Оранта Софії Київської як доказ тисячолітнього існування українців

Собор Святої Софії Премудрості Божої в місті Києві є найдавнішим християнським храмом, що зберігся на східнослов’янських землях. Його було збудовано в ХІ столітті, 1000 років тому.

 У головному вівтарі Софійського собору на стіні купола знаходиться знаменита ікона-мозаїка Богородиці ХІ ст., яку науковці називають «орантою» за молитовно підняті до неба руки, а народ здавна називає «Нерушимою стіною». 

Існує стародавнє повір’я, що доки ця ікона залишатиметься незруйнованою, доти й існуватиме Київ. Подібне повір’я існувало й у Великому Новгороді (торговому місті слов’ян на землях фіно-угорського племені вепсів) щодо тамтешнього Софійського собору, і це дає підстави вважати, що ці вірування виникли ще за часів Київської Русі.

Якщо уважно пригледітися до одягу Богородиці на головній мозаїці Софії Київської, то можна переконатися, що багато деталей є повністю українськими. Наскільки це було можливо для тодішніх майстрів зробити в рамках формального дотримання візантійського іконографічного канону.

 У цьому немає нічого дивного, адже науковці вже давно говорять про те, що в цьому соборі зустрічаються як християнська, так і язичницька символіка. Прикладом останньої є хрести-свастики в орнаментах стін.

 З погляду православного богослів’я та канонів іконографії, зображення Богородиці без дитини Ісуса Христа на руках означає, що це вона зображається дівою в період свого життя до його народження. І не просто дівою, а нареченою самого Бога-Отця.

 Зокрема, згідно тлумачень святих отців Православної Церкви, псалом 44 («Начальнику хору. Пісня кохання.») є одним із пророцтв про Діву Марію як наречену й дружину Бога. А в  цьому псалмі описана церемонія весілля.

 Тепер погляньмо ще раз на нашу мозаїку. Богородиця тут стоїть на вишитому рушнику!

 Православна Церква досі наполягала, що це золотий чотирикутний камінь [10, с. 51].Але цей чотирикутний елемент на мозаїці зовсім не має об’ємного вигляду та ще й має чіткий виразно український орнамент по краях. І з огляду на всю сукупність весільних українських атрибутів на цій іконі, про які піде мова далі, я наполягаю, що це все ж таки рушник. Можливо, замовлення Церкви до майстрів ХІ ст. було саме таким: зобразити камінь-п’єдестал, але майстри-напівязичники схитрували.

 Хтось буде сперечатися, що це міг би бути килимок. Але, здається, у світі не існує більше жодної православної ікони Богородиці, де б вона стояла на килимі. Традиційно її зображують такою, що стоїть на хмарі чи на Місяці, чи просто в повітрі, чи сидить на троні.

 Це ж відома українська народна весільна традиція: молоді під час виголошення подружніх обітниць вірності стоять на вишитому рушнику. Ця традиція зберігалася і в ХХ столітті, коли Україна була в складі СРСР, і навіть дотепер є дуже популярною.

 Відзначу, що росіяни такої традиції ніколи не мали.

 Орнаменти, які зображені на цьому рушнику під ногами Богородиці, також є типово українськими. Це косий хрест і «група з п’яти маленьких квадратів».

 Якщо косий хрест є поширеним у вишивці українців, то подібний орнамент з п’яти квадратів є досить рідкісним. Його зафіксовано в народній вишивці Чернігівщини на весільних хустах ХІХ століття [4, c.23, 92] і на зав’язці ХІХ ст. — рушниковому жіночому головному уборі [4, c.84]. На хустах всередині кожного з цих квадратів розміщували стилізовану квадратну крапку.

 Крапка в квадраті чи ромбі — це стилізований аналог орнаменту «крапка в колі» [4, с.114], який зустрічається ще на глиняному посуді Трипільської археологічної культури і, на думку археолога Наталії Бурдо, символізує певну фазу Місяця — Повню [2, с.122]. А повний Місяць, за язичницькими уявленнями — це символ вагітної жінки. Але не буду зараз далі заглиблюватися в символіку цих знаків.

 Важливо, що ця «група з 5 квадратів» є стародавнім весільним орнаментом, який також зустрічається і на весільному жіночому тканому поясі литовців, який авторці пощастило сфотографувати на виставці литовського народного костюму, що відбулась у Києві 12 жовтня 2013 р. Нагадаю, що русини-українці й литовці жили разом в єдиній державі Великому князівстві Литовському і Руському з 1320 по 1569 — майже 250 років, а потім ще протягом тривалого часу в державі Речі Посполитій.

