Я певна, що дружина нашого Українського Президента, Віктора Андрійовича Ющенка, є свідомим лакмусовим показником його незаплямованої честі, є твердженням криштальної проби на політичному і загальнолюдському авторитеті свого чоловіка, Посвідченням Совісті.
Мурманськ – місто, яке призначене дарувати зустрічи. Тут все спонукає до спілкування . порівняння і осмислення. Перш за все, це обумовлено великим відстанням, суворістю кліматичних умов, морською романтикою(?) і картанням себе за те, що я чомусь не вдома, не в Україні…
Відтак, завжди буває радісно, коли в телефонній трубці озветься знайома, або й зовсім незнайома людина, яка щойно приїхала з України.
Так сталося і на цей раз. Дві жіночки з Донеччини, що приїхали на гостину в наше далеке місто за Полярним колом, висловлювали бажання побувати в українській Громаді, поспілкуватись,- одним словом на власні очі побачити, як гуртуються українці в Заполярному Мурманську.
Знайомство відбулося на черговій репетиції хору, і все здавалося б було добре, однак я патрувала себе на думці, що не дуже хочу говорити з нашими гостями про останні події в Україні. Проте розмова сама собою склалася саме в цьому болючому регістрі, в цій, до сколотин набитій скузами площині, - про минулі вибори в Україні і про новообраного Президента.
Я не помилялась, я дійсно почула все те, що мене виводе з певної рівноваги і я потрапляю в ситуацію, коли мені стає дуже тяжко віднайти шлях навіть до самого гнучкого компромісу з співрозмовником. І марна справа вишукувати в собі навіть саме мале бажання виправдувати таких людей тільки з огляду на те,що вони начебто жили в політично-інформаційній ізоляції від центру України. Бо тоді навертається питання, а як же ми, українці всіх світових далечінь? Де шукати нам тієї поінформованості? Відповідь постає, хоч і не дуже прозора, але досить наявна – обмежена національно-духовна резервація виникає в тих душах, де немає місця для Великої Правди про свою Батьківщину.
Вони хибно вірили в те, про що говорили. А говорили вони напружено-гнівно про те, що Віктор Андрійович Ющенко скоро позакриває всі шахти Донбасу, що тепер на них чекає тяжке безробіття і.т.і. Про те, що то висліди ганебної агітки, геть, і слухати не хотіли. Тяжко переймалися і жалкували об тім, що Москва “празєвала” Януковича і тепер не буде подвійного громадянства з Росією. Найбільша ж доля скаргування, ба, навіть злосливого роздратування, припадала на той факт, що дружина Президента американка. В мить нажбурили дикунськими плітками і в адресу Президента і його дружини. Отут і урвався мені терпець! Та дай, кажу, Боже, аби донбасівці хоч напівтрошки спромоглися стати такими українцями, як ті американські українці. “Нікагда і нєзашто!!!”, - з лютістю в голосі аж підскочили мої аппоненти. “Гублю себе, коли служу рабам” -пригадала я вислів величавої Ліни Костенко і відійшла від гріха подалі.
1999 рік. Мене шанобливо і доброзичливо приймають українці Америки. По приїзді до Мурманська я ще довго і зворушливо буду розповідати всім, які там справжнющі українці. В кожній українській родині - обовязково хатній український міні-музей. Є музеї і справжні -великі... Українське радіо і “Рідна школа” для дітей. В українських церквах, а їх по всій Америці незлічимо, служба Божа правиться українською мовою. Повсюди щиросердя і доброзичливісь, хоча я для переважної більшості з них “східнячка” під кожним оглядом. Проте, визначалось і таке, чого неможливо було не помітити-американські українці (за винятком останньої новоприбулої хвилі) пильні, обережні і їх не піддурить жоден, хто улесливо сіється в “українці”. Пустопорожнє псевдоукраїнство вони помітять водночас, бо і самі “мічені”…- тяжким досвідом, сталінськими катівнями і великою любов’ю до України. Таку велетенську любов до свого Праукраїнського Древа прищепили вони з мовою, піснями, танцями, самим способом суто - українського життя і своїм дітям. І не зраджують їхні нащадки, народжені на чужині, тієї пам’яті, того шанобливого пошанівку до прабатьківської землі, яку мали змогу побачити лише тоді, коли Україна зголосилася до Незалежності і стала вільною Державою. Вони все прочитали і розпитали у батьків про таку далеку, але рідну і омріяну Україну і добре розуміються на будь якому українському питанні.
