Ілюзія про добросусідство з Мордором і успішну проросійську Україну – це національна катастрофа

Про це пише Остап Дроздов на своїй сторінці у Фейсбук.

Добігає кінця цей рік, і незабаром почнуться 20-і роки. Алюзія на події 100-річної давнини – більш ніж очевидна. Ми ще достеменно не знаємо, якими будуть наші 20-і роки, зате з історії знаємо, якими вони були 100 років тому: повна втрата державності, убитий генофонд, знищене українство як ідентичність, стрімкий курс на Расєю-матушку, суцільна русифікація, мертва прив’язка до руссміра і 70 років мороку, який ще досі не годен розвіятися в понівечених головах соотєчественніков.

Минуло 100 років, кажете? А в мене стійке відчуття, що відбувається системний і усвідомлений курс ТУДИ. По всіх фронтах.

Для цього, аби бути Росією (чи в ній, чи з нею, чи під) – не обов’язково втрачати державність. Достатньо бути незалежною, самостійною, суверенною, легітимною, можна навіть злегка реформованою – але проросійською Україною. Цього Путіну буде досить, аби до колекції руссміра дописати +1.

Зараз держави вже не зникають зі світових мап. Вони просто топляться в чиїхось орбітах, перетворюючись на незалежних сателітів. Щось мені підказує, що наш президент (сам по собі, мабуть, непоганий хлопець) має приблизно таку візію успішної України: мальовнича, заквітчана, мирна, з синім небом, з жовтими полями, усміхнена, дружня до братнього народу, з російською мовою на кожному кроці, з безлімітною присутністю російського контенту на телебаченні/кіно/радіо, з гастролями улюблених артистів, з російською книгою, зі спільною щемливою пам’яттю про «мишебратья». Ось така от чудова, красива, добросусідська, проросійська омріяна Україна. Я дуже хотів би помилятися.

Ілюзія про добросусідство з північним сусідом, ілюзія про успішну проросійську Україну – це національна катастрофа. Це типова маячня цілого пост-колоніального покоління. Ця візія конфліктує з візією про модерну українську Україну, яка може бути Україною лише тоді, коли не буде російською. Третього не дано. Усі треті варіанти - це тюнінгований пост-совок, перероблена під тризуб російщина, така собі синьо-жовта покращена Раша.

Це чудово розуміє ота свідома частина суспільства, яка, навчена геноцидним ХХ століттям, розцінює перебування в російській орбіті як неминучу погибель. І небезпідставно.

На авансцену виходить такий термін, як соотєчественнік. Він узятий із Федерального Закону РФ від 1999 року. Це доктринальний документ, на якому базується вся їхня великоімперськість. І там чітко прописано, кого вони вважають своїми соотєчественніками. Крім своїх росіян, це також за межами Росії:

1. ті хто володіють ознаками спільності мови, історії і культурної спадщини Росії

2. ті, хто зробив свідомий вибір на користь духовного і культурного зв’язку з Росією

3. особи, які були громадянами СССР і мешкають зараз у країнах, що входили до складу СССР.

Отже: незалежно від того, чи ви такими себе вважаєте чи ні – але ВОНИ ВАС вважають своїм соотєчественніком лише на тій підставі, що ви російськомовна людина, що ви свідомо споживаєте рос.культ.продукт, що ви свідомо обираєте Московський патріархат, що ви читаєте рос.книгу, що ви дивитеся рос.ТВ.

Ви можете 100 разів кричати, що це не так, що насправді ви за Україну – але це не має ніякого значення, тому що ваш ворог вам чітко сказав, ЗА ЯКИМИ ознаками ви є його соотєчественніком, а отже – провідником його міра на території України, а отже – мимовільним його спільником.

Тому кожна людина, яка далі живе зросійщеним життям (через ігнорування української мови, через споживання рос.культ.продукту тощо), є мимовільною опорою агресора, хоче вона того чи ні. Бо він, агресор, не питає про мотивацію перебування в орбіті руссміра – він просто констатує факт цього перебування.

20-і роки ось-ось розпочнуться. А перед тим – Париж, «нормандська зустріч». І ніхто не знає, чи наш президент часом не підпише там фіксацію поразки? Фіксацію отієї омріяної мальовничої, заквітчаної, мирної – але проросійської України.

А далі були 20-і роки.