17 жовтня 1963 року відкрили першу ділянку Північно-Кримського каналу, який пустив Дніпровську воду до Криму. Трохи південніше міста Армянськ, в степу, на березі ще порожнього русла Північно-Кримського каналу, зібрався багатотисячний мітинг. Трибуну закривала розтяжка висотою в людський зріст, на тканині великими літерами був виведений напис "Вітаємо тебе, Дніпро, на землі кримській!" Півострів на той час уже дев'ять років входив до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
План зрошення степових просторів на півночі Криму затвердив ще Йосип Сталін у 1951-му. За два роки до смерті Сталіна почалося будівництво грандіозного Каховського водосховища під електростанцію. ГЕС мала дати енергію всьому півдню України разом із Кримом. А штучне море на Дніпрі, яке утримувала її гребля, — зросити степи півострова на площі 165 тис. га., пише Олег Шама у своїй статті на НВ.
Ніхто тоді не здогадувався, що Каховське море випаровуватиметься швидше, ніж припускали гідрологи. А сам Північно-Кримський канал, що дістався у 1971-му до Керчі, — втрачатиме більше 40% води, яка втікатиме через тріщини його штучного русла в землю.
Аби постійно поповнювати зникаючі запаси води, ще за Хрущова влада розпорядиться звести вище за течією Дніпра ще чотири моря-водосховища — крім наявного Запорізького з'являться Дніпродзержинське (зараз Кам'янське), Кременчуцьке, Канівське і Київське.
Восени 1963-го Хрущов навіть і збагнути не міг, що через 40 років, у 2003-му, на Загальноєвропейській конференції міністрів навколишнього середовища українська делегація представить доповідь про ефективність сталінсько-хрущовської водної спадщини. Її висновки будуть сумними: шість штучних водойм на Дніпрі покрили понад 500 тис. га родючих полів — втричі більше, ніж планувалося зросити в Криму. Навіть якщо враховувати, що дніпровська вода з Каховського моря живить ще й степи Донбасу, такий розмін угіддями виглядає вельми сумнівним.
Та й шість гігантських ГЕС у сумі дають зараз менше 4% усієї електроенергії, виробленої в Україні.
17 жовтня 1963 року сапери підірвали перемичку, що утримувала дніпровську воду. Вона заповнила перші 125 км каналу. Фото: Олександр Аніщенко / mycity.kherson.ua
У листопаді 1958 з успіхом пройшла всесоюзна прем'єра кінострічки "Поема про море" — про Каховське водосховище. Початкові титри повідомляли: автор фільму — Олександр Довженко, режисер-постановник — Юлія Солнцева.
Зі звичайних глядачів мало хто знав, що Довженко вже майже два роки жив тільки в титрах своїх стрічок: він помер від інфаркту 25 листопада 1956-го. Наступного дня мали початися зйомки Поеми, і фільм поставила вже вдова автора.
Довженко готувався до стрічки п'ять років. Він тривалий час жив між Каховками — Новою і Старою, Києвом, де хотів знімати фільм, і Москвою, де був прописаний. Залишилися докладні плани майбутніх епізодів Поеми та замальовки героїв, списані з реальних людей.
У записниках Довженка видно, що стосовно сталінського плану перетворення природи на Подніпров'я він не мав єдиної думки. І спостереження режисера часто конфліктують між собою.
От він помітив теслю Андрія П., який "з колгоспу, десь із-під Одеси, приїхав на будівництво комунізму з п'ятьма синами. <...>. Почувши на святі про повернення двох синів з армії й трохи через те випивши, а може, і поспівавши пісень, почувши, значить, на радіо про будівництво Каховського-Кримського гідровузла, старий тесляр вирішив, що нічого сидіти його хлопцям вдома".
Довженко, здавалося б, оспівує масштабні сталінські проекти: "Згаснуть грізні бурі, посуха, облагородиться клімат. І ми увійдемо в Безсмертя, гарні, як і справа наших рук. <...>. От історична відповідь, що його дає сьогодні комунізм анархічному капіталізму, розбещувачу землі".
