Леон Дегрелль: Російська кампанія 1941-1945. Частина III

---

Італійці на Донбасі [1]

Іноземні частини були дуже численні на радянському фронті.

---

---

На півдні перебували експедиційні корпуси Центральної Європи і Балкан, своєрідні в деякому роді частини, які роздиралися всяким суперництвом. Угорці та румуни завжди були готові видряпати одні одному очі через який-небудь буковий гай або десяток метрів поля люцерни в Пушту. Хорвати, більш слов'яни, ніж українці, були розділені на мусульман і католиків.

Італійці в 1941 році становили найчисленнішу частину іноземців на всьому Східному фронті. Їх прибуло шістдесят тисяч, розділених на три дивізії і численні загони військових фахівців. Їх бачили всюди від Дніпра до Донбасу. Невисокі, чорняві, смішні в своїх пілотках-двукутниках або схожі на райських пташок під своїми касками, на яких степові вихори розвівали значні снопи півнячого пір'я [2]!

---

Уніформа берсальєрів.

---

Берсальєри під Уманню. Серпень 1941 року.

---

Італійська кавалерія.

---

Беніто Муссоліні і генерал Д. Мессе в Україні, під Уманню. 28 серпня 1941 року.

---

Генерал Малагуті з офіцерами. 1942 рік.

---

Зустріч Адольфа Гітлера і Беніто Муссоліні після розгрому радянських військ під Уманню:

---

Гвинтівки у них були схожі на іграшки, якими вони володіли з великим умінням, полюючи і вбиваючи всіх курей в окрузі.

Ми познайомилися з ними під час нашої висадки в Дніпропетровську. Ми відразу ж високо оцінили їх дух ініціативи та вправність. Вони оточили величезну бочку, що лежала на залізничній платформі. Це була бочка к'янті. Збоку вони робили ледь помітну дірочку, в неї вставляли соломинку; рідина чудесним чином випливала назовні.

Винахід мав величезний успіх серед наших любителів вина, що підходили у великій кількості і поверталися потім знову до цього чудового фонтану, гідного слави бургундського весілля Карла Сміливого або Філіпа Доброго. Італійці, впевнені в майбутньому – це була бочка на дві тисячі літрів, з великою люб'язністю поступалися нам місцем. З цього моменту валлонські добровольці перейнялися винятковою любов'ю до Італії, і були щасливі від допомоги, що надається нею на Східному фронті.

***

Фронт складався не з однієї суцільної лінії, а з опорних, укріплених точок. У наших постів в Щербинівці на лівому і правому флангах не було нічого, крім снігу. Щоб дістатися до італійців, чия ділянка розташовувалася на південь від Сталіно [3], нам потрібно було дві години дороги по степу. Ми ходили до них поговорити під час затишшя. Очевидно, що не без інтересу до їх лимонів і к'янті, але нас притягувала так само їх чарівність.

Складність була в тому, що вони ненавиділи німців. Ті не могли виносити їх мародерства, недостойної розпусти в зруйнованих хатах, їх хвацьку уніформу і виправку, їх барвисту латинську безпечність, повну пихи і гордості, безтурботність, люб'язність і радісну, веселу балаканину, так далеку від прусської строгості.

З іншого боку, італійці відчували біль в шиї і спазм в горлі, як тільки вони бачили якогось німця, який встав по стійці «струнко» і викрикував якісь команди. Це ніяк не в'язалося з їх руками в кишенях, розфарбованими плюмажами і звичками гаврошів.

Їх поняття про націоналізм теж не збігалися. Італійці любили Муссоліні і з будь-якого приводу кричали йому славу як екзальтовані, але ці виливи почуттів були тільки сентиментальної властивості. Імперські мрії Муссоліні їх не чіпали. Вони були горді, як півні, але без амбіцій.

Одного разу, коли вони наполягали на своєму бажанні миру за всяку ціну, я їм заперечив:

– Але якщо ви не будете воювати до кінця, ви втратите свої колонії!

– Ба-а! – відповіли вони мені, – навіщо воювати за колонії? Ми щасливі у себе вдома. Нам нічого не потрібно. У нас є сонце. У нас є фрукти. У нас є любов...

Це була філософія, що була вартою іншій. Горацій говорив те ж саме, але не так відкрито.

Вони вважали так само абсолютно непотрібним, марним працювати понад міру. Наше розуміння, наша концепція праці абсолютно не захоплювала їх. Навіщо стільки працювати? І вони знову починали мляво, чарівно і співучо повторювати: сонце, фрукти, любов...

– Врешті-решт – здивовано продовжував я, – робота – це радість! Ви не любите працювати?

Тоді один італієць з півдня з княжої елегантністю, природно і чудово відповів мені:

– Але, пане, робота зношує людину.

Це зношує! Коли німці чули подібні відповіді, вони задихалися від обурення цілий тиждень на межі апоплексії.

На жаль, так само виснажують, зношують і караули день і ніч, а також невдячна служба в снігу на морозі.

---

---

Часто базіки-чатові покидали свій пост, вважаючи за краще йому тепло якої-небудь хати, де вони розмовляли, жартували, бавилися і більш близько вивчали принади місцевих богинь. Зрештою, росіяни дізналися про це. Вони готували серйозний удар. Наші заальпійські друзі дорого заплатили за своє романтичне нехлюйство.

Одного разу вночі на південній частині ділянки посилені частини козаків вклинилися на своїх баских конях через густі сніги. На зорі вони змогли вільно оточити три села, зайняті італійцями, але які не охоронялися чатовими, зайнятими сном і любов'ю. Це було повною раптовістю.

Совєти мали особливу ненависть до італійців. Вони їх зневажали ще більше, ніж німців, на всьому Східному фронті обходячись з ними з великою жорстокістю. Одним махом вони оволоділи трьома селами, ніхто не встиг отямитися. Полонених підвели повністю роздягненими до криниць, де почалося катування. Козаки набирали повні відра крижаної води і виливали її на тіла своїх жертв. Було тридцять, а то й тридцять шість градусів нижче нуля. Нещасні в трьох селах все замерзли заживо.

Ніхто не врятувався, навіть лікарі. Навіть польовий священик, оголений, як римський мармур, також піддався жахливої ​​крижаної кари. Через два дні ці три села були відбиті. Всюди на снігу валялися голі тіла, покручені, стиснуті, як ніби вони згоріли у вогні.

[В блогах прорадянськи налаштованих OPER_1974 і Varjag-2007 вдалося розшукати фотографії цього жахливого військового злочину!]

