Арійська філософія та її релігійне ядро: від Абаріса Гіперборійського до Арістотеля – огляд літератури

Для успішного творення нового світу необхідно знати, як це відбувалося на попередньому циклі – в ході заснування Гіперборійської, тобто Трипільської цивілізації. Проблема в тому, що в ті часи знання передавалися тільки усно – від учителя до учня. Чи зберігся до нашого часу цей ланцюжок передачі знань – Гіперборійська традиція? Так, дещо дійшло. Ключем до її реконструкції є філософія Арістотеля, яка через лінію спадкоємності Платон–Сократ–Піфагор–Абаріс Гіперборійський приводить нас до світотворчих знань Гіперборії-Трипілля.

1. Хомо сіпмлекс, хомо дуплекс, хомо триплекс – від людини простої до боголюдини

Саме тут варто зазначити наступне: кожна людина (хомо сапієнс – оселя, носій мудрості) є втіленою духовно-божественною сутністю. На відміну від іншого біологічного виду – хомо інтеліс (оселя, носій інтелекту), які є подібними до людей, але тільки зовнішньо, істотами, розмовляючими тваринами. Наявність у людей духовно-божественого ядра є принциповою відмінністю від інтелісів. Залежно від власного розвитку та стану свідомості, саме люди поділяються на п’ять рівнів:

1. Хомо сімплекс – людина проста, має слабкий зв’язок із власним духом.

2. Початковий Дуплекс (Людина) – усвідомлює себе втіленою духовною сутністю. Починає цікавитися духовним розвитком.

3. Реалізований Дуплекс (Арій) – має стабільний зв’язок із духом, керується власним розумом, рухається у власному розвитку до зв’язку зі своїм внутрішнім богом.

4. Початковий Триплекс (Ельф) – універсальна людина, лебідь, ганса. Це людина, яка встановила контакт із власною божественною сутністю. Вона здійснила палінгенезію – друге народження, змогла вийти із режиму функціонування звичайної людини (тривалість життя до 150 років) і увімкнула режим керованої молодості, завдяки чому може жити скільки забажає.

5. Реалізований Триплекс (Боголюдина, Спас, Син божий) – людина, яка має стабільний зв’язок із власною божественною сутністю. Володіє божественними навичками – сідгами (телепортація, левітація, оздоровлення, керування стихіями та інші). Принциповою відмінністю людей п’ятого рівня від четвертого є здатність боголюдей відновлювати себе (воскресати) зі стану смерті.

Ця інформація була нам потрібна, щоб краще розуміти рівень розвитку героїв нашого дослідження.

2. Гіперборія - свята країна блаженного народу

Завдяки сучасним дослідженням ми знаємо, що приблизно в половині 6 тисячоліття до нашої ери відбулася подія, яка стала поворотним моментом в історії розвитку цивілізації і закарбувалася в пам’яті тогочасного суспільства як Потоп. Саме із цього часу – 5508 року до н.е. ведеться традиційне українське літочислення. Щоб розуміти, звідки розпочався арійський простір, ми повинні знати, що в цей час під керівництвом Ноя, відомого також під багатьма іншими іменами – Рама, Їма, Купало, Утнапіштім, Зіасудра, Аполлон, Гермес та іншими, була створена духовна громада людей, які стали зародком нового світу. Вони здійснили перехід із старої Землі – Альт-ланд, більше відомої як Атлантида (яка знаходилася у північно-західній частині сучасного Чорного моря і була затоплена водами Потопу, які ринули із Середземного моря і утворили сучасну протоку Босфор) на північний-захід.. Ця громада святих людей під керівництвом боголюдини Ноя започаткували Гіперборійську (Трипільську, Арійську цивілізацію).

Необхідно зазначити, що теми Гіперборії та її жителів торкалися у своїх  працях такі вчені сучасного періоду, як: Б.А.Рибаков, А.Моммзен, В.Томашек, Ф.Якобі, К. Мѐйлі, Е.Доддс, Дж. Болтон, Дж.Беннетт, Р. Хьоніг, С. Уест, Я.Кінстрад, А.Ф.Лосєв, В.В.Латишев, А.І.Доватур та інші. Про це пише, зокрема, О. Матвейчев. Однак більш наближеними до періоду, який нас цікавить, були античні автори. Список тих, хто цікавивмя Гіперборією, також багатий. Серед них: Олен, Гомер, Алкей, Діодор Сицилійський, Софокл, Каллімах, Гекатей Мілетський, Гесіод, Алкман, Піндар, Геракліт Понтійський, Антімах, Гекатей Абдерський, Аполлоній Родоський, Фанодік, Дурід Самоський, Павсаній, Геродот, Есхіл, Симонід, Пліній Старший, Страбон, Плутарх, Гієрокл, Псевдо-Скімн, Птолемей, Марсіан Гераклейський, Діонісій Мілетський, Сократ, Платон, Арістотель та інші.

