Українська економіка має навчитися винагороджувати освіченість, компетентність, фаховість. Не є нормальною ситуація, коли звичайний працівник чи працівниця PR-фірми отримує більший місячний дохід, ніж інженер із дипломом магістра, пише у своїй статті "Нові рецепти для української економіки" на ZN.UA Іван Верстюк.
Перегин у бік маркетингу дорого обійшовся українській економіці. На вулицях міст дійсно з’явилися креативні вивіски, а комерційні акаунти в Instagram розважали підписників яскравими відео. Але за цими вивісками та цими відео не було ні грамотного бізнесового планування, ні бажання інвестувати в розвиток.
На заміну економіці білих комірців має прийти реальна економіка. Це – єдиний метод зменшити довоєнний показник імпорту з понад 80% ВВП до більш прийнятної цифри. Навряд чи має великі шанси та економіка, де найпопулярніша бізнес-ідея – це завезти з десяток контейнерів китайського або польського імпорту та розкласти їхній вміст по торговельних площах Києва, Дніпра, Львова чи Одеси.
Нині в України є чудове вікно можливостей, щоб розпочати будувати реальну економіку. Так, це вікно можливостей відчинилося саме зараз. Запропоную як аргумент лише дві цифри. 2022 року стався найбільший відплив капіталу з ринків, що розвиваються, за всю історію вимірювання обсягу капітальних потоків. Інвестори забрали рекордні 70 млрд дол. із фондів, що вкладали гроші в облігації країн, що розвиваються, таких як Україна, Туреччина, Албанія чи Індонезія.
А тепер друга цифра: за даними порталу пошуку роботи grc.ua, 52,3% українців та українок зараз перебувають в активному пошуку нового працевлаштування. Хтось із них не має на сьогодні будь-якої роботи взагалі, а хтось настільки незадоволений станом справ на своєму нинішньому робочому місці, що жодних перспектив там уже не бачить.
Настільки масштабний відплив капіталу з ринків, що розвиваються, який мав місце на тлі війни Росії проти України та зміцнення американського долара, свідчить про таке: сьогодні мало хто розуміє економічне майбутнє тієї ж України або тієї ж Туреччини. А якщо не видно майбутнього, то й капітал цій економіці довіряти не можна. Потрібні зміни. Україна повинна показати своє майбутнє вже зараз, – і не лише показати, а й вигідно продати його інвесторам.
Нинішня ситуація на ринку праці відкриває перспективи змінити саму модель, саму структуру української економіки. Якщо для цього потрібно винаймати більше людей виробничих професій, а не до офісних будівель, значить, це варто робити. Якщо для цього знадобляться масові курси зі зміни кваліфікації, то робімо й це.
Самі громадяни невдоволені тим, що їм зараз пропонує економіка та які обіцянки їм дає. Відсутність окреслених перспектив – величезний ризик для всіх. От зараз, для прикладу, державний Ощадбанк запускає нову програму іпотечного кредитування – для тієї економіки, яка не може продати навіть нинішні обсяги житлових площ. Чому банк це робить? Тому, що необхідно підтримувати своє реноме найбільшого іпотечного кредитора. Але ж під ризик потрапляють кошти акціонерів банку, а ці акціонери – ми з вами через Міністерство фінансів.
Корпоративним елітам вигідно діяти за старими алгоритмами. Багато хто з цих еліт був цілком задоволений тією економікою, яку ми бачили у 2019–2021 роках. Це була економіка яскравих обкладинок, за якими не було ні глибини, ні міцної бізнес-моделі. Ця економіка швидко спалахувала новими зірками, але й згасали вони теж досить швидко.
Наведу приклад. В листопаді-грудні 2021 року я витратив чимало часу на те, щоб передивитися десятки сторінок компаній малого та середнього бізнесу в соціальній мережі Instagram. Кожна з цих компаній діяла в абсолютно аналогічний спосіб: налагоджувала мінімальне виробництво будь-чого (чи то домашнього декору, чи то жіночого одягу, чи то ювелірних прикрас) і, використовуючи інструменти маркетингу, полювала на клієнтів у Instagram. Витрати на фотографів, щоб підтримувати якість акаунту, постійно зростали, а клієнтська база, сягнувши десь тисячі підписників сторінки, припиняла збільшуватися.