---

---

---

З того дня італійські війська в Донбасі були посилені бронетанковими частинами Райху. Уздовж їх позицій, в густому снігу пихкали важкі німецькі танки, повністю пофарбовані в білий колір.

---

Італійська пропаганда про «Експедиційний італійський корпус в Росії» :

---

Це було необхідно. Червоні все більш і більш активізувалися. Ліворуч і праворуч від нас йшли запеклі бої, день і ніч степ тремтів від канонади. Раптово з'являлися радянські літаки. Їх бомби вибивали навколо нас великі сірі воронки.

Холод ставав все більш пронизливим, різкішим. Температура в середині січня опускалася до тридцяти восьми градусів нижче нуля!

Наші невисокі коні були зовсім білі від морозу. З їх ніздрів, мокрих від крові, по краплині падали на санні сліди сотні рожевих плям, схожих на гвоздики...

Виючий степ

Наше життя під Щербинівкою ставало нестерпним. Ми сяк-так заткнули соломою вікна, в яких відступаючими радянськими бандами була вибита половина стекол. Але холодний вітер вривався і запекло продував нас між дошками підлоги. Ми одягали на себе все наше жалюгідне обмундирування, ми засовували ступні в рукава шинелей. Але що була шинель, легка ковдра, трохи соломи проти вітру, яким кидався в нас проклятий степ, пронизуючи ці бараки?

Ми розколювали сокирою маргарин, ковбасу і хліб, тверді, як скеля. Кілька яєць, які доносила до нас служба постачання, доходили до нас замороженими, майже сірого кольору. Це все були години чекання.

***

Наші передові позиції знаходилися в трьох кілометрах на схід від Щербинівки.

Ми вирушили туди групами по снігу, що зазвичай досягав сорока-п'ятдесяти сантиметрів. Мороз коливався від двадцяти п'яти до тридцяти п'яти градусів нижче нуля.

У деяких ротах маленькі бліндажі були вириті прямо на схилах вугільних териконів. Інші влаштувалися прямо в голому степу.

Але сніг був ніщо в порівнянні з жорстокою сніговою бурею. Вона вила, по-котячому стогнала довгими завиваннями, кидаючи в нас тисячі маленьких гострих стріл, як струмінь каменів, що  розривали нас.

Нарешті ми отримали вовняні шоломи і рукавички з дуже тонкого трико, які майже не захищали нас. Але у нас як і раніше не було ні хутряного одягу, ні валянок.

У того, хто знімав рукавички, відразу замерзали пальці. Ми натягали свої вовняні шоломи до самого носа: наше дихання крізь них перетворювалося в товсті льодинки на рівні льоду, в довгі білі вуса на бровах. Навіть наші сльози замерзали, перетворюючись у великі перлини, що болісно сковували повіки. З великими труднощами ми розмикали їх. У будь-який момент чийсь ніс або щока ставали блідо-жовтими, як шкіра барабана. Щоб уникнути обмороження, треба було розтирати шкіру снігом. Часто це було занадто пізно.

***

Ці снігові круговерті давали очевидну перевагу ударним радянським частинам. Росіяни були звичні до такого неймовірного клімату. Їм допомагали їх лижі, їх собаки, сани і швидкі коні. Вони були одягнені так, щоб чинити опір холоду: в підбиті ватою тілогрійки, в валянки, які не в’язли в снігу, сухому, як кришталевий пил. Вони неминуче повинні були скористатися муками тисяч європейських солдатів, кинутих сміливим ударом в ці степи, в цей холодний вітер, в цей мороз без відповідного тренування, спорядження та обмундирування.

Вони просочувалися всюди. Їх шпигуни, переодягнені в цивільний одяг, проникали крізь наші пости, добиралися до робочих селищ, знаходили там посібників. Більшість селянського населення нічого не знало про комунізм, крім його безчинств і репресій; але в промислових центрах радянська пропаганда досягала мети серед молодих робітників. Це до них зверталися шпигуни Червоної Армії, сміливі та ідейні комісари-баламути.

Одного разу мені в складі розстрільного взводу довелося розстрілювати двох з таких шпигунів, чиїх зізнань перед військовим судом було для цього цілком достатньо.

Коли ми вийшли у відкритий степ, ми вишикувалися. Обидва засуджених, тримаючи руки в кишенях, не сказали ні слова. Наш залп повалив їх. Якась незвичайна мить тиші, в якій тремтіло відлуння розстрілу. Один з цих комуністів сіпнувся, наче хотів зібрати останні залишки сил. Він вийняв праву руку з кишені, викинув її вгору зі стиснутим кулаком над снігом. І ми почули його крик, останній крик, він крикнув по-німецьки, щоб його зрозуміли: «Хайль Сталін!»

Стиснутий кулак упав поруч з іншим трупом. У цих людей теж були свої ідейні борці, ідеалісти...

***

Зазвичай же засуджені на страту росіяни сприймали свою долю з фанатично тупим виглядом, опустивши руки.

Німці, щоб не пригнічувати солдатів і щоб впливати на психіку місцевого населення, стали вішати схоплених шпигунів. Засуджені росіяни підходили розбитим кроком, з порожніми поглядами, потім вони влазили на стілець, поставлений на стіл. Вони чекали так, не просячи нічого, не пручаючись. Над ними висіла мотузка, яку їм надягали на шию петлею. Це було так... Так все було... Вони не чинили опору. Удар ногою, що вибивав стілець, завершував трагедію.

Одного разу німці за один раз повинні були привести у виконання смертний вирок п'ятьом засудженим. У одного з повішених розірвалася мотузка і він звалився на землю. Він піднявся, не кажучи ні слова, сам поставив знову стілець на стіл, встав на нього і зовсім незворушно чекав, поки йому надінуть на шию іншу мотузку.

У глибині цих сердець був якийсь східний фанатизм, дитяча невинність, безпорадність, а також довга звичка отримувати удари і страждати. Вони не були проти смерті, не протестували, вони не намагалися порозумітися. Вони приймали як належне свій кінець, як прийняли і все інше: похмуру хату, батіг поміщиків і рабство комунізму...

***

Останні два тижні січня 1942 року було набагато неспокійніші. Багато частин міняли дислокацію. Радянські літаки атакували нас три-чотири рази на день.

Ми ще не знали, що сталося.

Добірні радянські частини, підтягнуті з Сибіру, ​​перейшли по льоду Донець на півночі «нашого» промислового району. Вони обійшли оборонні лінії німців і досягли найважливіших залізничних магістралей, зокрема Київ – Полтава – Слов'янськ. Вони захопили великі склади боєприпасів і відкотилися на захід. Росіянам і сибірякам вдалося зробити глибокий прорив в напрямку Дніпра. Вони погрожували відрізати все Південне угруповання, вони вже перейшли річку Самару.

