Александр Нєвзоров: Путін і революція. Носом до носа. – Уроки історії

Пропоную до уваги  ще один текст колишнього вояка за російську імперію, який свого часу був значно відомішим  ніж сучасний Гіркін-Стрєлков.  Але на відміну від Стрєлкова, який ще палає імперським завзяттям, Алєксандр Нєвзоров давно розчарувався у спробах зберегти Російську імперію. Тому, на мій погляд, його міркування є цікавими. Наступний текст присвячено темі: Росія, Путін та революція.

Оригінал міститься на мережевому ресурсі, який зветься «Сноб». Переклад:

«Вже не менш трьох віків щонайпершою потребою Росії є революція.

Звичайно в історії цієї країни були буяння натовпів й відстріли царів. Але усі катаклізми закінчувалися простою заміною одного утисника на іншого. Змінювалася символіка та атрибутика, але принципи влади залишалися незмінними. Царі, генсеки й президенти наслідували один від одного приємне право карати або милувати мільйони. Звичайно, хтось із вінценосців писав державність аквареллю, а хтось маслом. Але суть ніколи не змінювалася.

Доброму землетрусу байдужий стиль архітектури. Він трощить готику із таким самим задоволенням, як й модерн. Він невимушено руйнує цілі країни. Революція, на жаль, не така всеїдна й всесильна. До того ж вона знає Росію на смак й добре пам’ятає, як двійко разів давилася нею й відригувала, не довівши справу до кінця. Звичайно, вона завжди тиняється поруч, вибирає мить для нового кидка.

Поки що жодній смуті не вдалося розгризти тушу темної імперії. Так, були вельми мальовничі спроби. Але справжньої революції Росія так ніколи й не пережила.

Адже революція – це не просто блювотний рефлекс країни у відповідь на самодурство й злодійство. Не гільйотини. Не вщерть заповнені трупами підвали ЧК [Надзвичайної комісії – С.М.]. Підвали та гільйотини – тільки пікантні, але не обов’язкові спеції до потрави державного перетворення.

 Революція – це безповоротні зміни принципів життя й керування. Це болючий, але необхідний акт політичної гігієни, який перетворює природу влади й народу.

Але в Росії революції так і не сталося. До речі, не зовсім зрозуміло, що саме її заблокувало.

Безглуздо підозрювати у цьому православ’я. Воно давно видохлося й перетворилося на казенну гендель-виставу. Особливо добре це помітно у порівнянні з ісламом, який регулярно демонструє ті звитяги віри, які злостивці називають «терактами». Сучасне православ’я з його виказами по 148-й виглядають на цьому тлі вельми блідо. А колись й воно виблискувало у справі релігійного тероризму, то вириваючи ніздрі, то спалюючи у зрубах цілі родини. Але вже на початку ХХ сторіччя градус віри понизився до нуля. В тім, це біда не тільки православ’я, але й християнства у цілому. Звичайно, папи й патріархи продовжують грати стару виставу, миючи й цілуючи ноги волоцюгам. Але відмітимо, що будь-яка повія й не таке цілує за значно менші гроші.

Поза підозрами й «велика російська культура». На щастя, вона на сто відсотків вторинна і є слухняною копією культури європейської. А та ніколи не заважала тріумфу революцій. Міфічна російська «самобутність» взагалі нічому перешкоджати не може. Якщо вона колись й існувала, то як безглуздий баласт була відкинута ще Петром І.

Таємну Експедицію, ІІІ Відділення, ВЧК-КГБ можна взагалі не враховувати. Вони не придатні для блокування великих політичних процесів. Проблема в тому, що формуються вони не із повних дурнів. Тому у будь якій серйозній ситуації вони першими й розбігаються.

В тім, загадка провалу усіх революцій у Росії – це тема окремого дослідження. Сьогодні ми обійдемося простою реєстрацією того факту, що політична еволюція країни не сталася.

Звичайно, без революції можна й обійтися. Але, нажаль, перепустку у майбутнє виписує саме вона. Опріч усього іншого, революція відмиває країну від зіпсутих традицій та управлінської мертвоти. Такі осідання накопичуються на будь-якій державний конструкції, а Росія – це особливо занедбаний випадок. У ХХІ сторіччя вона вступила, не спробував жодної революції за всю свою історію. Її глибинний механізм ніколи не оновлювався. Він по-давньому торохтить, генерує брехню, жах та війну.

Зрозуміло, самодержавство Путіна автоматично наслідувало й цей механізм, й вікові накопичення. Воно й не могло бути від них вільним. Той, хто бачить основне зло саме у Путіні, керується кумедними уявленнями щодо «ролі особистості в історії», й не розуміє, що «Наполеон» - це не властивості конкретного персонажу, а лише назва лотерейного квитка, який могла витягти майже будь-яка людина відповідної епохи.

Приблизно така ж сама історія й із Путіним. Він лише чергова маріонетка Росії. А за ниточки його смикають ті традиції, які не оновлювалися вже 300 років. Правління Путіна не має ані оригінальних рис, ані його особистих фантазій. Він лише запопадливо слідує стандарту російського імперського адміністрування. Усі його дії – пряме логічне продовження поведінки Росії протягом багатьох віків.