Але пишномовні здравиці на записках режисера перемежовуються з іронічними до сарказму спостереженнями.
Довженко про прийом у партійного чиновника в Старій Каховці: "Жовтень 1952-го. Зайшов до N. У кабінет. Переді мною сидить свиня... Через кiлька хвилин мовчанки вона, не дивлячись на мене, спитала, що менi треба. Потiм таким же... трактирно-хамським тоном вона спитала мене, для якої мети, i потiм помовчала хвилин зо три, займаючись пiдписуванням якихось паперiв. Зволила сказати менi, також не дивлячись, що вона не може менi видiлити нiкого в провожатi для огляду дiльницi бетонних заводiв i що вона може менi дати записку до виконроба N. Я пiшов. Свинтус так i не глянув на мене.. Слава богу, знайшов-таки свинтуса, що зі своєю хамовитістю теж будує комунізм <...>. У кутку біля нього стояло перехідне знамено комсомольське — хіба не парадокс!"
Із людського сонмища на будівництві Каховського водосховища Довженко і виліпив героїв для Поеми. Загальна рамка фільму вийшла вельми пафосною, як того і вимагало держзамовлення. "Любіть землю і працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті!" — закликає голова затопленого колгоспу Сава Зарудний у фіналі картини.
Останні фрази запам'ятовуються найкраще, і комісія, яка оцінювала Поему, визнала весь фільм ідеологічно витриманим.
Але для жителів наддніпрянських плавнів, які пережили те безглузде переселення, Поема прозвучала як реквієм.
"Я подивився тоді це кіно не менше чотирьох разів. І завжди під час епізоду, коли селяни, прощаючись, гладили стіни своїх мазанок, наверталися сльози, — згадує 81-річний Микола Холодний, уродженець села Курилівка, що на лівому березі Кам'янського водосховища. — Наше село залишилося, а Паньківку, що за 1,5 км накрила вода. Котлован під наше море заповнили в 1964-му. Але людей звідти виселили ще раніше. Паньківські діти ходили до нашої школи. І коли їхні сім'ї вивозили, наші односельці ходили допомагати вантажити на студебеккери їхнє нехитре домашнє начиння. Але це було зайвим — щоб паньківчани не барилися, до села заходив загін військових і забезпечував швидкі збори".
Згідно з генеральним планом каскад дніпровських водосховищ затоплював трохи більше півтисячі населених пунктів. Але вчений-ґрунтознавець Віктор Ковда, який писав ще за життя Сталіна наукові панегірики Великому плану перетворення природи, в середині 1960-х підрахував, що на дні штучних водойм опинилися близько 2,5 тис. сіл і 156 містечок. За різними даними, з обжитих століттями місць зігнали близько 3 млн жителів.
Андрій Шульга, очевидець спорудження Каховського водосховища, згадував: "Коли вода почала заповнювати дно моря, то на березі <...> стояли люди, переважно старшого віку, і плакали. Каламутною водою пливли, оберталися, пірнали і виринали величезні дерева і копиці сіна. Пливли тварини: корови, свині, олені. Полізли на берег тисячі водяних щурів, змій. Над брудною величезною калюжею кружляли дикі качки, гуси, інша різна птиця. Для плавневих тварин це був кінець світу. Випливали і билися об берег вимиті хвилями тіла мерців, які були поховані нещодавно і не перенесені на інше місце. Цю страшну картину не можна змалювати, її потрібно було бачити".
Вельми делікатне питання перенесення могил предків влада часто вирішувала досить цинічно. Шульга описує, як працювали бригади з ексгумації: "Хто їм доплатить більше, тих родичів вони відкопують. Але труну має привезти замовник-родич. Ми бачили цей кошмар. Розриті могили. На кладовищі кругом валяються людські черепи і кістки. Слідом бульдозер згрібає і змішує всіх і все з землею".
Нові будинки для переселенців ставали часом сущим кошмаром. Колоритний мікроклімат українських сіл із кривими вуличками і мазанками під дахами з соломи змінили ряди однакових будівель під шифером.