Козачі роз'їзди доходили навіть до самого Дніпропетровська, до якого залишалося лише дванадцять кілометрів.

Німецьке командування спішно зібрало необхідні сили для контрнаступу. Контрнаступ, в той час як термометр показував тридцять п'ять-сорок градусів нижче нуля.

Ми майже не здогадувалися про те, що нас чекало, коли терміновий наказ підняв нас по тривозі. В ту ж ніч ми знялися з місця. О четвертій годині ранку ми вже крокували за нашими фургонами посеред прекрасного степу, який, засліплюючи нас, замітав сніг.

Ми нічого не знали про направлення нашого руху. І, тим не менш, наближалася година крові і слави.

Козаки

Це було, якщо мені не зраджує пам'ять, 26 січня 1942 року.

Ми не знали точно, на яку глибину прорвалися сибірські частини, ковзаючи на своїх собачих нартах, і козаки на невисоких швидких конях, дуже витривалих.

Ворог повинен бути десь близько. Це все, що ми змогли дізнатися. Втім, ми, прості піхотинці, знали мало. Ми навіть наївно думали, що відступаємо. Я, як простий солдат, нічого не знав більше своїх товаришів, моє життя було в точності життям моєї частини, і я не мав ніякого контакту з вищим керівництвом.

Нашим завданням, яке ми знали, був знову населений пункт Гришине, розташований в шістдесяти кілометрах на північний захід від Щербинівки. Безсумнівно, протягом всього переходу ми впритул підходили до ворожих порядків. На першому етапі маршу у нас був наказ скористатися невикористовуваними обхідними шляхами, що дозволяли «зрізати» відстань.

Нам треба було чотири години, щоб виступити в сніговій бурі. Ми не бачили нічого далі десяти кроків перед собою. Коли ми вийшли на відкриту місцевість, степ обступив нас з усіх боків. Дорога піднімалася і опускалася за невисокими і крутих пагорбах. Ми тягли з собою штальвагени – сталеві вози, що важили понад тисячу кілограм, – чудові засоби перевезення для мощених або асфальтованих доріг Європи, але абсолютно не відповідні до умов снігів і льодів степу. Російські селяни використовують тільки дерев'яні сани і вози, легкі, з тонкими і дуже високими колесами. Наші величезні катафалки мчали з шаленою швидкістю на спусках, не дивлячись на гальма. Коні падали, перекидалися в снігу, вози переверталися. На підйомах же нам треба було штовхати їх по двадцять чоловік кожну. Через кілька годин багато таких фургонів загрузли або застрягли в снігових ямах на крутих підйомах.

Наш етап був довжиною всього лише в дванадцять кілометрів. Тим часом, нам треба було пробиратися цілу ніч. Тільки о шостій годині вечора наступного дня ми змогли доставити все спорядження і боєприпаси. Уже чотири сибіряка прийшли на розвідку в село і були вбиті у перших будинків.

***

О п'ятій годині ранку наше просування відновилося. Снігові вихори припинилися, але зате мороз став ще зліше. Від нього обледеніла дорога по схилу і стала під снігом, як потік. Коні не могли рухатися вперед, багато з них зламали ноги. Опівдні ми ледь подолали трохи більше кілометра.

Перед нами пролягала вузька долина. Пурга сильно завалила її снігом. Весь наш батальйон повинен був взятися за роботу, щоб прорити коридор в п'ятдесят метрів в довжину і три в глибину.

Підйом був важким! Жахливо виснажливою ​​була операція по втягуванні наверх наших сталевих возів. О дев'ятій годині вечора з першими фургонами ми досягли вершини підйому. За шістнадцять годин ми здолали рівно три кілометри!

Ми завезли наші вози в якийсь сарай. Тільки кілька людей змогли влізти туди і розміститися. Один селянин показав нам дорогу до хутора, що знаходився кілометрів за чотири осторонь від долини. Ми рушили при світлі місяця. Сніг часом доходив нам до живота. Нарешті, ми дійшли до місця, де знайшли кілька хатинок, такого убогого вигляду, якого ми ще ніколи ніде не бачили.

Ми влаштувалися вдесятьох на глинобитній підлозі в єдиній кімнатці однієї з хатин, повної цивільних людей, що, очевидно, ховалися і чекали приходу сибіряків. Одна огрядна дівчина, червона, як омар, переходила від одного росіянина до іншого, освітлюючи собі дорогу масляною лампою. На ній була тільки тонка фланелева сорочка, яка наполовину закривала тіло. Вона безсоромно хихотіла, невтомно продовжуючи свій обхід, поки не пройшла по колу. Після цього вона залізла на піч, відпускаючи брудні приповідки. Але самці вже не чули її, вони вже хропли, зробивши свою справу.

У кімнатці чулося дихання і рух худоби, сморід від якої був нестерпним. О шостій годині ранку ми знову заглибилися в сніги, повернувшись до наших возів.

***

З вершини плато ми бачили, як рота, що залишилася вчора внизу, в знемозі штовхала свої сталеві фургони. Підйом точно триватиме до ночі.

Мене послали на розвідку в пошуках місця для табору в напрямку одного радгоспу, в чотирьох-п'яти кілометрах на схід. Ми поїхали втрьох на трійці, знайденій в сараї. Радгосп ще існував, багато росіян метушилися там. Придатна для житла кімната була заселена телятами, розміщеними від холоду у сімейного вогнища на одвічній долівці, яку вони безперервно зрошували. Пристосоване під це відро завжди спізнювалося, і аромат сечі стояв незмінно.

Один з моїх товаришів поїхав на санях, щоб показати дорогу нашим. Зі мною залишився однополчанин – шахтар з Борінажа, з густою співучою говіркою, з епохальним прізвищем і ім'ям: Ахілл Роланд. Люди в хаті були непривітні, похмурі. Радянські літаки, пролітаючи над радгоспом, розкидали листівки, де говорилося про прибуття Червоної Армії. Всі наші аборигени спостерігали за лінією пагорбів і небом.

Близько другої години дня показалися силуети вершників. Мужики переглянулися з розуміючим виглядом. Вони нишком спостерігали за нами з-під своїх волохатих брів.