Правий той, хто стверджує, що «Путін – це Росія».

Правда, згаяна та обставина, що у слова «Росія» сила сенсів, у тому числі й відверто страхітних. Жодним чином не поєднуваних ані з поняттям «цивілізація», ані з поняттям «сучасність». Сирійські вихватки, захоплення Криму, Донбас, торжество темнобіснування, всесилля охранки, etc. – це природні й неминучі паростки, які перуть від кореневищ російського імперства. А Путін просто добрий садівник: він своєчасно живцює пагони, поливає й витравлює тлю. Той, хто захоплюється Росією, зобов’язаний захоплюватися й Путіним.

Зрозуміло, на світло знов витягли упалого російського бога. Що не дивно. Адже мозок чекіста – легка здобич для попів. Проте, якби попів не було, то обов’язково найшлося б яке-небудь інше паскудство. Але під руку трапилися вони – й знову заварилося примушення країни до православ’я. Народ знову назвали «богоносцем», й він підбадьорився. До речі, від богоносності є й прямий практичний глузд. Це чудовий наркоз. Він дозволяє не помітити навіть смерть. Індустріальну, фінансову, наукову, etc.

Ймовірно, іншою Росія бути й не спроможна. Вона не може не красти, не захоплювати, не гноїти й не темнолюбствувати. На жаль, це приречена країна. Зрадивши своїм принципам керування, вона розвалиться. А якщо їх збереже, то остаточно відокремиться від цивілізації й загине від її рук. Останній тракторист розчавить останню гуску – й все нарешті закінчиться. Відсутність революцій даром ще нікому не минала.

Із ілюзіями слід попрощатися. Інтелігенти намріяли собі «свою» Росію. Росія реальна дала їм можливість заїсти мрії табірним солідолом. Але вони не прохмелилися, а ще міцніше образилися на реальність, яка не має щонайменшої подоби із їхніми марами.  

Ця образа така сильна, що теперішні інтелігенти не помічають дарунка, який тишком робить їм Путін. Повиснувши на ліхтарях, вони піднесли б особистий рейтинг садівника до 100%, а народне радіння перевищило б навіть «кримський градус». Але їм дозволено пожити. Й навіть покупкуватися у манюсіньких резерваціях для осіб із неправильним мисленням на кшталт «Еха» та «Снобу». Але скоріше за все, це не великодушність, а заощадження на милі та мотузці. Як з’ясувалося, відщепенці цілковито нешкідливі. Їхні інтелектуальні хитромудрощі байдужі населенню. Народ вельми заклопотаний. Він облизується, пригадуючи солодкість вакси на сталінських чоботях. Він шикується у невмирущі полки.

Звичайно, у російської державності є обожнювачі. Наприклад, розумний Кадиров. Але слід пам’ятати, що він любить її приблизно за мільярд рублів на добу. А за такі гроші навіть я б її любив.

Інших прихильників російської ідеї не спостерігається. Західним прагматикам стає все очевиднішим, що загибель Росії була б благом для цивілізації. Її внесок у загальний розвиток світу неспівмірно менший, ніж створювані нею проблеми. Від неї постійно тхне війною та попами. Її козиряння участю у Другій світовій війні давно набридло, а декларації про повну перемогу над фашизмом стали кумедними. Фашизм живе та квітне, в тому числі й у самій Росії. Не загублена його здатність вселятися у будь-яку націю й нею ляльководити. Можливо, фашизм чекає свого зіркової години, а на чийому боці у цей раз буде Росія, м’яко кажучи не очевидно.

Прагматиками та їхньою мерзенною тверезістю можна було б знехтувати. Але, на жаль, саме вони вирішують, кому жити, а кому помирати. Лишається загадкою та добротливість, із якою Захід спостерігає за нашим садівником. Зауважте, що із тавлинки навіть не здули порох.

Втім, ця поблажливість має своє пояснення. На отруту сьогоднішньої Росії протиотрута давно напрацьована. Світу вона не загрозлива. Її склад відомий: деспотизм, попи, культ війни, крадіж, задурювання, etc. При спробі експорту всі ці традиційні цінності легко спізнаються й знешкоджуються. А ось заперті в межах держкордонів РФ, вони доконечно труїтимуть країну. Проблема Росії вирішиться сама собою, й світ зідхне із полегшенням. Головне, щоб не змінювався склад отрути, а в механізм самодержавства не додавалися нові, невідомі деталі. А то Росія знов затаїться, вдаватиме із себе нещасну безталанночку, але безталанночку, яка розвивається, тягнеться до прогресу та демократії. А коли накопичить силу, то перейде від звичайного пограбування сусідів до більш серйозних витівок.

А Путін гарний якраз тим, що не схильний до фантазій й новацій. Він вишиває по старій імперській канві. Він веде Росію до ізоляції й розрухи так провісно, упевнено й красиво, як не зможе весті більше ніхто. Йдучи за логікою західного мислення, йому в жодному випадку не треба заважати правити. Яка тут, до біса, тавлинка?

В тім, не варто забувати про революцію. Можливо, вона забуде старі образи й все-таки заходиться біля Росії. В останній раз. Безсумнівно, це зробить усі прийдешні процеси значно мальовничішими».