Слідами одного злочину, або «російська рулетка», – Олена Степова

Історія загиблої свердловчанки, описана мною в оповідання «Абрикоси Донбасу або Та, хто йде на зустріч смерті», сильно зворухнула моє місто.

Вірніше, навіть не зворухнуло. Звіяло холодом. Люди принишкли. Стиснулися. Адже те, що ще вчора можна було списати на «укрпропаганду» й навіть на те, що усі ці жахи безкарно «коять укропи», виявилося жахливою правдою життя. Їхнього життя.

Й у цій правді було знайоме прізвище, поховання, свідки із вулиці Циганкова, плями крові не дорозі. У цій правді не було тих, кого вони боялися цілих два роки – бандерівців.

Загибель пересічної жінки, їхньої сусідки, знайомої, викраденої, пошматованої й вбитої «ополчєнієм» міста Свердловська жахливим, нелюдським способом стала відкриттям цієї війни у Свердловську Луганської області. У місті не має «навиків», «фашистів» й «укропів», – заговорили у Свердловську, – так чому ж кожен тиждень пропадають люди, палають будинки, розкрадаються підприємства, вбивають, грабують?

За ці два роки смертність серед мирного населення окупованого Свердловська виросла у п’ять разів. Вбивство на вулиці Циганкова у «звільненому» місті Свердловську відкрило свердловчанам очі: їх, свердловчан, безкарно вбивають «визволителі» – свердловчани.

Ключових слів два: «свердловчани» й «безкарно». Троє злочинців у камуфляжі, які вбили жінку, із місцевого незаконного збройного формування («ополчєнія»), корінні мешканці Свердловська, двоє раніше засуджені. Це ті, кого ще вчора зустрічали квітами, радісно розмахуючи триколором й «колорадкою». Це ті, кого ще вчора вважали героями-визволителями. Сьогодні, вони, ополченці-визволителі-захисники – сучасне міста. Жахливе, безкарне й виправдане. Свідки жаского, цинічного злочину, який стався на вулиці Циганкова міста Свердловську, які дали свідчення працівникам прокуратури, отримали попередження: у їхніх дворах вбито собак. Не застрелено. Їм перерізали горло. Тобто вбивця показав, що він сміливо може потрапити у будь який двір.

Працівникам «МГБ лнр» й прокуратури «лнр», які приїхали додому до вбивці-свердловчанина-«ополченця» із позивним «Чечен», просто тицьнули під ніс дула й пообіцяли зробити те, що зробили із загиблою (вбили після кількох місяців ґвалтувань й катувань, вклавши їй у джинси гранату й підірвавши її) із кожним членом родини «силовиків».

«Силовики» міста пішли геть, підібгавши хвіст. Пішли геть із вантажем кривої посмішки вбивці, яка як печатка Диявола, тепер тяжітиме над ними. А ще усвідомлення. Усвідомлення того, що не вони віднині «влада» й у місті, кому жити, а кому ні, вирішують полу-дурні із машинґеверами. А ще страшніше усвідомлення, що свердловська вата виправдає будь-яке вбивство, тиснутиме закривавлені руки й заглядатиме в очі ґвалтівникові-мародеру-вбивці, підлещуватиметься перед камуфляжним виродком у сподівання, що він їх помилує.

«Тільки б не мене», – основна мрія тих, хто вирішив пограти у «російську рулетку» «руського міра». Все це моторошно. Безглуздо. Але, мабуть, страшніше те, що люди не бажають бачити біди, закриваються від правди або замінюють її таким «ну, це хтось, це він сам винний, мене це не торкнеться». У зоні окупації багато хто страждає на вибіркове усвідомлення. Вони сприймають лише ту правду й інформацію, яке не суперечить їхньому світу й переконанням.

Рашисти, «новоросси», путіновєри й мешканці інших окупованих міст, які все ще вірять у «русскій мір», зрозуміло, так й не спромоглися скористатися підказкою у моїй статті «погуглити» й вийти на веб-сторінку «мвд лнр», «генеральної прокуратури лнр», де зафіксовані сотні подібних злочинів. А вбили, викрали, зґвалтували, – це тепер реалії «л-днр». У межах розслідування, провадженого «генеральною прокуратурою днр» щодо «визвольної діяльності» отамана Бєдного (Бетмена), встановлено факти викрадення людей із метою отримання викупу, зґвалтувань, подальшого перепродажу у рабство, катування, що призвели до загибелі, у тому числі й мирного населення й навіть «ополченців».