О четвертій годині дня ніхто з наших не прибув. Ми чекали появи козаків у дворі. Я встановив свій кулемет в передпокої. З нашим озброєнням ми могли б здорово побитися. За поясом у нас були зв'язки гранат на випадок, якби знадобилося заспокоїти наші тили, у випадку якщо б радгоспні мужики спробували нас атакувати.

Але вони мовчали, мабуть, під враженням. Одна приваблива молода українка, яка знала кілька слів по-німецьки, встала на нашу сторону. Їй було шістнадцять років, у неї було красиве каштанове волосся з зеленуватим відливом. Вона спостерігала за поведінкою мужиків і крадькома кидала на нас розумні і схвальні погляди. Вона щедро прийняла нас як сімейних телят і поїла, як і їх, густим молоком.

На дворі знову завила пурга. Час від часу я виходив з гранатою в руці оглянути околиці. Снігова круговерть була чудова. По всій видимості, в таку погоду наші однополчани навряд чи змогли б дістатися до нас. Але де ж вони могли бути? Чи не розбиті вони атакою козаків або сибірськими гарматами на плато, по якому вони тягли свої залізні фургони?

Настав вечір. Сім годин. Вісім годин. Ніхто не прийшов. Мужики, як і раніше щось чекали. Було видно, що вони дуже хотіли б нас зарізати, але їх зупиняв вид стрічок, що оперізував наш кулемет. Врешті-решт вони розляглися на долівці серед худоби з каструлею на відстані витягнутої руки.

***

Вітер вив, з шумом відкриваючи старі дощаті двері коридору і кидаючи нам жмені снігу. Ми думали про те, що буде вранці.

Мій товариш вирішив на світанку піти на розвідку в сторону нашої роти. Це був останній шанс.

Мені здалося, що на годиннику п'ята година ранку. Відважний Ахілл кинувся в пургу. Через годину він повернувся, схожий на Діда Мороза: на ньому був щонайменше кубометр снігу. Він застряг в хуртовині.

Ми глянули на годинник. Було приблизно пів на другу ночі. Ми, видно, сплутали п'ять годин і двадцять п'ять хвилин на першу. Бідний Ахілл обтрусився і пішов грітися біля глиняної печі. Ми, лежачи біля кулемета, дочекалися справжнього світанку.

Він прийшов. Більше ніхто, крім цього світанку. Снігова буря була така, що неможливо було уявити, що хтось із піхотинців зможе дійти до нас. Пройде день, два. Коли степове марення припиниться, козаки відріжуть шлях.

Раптом об одинадцятій годині ранку якісь сани круто розвернулися перед дверима, піднявши сніговий стовп до самого даху хати. Це був один валлонський унтер-офіцер, мій старий знайомий садівник з Брюсселя. Він пробився крізь буран, до смерті зашмагавши четвірку коней. Один кінь здох відразу, як опинився біля двору.

Ми поправили всю збрую і упряж. Росіяни, не дивлячись на пронизливий сніговий вітер, зібралися біля порога. Їх очі метали блискавки. Але красива молода українка з-за спини цих недобрих мужиків, почервонівши, послала нам чарівний поцілунок, який коштував близько десятка подібних наших пригод.

Через годину ми добралися до частини, як і раніше блокованої на вершині плато. Як тільки хто-небудь наважувався піти цим голим гребенем, ураган кидав його в сніг. Всі набилися разом з кіньми в сарай, всі разом були задубілі від холоду. Але робити було нічого, треба було чекати. Степ був сильніший за нас.

Ми почекали. На наступний день вранці вітер стих. Ми виставили патрулі на дорозі, поверх якої лежав метр снігу.

Проте, залишатися було не можна. Наша колона підготувалася до виступу, як раптом на горизонті з'явилися сірі точки.

Через півгодини ми зустріли незвичайний кортеж: наш командир, йдучи нам назустріч, гнав перед собою сто вісімдесят росіян, що лопатами розчищали прохід в океані снігу. В результаті ми змогли подолати двадцять кілометрів, багнетами збиваючи кригу, яка постійно наростала на наших бутсах. До вечора ми дісталися до населеного пункту Економічне.

Там у нас майже не було зупинки: опівночі стало відомо про можливу атаку трьох сотень козаків. Ми повинні були зайняти бойову позицію в снігу біля підніжжя одного гарного млина, що розпростав свої великі чорні руки в світлі місяця. Біло-блакитний степ іскрився усіма своїми кристалами. Ніч була освітлена мільйонами зірок, які утворювали на небі ніжні, тремтливі, що переливалися немов дорогоцінне хутро сполохи. Це було так красиво, що ми забували про холод, який пронизував наші тіла своїми голками.

Опівночі, подолавши чотири льє, ми увійшли в Гришине. Протягом багатьох днів місто піддавалося такому бомбардуванню, якого росіяни ще ніколи досі не проводили. Всі вікна були розбиті. Козаки і сибіряки були вже біля воріт міста. Якби вони захопили його, то один з найбільших шосейних і залізничних вузлів Донбасу був би втрачений.

Ми повинні були бути готовими виконати свій обов'язок. Нас розмістили в будівлі школи, в якому цілим залишилося тільки одне віконне скло. У нас було всього по дві легких ковдри. Термометр показував сорок градусів нижче нуля.

Неможливо собі уявити, що таке відпочинок в такий холод, в абсолютно відкритій будівлі. Ми не змогли заснути ні на секунду. Неможливо було навіть сидіти.

Втім, нам майже не залишили часу, щоб міркувати про наші нещастя. О першій годині ночі нас вишикували поротно: ми починали контратаку.

Станиця Роза Люксембург

Зима 1941-1942 років була найстрашнішою, яку росіяни знали за сто п'ятдесят років.

Якесь число німецьких частин, дислокованих на відносно спокійних ділянках, пристосувалися, як могли, до цих жахливих холодів і до нестачі хутряного обмундирування. Інші частини витримували сильні удари супротивника, протидіючи його проривам. Вони пережили незвичайні пригоди, мандри по степу, часто тижнями контратакуючи ворога, опираючись йому своїми маленькими бойовими острівцями.

Донецька ділянка фронту була однією з найбільш неспокійних. Совєти кинули туди добірні війська, які здійснили глибокий прорив, зупинений ціною нечуваних зусиль і жертв. Але в самому Донецьку було ще значне радянське угруповання. Воно було розсіяне тільки до кінця травня 1942 під час битви за Харків.

Початок лютого 1942 року був піком трагедії. Росіяни розгорнули свої війська аж до декількох кілометрів від Дніпра. Була зроблена люта контратака німців. Вона дійсно була лютою.

Верховне командування кинуло війська в атаку з всіма засобами, які воно мало, а цих засобів було небагато.