Гіперборії у творах античних письменників виступають як овіяний легендами народ, блаженний, святий, магічний. Його представники могли протягом сотень років зберігати нев’янучу молодість, жити в мирі та злагоді між собою та оточуючими, проводити час у співах, танцях, бенкетах. А по іншому, скажемо ми, в Просторі волі і не може бути.

Але як і кожного дня після сходу сонця, полудня та вечора настає ніч. Так відбулося і з Трипіллям. Хоча його розквіт та процвітання розтягнувся на цілих три тисячоліття, хоча зазвичай тривалість історичних епох не в середньому складає 500 років. При цьому, варто розуміти, що носії трипільских традицій не зникли, вони лише вимушені були пристосуватися до нових умов життя. Це сталося приблизно в середині третього тисячоліття до нашої ери внаслідок кліматичних змін та супутніх впливів. Одним із важливих факторів, який став наслідком цих процесів, стало переселення частини праукраїнського населення в інші краї. Об’єктом нашого дослідження є західний ареал розселення пізніх трипільців, відомих в історії як пелазги. Саме вони заклали підвалини культурної традиції на землях, які в подальшому отримають назву Геллада і Греція.

3. Геллада – новий виклик для пізніх трипільців-пелазгів

«У палеолітичній Елладі (Греції) (від появи людини до кінця льодової доби – приблизно 40.000 – 8.000 літ до Хр.) не знайдено слідів людського життя. Найстаршими жителями Еллади-Греції були пелазги-палисті, які згідно з гіпотезами археологів прийшли в Елладу із-за Дунаю з Оріяни-Праукраїни в половині IV тисячоліття до Хр. Так твердить археолог Тоттер у праці «Арехологія Греції» (1).

Сучасні греки виводять своє походження від народу гелленів. Водночас самі геллени вважали своїми предками пелазгів.

«Пелазгами називалися племена, які в кінці 3 тис. до н. е. ринули на територію Греції, Італії, Малої Азії й всього Середземномор’я. «Пелазги» (в перекладі з санскриту – лелеки) – це прийнята у згаданих краях назва арійських племен лелегів... «Першими індоєвропейцями в Греції були не греки, а пелазги, які прийшли з півночі у III тис. до н. е.» ; професор О. Чертков півтора століття тому дослідив назви етруських племен в Італії: трояни, орателі, дуліби, ірпіні, бреги, обричі, давні, поляни» (2).

Пелазги приблизно у 22 столітті завоювали Крит, де створили небачену досі цивілізацію, яка розвивалася і процвітала протягом практично 5-7 століть. «Ніхто не є певний, що сталося з Кноссом: чи його зруйнували ахейці, чи був землетрус, а радше вибух вулкану...». Якби там не було «...на руїнах мінойської цивілізації виросли інші культури: Трої, Мікен і ціла пізніша еллінська блискуча цивілізація» (1).

Приблизно вкінці 17 ст. до н.е. також з півночі в Гелладу прийшли ахейці. Вони стали новими володарями Пелопоннеського півострова аж до часу появи дорійців. Нові племена із півночі нахлинули на ці землі близько 12 ст. до н.е. Щоб зрозуміти яким був побут і традиції дорійців, варто детальніше придивитися до спартанців, адже це саме дори заклали основи Спарти – столиці нових прибульців. Можемо стверджувати, що дорійці – це безпосередні предки спартанців.

Можемо стверджувати, що кожна хвиля переселенців з Гіперборії приносила з собою систему знань Гіперборійської церкви – Храму Аполлона.