У січні 1958-го, ще до виходу Поеми про море з добротними новими оселями колгоспників, газета Колгоспне село (майбутні Сільські вісті) помістила фейлетон переселенця Іващенка з Нової Михайлівки на Херсонщині — туди звезли жителів трьох затоплених Каховським морем сіл.
Збудували там гарні кам'яниці під черепицею і шифером, провели електрику, радіо, а підлога всередині була земляна. "Уявляєте собі добре обставлені кімнати з земляною долівкою? — писав автор-новосел. — Переселенці в стані настелити дерев'яну підлога самі, але не можуть отримати матеріалів, тому що в наше село їх завозять дуже мало".
А в жовтні 1954-го Довженко написав у щоденнику: "Зробити фільм про нинішнє село неймовірно важко, якщо всерйоз говорити про правду життя, а не брехати на догоду чиновникам, які бояться всього вищого. Одна тільки зовнішність людей спонукає до гірких роздумів. Обличчя розумні, тому що люди дійсно розумні, але це такий суцільний заклопотаний, затиснутий будень. Як нелегко дається народу трудовий героїзм! Як далеко до комунізму".
Хоча молодь досить бадьоро реагувала на розмови про світле майбутнє. "Батько, який повернувся із фронту, не раз казав:" Потерпіть трохи, ще кілька років, і настане комунізм", — згадує Холодний. — Я питав його: "Як це воно буде за комунізму?" А він: "Уявляєш, заходиш у магазин, а там є все що хочеш, і можна брати без грошей". Бувало, навіть у студентську пору наслухаєшся таких мрій, виходиш на вулицю, і наче крила за спиною — настільки вони надихали".
Перші особи Союзу на відкритті каналу. На передньому плані (без капелюха) — глава Компартії України Петро Шелест, за його спиною — голова Ради міністрів УРСР Іван Казанець, а поруч із Шелестом — Микита Хрущов, який обіймав обидві ці посади на рівні СРСР.
До кримчан комунізм наблизився у Жовтні 1963-го. На мітингу з нагоди пуску першої дніпровської води на півострів Хрущов і тодішній глава Компартії України Петро Шелест перерізали стрічку. О 13:45 господар Кремля з трибуни телефоном дав команду саперам, і ті підірвали перемичку, яка стримувала води Дніпра на Турецькому валу. Бурхливі овації заглушив шум води, що увірвалася у русло каналу.
Хрущов тоді вигукнув: "От би вимазати вас усіх цим чудовим брудом!"
Сімферопольський журналіст Олексій Бірюков, який був присутній на відкритті, згадував: "Не витримавши, присутні кинулися прямо в воду, стояли по коліна, вмивалися, мили руки".
А потім чиновники з почту Хрущова пустили в народ слова, які той сказав Шелесту: "От як правильно ми вчинили, що передали Крим Україні! І тепер ми зробили ще більшу справу — з каналом Крим оживе".
Досі існує думка, що Хрущов самовільно подарував півострів Україні. Однак на засіданні ЦК Компартії СРСР у січні 1954-го, коли вирішувалося це питання, він був відсутній. А постанову підписав тодішній глава уряду Георгій Маленков, якого в той час вважали головним наступником Сталіна.
Передачу Криму обговорювали лише 15 хвилин.
За кілька днів рішення ЦК продублював і пленум Верховної ради, тобто парламенту, на чолі з Климентом Ворошиловим.
Північно-Кримський канал став одним із найлогічніших причин передати півострів УРСР. Дирекція будівництва з 1951 року перебувала у Сімферополі, тобто в РРФСР (у Росії), а основні роботи почалися у Новій Каховці в УРСР. Це одразу викликало плутанину у вертикалях керівництва проекту і його фінансування. "Так простіше", — казали в Кремлі, віддаючи Україні цю валізу без ручки.
Але ж крім каналу на півострові потрібно було створювати комунальну та господарську інфраструктуру майже з нуля. За деякими даними, на весь Крим тоді працювали тільки 29 продуктових магазинів. Основний товарообіг півострова відбувався на ринках, де головною валютою були продовольчі надлишки.
