Боєздатність російських солдатів зростає, каже командир української роти

Нещодавно ми зустрілися з Андрієм (ім'я змінено) у прифронтовому Слов'янську Донецької області на сході України, де з 2014 року тривають інтенсивні бойові дії. Ми зустрілися у звичайній квартирі, де фотографії на стінах і розкиданий одяг розповідають про сім'ю, яка втекла від війни майже без підготовки, пише у своїй статті "Effectiveness of Russian soldiers grows, Ukrainian company commander says" на Euromaidan Press Богдан Бень.

Зараз такі квартири орендують за 20 доларів волонтери, які доставляють вантажі в небезпечні зони та потребують житла. Їх також використовують солдати, що воюють неподалік, яким пощастило провести трохи часу з родиною під час коротких ротацій підрозділів. Час від часу ми з Андрієм чуємо далекі артилерійські вибухи з лінії фронту, всього за 30 кілометрів від нас.

З моменту першого вторгнення Росії на Донбас у 2014 році Андрій воював на всіх етапах війни, маючи лише кілька перерв за весь цей час. З 2014 по 2023 рік він пройшов шлях від солдата до командира роти. На початку вторгнення 2022 року його підрозділ стримував наступ Росії на півночі України.

На момент нашого інтерв'ю Андрій відповідав за організацію нової роти, посиленої загонами безпілотників. Загалом він командував 130 людьми і готував їх до нового етапу боїв.

Нова рота Андрія складається з людей з усієї України, з різним рівнем мотивації. Хтось прийшов з реорганізованих загонів, які втратили боєздатність, а хтось - стресостійкі професійні військові. Андрій каже, що не дивиться новини про війну, а покладається на свій безпосередній досвід. На відміну від телевізійних репортажів, які применшують військові втрати, він каже, що багато українських солдатів гинуть тому, що в російській армії також є професіонали, які здатні вбивати українських людей.

Тим не менш, Андрій залишається бадьорим та оптимістичним. "Життя в армії – це один день. Ти живеш один день, і якщо тобі це вдалося, якщо ти виконав своє завдання і зберіг життя людей, – це хороший день".

Під час інтерв'ю він відповідає на понад 10 телефонних дзвінків та голосових повідомлень. Всі вони надходять від офіцерів і сержантів його роти, які готують людей, техніку та боєприпаси до бою.

Андрій майже цілодобово на телефоні. То йому треба домовитися про ремонт машин... то подати рапорт на відпустку... то раптом пріоритетним завданням стає призначення нових, нещодавно мобілізованих військовослужбовців. Потім він мчить в інші точки, де треба встигнути вирішити додаткові нагальні завдання. І все це потрібно зараз.

Хоча українські солдати мають право на 30-денну відпустку щороку для зустрічі з сім'єю, Андрій був відсутній лише 10 днів з моменту вторгнення в лютому 2022 року.

"Багато поранених, багато завдань. Це – війна".

З усієї їжі, яку ми привезли для бійців, Андрій обирає домашнє яблуко з саду мого батька – велика рідкість в окопах. Багато солдатів після 20 місяців на фронті, навіть якщо вони не були поранені, мають потребу в лікуванні. Харчування переважно консервованою їжею, сон в окопах чи підземних погребах, щоденні важкі фізичні навантаження призводять до вразливості навіть найздоровішого організму. Хоча Андрію лише за тридцять, йому також довелося провести кілька днів у лікарні, щоб "відновити себе".

Умови солдатського побуту поблизу лінії фронту, зафіксовані підрозділом Андрія

Як воюють росіяни

Хоча загальновідомо, що мобілізовані російські солдати мають низький рівень навичок, не кажучи вже про мотивацію, Андрій з обережністю ставиться до такого спрощення. Не варто недооцінювати росіян. Як і українці, вони постійно працюють над помилками та коригують свою тактику. Андрій впевнений, що їхній потенціал ще не вичерпаний і попереду важка боротьба, яка вимагатиме від українців величезних зусиль для досягнення перемоги.

У вересні 2023 року російська бригада, що стояла навпроти його підрозділів, змінилася. Свіжий російський резерв 25-ї армії, що складався з нещодавно мобілізованих солдатів, був розгорнутий на заміну попереднім бригадам на фронті під Слов'янськом. Їх ефективність зросла в геометричній прогресії: "Завдяки кращій підготовці, кращій координації... мотивації", – каже Андрій.

"Нові військові, звичайно, хочуть проявити себе. Якщо бійці довго сидять на одному місці, у них з'являється втома, вигорання, демотивація. Коли приходять нові солдати [з обох сторін], вони починають думати: "Зараз ми їм покажемо, хто ми є!".