Наступний весільний атрибут мозаїки в Софії Київській — вишита весільна хустабілого кольору, заправлена за пояс. Орнаменти хусти (не плутати з хусткою для покривання голови) — дві смуги червоного кольору вздовж краю, між якими розміщено стилізований прямий хрест. Краї хусти прикрашені білими тороками.

 Це також українська народна весільна традиція, зафіксована дослідниками-етнографами. Згідно з традиціями Київщини, що побутували в ХІХ столітті, наречену під час обряду одруження наречений обв’язував вишитим рушником замість пояса, а вона йому за пояс заправляла вишиту весільну хусту [5, с.95].

 Вочевидь, це надзвичайно стародавній обряд шлюбної церемонії. Його залишки в тому чи іншому вигляді існували в ХІХ ст. у всіх етнографічних групах українців [5, с.87-108]. Імовірно, колись давно у слов’ян зовсім не існувало обміну обручками.

 На жаль, у ХХ столітті комуністична влада з метою створення єдиного «радянського народу» оголосила українським народним традиціям справжню війну [1, с.95] і змогла цей обряд зтерти з народної пам’яті.

 Отже, вишита хуста, заправлена за пояс — атрибут нареченого. Чому тоді на мозаїці Софії Київської таку хусту має Богородиця? Тому що згідно з православним богослів’ям, вона не має нареченого-чоловіка, тобто, не має кому дарувати цю хусту. На Поліссі наречена, ідучи до шлюбу, таку обрядову хусту несла в руці [5, с.88].

 Пояс Богородиці-оранти — червоного кольору.

 Це також відповідає українським народним традиціям: у деяких регіонах молоду оперізували не рушником, а червоним вовняним поясом, плетеним або тканим (Поділля). На Поліссі подекуди й молода дарувала молодому червоний пояс [5, с.145].

 Слід зазначити, що слов’яни завжди ходили підперезаними поясами. Пасок вважали оберегом, а особливою захисною силою наділяли червоний пасок. Ходити непідперезаними ще за часів князя Володимира Святославовича русини-українці вважали непристойним. Українські відьми ХІХ ст. здійснювали магічні дії або зовсім оголеними, або непідперезаними. Тобто, відсутність паска вважали рівнозначною тому, що бути голим [7, с.125].

 Зовсім не так було в росіян, оскільки їхня так звана «російська» народна культура є насправді не слов’янською, а фіно-угорською. Ніде на картинах художників російської імперії ХІХ ст. ви не побачите російську селянку, підперезану поясом (зав’язки робочого фартуха не враховуємо).

 «Російський» сарафан має такий крій, що не предбачає застосування паска на талії. Але слов’яни ніколи не носили сарафанів. Це стародавній одяг фіно-угорських племен Російської Федерації та Естонії [6]. Щоправда, естонський народний костюм під впливом європейської культури зазнав змін, в результаті чого естонці розділили сарафан на спідницю та верхню сарафаноподібну частини, а також почали носити пояси.

А російський художник Костянтин Коровін на картині ХІХ ст. «Північна ідилія» зафіксував дуже рідкісну річ: народний одяг фіно-угорського народу вепсів, які жили поблизу Великого Новгорода (тепер це Ленінградська область РФ). Це дуже широкий одяг без жодного натяку на застосування пояса.

Червоні чоботи Богородиці-оранти також цілком відповідають українським традиціям ХІХ ст., коли для кожної дівчини були бажаними святкові чоботи з червоного сап’яну [5, с.54]. У таких чоботях дівчата київського Подніпров’я йшли під вінець [5, с.95].

 Слід зазначити, що українці, як і всі слов’яни, здавна носили шкіряне взуття або взуття з тканини, а якщо на нього не вистачало грошей, влітку ходили босоніж.

 Ви не знайдете жодної картини художників ХІХ ст., на якій би українку або українця було зображено в плетених з кори дерев личаках (російською мовою — «лапті»).

 Серед багатьох тисяч українських народних пісень можна знайти хіба що кілька штук, у яких би згадувались личаки, та й то — з насмішкою.  Зате про чоботи й черевички — дуже багато пісень. Зневажливе ставлення до личаків відбилося в українській приказці: «Як маєш кланятися лаптю, то краще вклонися чоботу». [3, с.392]

Пимоненко М. «Великодня заутреня в Малоросії» (1891)

Натомість, існує безліч картин ХІХ ст., на яких селяни-«росіяни» зображені в личаках, як жінки, так і чоловіки. Це народне взуття фіно-угорських племен [6]. Причому, росіяни виготовляли личаки з липового лика, оскільки священну для слов’ян липу фіно-угри не вважали священною.

