Давньоруська — вигадка: дослідник розповів, якою мовою говорили в часи Київської Русі

У часи Київської Русі писали церковнослов’янською мовою, а от розмовна дуже  відрізнялася від неї. Говорили староукраїнською, яка звучанням,  до речі, була доволі близькою до сучасної української літературної мови, — розповідає В’ячеслав Корнієнко, заступник генерального  директора з наукової роботи Національного заповідника “Софія Київська”, доктор історичних наук. 

— Це нагадує ситуацію з латинською мовою в Західній Європі, якою писали усі офіційні документи, а розмовляли старофранцузькою, старонімецькою… Люди говорили так, як їм було зручніше.

Уже в радянські часи вигадали таке поняття, як “давньоруська мова”. Тоді активно розвивали концепцію триєдиної держави, теорію  братніх народів — українського, російського, білоруського, у яких нібито єдина держава, єдина мова і одна народність. Альтернативних думок бути не могло.

Однак нині є історичні докази, що три східнослов’янські мови — українська, білоруська й російська — формувалися і зростали незалежно одна від одної.

— Звідки відомо про те, якою була староукраїнська мова?

— Основне джерело такої інформації — написи на стінах Софійського собору, яких тут понад 7000. Власне, це приклади того, як розмовляли тисячу років тому. Також такі графіті збереглись у Кирилівській церкві, у храмі святого Михайла у Видубицькому монастирі, церкві Спаса на Берестові. Їх вишкрябували відвідувачі собору. І хоч автори написів намагалися дотримувати церковнослов’янського формуляру, на стіни потрапляли елементи розмовної мови.

Зокрема, у написах на стінах Софійського собору уже з XI століття з’являються слова у давальному відмінку, тобто з закінченнями “ові”, “єві” — Петрові, Данилові тощо. Також вживаються слова у називному відмінку з закінченням “о” замість твердого знака, який характерний для церковнослов’янської мови. Зокрема, є запис про купівлю нової землі, що датується ХІ — ХІІ століттям. Тут зазначено імена з абсолютно типовими для нас закінченнями — наприклад, Марко, Данило, Михалько, Степко, Петро. Скажімо, якби це було церковнослов’янською, то мало б писатись “Петр”.

Також є написи, які розповідають нам, що вже тоді про поважну людину говорили у множині. Зокрема, зберігся запис  про поставлення Іларіона митрополитом Київської Русі з волі Ярослава у 1051 році — “Ярослав поставили”.  Також зберігся віршований запис: “О, горе тобі, Андрониче, ох тобі небоже”. От вам сучасна мова! Є звертання, відповідні закінчення.

— Такою мовою говорили й князі?

— Так. У нашому розпорядженні не лише написи, які залишав  простолюд, а й ті, які вишкрябували люди з найближчого оточення князів  – їхні дружинники. А навички спілкування вони переймали саме від своїх правителів. Додам, що деякі князі — наприклад, Всеволод Ярославич — знали декілька мов, отож у своїй розмовній могли вживати й іншомовні слова.

— А в ті часи лаялися?

— Звичайно! Очевидно, популярними були прокльони, адже донині зберігся цікавий напис — таке собі побажання Кузьмі, який вкрав у  когось м’ясо: “Щоб тобі ноги сплутало”. А деякі грамоти містили й нецензурні слова з трьох літер! Тож можемо припустити, що й князі знали такі словечка.