Сни Капища (легенда)

Коли Рудий повернувся з походу на лютичів, він прийшов до князя і сказав:

- Сьогодні ти, князь, надаси нам право вибрати з військової здобичі все, що нам до вподоби. Однак, скажу тобі, княже: непотрібно мені ні золота, ні срібла, ні прекрасних дів-полонянок. Іншої нагороди прошу від тебе. Хочу спробувати свої сили на службі богам.

- Але, хіба ти знаєш руни і різи? Хіба вмієш ворожити на долю? Хіба чув коли-небудь голоси богів і тлумачив їх? - запитував князь.

- Я навчуся, - твердив Рудий. - Набридло мені лити свою і чужу кров - бажаю жити відтепер у тиші священного гаю, слухати спів священних птахів і дзюрчання священного джерела. Випробуй, княже!

Князь розгублено обернувся до свого волхва, що стояв позаду крісла, впевнений, що зустріне гнівливий погляд, однак сивобородий Дід лише посміхнувся.

- Хай буде по-твоєму, воїн, - сказав він м'яким, немов соболине хутро, голосом. - Дам тобі випробувати себе. Хтось ще хоче піти служити в Капище?

Зголосилися кілька людей. І старий волхв повів їх на пагорб Перуна, де стояли грізні ідоли і лежали священні камені, мічені стрілами бога грому.

Здійснили узливання на честь бога, а потім вшанували його щедрою вечерею. Незабаром після ситної їжі очі воїнів почали злипатися і вони міцно заснули. Ледве-ледве продерли очі і ніяк не хотіли повірити, що спали цілу добу.

- А тепер розкажіть мені, діти мої, що бачили ви уві сні?

Рудий почав перший. Він аж захлинався від нетерпіння повідати свій сон!

- Бачив я того лютича, який пер на мене з сажневим дворучним мечем. Але, я вивернувся - і всадив свій клинок прямо в печінку ворога! Тоді я подумав: не інакше, боги за мене. Тоді-то і вирішив стати їх служителем.

Старий волхв звернувся до інших воїнів. І що ж? Всім їм привиділися картини битв! Мовчав тільки Сутінок - княжий стрем’яний.

- А ти що скажеш, сину? - запитав його волхв.

- Здавалося мені, ніби лежу я тут на траві - і в той же час йду ген там, за лісом. І бачу цей священний пагорб, і гостроверхі фігури ідолів наших, і сплячих товаришів моїх, і навіть себе самого. А над ними збиратися хмари. Дивлюся я, дивлюся - не хмара це, а голова величезної істоти! І каже він:

«- У кожного свій шлях. Побачить лише той, кому зріти дано!»

- Побачить лише той, кому зріти дано! - задумливо повторив волхв. - Воістину так! Побачити в святилищі Перуна самого грізного бога може лише той, кому це дано як великий дар небес. А ви всі - бачили кожен стезю свою.

І він відправив Рудого і його приятелів з пагорба, наказавши їм повернутись до війська. Сутінок залишився в святилищі Перуна.

У древніх слов'ян капищами називалися місця приношення жертв богам і божествам, відправлення служб. «Капь» - означає зображення бога, ідола, статую. Святилища під відкритим небом нерідко були круглими, що складаються з двох концентричних валів, на яких розводилися багаття. У внутрішньому колі ставилися ідоли, звичайно дерев'яні; тут горів жертовник і тут приносили жертви богам. Це називалося Капище. Зовнішнє коло призначалося для споживання жертовної їжі і називалося требищем. Треба - це язичницьке приношення і саме ритуальне поїдання жертовної їжі волхвами і всіма присутніми на богослужінні.