То невже б спадкоємиця спавжніх українців - патріотів, пані Катерина Чумаченко, та й споглянула б на ворога України?! Невже людина, якій с пупочку прищеплено любити Україну, її мову, культуру, заповідано знати історію землі своїх батьків зневажила б свій рід знайомством з пустоцвітом? Чи може вона там голодна була в тій Америці, чи боса?! Чи може Віктор Андрійович, бувши представником опозиції зірки з неба злущував? Отже, ні… Пані Катерина добре розуміла, що спізнавшись з “катакомбним” українським лідером чекають на неї нервові напруги і всілякі небезпеки. І тільки скудуваті мисленням, розумово-неблагополучні люди можуть припускати, що жінка, яка вирісла в оточенні справжніх українських патріотів могла б зв’язати своє життя з чоловіком забрудненої антиукраїнської вдачі, з псевдоукраїнцем. Та вона б плювка б в його бік пошкодувала б, а не те щоб стати з ним до пари!, якби то було так.
Отже, я певна, що дружина нашого Українського Президента, Віктора Андрійовича Ющенка, є свідомим лакмусовим показником його незаплямованої честі, є твердженням криштальної проби на політичному і загальнолюдському авторитеті свого чоловіка, Посвідченням Совісті.
Зрештою, все доводиться на переконливому порівнянні… Та й аби ж то не було з ким порівнювати… Хіба не траплялось нам усім спостерігати, наших “спільних знайомих” (читай політиків) з їхніми, висловлюючись мовою класика “задрипанками”, що й розписатись українською не второпають?..
Відтак, я тут на краєчку Світу, далеко від центральної України, як зрештою і від рідної Донеччини, цілком вдовольняючись “політично-інформаційною ізоляцією” пишаюся і тішуся з того, що перша пані Української держави – є переконливим знаком якості для народного українського обранця – Віктора Андрійовича Ющенка!
Лебідь – це справжня назва державного герба України. Найважливіше, що це символ ельфійської трансформації. Символ-магніт. Магічний символ української ультранації!
Знак якості для Президента
Світ:
Відтак, завжди буває радісно, коли в телефонній трубці озветься знайома, або й зовсім незнайома людина, яка щойно приїхала з України.
Так сталося і на цей раз. Дві жіночки з Донеччини, що приїхали на гостину в наше далеке місто за Полярним колом, висловлювали бажання побувати в українській Громаді, поспілкуватись,- одним словом на власні очі побачити, як гуртуються українці в Заполярному Мурманську.
Знайомство відбулося на черговій репетиції хору, і все здавалося б було добре, однак я патрувала себе на думці, що не дуже хочу говорити з нашими гостями про останні події в Україні. Проте розмова сама собою склалася саме в цьому болючому регістрі, в цій, до сколотин набитій скузами площині, - про минулі вибори в Україні і про новообраного Президента.
Я не помилялась, я дійсно почула все те, що мене виводе з певної рівноваги і я потрапляю в ситуацію, коли мені стає дуже тяжко віднайти шлях навіть до самого гнучкого компромісу з співрозмовником. І марна справа вишукувати в собі навіть саме мале бажання виправдувати таких людей тільки з огляду на те,що вони начебто жили в політично-інформаційній ізоляції від центру України. Бо тоді навертається питання, а як же ми, українці всіх світових далечінь? Де шукати нам тієї поінформованості? Відповідь постає, хоч і не дуже прозора, але досить наявна – обмежена національно-духовна резервація виникає в тих душах, де немає місця для Великої Правди про свою Батьківщину.
