Чому Путін не ризикне піти на мир в Україні - Аtlantic Сouncil

Уявіть собі сцену: клаптик пустиря на околиці одного з містечок Східної України. Співробітники МНС методично розкопують велику ділянку землі, навколо оглядаються медики і журналісти. Надворі жовтень 2019-го. Знайшли ще одне масове поховання…

Такий  похмурий, але цілком достовірний розвиток подій - можливо, найбільш ймовірний привід не приймати заяву президента РФ Володимира Путіна про миротворців в Україні всерйоз.

Бажання приховати свідчення військових злочинів від очей іноземної аудиторії - одна з багатьох причин, за якими сама можливість миру не тільки непрактична, але і невигідна з точки зору Путіна.

В першу і головну чергу, відхід Росії з Донбасу відкриє справжній ящик Пандори в плані одкровень. Втручання Кремля в те, що відбувається на Сході України довгий час було секретом Полішинеля, але конкретні деталі російських дій там були затуманені чутками і лютим запереченням.

Це дуже різко зміниться, якщо Росія вирішить вивести війська. Складна картина секретної війни Путіна виявиться на видноті, залишивши його викритим і поставивши перед необхідністю відповідати і за всі смерті, і за нескінченну брехню.

Навіть найдавніші поля бою містять безліч доказів. Так що логічно буде припустити, що міста Донбасу переповнені свідоцтвами російських військових злочинів.

Армії журналістів і громадських активістів уже готові перевернути догори дригом весь регіон, як тільки вони отримають туди доступ. З ними поруч встануть сім'ї з обох сторін конфлікту, що шукають своїх близьких.

Ми вже приблизно розуміємо, чого слід очікувати, завдяки стабільному потоку фото і відеодоказів по рейсу Малазійських авіаліній, що йде зі сходу України з 2014 року. Ця інформація дозволила підтвердити відповідальність російської армії за загибель пасажирського літака, але це лише вершина айсберга. Крім братських могил, відхід росіян покаже все - від камер тортур до розграбованих заводів.

Росія зуміла запобігти багатьом витокам щодо своїх дій на сході України, сильно обмежуючи всі  інформаційні потоки, що йдуть з регіону.

Заборона українських медіа була введена ще в ранні дні конфлікту, а в останній рік на цю територію майже неможливо проникнути навіть найлюб'язнішим з міжнародних журналістів. Якщо Росія послабить фізичний контроль над цією зоною, дуже швидко спливуть звинувачення у військових злочинах та інші небезпечні одкровення.

Безумовно, міжнародне співтовариство буде обурене. Однак Кремль, ймовірно, більше боїться реакції в самій Росії.

Навіть публіка, настільки звикла до щоденної дезінформації, як сучасні росіяни, може погано відреагувати на звістки, що їхні лідери останні чотири роки вели незаконну війну з найближчим сусідом.

Коли дані про звірства почнуть спливати на поверхню, Москва ризикує повторити події пізньорадянського періоду, коли перебудова винесла на поверхню злочини комуністичного режиму і підписала вирок вмираючій імперії.

Путін провів більшу частину свого 17-річного правління в спробах відновити цю втрати і повернути Росії її потріпане почуття національної гордості. Навряд чи він захоче повторення тих подій «на біс».

Крім цих безпосередніх побоювань є й ширша проблема військових цілей. Будь-яка мирна угода, що залишає Україну в західному таборі, стане катастрофічним ударом по інтересам РФ.

У цьому плані путінська війна вже стала пострілом собі в ногу, запустивши відчуження цілого покоління українців і прискоривши процес становлення української нації за рахунок російських імперських амбіцій. Поки йде війна, Путін може відтягувати неминучі домашні дебати про втрату України. Як тільки встановиться мир, ховати голову в пісок вже не вийде.

Усі наступні звинувачення будуть особливо небезпечні для Путіна - в першу чергу тому, що він зміг успішно використовувати напад на Україну для розкрутки націоналістичних настроїв у російському суспільстві.

З 2014 року десятки тисяч росіян заходили на українську територію. Багато членів кремлівських гібридних військ - найманці і «відпускники» з російської регулярної армії, але значна їх частина - фанатики, які щиро вірять в розповіді Путіна про захист «руского міра» від західної загрози. Мільйони купилися на розмови про відродження, терплячи складне матеріальне становище і пасивну роль в політиці як ціну за повернення країни до статусу великої держави.

Навряд чи їм сподобається, коли вляжеться пил і з'ясується, що поки Росія збирає скалки свого міжнародного становища, більш європейська Україна здобула повний контроль над російськомовним Донбасом. Путін поки що їздив на тигрі патріотичних настроїв як умілий жокей. Але справа може обернутися зовсім іншою стороною, якщо він спробує злізти.

Ці реалії Росії підточують початковий оптимізм, викликаний різким бажанням Путіна запропонувати миротворчу місію ООН. Багато коментаторів і членів урядів сприйняли його вересневу заяву з ентузіазмом, але будь-яка твереза ​​оцінка ситуації змушує припустити, що тривалий мир все ще залишається малоймовірним.

Пропозиція Путіна не задовольняє мінімальні вимоги до серйозного врегулювання конфлікту і більше схожа на імпровізацію пристосуванця.

Це може бути спробою змусити Америку відмовитися від озброєння України, представивши Москву в більш позитивному світлі. Це може бути спробою повністю заморозити конфлікт і зміцнити фактичний контроль Кремля над окупованими Росією регіонами східної України. Це точно не перший крок до миру.

Втім, це не означає, що все втрачено. Україна і її міжнародні партнери все ще можуть успішно знижувати ймовірність великомасштабного кровопролиття, ведучи з Росією переговори про відвід важких озброєнь з лінії зіткнення.

Гуманітарні програми можуть повернути подобу нормального життя у прифронтових містах і підтримати інтеграцію переміщених осіб та бойових ветеранів в українське суспільство. Київ може зосередитися на нарощуванні оборонного потенціалу, з допомогою американської летальної зброєї або без неї, а також нарощувати свій арсенал м'якої сили і продовжувати євроатлантичну інтеграцію.

Коли Україна буде ставати привабливішою в очах власних громадян, це буде наближати перемогу надійніше, ніж військові тріумфи.

Усе це буде відбуватися на тлі триваючого конфлікту низької інтенсивності. Нинішня гібридна війна, можливо, побуде новим визначенням «нормального стану» ще деякий час - з усіма її щоденними втратами, політичними вбивствами, кібератаками й іншими актами неконвенційного насильства, на які піде Кремль.

Це, безумовно, дуже неприємно для звичайних українців, але вони - не перша нація, вимушена жити поруч з ворожим сусідом. Як тільки вдасться стримати безпосередню військову загрозу, не буде ніяких причин для країни не почати процвітати - принаймні поки належні заходи безпеки зможуть мінімізувати російську гібридну загрозу.

Для України це буде важко, але ситуація, в яку потрапив Путін, робить це фактично неминучим. Російський лідер безнадійно заплутався у власній павутині брехні і, схоже, застряг в Східній Україні, не маючи можливості ні йти вперед, ні відступати.

Він більше не може перемогти у війні, але й не ризикне піти на мир.

Пітер Дікінсон є англійським журналістом, який переїхав до України близько десяти років тому, проживає у Києві, є членом Атлантичної Ради та видавцем журналів "Business Ukraine" та "Lviv Today".