Поразка Клінтон змусить демократів істотно змінитися - хоча б заради самозбереження

Американські ліберали, з тріском програвши вибори, перебувають у депресії і прострації. Хілларі Клінтон мала неймовірно багатий досвід державної служби, широкі зв'язки в політичній та економічній еліті, величезні гроші для ведення кампанії, розгалужену систему штабів та активістів на місцях. Зрештою, вона – жінка, що мало б надихнути багатьох виборців, які не вникають у тонкощі політичних платформ. За словами Барака Обами, Клінтон краще за всіх у країні підходила на посаду президента, але, тим не менш, програла.

Переживши первісний шок, демократи і відомі політичні коментатори, які співчувають їм, з ентузіазмом взялися шукати винних. У їхнє число потрапили і ЗМІ, що розкручували  Дональда Трампа в гонитві за прибутком, і Росія з її спецслужбами, яка оголила листування команди Хілларі, і кандидат від «Заленої» партії Джилл Стейн, і навіть цілі групи населення, які проголосували «не так». У британській The Guardian вийшла, наприклад, стаття, що звунувачує  в перемозі Трампа білих жінок.

Іноді, звичайно, аналітики згадують і про невдалі висловлювання або дії самої Хілларі Клінтон, але, як правило, це робиться побіжно – в доважок до описуваних «дійсно важливих» проблем. Наприклад, багато хто з тугою згадує, як вона назвала половину прихильників Трампа «купою гидоти». Кандидат може лаяти опонента, але не людей, які підтримують його, інакше він виглядає дуже зарозуміло.

При цьому майже ніхто так і не вирішується розгледіти «слона в кімнаті», тобто дати найпростішу й очевидну відповідь на питання про невдачу Клінтон. Коротко її можна сформулювати так: Час Клінтон пішов, їй просто нічого було запропонувати своєму виборцю.

Справа ось в чому. Навіть у саму жарку пору передвиборної кампанії в США мало хто міг зрозуміти, а в чому ж полягає програма Клінтон. Її гасло – «Разом сильніші» – ясності ніяк не додавало. Сильніше хто? Куди? В якому напрямку? Переможемо – і що робитимемо? Вся її кампанія зводилася до одного: «Трамп ще гірший».

У принципі, так. Трамп, м'яко кажучи, – не фунт родзинок. Його ідеї та пропозиції щодо перекроювання зовнішньої, податкової, міграційної, внутрішньої політики країни були часто суперечливими, навіть обурливими, але вони були! Табір Клінтон охоче їх критикував, але сам не генерував ні нових ідей, ні нових смислів. «Усе і так непогано, аби не стало гірше», - така була головна ідея її кампанії. Але жителі США з таким аналізом ситуації і з такою програмою не цілком згодні.

Дві третини американських обивателів, згідно з опитуваннями, вважають, що «країна рухається в неправильному напрямку». Відповідно, зміни їм гостро потрібні. Саме надія на зміни проштовхнула у владу не тільки Дональда Трампа, але і його попередника – Барака Обаму, який йшов у президенти під гаслом Hope and Change – «Надія і Реформи». Ні того, ні іншого чинний президент надати не зміг або не захотів, тому попит на цей товар за час його правління лише підвищився.

Обама не впорався не через брак розуму чи рішучості – і те, і інше у нього в достатку. Справа в тому, що в останні десятиліття Демократична партія та її істеблішмент серйозно переродилися. В економічних питаннях ця партія з лівої стала правоцентристською, тісно пов'язаною з Уолл-стріт, великими банками і корпораціями. Саме їхнім інтересам служать закони про державну дерегуляцію фінансових ринків, прийняті при Біллі Клінтоні. Саме вони виграли від угод про вільну торгівлю з іншими країнами, що дозволили вивести майже все виробництво в регіони, де робітники отримують копійки (у порівнянні з американськими колегами). Саме еліти виграли від повної лібералізації ринку ЗМІ, в результаті чого майже всі медіа в США скупили і контролюють лише кілька корпорацій.

Саме великі банки і корпорації отримали сотні мільярдів державної допомоги від адміністрації Обами після ними ж влаштованого фінансового краху 2008 року. Простим людям, які позбавилися будинків і заощаджень, не перепало ні цента. Більше того, демократична адміністрація Обами прикрила знавіснілих від жадібності банкірів від будь-якого переслідування – через крах 2008 року в тюрму не сів ніхто.

Звичайно, Уолл-стріт у боргу не залишався, щедро оплачуючи виборчі кампанії своїх покровителів, дозволяючи їм переобиратися на все нові і нові терміни в Конгрес, Сенат і (у випадку Обами) – в Білий дім.