4. Абаріс Гіперборійський та Анахарсіс Скіфський в Гелладі: носії вищих знань із півночі

В науці заведено датувати історію Давньої Греції наступними періодами:

1. 3-2 тис. до н.е. – Крито-мікенський період;

2. 11-9 ст. до н.е. – гомерівський період (відомий також як темні століття);

3. 8-6 ст. до н.е. – архаїчний період;

4. 5-4 ст. до н.е. – класичний період;

5. 4-1 ст. до н.е. – епоха еллінізму.

Антична доба, яка найбільше нас цікавить, тривала починаючи близько 800 р. до н.е. (в деяких джерелах вказується навіть дата 1200 р. до н.е.) до 600 р. н.е. Найдавніші відомості про життя гелленів нам доносять у своїх працях Гомер («Іліада», «Одіссея») та Гесіод («Праці та дні», «Теогонія»). Однак найбільше нас цікавить дещо пізніший період, а саме - поява та діяльність в Гелладі Абаріса Гіперборійського – жерця Аполлона, та Анахарсіса Скіфського – мудреця із півночі. Ми приділяємо їм таку велику увагу, тому що вони були носіями знань про Гіперборійську традицію, засновану боголюдиною Ноєм-Купалом-Аполлоном. Оскільки в ті далекі часи практично не було письмових джерел, а ті, що збереглися, активно знищувалися, інформацію по даному питанню доводиться збирати буквально по крихтах.

4.1. Анахарсіс Скіфський

Перш ніж ми безпосередньо перейдемо до особистості Абаріса Гіперборійського, варто сказати декілька слів про північного мудреця – Анахарсіса, який був родом зі Скіфії (одна із давніх назв України).

«Серед племен у припонтійських краях ми не можемо назвати жодного, що було б відоме своєю мудрістю, і не знаємо нікого, хто б уславився своїм розумом, крім скіфської народності й Анахарсія» (6).

Мудрість та світогляд Анахарсіса дозволяють із впевненістю засвідчити, що «...біля витоків філософської думки та багатого інтелектуального життя стародавньої Еллади поряд із греками стояла людина, яка походила з території сучасної України» (8).

Анахарсіс (620/610 – 550/540) був сином Гнура – царя Скіфії та матері-гречанки. По іншій версії він вважається братом царя Кадуїда. «Багато греків вважали його взірцем мудрості, одним з найбільших інтелектуальних авторитетів Еллади. Деякі античні автори зараховували Анахарсіса до числа семи грецьких мудреців» (8).

В часи своєї подорожі в Гелладу зустрічався із найвизначнішими людьми того часу. Зокрема, Фалесом – одним із перших мудреців, якого часто називають першим філософом. Також завів дружбу із знаменитим Солоном, у якого гостював тривалий період. Не можна відкидати участь Анахарсіса в укладанні знаменитих Законів Солона через надання дружніх рекомендацій. Плутарх, Платон, Арістотель та інші визначні мислителі посилалися на Анахарсіса як на авторитетну та визначну особистість.

«Анахарсіс був прибічником того, що волю не можна віддати ні за які матеріальні блага... Для нього людина, яка б вона не була (навіть слуга, раб), поставлена вище за будь-які матеріальні цінності... Філософ вважав, що все людське життя повинне бути суцільним доброчинством». Його підтримував Арістотель: «Розважатися задля того, щоб наполегливо чинити добрі [справи], – на думку Анахарсіса, це вважається правильним, тому що розвага нагадує відпочинок, а люди, які не в змозі трудитися безперервно, потребують відпочинку”. Вірив в Єдиного Бога: «Цей Бог і є єдиним вільним, або хоча б найбільш вільним серед богів: він живе за власними законами, усевладний і нікому не підпорядкований, він царює й тримає віжки» (8).

Анахарсіса, як зазначав Страбон, представники античного світу вважали винахідником ковальських міхів, гончарного кола і якоря з двома лапами. В риториці продемонстрував таку майстерність, що дав початок прислів’ю «говорить, як скіф».

Плутарх наводить думки Анахарсіса: «Тіло є знаряддя душі, а душа — знаряддя бога; і як тіло багато рухів робить своєю силою, але більш за все і краще за все — силою душі, так і душа деякі рухи здійснює сама по собі, деякі ж довіряє богу, щоб він спрямовував і направляв її за своєю волею; і з усіх знарядь душа — найслухняніша» (9).