Таким чином, 3 лютого ми пішли в бій в декількох вагонах, які тягнув локомотив-снігоочисник. Сніг був такої глибини, що він забарився б наше просування пішим ходом. Думаючи, що шлях не був зруйнований, ми кинулися на противника в вагонах для перевезення худоби!

***

Як пайок ми отримали круглу буханку хліба, сяк-так прив'язавши її до речового мішка або на груди. Ми повинні були нести на спині всі свої пожитки, зброю і багато особистого майна. Коні і вози не могли нас супроводжувати, похідні кухні теж. Нічого, крім того, що можна було нести з собою. Це становило для кулеметника, яким був я, понад сорок кілограм ваги, з них тридцять становило зброю і коробки з боєприпасами [4].

---

---

Снігоочисник протягом чотирнадцяти годин готувався до відправлення, щоб покрити двадцять кілометрів. Зрозуміло, вагони були без опалення. Їх підлога була гола, як галька. Мороз як і раніше лютував; тим ранком було сорок два градуси нижче нуля. Сорок два градуси! Щоб не загинути від холоду, ми повинні були безупинно бігати один за іншим всередині вагонів поїзда.

Кожен наближався до занепаду сил після цілих годин цієї смішної біганини, від якої, втім, залежало наше життя. Один з наших товаришів в знемозі відмовився бігати. Він ліг в кутку. Ми думали, що він заснув. Ми струснули його; він був заледенілий. На зупинці ми змогли набрати снігу. Хвилин п'ятдесят ми розтирали його з ніг до голови. Тоді він трохи прийшов до тями. Потім він випустив страшний рев, як розчавлена ​​корова. Цілих півтора року він провів у госпіталі, беззубий, як броненосець.

Локомотив розривав і викидав сніг на висоту більше двох метрів. Але він змушений був зупинитися перед справжньою непереборною крижаною стіною. Втім, більшовики були вже в трьох кілометрах.

Коли ми спустилися зі схилів в степ, ми думали, що всі помремо. Снігові вихори сікли нас по щоках, валили на землю. Офіцери і солдати падали на сніг. У деяких обличчя були жахливі, з червоними смугами, фіолетові, з кривавими патьоками в області очей. Оскільки мої руки були зайняті і блоковані моїм кулеметом і сотнями патронів в коробках, незабаром я теж відморозив одну щоку. У інших були відморожені ступні, які пізніше розкладалися на довгі смуги чорнуватої плоті. У інших були обморожені пальці ніг, що швидко ставали схожими на великі абрикоси, з яких сочився помаранчевий гній.

Але самими нещасними серед нас були ті, у кого були відморожені статеві органи. Страждання цих бідних хлопців були неймовірними... Всю війну їх перевозили з госпіталю в госпіталь. Безрезультатно. В той огидний день люди обморозилися до самих глибин своєї жахливо опухлої плоті.

Перед нами було село, яке потрібно було зайняти. Воно носило ім'я знаменитої єврейської революціонерки з Берліна Рози Люксембург. Росіянам, мабуть, було так само холодно, так як при нашому наближенні вони дременули, не дуже питаючи у нас пояснень. У нас загинув всього один, наймолодший волонтер шістнадцяти років, який отримав автоматну чергу прямо в живіт. О п'ятій годині ми зайняли перші хати, в той час як чудове яскраве червоне сонце на заході заходило і одразу ж тонуло в сніговій куряві степу.

Довелося розташуватися як попало. Мій взвод зайняв дві хати, які представляли собою подобу куренів. В одній з них жили дві жінки і сім діточок, які справляє свою потребу прямо посеред кімнати на підлогу. Матері недбало відкидали випорожнення до глинобитної стіни, потім знову брали на грубці свої насіння, яке вони лузали безперестанку і невпинно.

Другу половину ночі ми провели в степу в караулі, цілком чекаючи можливості повернення росіян. А що ми могли б зробити? Мій кулемет був повністю скутий морозом, який тримався на рівні сорока градусів. Не було можливості привести в дію ніяку зброю. Єдино можливим був бій гранатами і багнетами.

О шостій годині ранку піднялася сліпуча зоря, яка захопила все небо: золота, помаранчева, фіолетова, марганцево-малинова з м'якими бузковими півтонами в світло-срібному мереживі. Я дивився на небо захопленим поглядом, в повному захваті від цих розливів фарб з пурпуровою облямівкою, що виблискували і струменіли над голим степом; я забув про свої страждання в цій любові до того, що відкрилося погляду. Прекрасне – перш за все, якої б то не було ціною! Я бачив над собою найкрасивіші фарби в світі. Раніше я спостерігав небо в Афінах; але моє захоплення і хвилювання було більше перед пишнотою і прозорістю цього неба Росії. У мене замерз ніс, мій кулемет був шматком льоду, але вся моя чуттєва сприйнятливість палала. У цьому переливчастому сході над станицею Рози Люксембург я був щасливішим Алківіада, який дивився на фіолетове море з вершин терас Акрополя.

Через два дні був новий кидок на схід. Холод був уже не такий сильний. З наших облич, пощипаних морозом, стікав червоний гній.

Наша частина, розгорнута на манер армій Людовика XV, просувалася вздовж двох пагорбів, досить віддалених один від іншого. Це було красиве видовище. Попереду нас танки ламали радянські позиції. Просування було неважким.

Ми зупинилися в такому же брудному селі, як і всі, але населеному табором циган. Жінки, сидячи, по-турецьки схрестивши ноги на печі, мовчки курили з товстих трубок. У них були чорне, майже темно-синє волосся, вони були одягнені в схожі на лахміття спідниці, вони з особливим переконанням спльовували на підлогу.

На наступний день ми досягли села Благодать, де щойно закінчився лютий бій нашого авангарду. Перед нами боєзапас радянської гармати отримав пряме попадання. Одне голе тіло лежало без голови. На місці шиї зяяла величезна чорнувата рвана діра. Підшкірний жир на стегнах розплавився, відкриваючи довгі білі смуги тіла.

Я пошукав голову цього артилериста, і раптом побачив приклеєну на залізний щит незвичайну людську маску. Вибух скальпував нещасного, здерши шкіру з обличчя, очей і волосся передньої частини черепа. Жахливий холод відразу заморозив цю криваву плівку, яка в точності зберегла свою форму і колір: відкриті блакитні очі дивилися на мене. На вітрі ворушилося пасмо світлого волосся. Від такого реалізму можна було завити від жаху.