Уявлення про демократів як про «захисників небагатих американців», про партію, яка піклується про середній і робочий клас, про тих, хто втрачає роботу і не може оплатити навчання, зрозуміло, було повністю розмито. Замість цього виборцям підсовували сурогати – боротьбу за рівноправність ЛГБТ, расових меншин, піклування про голодуючих дітей в Африці, сирійських опозиціонерів і тому подібні групи громадян. Звичайно, вони теж важливі. Але людина, чий завод переїхав до Мексики, кому нічим платити за іпотеку, медичну страховку і освіту для дітей, чекає від керівництва своєї країни хоча б мінімальної участі у своїх проблемах. Замість цього вона чує, що корпорації отримують рекордні трильйони і зберігають їх на Кайманових островах, економіка Китаю росте як на дріжджах, а геям дозволили одружитися. Тут будь-яка людина розсердиться.

У середнього класу ставлення до демократів ще гірше. Причина тут в Obamacare – недоробленій системі медичного обслуговування, введеній при чинному президентові. Близько 20 мільйонів бідних людей країни, які раніше не мали взагалі ніякої страховки, отримали мінімальну, але заплатити за це довелося всім іншим. Ціни на страховки «середньої руки» підскочили в два-три рази, фактично ставши ще одним податком. Та й звичайні податки поповзли вгору. Єдиним вигодонабувачем виявилися гігантські страхові компанії (привіт, Уолл-стріт!), які отримали можливість жиріти не по днях, а по годинах. Не дивно, що американські «бюргери» почали шипіти по кутках. Це зовсім не ті «Надія і Реформи», за які вони голосували, підтримуючи Обаму.

Навіть молоді люди та студенти, які традиційно підтримують лівих, повністю розчарувалися в сучасній версії Демократичної партії, при владі якої сумарна заборгованість за кредитами на освіту в США перевищила трильйон(!) доларів. Причому зовсім неясно, як молодь буде віддавати ці гроші: робочих місць для випускників коледжів катастрофічно не вистачає.

Пунктиром варто відзначити, що і Республіканська партія в цьому сенсі нічим не краща. Її палка любов до гігантських корпорацій навіть не ховається (демократи сором'язливо її прикривають), а пропонований «рецепт успіху» – повне звільнення бізнесу від будь-якої відповідальності при жорсткому придушенні соціальних самовиявів простих громадян – викликає у виборців ще більше відторгнення. Демократи, умовно кажучи, хоча б у ліжко до виборця не лізуть...

Невдоволення громадян, кипляче на повільному вогні під щільною кришкою відсутності реальних альтернатив демократам і республіканцям, двічі виривалося назовні у досить екзотичних формах. Зліва це був анархо-соціалістичний рух Occupy Wall Street, у республіканців – вкрай правий, реакційний, майже расистський рух Tea Party. Демократичному і республіканського істеблішменту слід задуматися про своє майбутнє в момент появи цих рухів, проте жодних висновків зроблено не було. Строго кажучи, їх майже не помітили.

Не дивно, що президентські вибори привели до політичного вибуху». Кришку зірвало, негативна енергія виборців втілилася в двох неймовірно популярних кандидатів, які прямим текстом закликали «зламати систему». Не реформувати, модернізувати, не змінити, а саме зламати – знищити її у зародку.

Мітинги «демократа» Берні Сандерса і «республіканця» Дональда Трампа збирали десятки тисяч розлючених, повних енергії людей, готових хоч зараз трощити цю саму систему. (Лапки невипадкові – до своїх партій обидва мали дуже віддалене відношення). Істеблішмент, так нічого і не зрозумівши, робив здивований і недовірливий вираз обличчя: дивні хлопці, але нічого в них не вийде. У пресі обох кандидатів називали «радикалами» і навіть «екстремістами», пророкуючи їм швидку електоральну смерть. Американські еліти так і не усвідомили, що джихад проти системи – найбільш ходовий політичний товар цього сезону.

Підсумкова перемога Трампа в цьому сенсі видається швидше закономірністю, ніж сюрпризом. Запитувати «як так?» і стверджувати, що «Америка здуріла» сенсу немає. Здуріли лідери обох партій, які так і не усвідомили, що саме їхня політика довела до цієї ситуації. І Трамп, і Сандерс стали її породженням, симптомом глибокої і застарілої хвороби, а зовсім не «диверсією», організованою «силами хаосу».

Республіканці, хоча і не відразу, але усвідомили потенційні вигоди для себе і своєї партії від Трампа та пов'язаних з ним корінних змін. Частина партії встала під його знамена, опинившись у результаті у виграші. Швидше за все, саме ці люди і будуть визначати обличчя і платформу республіканців на роки вперед. У демократів усе набагато гірше.