Анахарсіс користувався величезною повагою в Гелладі, а згодом і в Римській імперії. Якщо зібрати свідчення античних авторів, історичних осіб подальших епох, вони відмічали в ньому такі якості як стриманість, розум, люб’язність, простоту й справедливість. Він був шанувальником правди. «Кожен знаходив у ньому щось привабливе й гідне поваги» (9).

4.2. Абаріс Гіперборійський

В VI ст. до н.е. в Гелладі відкрито творив Абаріс Гіперборійський. Масштаб його діяльності вражає. І при цьому, інформації про нього не так багато.

«Важливо зазначити, що багато «вчителів Греції», які несли незрозумілі та недоступні еллінам мудрість та магічні здібності, згідно з античною традицією, мали північне походження та тяжіли до Аполлона. За словами шведського історика Я. Кіндстранда, «коли в Греції з’являлися варвари, відомі своєю мудрістю, вони завжди приходили з Півночі, і їхні знання завжди виявлялися в релігійній сфері, пов’язаній, у більшості випадків, із культом Аполлона». Та й сам Аполлон, культ якого поширився в грецькому світі лише після закінчення «темних століть» [з наукової точки зору – приблизно з 10-9 ст. до н.е. – А.Г.], виглядав в олімпійському пантеоні свого роду «інородцем» (3).

Саме північні гості заснували дельфійське святилище, як ми уже коротко відмічали, але в наступній цитаті уточнюється, що вони також підтримували стабільний контакт центру – Гіперборії-Трипілля із периферією – Гелладою: «Саме гіперборійські жерці, служителі Аполлона, заснували перший храм на честь Бога Сонця в Дельфах, зберігаючи постійні контакти з північною метрополією. Павсаній стверджував, що знамените Дельфійське святилище Аполлона було побудовано гіперборійськими жерцями, серед яких був і співак Олен» (4). Гіперборійці підтримували такого роду філії в метрополіях, в першу чергу, знаннями. «Дельфійські жерці, наскільки можна судити, були чудово освіченими та поінформованими людьми, перебували в курсі всіх нових віянь — і політичних, і етичних. Не випадково саме Дельфи фактично керували Великою грецькою колонізацією: зі священного міста Аполлона йшли вказівки про те, куди поліс має відправляти колоністів...» (11).

Одним із жерців Аполлона був Абаріс Гіперборійський. Він прибув в Гелладу приблизно в 560-546 рр. до н.е., в часи правління лідійського царя Креза. Він уславився вмінням літати на стрілі (схоже на здатність до левітації), орієнтуватися з її допомогою на місцевості, швидко долати безперешкодно великі відстані – річки, гори, рівнини, при цьому, він нічого не їв. Також він вмів здійснювати очищення місцевостей від чуми; оздоровлювати людей замовляннями (схоже, це було щось на зразок Живого Слова); передбачати землетруси та інші катаклізми. Він спас від морової виразки Лакедемон (Спарту), Кносс та інші міста-держави. Тут ми можемо зробити обережне припущення, що Абаріс був людиною четвертого рівня розвитку – ельфом, лебедем, зважаючи на його володіння деякими сідгами.

Під час свого перебування в Гелладі Абаріс зустрічався із Піфагором, який став його учнем. Північний гість навчив грека, СЛІДУЮЧИ ГІПЕРБОРІЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ ПЕРЕДАЧІ ЗНАНЬ УСНО ВІД УЧИТЕЛЯ ДО УЧНЯ. Внаслідок цієї зустрічі Піфагор в подальшому також був відомий як гіперборієць (тобто той, хто пізнав і засвоїв гіперборійські знання).

Саме Абаріса варто вважати засновником гелленської філософії.

Абаріс є в списку піфагорійців, складеному Арістоксеном, що вказує на тісний зв’язок північого гостя із ними. Учень Платона – Гераклід Понтійський написав діалог «Абаріс», пише у своїй статті «Сократ, учень Піфагора» Кирило Прокопов.

«Послідовники Піфагора припускали можливий зв'язок між своїм учителем і Абарісом, тому збирали про останнього всілякі відомості. Піфагорійці називали Абаріса «повітроплавцем, бо він за допомогою стріли, даної йому Аполлоном, рухався річками і морями і проходив непрохідні місця, якимось чином плаваючи повітрям...

Відомий був Абаріс і Платону (IV ст. до н.е.), який вважав його заклинателем від усіх хвороб. Платон визнавав, що батьківщиною жерця Абаріса є міфічна країна гіперборіїв, які «живуть за північним вітром»...

