Карма бандерівщини – проблема (і трагедія) глорифікації Степана Бандери

Одразу сформулюю максимально точно. Чи вважаю я, що Степан Бандера заслуговує на місце в українському національному пантеоні? Відповідь однозначна – так. Чи заслуговує він на якесь монопольне чи ексклюзивне місце в цьому пантеоні? Відповідь не менш однозначна – ні, пише у своєму дописі на Фейсбук відомий правник, засновник Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова Геннадій Друзенко.

А тепер по суті. Трагедія України в тому, що ми досі думаємо по-радянськи чи, якщо завгодно, по-російськи. Хоча викладаємо це все українською. Тому в нас той самий брак почуття міри, нехіть до багатогранності та складності життя і пристрасть до (псевдо)месій, які «врятують Україну». Бо як геніально сформулював колись Святослав Шевчук, «Єдині дієві ліки на “русскій мір” – це розбудова українського світу». Українського не лише за формою, а й по суті.

Проблема (і трагедія) глорифікації Бандери в тому, що по своїй суті він був тоталітарною людиною. І в цьому – кров від крові та плоть від плоті своїх заклятих ворогів. І тому так просто перейменувати вулиці та площі Леніна на вулиці та майдани Бандери. Бо не даремно ж Митрополит Андрей Шептицький, справжній український велетень духу міжвоєнної доби, називав Степана Андрійовича "провідником українських терористів".

Щойно з пантеону українських героїв зникають ідейні опоненти Бандери – той самий митрополит Андрей, філософ та публіцист Микола Шлемкевич, автор блискучого есею «Галичанство», засновник УПА Тарас Бульба-Боровець, Іван Багряний, але також і Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Довженко, Сидір Ковпак тощо – ми потрапляємо в пастку радикалізму і ризикуємо героїчно програти боротьбу за Україну, як її свого часу програли совєтам ОУН-УПА. Бо радикалізм та максималізм є виправданою стратегією щодо самого себе. Ми абсолютно слушно захоплюємось незламністю Шухевича чи «житієм» (за слушним формулюванням його сина) Василя Стуса. Людина має право ставити собі найвищу планку і не йти на жодні компроміси. Але щойно ми застосовуємо такий радикальний підхід до політичної спільноти, яку зазвичай називають “нацією”, ми приречені впасти у спокусу тоталітаризму.

Якщо ми не хочемо будувати Україну за образом і подобою тих, від спадщини яких так відчайдушно хочемо звільнитись, глорифікація та культ Бандери – це хибний шлях. Україні аби вижити конче потрібно рівнятися на політичного реаліста та майстра геополітичного компромісу Маннергейма, а не безкомпромісного ідеаліста Бандеру. Бо не розрахувавши свої сили, практикуючи так любий серцю Степана Андрійовича fait accompli (доконаний факт), ми ризикуємо знову залишити нащадкам міф про героїчну та трагічну боротьбу за українську державність замість власне держави.

Я вірю, що наша мета – за будь-яку ціну зберегти українську державу, а не героїчно загинути в боротьбі за неї. А тому час шукати порад у інших велетнів українського пантеону. Дякувати Богу, їх не бракує…