Але рашистам легше жити із вірою, що описані жахи відбуваються десь у «фантазіях свідомих українців», які просто хочуть налякати тих, хто бажає «визволення». Що ж, нехай так й живуть. Реалії життя такі, вірніше, реалії цієї війни такі, що «зворотка» не примусить себе чекати. У Пеклі місця вистачить для тих, хто вбивав й для тих, хто виправдовував.

У Свердловську злочинів такого рівня цинізму не було за всі роки його існування. Це підтвердили «силовики». Вбивали, грабували, по-пияцтву, заради зиску, частіше наркомани таксистів або своїх досугих батьків. Це також цинізм, так. Це жахливо, так. Але, це було рідко. Та й все ж не в умовах, коли населення живе у повній впевненості, що люди у камуфляжі, які сидять поруч із машинґеверами, твої «визволителі». Довіри до камуфляжних більше не має. Довіри до ЗМІ-пропагандистів, які тихо проминули увагою випадок загибелі молодої жінки від рук «визволителів», тепер також не має.

Є усвідомлення, що одурили. Є усвідомлення хибкості життя. Є боязка віра, що «не мене», «не зі мною», «мене це не торкнеться». Боязка, хибка як марево.

Ті, хто читає мене із перших днів війни, знають, до війни, я працювала правозахисником у громадській організації й правничої компанії «Кодекс», була редактором газети «Соціально-правовий вісник» та ворогом місцевої влади. Мітинги, суди, пікети на захист екології рідного міста, Національного заповідника «Провальські  степи», ось та підстава, за якою я часто спілкувалася із тими, хто зараз працює «силовиками лнр».

Сергій Гарбузов, Григорій Іорганський, Єгор Ігумнов, Євген Доманський. Я й зараз зберігаю їхні робочі телефони, як й багато інших. Я просто можу їм зателефонувати, а вони мені. Й історія наших стосунків пройшла усі стадії від «ненавиджу за зраду» до «давай побалакаємо». Я не хочу зараз писати про те, чому вони вибрали той бік життя, той бік пітьми. Це їхній хрест.

Я просто поставлю світлини. Одну, другу, третю. Ці світлини, із засідання, яке відбулося після описаної мною трагедії в «адміністрації міста Свердловська лнр».

Подивіться на світлини. Уважно подивіться на світлини. Моє оповідання, емоції, текст – ніщо у порівнянні із тим, що промовляють обличчя «влади», «силовиків» Свердловська. Два дні після вбивства на вулиці Циганкова. Вони вже бачили вбивць. Вбивці вже сміялися їм в обличчя. Люди на світинах знають правду. Про життя. Про війну. Про «русскій мір», куди вони намагалися потрапити. Про «визволителів» та «героїв». Вони знають, що «визволителі», у п’яному чаду, куражу, тестостероновому вибуху, в усвідомленні вседозволеності можуть вбити кожного. Навіть їх.

На засіданні профільного комітету «силовиків лнр м. Свердловська та району», розглядалися питання катастрофічного зростання злочинності, який перебільшив довоєнний більш ніж у десятки разів,  зростаючий рівень насилля щодо жінок, неповнолітніх, побутового насилля, корупції, наркоманії, нелегального перетинання кордону й мародерства, торгівлі зброєю, наркотиками та людьми. По словам «голови адміністрації м. Свердловськ лнр» Андрія Сухачьова багато будівель, які до війни були у відмінному стані, сьогодні перетворилися на руїни через провину мародерів.

«Особливо підприємливі» громадяни розкрадають будинки, які залишилися без догляду, чинять пограбування та розбої не тільки у денний час, їх навіть не зупиняє «комендантська година».

