Доброволець після полону і коми перейшов на українську мову

Так уже вийшло, що мати, щира українка, не зуміла прищепити синові любов до солов’їної. У переважно російськомовному Кропивницькому нею мало хто розмовляв. Навіть уже нині покійний батько ніколи не пробував перейти на українську.

Після закінчення Київського національного університету будівництва і архітектури пана Миколу запросили в престижну будівельну компанію, яка виконувала замовлення не лише в Україні. Працював на будовах Великобританії, Чехії та Арабських Еміратів. Між собою співробітники спілкувалися тільки російською.

На будівництві Стародубцев заробляв дуже добре й забезпечував сім’ю. Та коли почалася російська окупація Донбасу, вирішив відмовився від великих грошей і в перші ж дні пішов добровольцем. До лютого 2015 був командиром саперного взводу батальйону "Донбас". Брав участь у звільненні Попасної, Лисичанська, Курахового, у боях за Іловайськ та обороні Дебальцевого.

"Вибиралися з Іловайського котла так званим зеленим коридором. Росіяни накрили шквальним вогнем. Коли доїжджали до Червоносільського, ворожі снайпери почали відстрілювати. Загинуло приблизно 85 душ. Я випав з автобуса. Відчув, як розірвало щоку. Вона стала схожою на роздертий футбольний м’яч. Кулею зачепило руку, хребет. У шиї та щоці ще й досі залишилися осколки. Лікарі порадили -- краще їх не чіпати", -- згадує 38-річний доброволець.

З цими пораненнями українець потрапив у полон до підрозділу військових з Псковської десантної дивізії. Командир росіян відразу заявив, що має завдання "тримати добровольців". На ніч їх розмістили у відкритому полі. На ранок, стікаючи кров’ю, двоє померло. У росіян своїх лікарів не було. Тому, щоб не мати мороки з пораненими, вирішили передати їх представникам Червоного Хреста. Стародубцев упевнений, саме це врятувало йому життя.

"Уцілілих українських військовиків залишили. Обіцяли не віддавати "деенерівцям", але слова не дотримали. Ті дуже знущалися з бранців. Один хлопець розповідав, що після полону не мав жодної цілої кістки", -- розповідає співрозмовник.

Попри драматичні переживання, після загоєння ран Микола Стародубцев воював далі. І знову потрапив у котел. Цього разу під Дебальцевим. Дістав важке поранення в голову.  Це вже тепер Микола жартома називає свою голову "бляшанкою", позаяк у черепі вмонтовано декілька металевих імплантатів. А тоді він упав у глибоку кому.

"Коли через 17 днів вийшов з коми, довелося заново вчитися говорити. Після того ставлення, яке було до мене в полоні, твердо вирішив - більше російською ні слова. Вже півтора року, як перейшов на українську. Така моя відповідь агресорові", - каже Стародубцев.

У перші дні рідні дивувалися, що Микола розмовляє українською. Думали, це тимчасово після важкого поранення. Але згодом і самі стали нею спілкуватися.

"Мій син Назар, якому сповнилося три з половиною роки, взагалі російську забув. Отже, у моїй родині завдання виконано", - резюмує з усмішкою співрозмовник.

А щоб вдосконалити своє знання української та нести її у широкі маси, Микола Стародубцев цього літа вступив у Київський національний лінгвістичний університет.

Микола Заверуха