На початку 1961-го за вказівкою Кремля у північному Криму стартували земляні роботи. Першими йшли сапери, які витягли близько 5 тис. мін і снарядів, що залишилися після Другої світової. Потім археологи в поспіху збирали бодай якісь артефакти тієї безлічі культур, які існували на шляху каналу. Вже потім загуділи тисячі бульдозерів і скреперів. Від Каховки до Керчі під русло довжиною 402 км планували вийняти обсяг ґрунту, який дорівнює чотирьом Суецьким каналам.
Партія кинула клич молоді, і до Криму з усього Союзу за комсомольськими путівками прибули 10 тис. ентузіастів.
Жили перші будівельники в наметах поруч із робочими майданчиками. Їхній трудовий порив просто зашкалював. У 1970-х Олексій Бірюков зібрав у книзі "Перекоп" всіх передовиків будівництва Північно-Кримського каналу. Переважно тих, хто примудрявся п'ятирічні плани виконувати набагато швидше.
"Одним із перших за комсомольською путівкою прибув сюди українець Анатолій Федоряченко, — писав автор. — Відтоді минули три п'ятирічки, план дев'ятої (1971-1975) він виконав за три з половиною роки". У книзі — сотні історій таких одержимих.
Вже наступного року після пуску першої лінії, канал почав себе виправдовувати. Притчею во язицех став кримський радгосп Пятиозерний, якому дніпровська вода дозволила збільшити урожай зернових втричі. А прибуток радгоспу Таврійський поблизу Красноперекопську за 3,5 року зріс у 40 разів.
Заохочення за ударну працю на його будівництві, за сучасними мірками, виглядають як знущання. "Тесляр Я. Боцко з Львівської області був нагороджений грамотами Ленінського комсомолу України та почесними грамотами Кримського обкому комсомолу, — пише російський історик Дмитро Караічев. — Напередодні XXIV з'їзду комсомолу України переможці змагань першого року 11-ї п'ятирічки нагороджувалися почесними грамотами та путівками до Москви для відвідування ВДНГ СРСР. Вісьмох будівельників Північно-Кримського каналу удостоїли грамотами президії Верховної ради України, сім — почесними грамотами Президії Верховної ради".
А управління Кримканалбуду за час зведення водної магістралі 36 разів отримувало перехідні червоні прапори від різних міністерств і відомств.
Тільки в кінці 1960-х деякі бригади будівельників каналу почали освоювати радянське економічне нововведення — госпрозрахунок. За нього зарплатний фонд, відведений бюджетом, розподілявся колективом самостійно. За умови що гроші нараховувалися за певний обсяг праці, прискорений темп роботи винагороджувався підвищеними зарплатами і преміями. Але довго за таким принципом працювали тільки 4 із 52 бригад Кримканалбуду.
У 1971 році, через десять років після початку будівництва, найдовший канал в Європі дістався кінцевої мети — дніпровська вода надійшла в будинки жителів Керчі. До кінця 1990-х безліч його відгалужень поцяткували півострів, забезпечивши на 85% Крим водою.
У 2014-му, через півроку після російської анексії Криму, канал перекрили шлюзом, збудованим до Перекопського перешийка. І потік дніпровської води для кримчан вичерпався.
"Влада" півострова стверджує, що сьогодні близько половини русла каналу вона використовує для перекидання води з гірських водосховищ кримського Білогірського району до східної частини півострова. У 2015-му цю частину каналу стали експлуатувати цілорічно. З того ж часу його руслом подається питна вода з підземних водозаборів північної частини Криму на Керченський півострів. Це дозволяє тамтешньому керівництву зберігати впевненість, що "земля, яка повернулася до рідної гавані" проживе і без української води.
Хоча фахівці стверджують, що канал потребує термінової реконструкції, яка обійдеться у $1,25 млрд. Це зверху тих $2 млрд, які, за словами російського економіста Владислава Іноземцева, Росія щорічно витрачає на утримання Криму.
