Китай – не Велика Британія, не США й не Росія… .

«Він хату залишив пішов воювати – щоб землю селянам в Гренаді віддати», - це точно не про Китай. Це про сутність мислення російського керівництва у всі часи та й власне про сутність мислення та відчуттів російського народу як такого, бо віддати землю власним селянам у Росії завжди було й є проблемою, а от віддати землю селянам у якійсь черговій «Гренаді» – будь ласка, за це кремлівські вожді завжди готові лити моря крові росіян та й самі росіяни проти того пролиття крові заради «землі селянам у Гренаді» не виступають. Зараз черга «віддати умовну землю умовним селянам у Сирії». Не вийшло із «новоросією» треба відволікти увагу від провалу в Україні на Сирію.

Що стосується власне Китаю, то відносно нього існують усталені блуди, активно поширювані російською пропагандою. Ці блуди вельми поширені й укорінені, але вони суперечать усій історії Китаю як такого.

По-перше, Китай ніколи не мав й не має зараз жодного глобального гонору. Його гонор вельми локальний, він обмежується власним ареалом та його ближніми околицями. Дійсно, Китаю потрібні ресурси, в тому числі енергетичні ресурси. Тому він промикується в Африку й в деякі інші регіони, де бачить можливі джерела цих ресурсів. Але в Сирію, наприклад, Китай ніколи не полізе, бо не бачить там жодних для себе зисків.

Уся історія та філософія Китаю свідчить про те, що Китай завжди значно більше переймався власними, внутрішніми проблемами, ніж зовнішніми. Китай ніколи не був просякнутий глобальним експансіонізмом, що притаманно США, Європі, усьому євроатлантичному світу та кремлівському керівництву разом із «російським» народом.

По-друге, Китай не має жодних намірів усунути США від світового, глобального лідерства. Максимум, на що претендує Китай – роль регіонального заступника США у його Китаю регіоні, тобто власне Китаю та його ближніх околиць.

По-третє, Китай розглядає США як джерело сучасних та перспективних технологій, без яких Китай просто не виживе: ніхто, крім США, сучасні технології Китаю надати не може, бо сам не має їх.

Тому ніколи Китай не піде у союзники ані до Росії, ані до жодної іншої третьої сили усупереч власним регіональним інтересам та інтересам США та усього атлантичного світу як такого.

Це легко бачити, наприклад, по нещодавнім взаємостосункам Китаю та РФ у енергетичних питаннях. Минулого року із великим пропагандистським галасом у Кремлі йшлося про укладання російсько-китайського контракту стосовно постачання російського газу Китаю та будуванню газогону під умовною назвою «Сила Сибіру». Як з’ясувалося, жодного контракту не існує, бо документ, у якому не визначено ціну товару, який домовилися продавати та купувати, не є контрактом. Китай відмовився фінансувати будування того самого газогону «Сила Сибіру».

Китай відмовився фінансувати швидкісну залізну дорогу Москва-Казань, яка конче потрібна для чемпіонату світу із футболу, який Москва сподівається таки провести у 2018 році.

Тобто сьогодні вже навіть Путіну та його оточенню має стати зрозумілим, що жодного «союзу» Росії та Китаю, тим більше «стратегічного» союзу, бути не може.

Китай безумовно бажає використовувати Росію як джерело ресурсів, але не більше того, й там й тоді, коли це вигідно виключно Китаю.

Стосовно ще одного «стратегічного» союзу Путіна, тобто Росії, - із Туреччиною в особі Реджепа Ердогана. Останні події свідчать, що там також Росія, тобто Путін, втрапила у чергову халепу. Бо Ердоган не поспішає реалізовувати ще одну велику енергетичну мрію Путіна – «Турецький потік». Про що також наприкінці минулого року кремлівські пропагандисти голосно верещали на усіх усюдах. То ж «Турецький потік» також виявляється швидше блефом, аніж реальністю. Крім того Ердоган запеклий ворог Башара Асада. А ще Путін чомусь вважав себе ментально близьким Ердогану, мовляв обидва вони – сильні лідери власних країн із схожою долею, які виникли на руїнах імперій й які відродилися із цих руїн.

Але ж очевидно, що це не так. У Ердогана інша доля. Він сидів у в’язниці, він прийшов до влади із опозиції. Путіна не можна уявити в опозиції. Він може прийти до влади тільки із влади й ніяк інакше…

То ж між Путіним й Ердоганом виявилися особисті непорозуміння. Оскільки для Путіна особисті стосунки завжди важливіші, ніж політичні, то це може мати вельми цікаві наслідки у стосунках між РФ та Туреччиною в умовах реальної війни у Сирії.

Стосовно ж Росії, як такої, є, як зараз кажуть, маємо гарну новину: «Путін і є Росія, про що минулого року офіційно було проголошено першим заступником голови адміністрації президента РФ В’ячеславом Володіним». Тобто не стане Путіна – не стане й Росії в той самий день, годину, хвилину та секунду…