальні матеріальні статки. Я пішла, нічого не взявши із собою. І мені стало настільки легко!.. Я була без роботи, не мала нічого. Навіть дитячих речей і своїх особистих з дому не взяла. Чоловік сказав: “Ти – пішла, живи, як хочеш. Я тобі не віддам нічого…”. Мені друзі приносили речі, бо мені не було навіть що на себе одягнути. Позичена була навіть білизна. Але водночас я не пам’ятаю у житті більшого почуття легкості - так, ніби з мене впало щось дуже важке. Я знала, що тепер все у моїх руках і я мушу нести відповідальність за все, що роблю. Я йому вдячна за те, що на той час він нам нічим не допомагав. І зараз не допомагає. Ні мені, ні дітям. Саме завдяки цьому я змушена була розпочати власний бізнес і свою справу.
Зараз я маю чудового чоловіка, якого люблять всі мої діти. Усі троє дітей від попередніх чоловіків чотири роки нашого спільного життя називають його татом. Ми маємо спільну доньку, якій – один рік і десять місяців.
- Її звати Софійка, як вашу прапрабабусю – маму академіка Олександра Богомольця?
- Так. Бачу, наскільки змінилися діти і розумію, що вони прийняли батька свідомо. Кохання є і за нього справді варто боротися. І варто його чекати, щоб почуватися щасливою, впевненою людиною.
Більше живу почуттями, аніж розумом…
- Чи ваші діти сваряться між собою? Як даєте собі з цим раду?
- Я ніколи не втручаюся у стосунки між дітьми. Конфлікти вони між собою самі вирішують, а я тільки спостерігаю збоку - так, щоб вони цього не помітили. Пригадую, коли наша маленька Катруся (їй було тоді 2,5 рочку), яка ще не вміла добре говорити, заходить у кімнату, де Андрій, якому вже десь 6-7 років, лежить на дивані і читає книгу. Вона підходить до нього і на своїй дитячій ламаній мові запитує: “Можна я сяду біля тебе?”. А він їй так по-чоловічому: “Іди геть в другу кімнату. Не заважай!”. Це – знаючи, що поряд нікого немає і він може собі дозволити відвоювати свій простір. Вона продовжує стояти. Другий раз його просить: “Ну можна я сяду? Скраєчку…”. Він їй: “Ти що, не зрозуміла, я пояснив чітко – йди у свою кімнату!”. Пауза. Я розумію, що не треба зараз заходити до них. І тут вона кладе йому голову на подушку, тулиться до нього і каже: “Андрій, я так тебе люблю…”. Тиша в повітрі зависає. А далі вона каже: “А можна я на краєчок?”. Все. Спочатку Андрій погодився, щоб вона сиділа у нього в ногах, потім вона сказала, що їй холодно і вже залізла під ковдру, а вже за кілька хвилин лежала на подушці біля Андрія і розглядала малюнки в книжці. У неї була чітко поставлена мета, якої вона досягнула за декілька хвилин. А я стояла під дверима і розуміла, що ця модель поведінки збережеться у неї на все життя. Думала, що у такій ситуації особисто я вже давно б пішла з кімнати.
- Ви не били своїх дітей?..
- Старший отримував по задку. А мене в дитинстві лупили. Страшенно, як сидорову козу. Чи не щодня. Мама моя каже, що я була того варта (сміється)…
«Не хочу ні червоної риби, ні ікри...»
- Що ви вдома не любите робити?
- Мене мама привчила з дитинства до того, що є речі, які не підлягають категорії “люблю – не люблю”. Їх просто треба зробити. Я роблю домашню роботу і при тому можу думати про щось зовсім інше. Не люблю я готувати м’ясо. А люблю місити тісто і пекти хліб. Люблю робити салати, пекти солодощі. Немає таких речей, які мені робити неприємно. Просто я люблю жити… Єдине… Не люблю робити чаю сама собі. Хочу, щоб мені хтось робив чай.
- А каву?
- Не п’ю взагалі. Ще не їм м’яса, риби, тому що мій організм не просить такої їжі.
- Зберігаєте фігуру?
- Ні, можу з’їсти цілу шоколадку по дорозі…
- А що просить ваш організм?
- Квашену капусту, яблучка, картоплю, хлібчика… Не їм ніяких делікатесів взагалі. Не хочу ні червоної риби, ні ікри.
- Читала, що в Америці ви їли часто банани, тому після приїзду в Україну не могли на них дивитися.
- Там була така ситуація, що не було грошей, щоб піти поїсти. Раз на тиждень я шикувала: ходила в “Макдональдс” і за 99 центів купувала собі пакетик картоплі. А так щодня були банани і макарони. Якийсь час потім я бананів не їла взагалі.
- Ви, до речі, не користуєтеся косметикою?