Незважаючи на те, що Берні Сандерс був і залишається найпопулярнішим політиком США, керівництво Демократичної партії та ліберальна преса і (ширше – істеблішмент) робили все можливе, щоб не допустити його перемоги. Справа доходила навіть до відвертої пошесті і підтасовувань на виборах, лише завдяки яким Клінтон і отримала партійну номінацію. Цікавий момент: коли це розкрилося, голова ДП Дебі Вассерман Шульц була змушена піти у відставку. Їй на зміну прийшла коментатор CNN Донна Бразіл. Зараз їй загрожує відставка: з'ясувалося, що Бразіл, в порушення всіх етичних правил, «зливала» штабу Клінтон питання, які телеканал готував перед дебатами із Сандерсом.

Завдяки всім цим маніпуляціям Клінтон вирвала перемогу на праймеріз, що прирекло демократів на фінальну поразку. Якби процес був чесним і справедливим, то, за всіма опитуваннями, Сандерс легко здолав би Трампа. Це визнавав навіть сам кандидат від республіканців. Більше того, сенатор від Вермонта легко перемагав усіх можливих опонентів у штатах «іржавого поясу» (північні штати, які втратили промисловості), які, за відсутності іншої протестної кандидатури, на загальних виборах віддали перемогу Трампу.

Тут, до речі, важливий ще й такий момент. Трамп прийшов до успіху не тільки під ультраправими гаслами, які до смерті налякали ліберальну громадськість, але і з лівими, майже соціалістичними обіцянками. Він, наприклад, говорив про готовність розширити систему соціального страхування громадян, про намір кинути виклик всесильному Уолл-стріт, а також про введення протекціоністських заходів для відродження американської промисловості. Все це взагалі ніяк не в'яжеться з традиційним республіканізмом. Більше того, це навіть лівіше від того, що обіцяла Хілларі Клінтон.

Демократична партія зараз постала перед вельми непростим екзистенціальним вибором. Вона може «призначити» винуватцями своєї поразки всіх навколо і продовжувати нинішню досить праву політику протиприродної дружби з великими грошима на шкоду інтересам свого традиційного електорату. Як показала історія Хілларі Клінтон, консерватизм – це шлях в нікуди. Хоча і добре оплачуваний шлях. Інший варіант – якомога швидше взяти на озброєння готову, вже сформульовану ідеологію радикальних реформ авторства Берні Сандерса, вибивши з рук республіканців (точніше – трампістів) їхні головні соціально-економічні козирі.

Від вибору демократів залежатиме не тільки їхня власна доля, а й доля їхньої країни. При деякій схожості програм Сандерса і Трампа у них є і корінні відмінності. Сенатор від Вермонта, говорячи про зміни, має на увазі, що успіх країни – в майбутньому. Він хоче розвивати інфраструктуру, високі технології, альтернативну енергетику, вкладати величезні гроші в освіту і медицину.

А Трамп бачить відповіді в минулому. Він хоче повернути до життя вугільну й сталеливарну промисловість, замість високих технологій – видобуток нафти і газу, замість освіти і медицини – військово-промисловий комплекс. Але є і більш важливі відмінності, на яких демократи цілком могли б зіграти.

Ідеологія Трампа – протофашистська суміш із поки легких форм ксенофобії, антисемітизму, расизму та інших фобій і «ізмів» – вкрай малоприємних, а потенційно дуже небезпечних. Зараз ця гримуча суміш приваблює багатьох людей, схильних бачити причини своїх проблем в «інших». Але підростаюче покоління американців вкрай негативно ставиться до подібних методів розділення людей. На мітингах Сандерса людей до 40 років було набагато більше, ніж у будь-якого з кандидатів з обох партій. Саме тут криється шанс Демократичної партії не просто на відновлення, але й на перемогу на наступних виборах.

Більше того, обрання Дональда Трампа дає американським «новим лівим» унікальний шанс на мобілізацію і (головне!) організацію проти спільного ворога. Раніше внутрішні протиріччя в лівому таборі не давали можливості створити серйозний прогресивний рух. Зараз американські блоги та ЗМІ переповнені обіцянками «боротися» проти нової влади, яку багато хто розглядає прямою і безпосередньою загрозою американської демократії і республіці. До Майдану на Моллі у Вашингтоні справа, мабуть, не дійде (хоча виключати не можна), але демократи зараз просто зобов'язані будуть змінитися і консолідуватися – хоча б із почуття самозбереження.

Хто стане лідером руху, питання поки відкрите. Спочатку, мабуть, це буде Берні Сандерс, який користується величезним авторитетом серед американських лівих сил. Він, звичайно, немолодий, йому 74 роки, але він вміє «запалити» людей, як ніхто інший. Йому на зміну можуть прийти й інші люди – від гавайської конгресвумен Тулси Габбард до Мішель Обами – вкрай популярної дружини чинного президента.

Але для успіху демократів і демонтажу того, що збирається будувати Дональд Трамп вимагається виконання однієї, вкрай важливої, умови. Нові ліві просто зобов'язані обірвати зв'язки з Уолл-стріт і великим бізнесом, який невтомно скуповує політиків на обох флангах. Інакше історія поразки Хілларі Клінтон буде повторюватися знову і знову.