За Еліаном, Арістотель стверджує, що Піфагор називався жителями Кротона гіперборійським Аполлоном. За Діогеном, Піфагора теж вважали Аполлоном, який прийшов із гіперборійської країни...» (4).

Піфагорійці, а також у певній мірі орфіки, намагалися прищепити своєму світу чесноти «Золотого віку», як описував його Гесіод: «За Гесіодом, олімпійці створили золоте покоління людей. Вони жили за часів царя Кроноса, ніби самі були богами. Їхні серця були вільні від усякого смутку, вони не знали важкої праці та болю. Ніяка нещасна старість не спускалася на них, ні руки, ні ноги їх не змінювалися. Вони тішилися святами і жили безтурботно. Вони немов засинали, коли помирали... Їхні родючі лани самі давали великий і рясний врожай, а вони в своє задоволення спокійно доглядали за своїми справами серед добра» (5). До слова, Гесіод локалізував гіперборіїв у землях Скіфії. Там же, в Північному Причорномор’ї, їхніми землі вважали Піндар, Ананій, Діонісій Мілетський.

«Їхнє суспільство ґрунтувалося на ідеалах справедливості, закону, чистоти і миру – речах, які в людському світі греків вважалися важкодосяжними і які стали філософськими ідеалами...» (5).

Подальша лінія: Піфагор-Сократ-Платон-Арістотель-Олександр діяла, використовуючи метафізичні знання, отриманні від північного наставника, в руслі гіперборійської традиції.

«Сократ стверджує, що «золота раса» зовсім не була зроблена із золота, але була доброю і прекрасною. Платон приєднується до бачення «доброго і прекрасного покоління», яке жило в «добрій і прекрасній епосі» в міфічному минулому» (5).

Хтось може вважати Абаріса міфічним персонажем, але: «На початку 1920-х рр. експедиція французьких учених знайшла на острові Делос целлу храму Артеміди і теменос із гробницями, що належать до пізньомікенської епохи, в яких було впізнано усипальниці Гіперохи і Лаодіки, вкрай детально описані Геродотом. Тоді ж на острові Крит було знайдено ритуальний перстень із зображенням людини, що летить зі стрілою в руці, яку було ототожнено з Абарісом» (7).

5. Піфагор – учень Абаріса, популяризатор Гіперборійської традиції

«Пізнай себе»

Напис перед входом в святилище Аполлона в Дельфах

Релігійний діяч, політик та містик. Саме так можна лаконічно охарактеризувати Піфагора. Однак його фігура настільки багатогранна і визначна, що ми неодмінно повинні познайомитися із ним ближче. Тим більше, що саме він, дуже ймовірно, був головним популяризатором Гіперборійської традиції на землях Геллади. Він віддавав особливу шану Аполлону, а його учні утотожнювали свого наставника із цим божеством.

5.1. Ідеалістичний та матеріалістичний напрями гелленської філософії

Мілетська школа

Гелленська філософія від моменту свого зародження почала розвиватися, по суті, у двох напрямках. Зазвичай першим філософом сучасні науковці вважають Фалеса Мілетського (624/623  – 548/545 до н. е.). Він був родом із Іонії, що знаходилася на західному узбережжі Малої Азії (сучасна Туреччина). Сам він започаткував так звану натурфілософську або матеріалістичну лінію науковців, які цікавилися питаннями походження Всесвіту. Саме його Арістотель вважав засновником іонійської (мілетської) філософської школи. Інтереси ранньогрецьких мислителів лежали в області дослідження природи та фізичного Всесвіту. Їх не хвилювали внутрішній світ людей, відносини між ними в суспільстві.

Піфагорійський ідеалізм (Італійська школа)

Піфагор (Pythagoras) народився близько 570 р. до н.е. на острові Самос в Егейському морі, який розташований поблизу території Іонії (на захід від неї). Був вихідцем із заможної сім’ї, яка входила в склад АРИСТОКРАТИЧНОЇ еліти острова.