Кілька німців змогли кинутися з автоматами в село. Росіяни повернулися і кинулись в атаку відразу з трьох сторін, як діти. З одного боку атакували козаки, одягнені в чудові сині шаровари, озброєні своїми шаблями з руків'ям у вигляді орлиною голови. Вони скакали галопом на своїх швидких конях, пристав на сідлах з алюмінію і верболозу. Всі вони були безжально зметені. Коні падали на землю, підкосивши дугою передні ноги. Красені козаки котилися в сніг на всі боки або були схоплені холодом в своїх сідлах, з'єднавшись в смерті зі своїми кіньми.

З двох інших пагорбів сибірська піхота кинулася в атаку по голому степу також наївно, як і козаки. Жоден нападник не відійшов від будинків більше, ніж на тридцять метрів. Трупи багатьох сотень козаків засіяли сніг. Всі були прекрасно екіпіровані, одягнені в товсту фланелеву уніформу американського виробництва, а так само в більш товсту білизну і зверху в товсті кожушки з маскувальними халатами. В такому одязі вони могли не боятися жорстоких морозів.

Майже всі вони були жовтої раси, з щетиною на тілі, жорсткій, як у кабанів. Мороз муміфікував їх відразу, з моменту падіння. У одного з них око було вибите з орбіти прямим попаданням кулі в голову і миттєво обледеніло. Воно бовталося довжиною з палець під надбрівною дугою, схоже на якийсь страшний оптичний інструмент. Зіниця втупилася на нас, як ніби його господар монгол був ще живий. Очі убитих при таких сорокаградусних морозах зберігали надзвичайну ясність.

Село перебувало в жахливому стані.

Ми провели ніч серед молодої живності, що уникнула різанини. Крім маленького теляти і курей в нашій кімнатці була дюжина голубів, які спокійно воркували, нечутливі до людської люті.

Коли ми прокинулися, нас чекав новий сюрприз: відлига! Повна відлига! Село плавало у воді глибиною в  двадцять сантиметрів.

Але солдати б'ються в будь-яку погоду, і ми пішли назустріч ворогу серед трупів, що плавали в коліях як кинуті за течією човни.

Відлига і мороз

Російські відлиги відрізняються незвичайною швидкістю. На початку лютого 1942 року було сорок два градуси нижче нуля. Через чотири дні колії стали річками глибиною в тридцять сантиметрів.

Ми насилу пробиралися по схилу, заваленому трупами, від Благодаті на схід. Ми підчіплювали сани, знайдені в хатах, до кількох коняк, що бродили в снігах. У нас не було ні збруї, ні упряжі, ні віжок; ми прив'язали коней червоними електричними кабелями, які сто разів розривалися і які ми невпинно відновлювали.

Ми зустріли одну радянську санну упряж, чий візник і коні були вбиті: солдат, кремезний монгол, горіхово-коричневий, весь закляклий, дивився на дорогу витріщеними очима. Поруч з ним лежала величезна зелена бутель, що містила двадцять літрів томатного соку. Коні були вбиті, монгол був убитий, а бутель залишилася цілісінькою.

З самого початку спуску ми опинилися в повній повені. Сніг на полях танув, тисячі струмочків стікали на дорогу, але хоча ожеледь пручалася, вода піднімалася все більше. Ми йшли в цих крижаних річках по коліно у воді.

***

Ми повинні були зупинитися на нічліг в одному хуторі, що складався з двох будинків. В єдиній кімнаті кожної хати, притулившись один до одного, стоячи, розташувалися вісімдесят хорватських добровольців.

Неможливо було більше ні одній людині протиснутися в дві ці людські будки. Два цих маленьких свинарника кишіли масою виснажених солдат, вони не могли обсохнути.

Нам нічого не залишалося, як пролізти по сходах в простір між стелею і солом'яною стріхою. На лінії коника це «приміщення» мало один метр висоти. Ще треба було пролізти від балки до балки під загрозою впасти на спини вісімдесяти хорватів. Нам довелося цілої сотнею проповзти до покрівельних крокв і влаштуватися, притулившись ланцюжком один до одного, в двох цих чорних дірах. Ми могли там знаходитися, сидячи навпочіпки або згорнувшись калачиком. Такий стан був виснажливим. У нас заціпеніли ступні в великих черевиках, наповнених крижаною водою. З самого ранку ми нічого не їли, крім скибки старого хліба, та й то, у багатьох не було навіть цього.

О дев'ятій годині вечора звідки-то з верхнього кінця драбинки вдарило світло електричного ліхтарика. Треба було виступати! Серед ночі, по цим залитим водою коліях! Під чорним небом, яке доходило до землі, ми повинні були переслідувати відступаючого ворога і зайняти до світанку один великий колгосп, який перебував на схід від нас.

Ніхто з нас навіть не розрізняв сусіда на марші. Ми наосліп рухалися у воді.

Але найгірше – це була ожеледиця. Під талою водою простягався жахливий крижаний каток. Раз у раз хтось ковзав і падав. Як і інші, я теж гепнувся зі своїм кулеметом, потім ще раз перекинувся вже на спину, сповна ковтнувши водної дороги. Ми промокли до нитки.

Ми борсалися в такому потопі і в такий пітьмі, що перейшли річку Самару, пробираючись поверх льоду, розтягнувшись в ширину на двадцять п'ять метрів, і жоден солдат не помітив, що він перетнув водну перешкоду, річку! О пів на другу ночі ми, нарешті, підійшли до колгоспу. З десяток великих дохлих коней лежали на заметах підталого снігу. Не було видно жодного місця, де можна було розташуватися, крім трьох стаєнь, зовсім маленьких і забитих гноєм.

Чоловік сорок з нас увійшли в одну з них. З уламків скрині для висівок ми розпалили багаття. Коли воно розгорілося, я поспішив підвісити на ціпку над полум'ям мої кальсони і сорочку. З моєю звичною незручністю я зробив це так добре, що моя білизна раптово спалахнула, чудово освітивши стайню. До кінця зимового наступу мені довелося воювати в одній сорочці і в старих потертих штанях.

Запах гною був нашою єдиною їжею до наступного вечора. Колгосп цей був досить похмурий. Обстежуючи насип, що спускалася до Самари, я побачив тіло на розталому снігу. Я спустився, і жах охопив мене, коли я побачив молодого німця, якому червоні з особливим садизмом відпиляли обидві ноги на рівні колін. Операція була виконана, безсумнівно, професіоналом за допомогою пилки дроворуба. Цей нещасний німець входив до складу розвідувальної групи, зниклої два дні тому. Було видно, що після розправи він ще повз метрів п'ятнадцять з тієї відчайдушною волею молодих, які не хочуть вмирати...