Наші інтереси:
Розуміти, чому Крим "віддали" українцям. Розуміти масштаби втручання в природу в часи СРСР.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Як Північно-Кримський канал забезпечив Крим водою і зламав життя тисяч українців
Світ:
17 жовтня 1963 року відкрили першу ділянку Північно-Кримського каналу, який пустив Дніпровську воду до Криму. Трохи південніше міста Армянськ, в степу, на березі ще порожнього русла Північно-Кримського каналу, зібрався багатотисячний мітинг. Трибуну закривала розтяжка висотою в людський зріст, на тканині великими літерами був виведений напис "Вітаємо тебе, Дніпро, на землі кримській!" Півострів на той час уже дев'ять років входив до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
20022403.jpg
План зрошення степових просторів на півночі Криму затвердив ще Йосип Сталін у 1951-му. За два роки до смерті Сталіна почалося будівництво грандіозного Каховського водосховища під електростанцію. ГЕС мала дати енергію всьому півдню України разом із Кримом. А штучне море на Дніпрі, яке утримувала її гребля, — зросити степи півострова на площі 165 тис. га., пише Олег Шама у своїй статті на НВ.
Ніхто тоді не здогадувався, що Каховське море випаровуватиметься швидше, ніж припускали гідрологи. А сам Північно-Кримський канал, що дістався у 1971-му до Керчі, — втрачатиме більше 40% води, яка втікатиме через тріщини його штучного русла в землю.
Аби постійно поповнювати зникаючі запаси води, ще за Хрущова влада розпорядиться звести вище за течією Дніпра ще чотири моря-водосховища — крім наявного Запорізького з'являться Дніпродзержинське (зараз Кам'янське), Кременчуцьке, Канівське і Київське.
Восени 1963-го Хрущов навіть і збагнути не міг, що через 40 років, у 2003-му, на Загальноєвропейській конференції міністрів навколишнього середовища українська делегація представить доповідь про ефективність сталінсько-хрущовської водної спадщини. Її висновки будуть сумними: шість штучних водойм на Дніпрі покрили понад 500 тис. га родючих полів — втричі більше, ніж планувалося зросити в Криму. Навіть якщо враховувати, що дніпровська вода з Каховського моря живить ще й степи Донбасу, такий розмін угіддями виглядає вельми сумнівним.
Та й шість гігантських ГЕС у сумі дають зараз менше 4% усієї електроенергії, виробленої в Україні.
У листопаді 1958 з успіхом пройшла всесоюзна прем'єра кінострічки "Поема про море" — про Каховське водосховище. Початкові титри повідомляли: автор фільму — Олександр Довженко, режисер-постановник — Юлія Солнцева.
Зі звичайних глядачів мало хто знав, що Довженко вже майже два роки жив тільки в титрах своїх стрічок: він помер від інфаркту 25 листопада 1956-го. Наступного дня мали початися зйомки Поеми, і фільм поставила вже вдова автора.
Довженко готувався до стрічки п'ять років. Він тривалий час жив між Каховками — Новою і Старою, Києвом, де хотів знімати фільм, і Москвою, де був прописаний. Залишилися докладні плани майбутніх епізодів Поеми та замальовки героїв, списані з реальних людей.
У записниках Довженка видно, що стосовно сталінського плану перетворення природи на Подніпров'я він не мав єдиної думки. І спостереження режисера часто конфліктують між собою.
От він помітив теслю Андрія П., який "з колгоспу, десь із-під Одеси, приїхав на будівництво комунізму з п'ятьма синами. <...>. Почувши на святі про повернення двох синів з армії й трохи через те випивши, а може, і поспівавши пісень, почувши, значить, на радіо про будівництво Каховського-Кримського гідровузла, старий тесляр вирішив, що нічого сидіти його хлопцям вдома".
Довженко, здавалося б, оспівує масштабні сталінські проекти: "Згаснуть грізні бурі, посуха, облагородиться клімат. І ми увійдемо в Безсмертя, гарні, як і справа наших рук. <...>. От історична відповідь, що його дає сьогодні комунізм анархічному капіталізму, розбещувачу землі".