 З часів СРСР існує думка науковців, що українці Полісся також носили влітку личаки. Однак тут необхідно розібратися, з лика яких дерев їх плели. Дослідник О.Воропай описував, як діти-пастухи влітку іноді плели собі личаки з кори верболозу, а іграшкові пояси — з лика вільхи чи сосни [3, с.119].

 Крім того, слід враховувати, що на чернігівське Полісся фіно-угри з Росії почали переселятися ще з XVI ст., коли в 1500 р. ці землі Великого князівства Литовського і Руського були завойовані князівством Московським. Тому тут цілком імовірним є культурне запозичення на тлі поступового забування язичницького шанування липи.

Рєпін І. «Проводи новобранця» (1879). Джерело – Вікіпедія. Картину написано біля Москви, тобто, це одяг фіно-угорського народу мокша, який там уже тисячі років мешкає: сарафани, лапті.

Голова Богородиці на мозаїці Софії Київської покрита великим прямокутним покривалом, кінці якого прикрашені червоними тороками та орнаментом: три смуги червоного кольору.

 Цей головний убір є типово українським одягом заміжніх жінок, що звався «намітка» або «серпанок». Майже таку саму, як на мозаїці, намітку білого кольору ХІХ ст. з музейних колекцій можна побачити в книзі Віри Зайченко «Вишивка Чернігівщини» [4, с.69]. Такі ж намітки білого кольору можна побачити на старовинних малюнках одягу жінок української козацької старшини XVIII ст.

Білі намітки носили заміжні жінки усіх племен балто-слов’янської групи народів. Чеський художник початку ХХ ст. Альфонс Муха зобразив цей жіночий головний убір слов’янок на кількох своїх картинах: «Святкування Свентовита на острові Рюген» (1912), «Слов’яни на своїй одвічній батьківщині» (1912), «Доля» (1920). Точно такі ж білі намітки побутували в певних регіонах Литви.

Литовка в намітці. Фото з виставки литовського костюму в Києві 

Лише з середини ХІХ ст. цей дуже стародавній головний убір заміжніх українок почав поступово витіснятися великими кольоровими хустками.

 Звідки взялися ці хустки на великій Україні, зафіксував Тарас Григорович Шевченко: у своїх російськомовних повістях «Наймичка» та «Близнюки» він старанно акцентує, що червоні й зелені великі хустки українці купували в московських купців [8, с. 35, 181]. Тому логічно буде припустити, що на Гуцульщині такі хустки увійшли в побут через культурне запозичення від сусідніх угорців.

Суріков В. «Бояришня» (1906)

Для російських селянок традиційним був головний убір червоного та якого завгодно іншого кольору, а не білого. Тому що червоним є традиційний головний убір фіно-угорської жінки, а хустки інших кольорів увійшли в обіг росіянок, вочевидь, від татарських племен і через купців. Доказом цього є численні картини художників ХІХ ст.

Суріков В. «Натурщиця в старовинному російському костюмі» (1882)

Стародавній головний убір естонської жінки також був червоного кольору.

Естонський народний костюм

 Таким чином, мозаїка Богородиці-оранти в Софії Київській справді є ніби захисною стіною для українців у ці часи, коли Президент РФ Путін В.В. заперечує сам факт існування нашого народу як окремого від росіян.

 Недаремно ж у першій половині ХХ століття комуністичні чекісти хотіли підірвати Софійський собор, і лише втручання французьких дипломатів урятувало його.

 Оранта свідчить, що українці як етнос та українська культура існують у майже незмінному вигляді вже не менше 1000 років (хоч і називали себе раніш інакше), і що саме українці, а не росіяни, є нащадками тих, хто жив на землях України за доби держави «Київська Русь».

 Використана література:

 1.      Борисенко В.К. Українське весілля: традиції і сучасність. – К.: ВД «Стилос», 2010. – 136 с.

2.      Бурдо Н. Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.

3.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

4.      Зайченко В. Вишивка Чернігівщини. – К.: Родовід, 2010. – 208 с.: іл.

5.      Ілюстрована енциклопедія українського народу. Звичаї. Свята. Традиції. /Укл. І.І.Сметана. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2012. -416 с.: іл.

6.      Моора А. Народы Европейской части СССР. В 2-х томах. – М.: Наука, 1964.

7.      Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.

8.      Шевченко Т.Г. Повести. – К.: Веселка, 1984. – 359 с.

9.      Klemens Ludwig. Estland. – Munchen: Beck, 1999. – 160 c. – ISBN 3-406-44781-3

10.  Перед какими иконами Пресвятой Богородицы молиться в различных нуждах. С историческим описанием и молитвами к каждой иконе./Напечатано по благословению митрополита Нижегородского и Арзамасского Николая. – Без реквизитов.