***

Мороз вдарив знову так само раптово, як і відлига. За одну ніч температура опустилася до двадцяти градусів нижче нуля. На наступний день Самара знову замерзла. Дорога вздовж долини перетворилася в жахливий каток.

Трупи росіян, що плавали у воді два дні тому, тепер вмерзли в лід, з якого стирчали то чиясь рука, то чобіт, то голова...

Сани, що проїжджали, потроху вирівнювали ці перешкоди, зрізаючі носи, щоки, що стирчали після цього як тирса з льоду. Через кілька днів все було вирівняно: тільки напівруки-напівобличчя проглядалися на рівні льоду, як жахливі риби у стеклах акваріуму.

***

Як тільки лід став досить міцним, ми продовжили шлях.

Російська авіація жорстоко розстрілювала нас. Через два кілометри ми були вже поблизу Самари. Форсування проходило повільно. І ось тоді на нас з люттю ос накинулася ескадрилья радянських літаків.

Вони пікірували, розгорталися, поверталися. Я кинувся з декількома хлопцями вперед, щоб звільнити здоровий фургон з боєприпасами, що застряг на дорозі і представляв відмінну мішень, яка могла злетіти в повітря в будь-яку хвилину. Я штовхав його щосили, щоб відтягнути його в укрите місце. Літаки знову спікірували на нас. Машина похитнулася і зачепила мене. Я нічого не встиг побачити і прокинувся тільки через півгодини в якийсь хаті. Мої очі розрізняли лише кружляння якихось бузкових кіл, схожих на орхідеї.

У мене було два переломи лівої ступні. Я зрозумів, що мене хочуть відправити у госпіталь. Ця думка остаточно привела мене до тями. У санітарів, що витягли мене з поля бою, був кінь і вузькі сани. Мене поклали зверху. І через мерців, інкрустованих в льоду, я погнав коня в східному напрямку.

Через годину я дістався до моїх товаришів. Разом з ними на носилках з трьох дощок я добрався до Ново-Андріївської. Російські літаки і раніше дошкуляли нам. У нас був один убитий і багато поранених. Але до вечора Легіон вже розташувався в селі.

***

Треба було рухатися далі.

Моя ступня була схожа на голову чорного теляти. Один з моїх товаришів знайшов в снігу величезний валяний чобіт, які танкісти взувають на свої звичайні черевики. І це був якраз лівий чобіт. Мені засунули в нього ногу, яка чудово там розмістилася, і, знову покладений на мої санки, я продовжив шлях з моєї ротою.

Втретє ми повинні були перейти по льоду звивистої Самари. Радянські літаки вже вирахували нас і почали полювання. Коли ми перетинали замерзлу річку, вони розстрілювали нас, потім кинули три великі бомби. Вони були скинуті з такою малої висоти, що не встигли стабілізуватися, прийняти вертикаль, і покотилися нам під ноги, як три величезні сірі собаки.

Ми піднялися на крутий берег, втративши кілька бійців.

Нам потрібно було зайняти панівні висоти над долиною, які продовжували лінію водних шляхів регіону. Той, хто контролював плато – контролював нижню течію Самари. Ми досягли цих висот до одинадцятої години ранку сімнадцятого лютого.

Сільські хати стояли по обидва боки крижаних ставків. У той момент, коли ми проходили по ним, росіяни відкрили по нас шквальний вогонь.

Наш загін все ж зміг добігти до перших хат і сховатися. Лежачи пластом на моїх санях і нездатний зробити ні кроку, я чув, як осколки снарядів рикошетили по обидва боки і били по дошках саней. Один хорват, який біг витягнувши руки, звалився на мене: замість очей у нього були дві страшних червоних діри, розміром з кулак кожна.

Ось так увійшли ми в станицю Громова Балка, де нам судилося втратити убитими і пораненими половину наших легіонерів.

Далі буде

---

Зміст:

Частина I // https://www.ar25.org/node/38051

Частина II // https://www.ar25.org/node/38146

---

Посилання:

[1]. Військова кампанія італійських військ в СРСР 1941-1943 років – військові (бойові) дії формувань збройних сил Королівства Італія проти Союзу РСР, в період Другої світової війни.

Після оголошення війни Німеччини з Радянським Союзом, 22 червня 1941 року, італійський диктатор Беніто Муссоліні віддав наказ про підготовку військового контингенту для проведення бойових дій на Східному фронті, в СРСР.

Спочатку армія, спрямована в СРСР, мала назву «Експедиційний італійський корпус в Росії» (італ. Corpo di Spedizione Italiano in Russia, CSIR). З липня 1942 року, після поповнення і переформування, CSIR змінив назву на «8-а італійська армія», вона ж «Італійська армія в Росії» (італ. Armata Italiana in Russia, ARMIR).

Створений 10 липня 1941 року «Експедиційний італійський корпус в Росії» прибув в СРСР в липні – серпні 1941 року. Спочатку CSIR організаційно підпорядковувався 11-ї армії німецького генерала Є. Р. фон Шоберта (нім. Eugen Ritter von Schobert). 14 серпня 1941 року корпус був переведений у підпорядкування 1-ї танкової групи німецького генерала Евальда фон Клейста. 25 жовтня 1941 року, 1-а танкова група була переформована в 1-у танкову армію. CSIR залишався під командуванням Клейста до 3 червня 1942 року, після чого корпус був переданий в підпорядкування 17-ї армії німецького генерала Ріхарда Руоффа.

На ранніх етапах кампанії, при перекиданні корпусу в СРСР, перший командувач CSIR, італійський генерал Ф. Зінгалес (італ. Francesco Zingales), що знаходиться в той момент у Відні, захворів. 14 липня 1941 року Зінгалес був замінений генералом Д. Мессе.

Корпус складався з управління і трьох дивізій:

• 52-я автотранспортна піхотна дивізія «Торіно»;
• 9-я автотранспортна піхотна дивізія «Пасубіо»;
• 3-тя рухлива дивізія «Їм. принца Амедео, герцога д'Аости».

На практиці, слово «автотранспортна» означало, що замість спеціальної військової техніки використовувалися різноманітні цивільні автомобілі. 3-тя рухлива дивізія складалася з кавалерії і моторизованих частин. Велика частина артилерії дивізії була на кінній тязі. У цій дивізії берсальєри (з італ. Bersaglieri – елітні стрілки) часто використовували мотоцикли та велосипеди.