Але пишномовні здравиці на записках режисера перемежовуються з іронічними до сарказму спостереженнями.
Довженко про прийом у партійного чиновника в Старій Каховці: "Жовтень 1952-го. Зайшов до N. У кабінет. Переді мною сидить свиня... Через кiлька хвилин мовчанки вона, не дивлячись на мене, спитала, що менi треба. Потiм таким же... трактирно-хамським тоном вона спитала мене, для якої мети, i потiм помовчала хвилин зо три, займаючись пiдписуванням якихось паперiв. Зволила сказати менi, також не дивлячись, що вона не може менi видiлити нiкого в провожатi для огляду дiльницi бетонних заводiв i що вона може менi дати записку до виконроба N. Я пiшов. Свинтус так i не глянув на мене.. Слава богу, знайшов-таки свинтуса, що зі своєю хамовитістю теж будує комунізм <...>. У кутку біля нього стояло перехідне знамено комсомольське — хіба не парадокс!"
Із людського сонмища на будівництві Каховського водосховища Довженко і виліпив героїв для Поеми. Загальна рамка фільму вийшла вельми пафосною, як того і вимагало держзамовлення. "Любіть землю і працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті!" — закликає голова затопленого колгоспу Сава Зарудний у фіналі картини.
Останні фрази запам'ятовуються найкраще, і комісія, яка оцінювала Поему, визнала весь фільм ідеологічно витриманим.
Але для жителів наддніпрянських плавнів, які пережили те безглузде переселення, Поема прозвучала як реквієм.
"Я подивився тоді це кіно не менше чотирьох разів. І завжди під час епізоду, коли селяни, прощаючись, гладили стіни своїх мазанок, наверталися сльози, — згадує 81-річний Микола Холодний, уродженець села Курилівка, що на лівому березі Кам'янського водосховища. — Наше село залишилося, а Паньківку, що за 1,5 км накрила вода. Котлован під наше море заповнили в 1964-му. Але людей звідти виселили ще раніше. Паньківські діти ходили до нашої школи. І коли їхні сім'ї вивозили, наші односельці ходили допомагати вантажити на студебеккери їхнє нехитре домашнє начиння. Але це було зайвим — щоб паньківчани не барилися, до села заходив загін військових і забезпечував швидкі збори".
Згідно з генеральним планом каскад дніпровських водосховищ затоплював трохи більше півтисячі населених пунктів. Але вчений-ґрунтознавець Віктор Ковда, який писав ще за життя Сталіна наукові панегірики Великому плану перетворення природи, в середині 1960-х підрахував, що на дні штучних водойм опинилися близько 2,5 тис. сіл і 156 містечок. За різними даними, з обжитих століттями місць зігнали близько 3 млн жителів.
Андрій Шульга, очевидець спорудження Каховського водосховища, згадував: "Коли вода почала заповнювати дно моря, то на березі <...> стояли люди, переважно старшого віку, і плакали. Каламутною водою пливли, оберталися, пірнали і виринали величезні дерева і копиці сіна. Пливли тварини: корови, свині, олені. Полізли на берег тисячі водяних щурів, змій. Над брудною величезною калюжею кружляли дикі качки, гуси, інша різна птиця. Для плавневих тварин це був кінець світу. Випливали і билися об берег вимиті хвилями тіла мерців, які були поховані нещодавно і не перенесені на інше місце. Цю страшну картину не можна змалювати, її потрібно було бачити".
Вельми делікатне питання перенесення могил предків влада часто вирішувала досить цинічно. Шульга описує, як працювали бригади з ексгумації: "Хто їм доплатить більше, тих родичів вони відкопують. Але труну має привезти замовник-родич. Ми бачили цей кошмар. Розриті могили. На кладовищі кругом валяються людські черепи і кістки. Слідом бульдозер згрібає і змішує всіх і все з землею".