– А як зупинити їх, які їздять містом на БТРах, із машинґеверами, на відиртих  автівках, які стріляють у повітря? – питає мій співбесідник, й сам відповідає на своє питання, – Затримуємо мародерів, приїжджають «коменданти», «начальники», «отамани» й, погрожуючи зброєю, забирають «підлеглих». Наше російське життя, як «російська рулетка». Колись прокуратуру, міліцію боялись. Зараз нам сміються в обличчя. Й це не росіяни, не окупанти, а ті, хто вчора ходив у стукачах, у штирях, повернувся із відсидки, зачмурені шахтарі, п’яниці. Сьогодні вони влада. Вони – не ми. Ми – мішень, така ж, як й усі. Не всі злочини розкрито. Відсотків 10. Але по виявленим злочинцям, усі вони мешканці міста, – продовжує розповідь мій співбесідник у пагонах. – Не думаю, що всі злочини будуть розкриті. Вірніше, впевнений, що їх ніколи не розкриють. Кожний добробут має свою в’язницю-підвал. Наложниць. Ну, зрозуміло, коли дівки самі йдуть до військових, так би мовити, жриці війни. А коли викрадають у школах, училищах, на вулицях? Як це? Свої – своїх?

А скільки стріляються через розбирання, через розподіл награбованого, через пияцтво? Все це списується на «героїзм» й оголошують загиблими від кривавої хунти. А їхні запаморочені пропагандою й убиті горем рідні вірять. Хоча. Чи вбиті? Бігають по прокуратурі із скаргами, то гуманітарну не додали вдові «героя», то газ відрізали за несплату. Для них їхні загиблі, це шанс отримати щось на обмін. Тут люди продають душі, – сміється він, - Хочеш, оптом?

За доноси вже мовчу. Сама знаєш все. Суд, як? Ще й питаєш. Позначно! За розбій, рік умовно. Якщо попався «терпіла», тоді по повній крутять. А якщо «герой», то все на гальмах. Працюємо, як у старі, забуті часи «по дзвінку».

Не питай, чому так, я не знаю. Не питай, за це воювали або чи цього ми хотіли. Звичайно, ні. Усі вірили, що буде, як у Росії. Там силовики – поважні люди. Велика платня, пенсії, можливості й дикий страх суспільства перед владою. Величезна корупція. Можна гроші піднімати скажені. Головне платити на гору. Й в Україні так було, але … Майдан налякав. Люди й до Майдану перестали нас боятися. Розкріпачені стали, вільніші, нахабніші, закони почали читати, інтернет. Ось ти, – сміється, – дістала мітингами усіх. Думали, що буде краще. Що отримали? Нормально отримали. На все життя вистачить

Ось Сухачов («голова адміністрації м. Свердловськ лнр», без вищої освіти, раніше вставляв вікна) кричить, на нас, суддів, прокурорів, полковників, мовляв, треба робити спільні рейди по місцям розграбування безгоспу, ловити осіб, які викриті у крадіжках, й притягувати їх до адміністративної та кримінальної відповідальності. Як? – знов питає у самого себе мій співрозмовник, – У того кум в ополченні, у того сват із Росії приїхав воювати. Зброї у кожному будинку валом. Й ледь що – погрожують. Я вже більше ста разів чув «Ми знаємо, де мешкає твоя родина, мати, куди ходить дочка». Вони («ополченці») відкрито кажуть: «Скінчилася ваша влада. Ми візьмемо від життя все, адже все рівно помирати». Й беруть. Місто, вірніше, люди сильно змінилися. Пропаганда зробила своє. Опитуємо свідків, а вони нам: «А раптом її правильно вбили, раптом вона – шпигунка укропів?».

Тут перед Новим роком НП [надзвичайна пригода] була. У місто приїхали «днр-івці». Причому це були свердловчани, які в «днр» служать. Так вони реально казали про те, що «днр» захопить «лнр» й тут усіх виріжуть, як собак, оскільки Свердловськ багате місто. Земляки! – сміючись сумно й холодно – Кинули гранату (без запалу) у маршрутку. Щоб весело було, уявляєш? Народ покричав, побігав. Наступного дня ціле місто у чутках, мовляв, «укропи» у центрі міста закидали маршрутки гранатами. Й вірять же. Тут усі живуть кожний у своєму світі. Ми, робимо вигляд, що щось значимо, що ми влада. Люди роблять вигляд, що їх все влаштовує. Ополченці роблять вигляд, що воюють. Насправді на фронт нікого не заженеш. Усі знають, що воюють росіяни. Це їхня війна. Тому місцеві просто грабують. Ми усі живемо одним днем.