Восени 2023 року українські бригади на Луганщині та півночі Донеччини переважно перебували в обороні, стримуючи величезне російське угруповання, щоб дати можливість іншим українським підрозділам продовжити контрнаступ під східним Бахмутом та на півдні. Сьогодні підрозділи Андрія та росіян діють в основному однаково, завдаючи ударів по позиціях противника під час ротацій.

"Ми літаємо, спостерігаємо, вираховуємо, коли у них з'являється заміна в тій чи іншій точці. Ми її позначаємо і потім інтенсивно туди б'ємо. Увечері наші СПГ і міномети вже націлені туди. І вони роблять те саме".

Утримувати позиції в селі трохи краще, ніж у полі, тому що солдати можуть сховатися від обстрілів не тільки в окопах, але й у більш захищених підвалах. Проте, ніщо не захищає їх під час небезпечних ротацій, коли потрібно переходити на наземні позиції або з них. Найближчі до лінії фронту підрозділи здебільшого залишаються на місці протягом трьох діб, оскільки без повноцінного сну та відпочинку люди дуже виснажуються.

ВДВ чи мобілізовані

Існує різниця між різними російськими підрозділами. Ці відмінності можна виявити на відео з безпілотника, який показує, хто і на які позиції переміщується – досвідчені ВДВ (повітряно-десантні війська) чи нещодавно мобілізовані підрозділи?

"Якщо наближаються мобілізовані піхотні війська, то вони йдуть групами, розгублені, озираються, ховаються за деревами. Але коли заходять російські десантники, то це "Вперед!". З рюкзаками вони проходять 50 метрів, потім ще 50 метрів, тримаючи між собою величезну дистанцію. Вони розтягуються. Ніхто по них [з артилерії чи мінометів] так не буде стріляти. Вони такі вовки, знаєте. Знову ж таки, тип бійця можна визначити просто по його ході".

Командування ротою в Українській армії

Українські солдати відрізняються за рівнем мотивації та майстерності. Головне завдання командира – змусити їх ефективно працювати разом.

"У мене є медик, наприклад. Він робить татуювання – весь у черепах. Це так страшно, що навіть мені страшно, – усміхається Андрій. – Я повертаюся, а він уже сидить. Знову повертаюся, а він уже лежить. Кажеш йому встати – він встає. Кажеш щось принести, він приносить те, що ти сказав, але не більше, і знову сідає".

Одним словом, він – не найкращий з бійців. З іншого боку, є бійці, які викладаються на 150%, зокрема, заступник командира роти Андрія, який працює "як підприємство". Поки заступник займається паперовою тяганиною, яка переповнена бюрократією, Андрій може присвятити свій час роботі з солдатами та плануванню тактики.

До роти Андрія також приєдналися кілька солдатів з так званого колишнього "батальйону дезертирів", які, на його подив, стали хорошими бійцями. Цей батальйон дезертирів був розформований на початку війни після того, як його командир віддав наказ про лобові атаки без належної розвідки, що призвело до багатьох смертей і втечі солдатів з поля бою. Командира зняли, батальйон реорганізували, а багатьох солдатів перевели до інших підрозділів, де вони добре проявили себе.

Підрозділ Андрія підсилюють взвод операторів безпілотників та взвод мінометників. У них є американські міномети 81 калібру, які, за словами Андрія, "хороші", але він хотів би мати міномети 120 калібру, які "кращі", оскільки мають більшу дальність стрільби та більший радіус вибуху.

Колишній тил командного пункту роти Андрія, снаряди NLAW та СПГ, які вони використовували в бою

Його підрозділ також має NLAW, Javelin, Stinger та важкі безпілотні бомбардувальники, які можуть піднімати 30 кілограмів вибухівки кожного разу. «Це римейк сільськогосподарського безпілотника», – пояснює він.

З початку війни українські інженери розробили десятки нових моделей безпілотників, часто з використанням цивільних прототипів. Бомбардувальники та дрони-камікадзе стали унікальною інновацією українців. Надзвичайно ефективною. Багато хто вважає, що навіть після війни ця спеціальність буде тісно пов'язана з Україною.

Андрій з очевидною вдячністю каже: "У мене на бронежилеті два прапори – український і американський".

Це відображає поточний стан озброєння його роти та бригади, де вони воюють з міксом переважно української та американської зброї, а також з кількома німецькими та італійськими протитанковими системами. Андрій потребує безперебійного постачання всієї цієї зброї, але знає, що Україна не може розпочати її виробництво найближчим часом.

"І тому гинуть люди. Через це руйнуються міста. Суспільство може думати, що настало нове століття нормального життя, і все буде добре, але, на жаль, ми маємо вбивства і звірства, як і зараз".

Люди – головна цінність, їхня підготовка та мотивація визначають все

Люди – головна цінність. Цим девізом часто описують Українську армію, в тому числі Президент Володимир Зеленський у своїх коментарях щодо стратегії українського наступу.