Нові будинки для переселенців ставали часом сущим кошмаром. Колоритний мікроклімат українських сіл із кривими вуличками і мазанками під дахами з соломи змінили ряди однакових будівель під шифером.
У січні 1958-го, ще до виходу Поеми про море з добротними новими оселями колгоспників, газета Колгоспне село (майбутні Сільські вісті) помістила фейлетон переселенця Іващенка з Нової Михайлівки на Херсонщині — туди звезли жителів трьох затоплених Каховським морем сіл.
Збудували там гарні кам'яниці під черепицею і шифером, провели електрику, радіо, а підлога всередині була земляна. "Уявляєте собі добре обставлені кімнати з земляною долівкою? — писав автор-новосел. — Переселенці в стані настелити дерев'яну підлога самі, але не можуть отримати матеріалів, тому що в наше село їх завозять дуже мало".
А в жовтні 1954-го Довженко написав у щоденнику: "Зробити фільм про нинішнє село неймовірно важко, якщо всерйоз говорити про правду життя, а не брехати на догоду чиновникам, які бояться всього вищого. Одна тільки зовнішність людей спонукає до гірких роздумів. Обличчя розумні, тому що люди дійсно розумні, але це такий суцільний заклопотаний, затиснутий будень. Як нелегко дається народу трудовий героїзм! Як далеко до комунізму".
Хоча молодь досить бадьоро реагувала на розмови про світле майбутнє. "Батько, який повернувся із фронту, не раз казав:" Потерпіть трохи, ще кілька років, і настане комунізм", — згадує Холодний. — Я питав його: "Як це воно буде за комунізму?" А він: "Уявляєш, заходиш у магазин, а там є все що хочеш, і можна брати без грошей". Бувало, навіть у студентську пору наслухаєшся таких мрій, виходиш на вулицю, і наче крила за спиною — настільки вони надихали".
До кримчан комунізм наблизився у Жовтні 1963-го. На мітингу з нагоди пуску першої дніпровської води на півострів Хрущов і тодішній глава Компартії України Петро Шелест перерізали стрічку. О 13:45 господар Кремля з трибуни телефоном дав команду саперам, і ті підірвали перемичку, яка стримувала води Дніпра на Турецькому валу. Бурхливі овації заглушив шум води, що увірвалася у русло каналу.
Хрущов тоді вигукнув: "От би вимазати вас усіх цим чудовим брудом!"
Сімферопольський журналіст Олексій Бірюков, який був присутній на відкритті, згадував: "Не витримавши, присутні кинулися прямо в воду, стояли по коліна, вмивалися, мили руки".
А потім чиновники з почту Хрущова пустили в народ слова, які той сказав Шелесту: "От як правильно ми вчинили, що передали Крим Україні! І тепер ми зробили ще більшу справу — з каналом Крим оживе".
Досі існує думка, що Хрущов самовільно подарував півострів Україні. Однак на засіданні ЦК Компартії СРСР у січні 1954-го, коли вирішувалося це питання, він був відсутній. А постанову підписав тодішній глава уряду Георгій Маленков, якого в той час вважали головним наступником Сталіна.
Передачу Криму обговорювали лише 15 хвилин.
За кілька днів рішення ЦК продублював і пленум Верховної ради, тобто парламенту, на чолі з Климентом Ворошиловим.
Північно-Кримський канал став одним із найлогічніших причин передати півострів УРСР. Дирекція будівництва з 1951 року перебувала у Сімферополі, тобто в РРФСР (у Росії), а основні роботи почалися у Новій Каховці в УРСР. Це одразу викликало плутанину у вертикалях керівництва проекту і його фінансування. "Так простіше", — казали в Кремлі, віддаючи Україні цю валізу без ручки.
Але ж крім каналу на півострові потрібно було створювати комунальну та господарську інфраструктуру майже з нуля. За деякими даними, на весь Крим тоді працювали тільки 29 продуктових магазинів. Основний товарообіг півострова відбувався на ринках, де головною валютою були продовольчі надлишки.