- Проблема в тім, що ввечері втомлена я можу забути її змити і порозтираю-порозмазую… А коли мій син був маленьким, не дозволяв мені фарбуватися. “Напомаженою” маму не сприймав. Пальцями мені розтирав туш і наказував: “Змий!”. Отакий натураліст.
- У вас бардівський дует – Ольга Богомолець та Ігор Жук. Як ви почали співати?
- Першу свою пісню я написала на вірш Ліни Костенко. У нас з Ігорем у кожного своя творчість. Є у нас діалоги, дуети, але переважно співає кожен своє. Ігор – надзвичайно талановитий, пише чудові вірші, фізик за освітою, займається дизайном, комп’ютерною графікою. Не писав ніколи музику на чиїсь вірші. Це я його підштовхнула до цього. Після нашої першої поїздки на фестиваль у Сопот 15 років тому – був початок діалогів. На мою пісню “Не думано, не гадано, аж холодно джмелю” Ігор написав свою пісню у відповідь. Від того часу ми так перегукувались у творчості, а потім вирішили заспівати разом.
- Охарактеризуйте своє життя, свою долю рядками з поезії…
- Немає таких рядків. Доля у мене різноманітна і нелегка. Але труднощі нас загартовують. Тому потрібно вірити у себе, у власні сили, у свою добру вдачу. Я - свідомий оптиміст, хоча такою не була в юні роки. Це почуття потрібно генерувати зсередини, з себе, а не чекати, поки тебе хтось зробить щасливим.
- Ви - політик?
- Ні, дуже не люблю цю роботу, тому що політика, на жаль, це концентрація у більшості людей, які говорять одне, думають – інше, а роблять ще зовсім інше. Я не сприймаю такого стилю життя. Займаюсь виключно медициною і не бачу себе ні в політичній кар’єрі, ні в політичному середовищі. Розумію, як має розвиватися медицина. На жаль, сьогодні мої знання, моє розуміння, мої навички, моє бачення, а вони – перспективні, бо я дивлюся на 10-15 і навіть 20 років наперед, суспільству ще не потрібні.
- Ви були лікарем Ющенка у перший рік після його отруєння. Як ви оцінюєте процес його видужання?
- Оцінюю дуже позитивно. Але, на жаль, не завжди результат можна отримати так швидко, як би хотілося. Вважаю, що обличчя Віктора Андрійовича не може у нікого викликати негативних почуттів. Бо він змінився сам, змінилося його обличчя. Можливо, таким замріяним і гарним, яким він колись був, - вже нема потреби йому бути. Він зараз зовсім інший усередині. Для мене особисто більш важливі його рішення.
- Знаю, що ви любите альпінізм…
- Раніше дуже любила. Але зараз люблю на відстані, бо не вистачає часу. Усі наші зусилля тепер спрямовані на те, щоб створити музей, який відкриється у місті Радомислі – між Києвом і Львовом, недалеко від Житомира. Там буде етнопарк, музей, у якому буде виставлено колекцію української домашньої ікони. Там буде близько трьох тисяч ікон, які нам вдалося зберегти. Також готуємо до друку книгу “Вікна в позапростір”, яку сподіваємося видати ще до кінця цього року чи на початку наступного – про забуту домашню ікону. Це те, що ми хочемо повернути в українську родину.
- А чому саме домашня ікона, а не… церковна?
- Бо церковна ікона має бути в церкві. Домашні ікони викидали і ми просто збирали те, що було вже нікому не потрібне.
- Це ви по селах збирали?
- І в Києві – на смітниках, на звалищах, на барахолках... У нас є ставні на вікна, зроблені з ікон, є скрині з дошок, які попилені з ікон. Є ікони з виколотими очима. Але при тому є багато ікон, які збереглися і вони мають повернутися у цей світ і відкрити нову віху-гілочку у нашій історії.
- Що б ви побажали нашим читачам?
- У кожного з нас є своя доля. І не потрібно опускати руки в тяжкі моменти. Потрібно боротися, бо життя кожному дає шанс випливти, піднятися, побороти. Чим тяжче ти впав – тим складніше, але тим більше ти цінуєш потім те, що маєш. За своїм характером я – антифеміністка. Вважаю, жінка і чоловік ніколи не можуть бути рівними і нам нема що ділити і неможливо вирівнюватись. Завжди кажу, чоловікам до нас ніколи не зрівнятися (сміється), до того, що ми можемо зробити. Жінка – це саме те створіння, яке Богом прислане на землю для того, щоб творити тепло, затишок і любов. Хочеться побажати усім жінкам, щоб не втрачали надію, щоб не боялися любити себе.
Дякую за цю публікацію. Ольга - одна з кращих українок.
Коментарі
Дякую за цю публікацію. Ольга - одна з кращих українок.
Прочитав. Мій висновок: таке не можна сфальшувати! Дякую за публікацію.
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Підтримую Ольгу Богомолець.