Андрій каже, що краще заплатити 3000 доларів за 10 дронів-камікадзе і знищити танк, ніж відправити оператора з NLAW, який повинен буде ходити в пошуках цілі, з високим ризиком бути виявленим.

"Солдати виграють війни, а командири лише командують. Все починається з людей... лише після людей слід цінувати технології. Для мене командування ротою означає більшу відповідальність. Більше відповідальності, а потім ще більше відповідальності", – каже він, порівнюючи свій попередній досвід солдата з 2014 роком.

На попередній посаді командира взводу Андрій мав у своєму підпорядкуванні переважно професіоналів або досвідчених людей. І хоча він визнає, що набагато краще мати 10 професіоналів, ніж 100 ненавчених і недосвідчених бійців, реальність така, що під командуванням опиняються різнокаліберні солдати, з якими необхідно виконувати завдання.

"Загалом, якщо говорити про солдата (бо "командир" – це окрема історія), то солдат на війні має бути людиною широкого профілю. Він повинен вміти і машину водити, і бензопилу заводити. Він повинен хотіти виконувати роботу. Від того, щоб знову і знову набирати один і той самий звіт, цього разу в Word, до того, щоб забити в землю стовп, розпиляти колоду, вирити бліндаж... не кажучи вже про орієнтування на місцевості".

"Перемога любить підготовку. [Перемога приходить], якщо ти готуєш фахівців, готуєш техніку, готуєш людей".

Основні бої: з півночі на південь і на схід

Андрій кілька разів бачив смерть побратимів на власні очі, а сам дивом залишився живим.

У перші місяці вторгнення 2022 року його взвод дислокувався в Рівненській області поблизу кордону з Білоруссю.

"Я там дуже захворів, тому що я просто спав у канаві. Ти спиш у трьох парах штанів, куртці та спальному мішку, але все одно відчуваєш, як весняний вітер пробирає тебе до кісток. Потім жителі міста організувалися і приносили нам їжу... годували нас. Місцеві".

Одного разу розвідка доповіла, що з Білорусі в їхньому напрямку рухається колона, і Андрій отримав наказ: "Зупинити колону, розбомбити її!" Він скривився, згадуючи перші хаотичні місяці війни.

"Я порахував усі свої патрони. Навіть якби я їх усі розстріляв, то колоні я б нічого не зробив, м'яко кажучи. У моєму протитанковому взводі на той час були тільки ПТРК і "Панцерфаусти".

І все ж він поставив своїх 12 чоловік на перехресті доріг у кількох швидко зібраних засідках, створивши перехресний вогонь, сподіваючись влучити хоча б у першу і останню машини, а потім скоригувати вогонь артилерії, щоб знищити колону. Але, як виявилося, колона так і не наважилася перетнути кордон – можливо, росіяни зрозуміли, що на них можуть чекати засідки, а можливо, змінили плани після того, як провалили наступ під Києвом і не прорвали лінію фронту в Рівненській області.

Після цього Андрій воював на півдні України, тримаючи оборону та беручи участь у Херсонському контрнаступі. Однак, хоча битва загалом була переможною для України, Андрій каже: "Були тільки сумні бої". Він втратив побратимів через міни. Кілька солдатів випадково підірвалися на міні після повного звільнення західного берега Дніпра. Багатьох покалічило, один з них загинув. Росіяни щільно мінували поля, відступаючи з бою, – їхньою метою було завдати якомога більше втрат. Зараз густі російські мінні поля становлять величезну перешкоду для українського наступу на південному фронті країни, що тримає наступ.

Андрій також згадує один момент у Бахмуті, взимку 2022-2023 року, коли він думав, що вони загинуть. "Ми розуміли, що ми, як сосиска на тарілці, чекаємо, коли на нас впаде ракета".

Кілька снарядів справді впали поруч. Вони поверталися до Бахмута після того, як відвезли солдата на передову. Їхній "Фольксваген Т4", придбаний за 1700 доларів, який їм надали волонтери, "вже розсипався, розлітався на друзки від боїв".

Посеред дамби річки Бахмутка вони раптом побачили вантажівку "Урал", повністю зруйновану через вибух боєприпасів. Вони припустили, що в нього влучила російська ПТРК "Корнет" (дальність польоту 4,5 кілометра), оскільки неподалік був пагорб, окупований росіянами, з якого відкривався вид на місто.

Раніше того ж дня на тому ж місці застряг український бронетранспортер "Козак", екіпаж якого загинув. А згодом на цій же дамбі від важких поранень, отриманих від російського ПТУРа, загинув і командир батальйону Андрій.

"Всього було знищено чотири машини. Ми теж їхали туди в той день, але нам пощастило. Можливо, росіяни вирішили не витрачати ракету на старий напівзруйнований Т4".

