Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Дмитро Різниченко: "Хтось скоро умиється кров'ю"

Війна на Сході – вона як Майдан. По-перше, чим далі від неї, тим більше чуток, політики і страху; істерики в окопах значно менше, ніж на будь-якому столичному мітингу. Другий висновок: люди забагато приділяють уваги високій кабінетній політиці, чомусь думають, що на переговорах і в телефонних дзвінках між міністрами та президентами багато чого вирішується. 

Насправді перебіг війни більше залежить від комбатів, ротних і взводних. Третій висновок: війна  це закуліcся суспільства, там люди постають такими, як є, без всяких громадських гальм. Побачивши війну, вже неможливо, як раніше, дивитися навіть на відпочиваючих людей у кафе, вважає відомий блогер, журналіст, публіцист і громадський діяч Дмитро Різниченко. Він сьогодні – доброволець батальйону "Донбас". Брав участь у боях під Іловайськом, отримав поранення. Говоримо про війну, політику, про що і як буде з Україною. З ним розмовляв Іван Красник.

 Ти бачив війну зсередини. Що тебе обнадіяло, а що розчарувало?

На війні найкращі якості людини піддаються найбільшому випробуванню– загрозою життю. Тому щедрість, доброта, справедливість, хоробрість, пронесені крізь неї, – величезна і рідкісна коштовність. Зате найгірші якості – жадібність, страх, підлість і т. д. – на війні не мають жодних перешкод і проявляються вільно, підкреслено, адже в руках автомат, а над людиною – жодної влади, жодного обмеження. У твоїй волі відібрати все, навіть життя: в таких умовах найгірше лізе з людей лютою силою.

Найбільше там обнадіяло, що люди, яких я в учебці навіть не розглядав як потенційних солдатів, несподівано виявилися хоробрими, сильними, витривалими. Найбільше розчарувало, що інші люди, які з першого погляду здавалися такими гідними, під впливом страху і жадоби поводили себе несподівано огидно.

– Тобі цей досвід додав милосердя чи, навпаки, жорстокості?

Лише трошки кращого розуміння людей.

– Коли війна закінчиться... а, до речі, як ти думаєш, надовго це все?

Дуже надовго. Воно почалося не в цьому році, а набагато-багато раніше. І закінчиться не зараз, а тоді, коли ми увійдемо в Москву. Московська пропаганда роками готувала населення до війни з нами. Ми бачили це, але були сліпі і не вірили. Ми намагалися підтримувати діалог та щось пояснювати (багато хто і досі пробує це робити). Але факт – протиріччя, які викликали цю війну, значно масштабніші, і створенням "псевдоросії" на Луганщині вони не знімаються. Коли на Хрещатику впав пам'ятник Леніну, тріснула ціла стара епоха. Нова ще не настала. І поки нове не запанує остаточно і безповоротно – війна триватиме.

 Думаєш, ми здатні перемогти і увійти у Московію, адже нам протистоїть одна з найпотужніших армій світу? Чи насправді це пропагандистський міф? Як воюють москалі?

Я не знаю, хто з нас воює якісніше. Зрештою, це майже громадянська війна– ми говоримо однією мовою, користуємося однаковою зброєю, навіть однострої у нас однакові. Але ми увійдемо в Москву, хоч їх і втричі більше. Бо ми воюємо тим, що нам дозволило перемогти на Майдані, – надією, вірою, відчаєм. А вони воюють страхом, бо відчувають: той подзвін, який залунав над Києвом минулої зими, – це похоронний подзвін по їхній імперії. Вони бачать у нашій революції напад американців, підлість європейців, хитрощі жидів – таким чином вони просто у зрозумілій для себе формі пояснюють те, що вони вгледіли у вогнях київських барикад. А тим часом у цих вогнях було видно геть просту річ, яку ми можемо назвати без всяких евфемізмів – смерть червоній московській імперії. Ми переможемо, бо за нами нове. Ми – майбутнє, а вони – минуле. Тому ми дійдемо до Москви.

– Іловайськ, ти повернувся звідти. Страшно було?

Мене поранили і вивезли звідти раніше, ніж почалося найстрашніше. Якраз за день до того, як московити остаточно перейшли кордон. Тому найстрашнішого я не бачив. Але, тим не менш, страшно не було. Вірніше, було тільки в певні моменти – коли прокидаєшся самотньо десь у ямі, нервово шукаєш під рукою автомат, згадуєш, у яку люту реальність прокинувся. Тоді страшно. Але коли бачиш поряд побратимів – не страшно. Дивовижний ефект. Досить того, аби поруч був командир і побратими, – і ніякої тривоги. Все нормально, навіть коли повітря гримить від вибухів. Навіть коли дивишся у карту і розумієш, у якій дупі знаходишся – між сепаратистами і російським кордоном, навіть тоді чомусь не страшно. Звичайно, перед бойовими виїздами мандраж б'є, але з часом звикаєш і попускає. Кажу ж, там страху менше, ніж в Києві. І це не в мене одного так.

– Я от думаю, як тебе спитати таке... В літературі і кіно часто досліджують той поріг, який переступає людина, яка вперше вбиває собі подібну, і це описується як шоковий стан. Ти переживав там шокові стани? Через що саме?

...Шоковий стан я пережив лише в Києві, коли гинув мій батальйон, а я нічим не міг зарадити. А на фронті шокового стану не пам'ятаю. Майдан загартував.

– Як би ти прокоментував похід польових командирів у Верховну Раду? Як правило, влада– як той молох, що пожирає і перетравлює в результаті й найкращих. Де, на твою думку, гарантії, що вони не скурвляться?

Польові командири вважають, що, маючи офіційний статус і декларовану народну підтримку, вони матимуть більші можливості для боротьби і більшу незалежність від міністерств. А я виніс з війни розуміння, що незалежність дає лише зброя і побратими поруч, і більше нічого. Як казав Мао, "гвинтівка народжує владу", а зовсім не посвідчення і не гроші.

– Наскільки картинка в медіа відрізняється від реальної? І в чому полягають основні відмінності?

В медіа не потрапляють армійські будні. Більшість же часу солдати валяються у казармі або стирчать на постах і чекають наказу.

– Армія і добровольчі батальйони. Зараз відчувається певне протистояння між спікерами цих структур. В чому причина?

Напруги між добровольчими батальйонами і кадровою армією там, на місці, я не побачив. На особистому рівні, якщо вже здолати зрозумілу незручність першого знайомства, з армійцями можна цікаво поговорити. Вони ж, у більшості, теж добровольці, теж самі зголосилися служити на Сході. До того ж, при багатьох армійських бригадах є добровольчі загони територіальної оборони. Одним таким, пам'ятаю, керував старий друг мого командира (вони разом колись у 25-ій бригаді служили). І на цій давній дружбі непогана співпраця налагодилася між гранатометниками "Донбасу" і армійцями. З них – розвідка, з наших – вогнева робота. Виходило ефективно.

– Як тобі наше керівництво АТО?

Знаєш, я до кінця прохопився комфортною солдатчиною – "хай кінь думає, у нього голова велика". Це якщо загалом. Якщо конкретно, мене дуже цікавить, чого було більше в оточенні Іловайська – злонамірів, недалекоглядності чи бажання потрафити масовому телеглядачу, який вимагав все нових і нових захоплених міст, вимагав "перекрити кордон", хоча кордону вже давно, фактично, не було. Коли нас тільки перевели під Іловайськ і ми готувалися до його штурму, вже тоді артилеристи із 51-ї бригади мені розповідали, що зі сторони Амвросіївки, з-за московського кордону, в Україну мотаються російські бронегрупи, наче у власний сортир. Звідти постійно гатила артилерія. Чому у таких умовах не було прораховано, що росіяни рано чи пізно перейдуть кордон? Дурість, невіра – як радянський штаб не вірив у атаку нацистів в 41-му році? Зрада? Політичне небажання знизити темп наступу, щоб не злити електорат? Не знаю. Але хотів би знати.

– Перебування на війні міняє людину назавжди. По закінченні може виникнути проблема, коли на вулиці міст повернуться солдати, багато з яких можуть бути не зовсім адекватними до мирного життя. Як ти бачиш вирішення цієї проблеми?

Я особисто не бачу проблеми у тому, що у міста повернуться люди з війни. На відміну від Росії, їм тут є що робити. Пам'ятаєте фільм "Брат-1"? Там ліричний герой Даніла повертається у столицю, в якій до нього нікому не було діла. Навпаки – вся внутрішня політика Росії (як і зараз) була направлена на стирання самого факту війни та її ветеранів. В Україні навпаки – країна своїх солдатів вітає, щиро про них турбується і чекає. Підкреслюю – країна, а не держава. Про державу окрема мова.

Ми відрізняємося тим, що у нас недавно була революція. По суті, фронт – це ніби продовження Майдану, лише принципова боротьба точиться не на двох вулицях, а в одному провінційному регіоні. Майдан – це початок великих перетворень, а у перетвореній державі знайдеться місце тим, хто ще вчора не знав, як у цій країні вижити і не померти з безвиході. Тому, якщо наша країна знайде сили поставити перед собою велику мету, у ній будуть потрібні люди із бойовим досвідом.

– Після прийняття вчорашнього закону про особливий статус Донбасу виникло аж надто багато запитань... Яка твоя реакція як солдата?

Ніякої реакції. Яка може бути реакція на порожній тимчасовий папірець? На тому шматку території один біс немає української влади, тож яка різниця, як українська влада потрактує його статус у далекому Києві? З таким же успіхом українська влада могла подарувати Донбас хоч пінгвінам в Антарктиді – на реальне життя цієї території це рішення ніяк не вплине. Правда, дехто на гівно сходить, що тепер "клята Луганда" буде фінансуватися з українського бюджету, ой, леле, даунбаси за наші гроші жируватимуть. А я от, наприклад, не уявляю, як це фінансування буде відбуватися – броньовані машини "Ощадбанку" під'їжджатимуть до найближчих блокпостів московитів, де стирчать алкоголіки чергового донецького атамана, там перевантажуватимуть мішки з грошима у їх багажники і їхатимуть назад, у Київ? Чи як? Чи вони гадають, сепаратисти дозволять працювати українським державним установам, яким потрібне фінансування? Чи, може, над тими установами дадуть повісити жовто-блакитний прапор? Коротше, порожня істерика на рівному місці – от що я думаю про "особливий статус Донбасу".

– Незабаром у нас прийде нова хвиля депутатів. Вже видно загрозу повернення одіозних регіоналів. Як ти думаєш, наскільки реальний варіант політичного тероризму в нашій країні, коли так звану п’яту колону будуть потихеньку нищити, якщо не буде діяти закон люстрації?

Політичний терор – зброя розчарованих. Він ніколи не приводить до декларованої мети – не розбурхує суспільство, не призводить до системних змін у державі, навпаки – у відповідь на нього лише закручуються гайки, а революційні сили скочуються в маргінес, бо перелякана народна маса відсахується від страшних повстанців і починається тулитися до міліції. Але, тим не менш, терор все одно відбувається: коли борці, перепробувавши всі легальні методи впливу, розуміють, що не можуть подіяти на ворогів інакше, як прямою дією. Терор – зброя відчаю, а відчай в Україні наступить скоро. Скоро з першої новітньої російсько-української війни почнуть повертатися хлопці, і в тилу на білбордах вони будуть бачити морди, винні у смерті їхніх побратимів. Передрікаю – хтось скоро умиється кров'ю.

– Що далі? Твої прогнози як журналіста і людини, яка на війні?

Тимчасовий уряд, який прийшов до влади після революції, буде і надалі демонструвати свою неспроможність щось вирішити – ані перемогти у війні, ані очистити держапарат від зрадників, регіоналів та московських агентів. Його слово і діло будуть між собою конфліктувати, як дух і плоть благочестивого християнина. І це зовсім не тому, що тимчасовий уряд у нас складається зі зрадників і нікчем, а тому що в офіційного уряду нема (і не передбачається) жодних реальних механізмів для самоочищення і перемоги. Під механізмами я маю на увазі не якісь абстрактні важелі і шестерні, а цілком конкретні озброєні підрозділи спецслужб, які будуть витягати з ліжок регіоналів та везти у чорних воронках до цюпи.

Всі нинішні українські спецпідрозділи – це все ті ж мусора, які чудово служили при Януковичу і які із задоволенням почали знищувати патріотів при тимчасовому уряді (згадайте лише вбивство Сашка Білого). Єдині силові структури, які були сформовані з активістів Майдану, – це добровольчі батальйони. Але тимчасовий уряд ясно показує, що він терпить добровольчі батальйони лише вимушено, і при першій-ліпшій нагоді спробує їх знищити. Це нормально – добровольці ніколи не приховували, що хочуть повернутися у Київ і влаштувати там дійсно народну люстрацію, щоб жодного ліхтаря незайнятого не залишилося. Ненависть до добровольців – це жага тимчасового уряду до самозбереження.

З усього вищеназваного випливає, що революція буде тривати, все розвиватиметься за єдиним з можливих сценаріїв – за силовим. ...І зрештою, наші танки в'їдуть у Москву, і ми переможемо. Такий мій прогноз.

 

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Андрій Ясун.
0
Ще не підтримано

Чим більше московити називатимуть нас братами, тим більше з цього треба сміятися. І все, що вони з собою приносили, не йшло нам на користь. В більшості вони забирали все найцінніше.

Чи пан Різниченко не бажає бути постійним блоґером (важко привикнути до цього слова), фронтовим дописувачем у НО?

Si vis pacem, para bellum

Коментарі

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Знає чоловік, що говорить!

Зображення користувача Творимир Здобудьволя.
0
Ще не підтримано

Проникливо і виважено. От тільки щодо наших танків в Москві не вірю, принаймі найближчі роки, бо українці занадто добрі і довірливі.

Немає релігії понад істину

Зображення користувача Арсен Дубовик.
0
Ще не підтримано

Вчора в новинах (побачив випадково, бо телевізор не дивлюся ;) ) почув (Ха-ха-ха! :) ), що путін знову вже називає українців братами ))))))))))).
Ото як уб'є "їжака голою с...ою" ("Лист запорожців турецькому султану"), тільки тоді ми ще розглянемо таку заявку!

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)

Зображення користувача Андрій Ясун.
0
Ще не підтримано

Чим більше московити називатимуть нас братами, тим більше з цього треба сміятися. І все, що вони з собою приносили, не йшло нам на користь. В більшості вони забирали все найцінніше.

Чи пан Різниченко не бажає бути постійним блоґером (важко привикнути до цього слова), фронтовим дописувачем у НО?

Si vis pacem, para bellum