На момент створення корпусу в червні-липні 1941 року, його сили були такі: близько 3 000 офіцерів і 59 000 солдатів; 83 літака; 60 танкеток, 5 500 автомобілів, 1550 мотоциклів; понад 4 600 коней і мулів; 108 протитанкових гармат Mod.47/32, 256 різних гармат (220 легких артилерійських гармат, 36 середніх артилерійський гармат), 80 гармат ППО; 189 81-мм мінометів, 292 45-мм мінометів; 581 кулемет, 866 пістолетів-кулеметів, гвинтівки.

Роди військ в корпусі були в основному представлені легкоозброєною піхотою, кавалерією і берсальєрами.

***

Перше бойове зіткнення відбулося в серпні 1941 року. Дії корпусу в складі 11-ї армії були спрямовані проти відводу радянських військ, що знаходилися між річками Південний Буг і Дністер.

Перед тим як 11-я армія приєдналася до румунської армії, яка вела бої за Одесу, італійський корпус перейшов в підпорядкування танковій групі німецького генерала Е. фон Клейста. Перебуваючи в складі цієї групи, в проміжку між 20 жовтня і 2 листопада 1941 року корпус був задіяний в штурмі міста Сталіно (нині Донецьк) і окупації довколишніх міст Горлівка та Орджонікідзе (нині Єнакієве).

У день католицького Різдва 1941 року радянські війська почали потужну атаку на позиції 3-ї рухомої дивізії (т. зв. «Перший різдвяний бій»). Італійці атаку відбили, але ціною великих втрат.

[2]. Берсальєри (італ. Bersaglieri, від berságlio – «мішень») – стрільці в італійській армії, особливий рід військ, елітні високомобільні піхотні частини. Вперше введені у 1836 році у сардинську армію (П’ємонт) генералом Ламарморою.

Одна з особливостей форми берсальєрів – характерний капелюх з боковим султаном із пір'я глухаря або фазана (так звана «Вайра») як елемент парадної форми. Таке пір'я входять і у сучасну польову форму, кріпиться збоку на каску. Оригінальний хвіст з пір'я на капелюсі раніше призначався для захисту шиї солдата від шабельного удару. Капелюхи-Вайри прикрашені золотими кокардами, ексклюзивними для італійської армії, як знак визнання елітності даних військ.

Другий характерний формений убір берсальєрів – бордовий ковпак-феска з синьою китицею на шнурку: у ​​1855 під час Кримської війни марокканські зуави з французького експедиційного корпусу подарували Сардинським берсальєрам свої головні убори в знак визнання їх хоробрості, проявленої в битві на річці Чорній біля Севастополя 4 серпня 1855. Офіцери носять також берети з маленькими пір'яними вінчиками і зі срібними кокардами із сучасною стилізованою емблемою берсальєрів.

За традицією, на парадах берсальєри не крокують, а біжать у ногу під швидкий марш, високо піднімаючи стопу після поштовху. Духові оркестри берсальєрських полків, які виконують маршову музику на такому бігу, є національною італійською гордістю.

15 березня 1898 – день створення перших регулярних велосипедних частин в італійській армії. Армійські велосипедисти першими з'явилися в рядах берсальєрів завдяки зусиллям молодого офіцера, лейтенанта Луїджі Камілло Наталі (Luigi Camillo Natali).

У 1911 у частинах берсальєрів лейтенантом Наталі та майбутнім велосипедним фабрикантом Едоардо Б'янкі винайдено перший складаний (армійський) велосипед.

[3]. До початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом Донецьк, що носив в той час ім'я Сталіно, був одним з найбільших промислових центрів не тільки Української РСР, а й усього СРСР. Місто, населення якого становило 507 тисяч чоловік, забезпечувало 7% загальносоюзного видобутку вугілля, 5% виробництва сталі і 11% виробництва коксу. Станом на перші місяці 1941 року в Сталіно налічувалося 223 підприємства союзного і республіканського підпорядкування і 54 – місцевої та кооперативної промисловості, проте перед відступом радянських військ практично всі вони були або евакуйовані вглиб країни або знищені.

У Сталіно німецькі та італійські війська увійшли вранці 21 жовтня 1941 року, зламавши опір 12 і 18-ї армій Південного фронту, які здійснювали оборону міста. До цього на початку жовтня 18-а армія потрапила в оточення біля селища Чернігівка (Запорізька область) і зазнала важких втрат: понад 100 тисяч солдатів і офіцерів були взяті в полон, 212 танків і 672 артилерійські гармати – знищені. З оточення вийшли лише близько 30 тисяч чоловік.

[4]. Леон Дегрелль був озброєний кулеметом MG-34.

Калібр: 7.92x57mm Mauser.

Вага: 10.5 кг з сошкою, без патронів.

Живлення: стрічка 50 або 250 патронів; магазин 75 патронів.

Темп стрільби: 900 пострілів/хв.

---

---

Кулемет MG-34 був розроблений німецькою компанією Рейнметалл (Rheinmetall-Borsig) на замовлення німецької армії. Розробкою кулемета керував Луїс Штанге (Louis Stange), однак при створенні кулемета використовувалися напрацювання не тільки компанії Рейнметалл і її дочірніх компаній, але і інших фірм, таких як Маузер-Верке, наприклад. Кулемет був офіційно прийнятий на озброєння Вермахту в 1934 році і аж до 1942 року офіційно був основним кулеметом не тільки піхоти, але і танкових військ Німеччини. У 1942 році замість MG-34 на озброєння був прийнятий більш досконалий кулемет MG-42, проте виробництво MG-34 не припинилося аж до кінця Другої Світової війни, так як він продовжував використовуватися в ролі танкового кулемета в силу більшої пристосованості до цього в порівнянні із MG-42.

MG-34 в першу чергу гідний згадки як перший єдиний кулемет, який був прийнятий на озброєння. У ньому втілилася вироблена Вермахтом на досвіді Першої світової війни концепція універсального кулемета, здатного виконувати роль як легкого ручного кулемета, використовуваного з сошок, так і станкового, використовуваного з піхотного або зенітного станка, а також танкового, використовуваного в спарених і окремих установках танків і бойових машин. Подібна уніфікація спрощувала постачання і навчання військ, забезпечувала високу тактичну гнучкість.

---

Джерела:

---

CAMPAIGN IN RUSSIA

THE WAFFEN SS ON THE EASTERN FRONT

by Leon Degrelle

INSTITUTE FOR HISTORICAL REVIEW

1985

Переклад українською мовою, коментарі і підбір ілюстрацій – Військо-історичне товариство «СПАДЩИНА».

---