Вони хибно вірили в те, про що говорили. А говорили вони напружено-гнівно про те, що Віктор Андрійович Ющенко скоро позакриває всі шахти Донбасу, що тепер на них чекає тяжке безробіття і.т.і. Про те, що то висліди ганебної агітки, геть, і слухати не хотіли. Тяжко переймалися і жалкували об тім, що Москва “празєвала” Януковича і тепер не буде подвійного громадянства з Росією. Найбільша ж доля скаргування, ба, навіть злосливого роздратування, припадала на той факт, що дружина Президента американка. В мить нажбурили дикунськими плітками і в адресу Президента і його дружини. Отут і урвався мені терпець! Та дай, кажу, Боже, аби донбасівці хоч напівтрошки спромоглися стати такими українцями, як ті американські українці. “Нікагда і нєзашто!!!”, - з лютістю в голосі аж підскочили мої аппоненти. “Гублю себе, коли служу рабам” -пригадала я вислів величавої Ліни Костенко і відійшла від гріха подалі.
1999 рік. Мене шанобливо і доброзичливо приймають українці Америки. По приїзді до Мурманська я ще довго і зворушливо буду розповідати всім, які там справжнющі українці. В кожній українській родині - обовязково хатній український міні-музей. Є музеї і справжні -великі... Українське радіо і “Рідна школа” для дітей. В українських церквах, а їх по всій Америці незлічимо, служба Божа правиться українською мовою. Повсюди щиросердя і доброзичливісь, хоча я для переважної більшості з них “східнячка” під кожним оглядом. Проте, визначалось і таке, чого неможливо було не помітити-американські українці (за винятком останньої новоприбулої хвилі) пильні, обережні і їх не піддурить жоден, хто улесливо сіється в “українці”. Пустопорожнє псевдоукраїнство вони помітять водночас, бо і самі “мічені”…- тяжким досвідом, сталінськими катівнями і великою любов’ю до України. Таку велетенську любов до свого Праукраїнського Древа прищепили вони з мовою, піснями, танцями, самим способом суто - українського життя і своїм дітям. І не зраджують їхні нащадки, народжені на чужині, тієї пам’яті, того шанобливого пошанівку до прабатьківської землі, яку мали змогу побачити лише тоді, коли Україна зголосилася до Незалежності і стала вільною Державою. Вони все прочитали і розпитали у батьків про таку далеку, але рідну і омріяну Україну і добре розуміються на будь якому українському питанні.
То невже б спадкоємиця спавжніх українців - патріотів, пані Катерина Чумаченко, та й споглянула б на ворога України?! Невже людина, якій с пупочку прищеплено любити Україну, її мову, культуру, заповідано знати історію землі своїх батьків зневажила б свій рід знайомством з пустоцвітом? Чи може вона там голодна була в тій Америці, чи боса?! Чи може Віктор Андрійович, бувши представником опозиції зірки з неба злущував? Отже, ні… Пані Катерина добре розуміла, що спізнавшись з “катакомбним” українським лідером чекають на неї нервові напруги і всілякі небезпеки. І тільки скудуваті мисленням, розумово-неблагополучні люди можуть припускати, що жінка, яка вирісла в оточенні справжніх українських патріотів могла б зв’язати своє життя з чоловіком забрудненої антиукраїнської вдачі, з псевдоукраїнцем. Та вона б плювка б в його бік пошкодувала б, а не те щоб стати з ним до пари!, якби то було так.
Отже, я певна, що дружина нашого Українського Президента, Віктора Андрійовича Ющенка, є свідомим лакмусовим показником його незаплямованої честі, є твердженням криштальної проби на політичному і загальнолюдському авторитеті свого чоловіка, Посвідченням Совісті.
Зрештою, все доводиться на переконливому порівнянні… Та й аби ж то не було з ким порівнювати… Хіба не траплялось нам усім спостерігати, наших “спільних знайомих” (читай політиків) з їхніми, висловлюючись мовою класика “задрипанками”, що й розписатись українською не второпають?..
Відтак, я тут на краєчку Світу, далеко від центральної України, як зрештою і від рідної Донеччини, цілком вдовольняючись “політично-інформаційною ізоляцією” пишаюся і тішуся з того, що перша пані Української держави – є переконливим знаком якості для народного українського обранця – Віктора Андрійовича Ющенка!
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА, м. Мурманськ
----------------------------------------------------
В тему:
За крок до переможної сурми
Українці Мурманська разом зі всім народом Батьківщини
Жнива родинної пам’яти
Харків і Харків’яни в Мурманську
Короваї, що об’єднують націю
Зверніть увагу
Ельфи Ісуса Хреста та їх символіка на гербі української ультранації (аудіо)