Наступного дня, знову під Бахмутом, батальйону пощастило вижити після потужного вибуху російської 120-мм мінометної міни. Вона розірвалася всього за 15 метрів від них. Це було дуже близько, адже розліт уламків від 120-мм снаряда зазвичай сягає 250 метрів. Очікувалося, що ніхто з підрозділу Андрія не виживе. Але їм пощастило.

"Коли дуже довго перебуваєш у зоні бойових дій, відчуття небезпеки трохи притупляється".

Їх врятувало невелике підвищення біля окопу. Оскільки снаряд влучив у підвищення, його осколки пролетіли прямо над головами солдатів, нікого не поранивши. Натомість зрізало стовбур важкого каштана, що стояв за два кроки від окопу. "Ми всі вдихнули, видихнули і побігли до укриття".

Пізніше Андрій подумав, що цього разу росіяни просто намагалися вгадати, де з'явиться його підрозділ. Його взвод мав п'ять вогневих позицій у цьому районі. Зазвичай він обирав одну з них, щоб випустити кілька снарядів, і одразу ж ховався або передислоковувався, перш ніж російський безпілотник виявить їх і передасть координати своїм бійцям. Але цього разу росіяни, мабуть, заздалегідь навмання націлили свої міномети саме на цю позицію, сподіваючись, що українці з'являться саме там. Вони не прогадали, але снаряд промахнувся... хоча й не дуже далеко.

Забезпечення "нормальне", якщо його підтримувати хоча б на нинішньому рівні, але тил міг би зробити більше

В Україні поширюються настрої, які критикують поточну інформаційну політику держави. Деякі громадяни вважають, що повна реальність війни не відображається, а натомість применшуються реальні виклики, з якими стикаються військові. Така викривлена перспектива призводить до того, що багато українців вірять, що перемога вже не за горами.

"Я розумію, що інформаційно-психологічні операції тривають", – каже Андрій. Однак він поділяє стурбованість тим, що не все суспільство активно працює на перемогу через таку заспокійливу політику.

Він, однак, не погоджується з радикальною критикою уряду, яка спрямована на погане постачання безпілотників або погану підготовку позицій до оборони, навіть якщо іноді є недоліки.

"Позиції готуються, це точно. Але питання треба ставити трохи по-іншому. У психоемоційному форматі, в єдності людей. Нам потрібен цей акцент – єдність між військовими і цивільним населенням, що далеко від війни".

Солдати на передовій часто запитують, чому вся економіка не повністю спрямована на війну, і чому деякі муніципалітети все ще будують дитячі майданчики або дороги. Хоча Україна виділила майже весь свій національний бюджет, або 21,6% ВВП, на оборону, багато хто вважає, що цього недостатньо. Люди іноді критикують той факт, що муніципальні витрати все ще спрямовуються на місцеві (часто не нагальні) потреби, і що рішення про виділення муніципальних коштів на війну приймається на місцях.

"Ми всі вивчали історію. У воєнний час економіка змінюється. Економічні пріоритети переорієнтовуються на військові потреби. Всі зосереджуються на порятунок країни. У нас таке враження, що частина суспільства каже: "Ви там воюєте, а ми тут створюємо підприємства".

Андрій каже, що його настрій часто залежить від того, з ким він спілкується. Одного дня це волонтери, які щойно привезли машину чи іншу допомогу для його компанії. Іншого дня він бачить в Інтернеті, що деякі чоловіки з його села звільнилися з роботи, щоб уникнути мобілізації.

Однак, з іншого боку, він вірить, що участь у війні, незважаючи на всі труднощі, перетворить багатьох людей на військових професіоналів, з абсолютно новим набором навичок. І ці навички залишаться з ними – на користь. Коли люди змушені жити в постійному стресі, вони починають розуміти, що боятися нічого. Це може призвести до особистісного зростання – саме завдяки суворим вимогам війни. Їхні лідерські та управлінські здібності будуть значно посилені.

Ці люди можуть допомогти повернути країну до нормального життя, активно сприяючи розвитку української економіки. Вони будуть мотивовані використовувати свої навички для досягнення успіху – можливо, започаткувати власний бізнес, розширити сферу послуг або навіть піти на державну службу.

Він, як і багато інших в Україні, не плекає ілюзій, що після перемоги у війні настане нова епоха без викликів – на жаль, може виникнути нова війна, навіть з тим самим ворогом. Росіяни нападали на Україну в минулому, протягом століть – чи то за царату, чи то за Радянського Союзу, чи то за режиму Путіна. Поки що немає передумов для швидкої демократизації чи розпаду Росії. Саме тому більшість на фронті вважає, що навіть після того, як Україна звільнить всі землі, небезпека зі сходу все ще може зберігатися. А отже, армія, її боєготовність та сила залишатимуться головною гарантією безпеки на довгі роки.