Увесь цей сегмент малого та середнього бізнесу боявся реального ринку. Він не виходив на вулиці, він не йшов до ТРЦ, він не знаходив клієнтів там, де ті клієнти та клієнтки насправді є. І от ціле покоління бізнесу таки навчилося щось виробляти, але не знайшло для себе місця в українській економіці, якій останні десять років завжди було легше завезти імпортні товари й продати їх. Війна той малий і середній бізнес добила, адже в умовах високої інфляції попит відкотився на мінімальні позначки та обходиться лише набором життєво необхідних товарів.
Не буде стійкою модель економічного розвитку, де сотня відносно молодих людей із вищою економічною освітою обговорює новий відеоролик для соціальних мереж, що його хоче запустити в рамках маркетингової акції великий телеком-оператор. Було б дуже бажано, щоби принаймні половина з цієї групи українців та українок або самі працювали у виробничому бізнесі, або обслуговували його потреби. Можливо, для цього треба виходити зі зручних офісів у Києві та рухатися туди, де таке виробництво можна організувати. Саме від мобільності ринку праці багато що залежить у подальшому відновленні української економіки.
Якщо до війни інвестиції спрямовувалися в те, щоб створити обкладинку для бізнесу, то після війни почнеться інвестування в реальне виробництво, хоч би яким воно було. Можливості в цій сфері справді безмежні. Коли повернення капіталу забезпечуватимуть не державні облігації, а конвеєрні лінії, це вже буде зовсім інша економіка, в якій буде і попит на іпотечні кредити, і хороші робочі місця, і глибина, що створюватиме інфраструктуру можливостей для кожного і кожної.
Кругообіг капіталу може здійснюватися і в економіці імпортозалежній, що її ще й тягне вкладатися в державні облігації. Але такий кругообіг не зробить українців та українок багатшими. Їхні сім’ї так само житимуть на дуже обмеженій житловій площі та скаржитимуться на відсутність шансу досягнути матеріального комфорту. Замість цього в повоєнній економіці потрібно спрямувати потоки капіталу туди, де можливе створення водночас і якісних товарів, і добре оплачуваних робочих місць.
Реальна економіка, а не віртуальна – ось те, до чого покликана Україна з її достатньо великим ринком праці. Лише на реальній економіці ми всі матимемо шанс стати багатшими.
Потрібно скористатися шансом, який (як не дивно) дала ця війна Україні, що змінити економічну модель і взагалі змінити в Україні все, викинути геть усе неефективне і непродуктивне, скоротити кількість чиновників, зменшити частку держави у нашому житті, позбутися патерналізму і навчитися заробляти конкретними справами, а не перерозподіляти чужі фінанси.
Коментарі
Вчасна стаття. Весь світ почав перехід до реальної економіки – ми про це вже писали у статті про те, що пік глобальної кризи пройдено.
Все, що робиться з власної волі, – добро!
Хто такі "білі комірці"?
В тему ;-)
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Останні півтора десятиліття в Україні розплодилося купа менеджерів різних калібрів: від звичайних сейлз-менеджерів (тобто продавців) до ейч-ар менеджерів (тобто кадровиків). Уся ця армія менеджерів керувала, писала гарні звіти, але де-факто нічого не виробляла. Були навіть освітні менеджери. Насправді це — така собі тітка (часом безкультурна і неосвічена), яка збирала гроші з батьків на початку місяця, тобто наперед, і сиділа на заняттях — на курсах, наприклад, англійської мови для старшокласників. Я знаю це з власного досвіду: у мене на заняттях сиділа жіночка, яка нічого не робила, а просто сиділа на задній парті й дивилася, що я роблю і скільки учнів прийшли на заняття. Її функцією було збирати гроші на початку місяця і примушувати мене у мій вільний час займатися з дітьми, яких не було на заняттях. Тобто гроші батькам за те, що дітей не було на заняттях, вони не хотіли повертати батькам, натомість викладачів примушували "відпрацьовувати" відсутність цих дітей! Зарплату ж викладачам платили через місяць! Тобто гроші з батьків збирали наперед, а зарплату викладачам платили наступного місяця. Менеджери в Україні — це не керівники, які організовують процес. Це просто зайва ланка посередників, яких так назвали, бо треба було якось назвати.
Додай ще й те, що тому й факультети менеджменту навідкривали, що менеджерам вищої ланки потрібні менеджери на побігеньках. Має ж хтось їх грошики збирати і їм приносити?! )))))
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)