На початку 1961-го за вказівкою Кремля у північному Криму стартували земляні роботи. Першими йшли сапери, які витягли близько 5 тис. мін і снарядів, що залишилися після Другої світової. Потім археологи в поспіху збирали бодай якісь артефакти тієї безлічі культур, які існували на шляху каналу. Вже потім загуділи тисячі бульдозерів і скреперів. Від Каховки до Керчі під русло довжиною 402 км планували вийняти обсяг ґрунту, який дорівнює чотирьом Суецьким каналам.
Партія кинула клич молоді, і до Криму з усього Союзу за комсомольськими путівками прибули 10 тис. ентузіастів.
Жили перші будівельники в наметах поруч із робочими майданчиками. Їхній трудовий порив просто зашкалював. У 1970-х Олексій Бірюков зібрав у книзі "Перекоп" всіх передовиків будівництва Північно-Кримського каналу. Переважно тих, хто примудрявся п'ятирічні плани виконувати набагато швидше.
"Одним із перших за комсомольською путівкою прибув сюди українець Анатолій Федоряченко, — писав автор. — Відтоді минули три п'ятирічки, план дев'ятої (1971-1975) він виконав за три з половиною роки". У книзі — сотні історій таких одержимих.
Вже наступного року після пуску першої лінії, канал почав себе виправдовувати. Притчею во язицех став кримський радгосп Пятиозерний, якому дніпровська вода дозволила збільшити урожай зернових втричі. А прибуток радгоспу Таврійський поблизу Красноперекопську за 3,5 року зріс у 40 разів.
Заохочення за ударну працю на його будівництві, за сучасними мірками, виглядають як знущання. "Тесляр Я. Боцко з Львівської області був нагороджений грамотами Ленінського комсомолу України та почесними грамотами Кримського обкому комсомолу, — пише російський історик Дмитро Караічев. — Напередодні XXIV з'їзду комсомолу України переможці змагань першого року 11-ї п'ятирічки нагороджувалися почесними грамотами та путівками до Москви для відвідування ВДНГ СРСР. Вісьмох будівельників Північно-Кримського каналу удостоїли грамотами президії Верховної ради України, сім — почесними грамотами Президії Верховної ради".
А управління Кримканалбуду за час зведення водної магістралі 36 разів отримувало перехідні червоні прапори від різних міністерств і відомств.
Тільки в кінці 1960-х деякі бригади будівельників каналу почали освоювати радянське економічне нововведення — госпрозрахунок. За нього зарплатний фонд, відведений бюджетом, розподілявся колективом самостійно. За умови що гроші нараховувалися за певний обсяг праці, прискорений темп роботи винагороджувався підвищеними зарплатами і преміями. Але довго за таким принципом працювали тільки 4 із 52 бригад Кримканалбуду.
У 1971 році, через десять років після початку будівництва, найдовший канал в Європі дістався кінцевої мети — дніпровська вода надійшла в будинки жителів Керчі. До кінця 1990-х безліч його відгалужень поцяткували півострів, забезпечивши на 85% Крим водою.
У 2014-му, через півроку після російської анексії Криму, канал перекрили шлюзом, збудованим до Перекопського перешийка. І потік дніпровської води для кримчан вичерпався.
"Влада" півострова стверджує, що сьогодні близько половини русла каналу вона використовує для перекидання води з гірських водосховищ кримського Білогірського району до східної частини півострова. У 2015-му цю частину каналу стали експлуатувати цілорічно. З того ж часу його руслом подається питна вода з підземних водозаборів північної частини Криму на Керченський півострів. Це дозволяє тамтешньому керівництву зберігати впевненість, що "земля, яка повернулася до рідної гавані" проживе і без української води.
Хоча фахівці стверджують, що канал потребує термінової реконструкції, яка обійдеться у $1,25 млрд. Це зверху тих $2 млрд, які, за словами російського економіста Владислава Іноземцева, Росія щорічно витрачає на утримання Криму.
Розуміти, чому Крим "віддали" українцям. Розуміти масштаби втручання в природу в часи СРСР.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков