Україна на шляху регіонального лідерства: від "Східного Ланкастера" до Міжмор’я

Для більшості країн Центральної та Східної Європи такою беззаперечною гарантією є членство в Організації Північноатлантичного Договору. Варшавський саміт НАТО в липні 2016 року дасть чітку відповідь, чи здатні країни Альянсу досягти консенсусу в питаннях, які мають життєво важливе значення для існування самої організації. Чи пристануть західні союзники на вимоги східних країн-членів збільшити військову присутність США та вжити невідкладних заходів для запобігання агресії Росії в країнах Балтійсько-Чорноморського регіону? Сьогодні НАТО потрібні єднання та рішучість, інакше будь-які прояви слабкості з боку Альянсу будуть використані Москвою для збільшення тиску.

Натомість Україна, хоча й стане важливою темою саміту, не може розраховувати на колективні гарантії безпеки, оскільки не є членом НАТО. Світ змінюється швидко, тож наявність багатьох асиметричних загроз, зокрема проблеми міграції та тероризму в Європі, можуть у перспективі витіснити українське питання на другий план. Тому Україна, традиційно покладаючись на зміцнення партнерства з Альянсом, обов’язково повинна мати «план Б». У новому постліберальному світі, який швидко прямує до ідеалів гоббсівського «Левіафана», дедалі більшого змісту набуває дуже реалістична і проста логіка, що вимірює безпеку силою – «кількістю танків». Європа дуже болісно сприймає цей перехід від ліберальних цінностей, максимізованих в інституціях Європейського Союзу, до засад реальної політики, яку в Європі насаджує Росія.

Москва від початку 2000-х років послідовно випробовує реакцію міжнародного співтовариства шляхом порушення відповідних «червоних ліній». Відсутність симетричної реакції зумовлювала черговий прояв її агресивної поведінки. Хронологічно це виглядало так.

У 2003 році була Тузла – маленький локальний конфлікт з Україною; у 2007 році – Мюнхенська промова Володимира Путіна, призупинення Російською Федерацією чинності Договору про звичайні збройні сили в Європі; в 2008 році – відмова Україні та Грузії в наданні Плану дій щодо членства на Бухарестському саміті НАТО, серпнева війна проти Грузії, після якої розпочинається масштабне переозброєння російської армії; в 2014 році – анексія Криму та гібридна агресія на Донбасі; в 2015 році – військова інтервенція в Сирії на підтримку режиму Асада. Оскільки путінський режим досі не отримав гідної відповіді від Європи, де сьогодні навіть говорять про можливість зняття санкцій з Росії внаслідок виконання Мінських домовленостей (анексований Крим багато хто з наших європейських «партнерів» уже «проковтнув»), у досяжному майбутньому з’являться нові «червоні лінії», порушені агресором.

Який регіон наступний – Центральна Азія, Південний Кавказ, Балкани, Арктика, Скандинавія чи Балтійські країни? Україна, знаходячись на передовій подібних геополітичних зрушень, повинна зайняти своє місце в авангарді змін конфігурації системи міжнародної безпеки, покликаної стримати Росію. Змін, спрямованих на реальне розуміння рівня та природи загрози. Що може запропонувати Україна?

Для початку українському керівництву треба зрозуміти, що в майбутньому жорсткому світі реалістів-консерваторів єдиною справді вагомою цінністю будуть прагматичні інтереси національних країн (або їх блоків, об’єднаних за географічним критерієм чи спільною загрозою). Відповідно, порядок денний національної безпеки України слід формувати, не узалежнюючись від волі союзників та динаміки загрози. Єдиною виключною мірою безпеки є просування власних національних інтересів, прагматичне співробітництво з сусідами та глобальними друзями. Від цих других – США, Великобританії, Канади, Австралії, Японії – ми не можемо вимагати жодних політичних гарантій – лише сприяння практичному виміру безпеки через надання допомоги військовим (нелетальна зброя, тренування тощо). Проте, якщо американські політики вирішать розміщувати своїх військових ближче до кордонів Росії, як цього вимагають східні члени Альянсу (Польща, Литва, Естонія), Київ має принципово підтримати такі ініціативи. Загалом, інтереси наших сусідів в умовах загрози війни повинні стати нашими орієнтирами. Саме з сусідами Україна має в першу чергу співпрацювати в межах розробки нових гарантій безпеки.

Україна має відмовитись від реактивних заходів (на кшталт налагодження союзу з Туреччиною після інциденту з російським винищувачем) й формувати нову конфігурацію регіонального безпекового клімату. Тут проглядаються два шляхи. Перший полягає в укладанні двостороннього оборонного документу (та його піару) на кшталт Ланкастерської угоди між Великобританією та Францією 2010 року, яка не надаватиме безпекових преференцій та виняткових гарантій сторонам-підписантам (з огляду на колективні гарантії безпеки країн-партнерів, які водночас є членами НАТО), але сприятиме інтенсифікації практичного виміру співробітництва, зокрема горизонтальних зв’язків між військовими, оборонними підприємствами, окремими підрозділами збройних сил (наприклад, ВПС, сили спеціального призначення високої оперативної спроможності). Фундаментальна рамкова угода матиме величезне значення для України – передусім моральне. Це не номінальний Будапештський меморандум, який окреслив необов’язкові запевнення (assurances) замість обов’язкових гарантій (guarantees), що згодом дало можливість Росії підірвати систему міжнародного права. Натомість «Східний Ланкастер» між, наприклад, Польщею та Україною – реальний прояв сильної спільної позиції провідних регіональних акторів на тлі небезпеки. Іншим партнером може стати Туреччина. Єдина умова будь-якого партнерства на цьому чутливому напрямку – рівний статус учасників та практичність (індикативність) втілення результатів такого партнерства.

Другий шлях більш тернистий. Це створення регіональних та субрегіональних блоків, починаючи із переформатування роботи існуючих регіональних організацій на кшталт Вишеградської групи чи ГУАМ з метою їх сек’юретизації та використання як безпекових форумів, і закінчуючи політико-економічним проектом «Міжмор’я» із залученням великої кількості акторів в Адріатично-Балтійсько-Чорноморському регіоні (з перспективною проекцією на Каспій). Реалізація таких планів вимагає чіткого сценарію поведінки, який рівною мірою розділяють усі країни, залучені до подібної багатосторонньої співпраці. Регіональна ліга, своєрідна Мала Антанта, могла б стати чудовим прикладом єднання країн регіону заради спільної політичної мети – недопущення розповсюдження агресивної поведінки Росії. Найбільша проблема для імплементації цього проекту полягає в гетерогенності акторів, сильних політичних впливах Росії всередині багатьох країн, відсутності сталих безпекових гарантій (оскільки не всі країни є членами Альянсу). Безумовно, подібний багатосторонній формат зможе існувати лише за повноцінної його підтримки з боку США та інших впливових західних гравців, які повною мірою усвідомлюють його функціонал та призначення.

Чимало дебатів розгортається довкола можливості отримання Україною «зброї відплати» – ракетного щита – або навіть повернення до клубу ядерних країн. Такі принципові рішення в дусі регіонального лідерства потребують окремих передумов – політичної волі керівництва держави, а також наявності подібної волі в союзників. Якщо перше є вірогідним, то друге виглядає малоймовірним. Україна ніколи не мала реноме стабільної держави – надто ж тепер, коли на нашій території триває відкритий конфлікт і є проблема окупованих територій. Загроза того, що у випадку ескалації збройного конфлікту перспективна «зброя відплати» України може потрапити до рук проросійських терористів, нівелює саму ідею імплементації подібної задумки.

Не варто переоцінювати важливість тимчасового членства України в Раді Безпеки ООН, яка давно вже втратила своє позитивне реноме. Нереформована Рада Безпеки, де постійні члени можуть заблокувати будь-яке рішення, є для України не більш ніж медійним майданчиком, через який ми можемо заявити всьому світові про свої проблеми. Так само непродуктивний (хоча й виглядає поки що безальтернативним) для Києва Мінський процес за посередництва Нормандської четвірки. Він заблокований через надто різні підходи сторін та тотальне нерозуміння ситуації, коли українські представники сидять за одним переговорним столом з терористами. Малопродуктивною виглядає й спроба «зав’язати» проблему анексованого Криму на форматі «Женева+», адже Росія, як сторона процесу, відмовляється від будь-якої конструктивної ролі. А черговий односторонній «форум осудження» на тлі бажання багатьох європейських країн торгувати з Росією не має перспективи.

Таким чином Україна сьогодні дедалі глибше усвідомлює необхідність зміни своєї зовнішньополітичної поведінки. Київ морально готовий до самостійного плавання – замість ходити у фарватері зовнішньополітичних зусиль західних країн-партнерів. При цьому більш самостійна політика не погіршить загальне ставлення західних країн-донорів до України, оскільки вони чудово розуміють, що без їх фінансової та політичної підтримки Києву загрожує крах, російська окупація та наближення Росії до кордонів Європи. Натомість своїми активними зовнішньополітичними кроками Київ продемонструє рішучість та волю брати на себе відповідальність. Питання лише в тому, чи знайдеться у нас лідер, який буде здатен запропонувати Європі сильну Україну?

Валерій Кравченко