Одне із пояснень імені мудреця знаходимо у Аристипа Киренського в книзі «Про фізику». Там він пише, що Піфагором його звали тому, що він говорив істину точно, як Піфія (пророчиця в храмі Аполлона в Дельфах). Послідовники сприймали це так, наче до них говорить сам Аполлон. Тут можна висловити певний сумнів, адже ім’я дається дитині при народженні, коли вона ще не вміє говорити. Тому є припущення, що Піфагор – це лише друге його ім’я (як Платон у Аристокла). Можливо, воно було дано Піфагору Абарісом після здійснення філософом палінгенезії (як символ «другого народження»). Водночас факт полягає в тому, що перше ім’я нам нині не відоме. Тим не менше, дана інформація вказує на те, що Піфагор говорив правду і доносив людям лише важливі знання.

Без сумніву, живучи поблизу такого визначного центру як Мілет, він познайомився із вченням тамтешньої школи. Однак Піфагор не став одним із її представників, виявивши бажання розвивати власне вчення, спрямоване, в першу чергу, на дослідження внутрішнього світу людини (мікрокосмосу). В історії філософії ця грандіозна течія отримала назву ідеалізм. Пояснюється це тим, що її представники в першу чергу розглядали наш Всесвіт як втілення ідей – нематеріальних проявів діяльності мозку. Наприклад, числа у вченні піфагорійців відігравали ключову роль. Оскільки вони не є матеріальними, а по суті, ідеями, то цей напрям уже не можна вважати виключно матеріалистичним, а тому його слід розглядати через призму ідеалізму. Однак в нашому розумінні доцільніше сприймати піфагорійський ідеалізм як світогляд, згідно якого наш Всесвіт є ідеальним, в ньому все гармонічно і продумано, що вилилося навіть в так звану теорію сфер. Обидві версії не заперечують, а доповнюють одна одну.

Погляд на світ як досконале творіння Небесного Отця дозволило Піфагору першому висунути ідею про кулеподібність Землі. Якщо коротко, хід його думок був простим і логічним: куля – найбільш досконале геометричне тіло. У нього нема кутів, люба крайня точка на однакову відстань віддалена від його центру. Саме тому, зважаючи на принципи космічної гармонії, Земля повинна бути кулеподібна. Не тому, що це засновано на певних фізичних законах, а просто тому, що це красиво.

5.2. Піфагорійське вчення і аріянство

Цей піфагорійський погляд – про гармоніччність нашого Всесвіту, у великій мірі перегукується із сучасним аріянством, яке побудовано на тій же ідеї, що Всесвіт створений святим, добрим і справедливим Отцем, а людина є втіленою духовно-божественною сутністю – частинкою соборної особистості Творця. Релігія – це шлях відновлення зв’язку із своїм внутрішнім богом. Перетворення людини на боголюдину – це релігійна мета аріянства.

5.3. Поліси в часи Піфагора

В часи Піфагора поліси представляли із себе міста-держави, суспільне життя у яких було організоване так, щоб кожен міг розкрити свій потенціал, тим самим, сприяючи загальному благу. Цю тенденцію вдало охарактеризував історик культури Г.С.Кнабе. На його думку визначальною особливістю класичного поліса є: «...рухлива рівновага між єдністю суспільного цілого та вільним різноманіттям громадян з їхніми інтересами...» Поліс в період свого розквіту характеризувався «рівновагою між загальним та приватним, між колективом та індивідом, між традицією та новизною, що не взаємовиключали один одного, а поєднувалися у творчому синтезі» (11).

5.4. Зустріч із Абарісом та засвоєння Гіперборійської мудрості

Вище ми вже переконалися, що геллени знали про Скіфію та її мудреців, таких, як Анахарсіс, цікавилися їхньою філософією, поважали їх та вважали авторитетами. Також ми знаємо, що приблизно в 560-546 рр. до н.е. в Гелладі відкрито творив Абаріс Гіперборійській, жрець Аполлона, людина четвертого рівня розвитку – ельф, лебідь, елбедь. Якщо досліджувати біографію Піфагора, повідомляється, що приблизно в 550 р. до н.е. він почав свою мандрівку по Сходу, де набирався тамтешньої мудрості.

Тому очевидним є факт, що приблизно у віці 20-25 років Піфагор засвоює надважливі знання, які в подальшому він реалізував у діяльності утвореного ним братства, відомого в філософії як піфагореїзм. Ми схильні припускати, що саме в цей час Піфагор познайомився із північним гостем – Абарісом, який передав йому Гіперборійські знання. Ігор Суріков пише у своїй книзі про Піфагора (11) наступне:

«Піфагорійське вчення було, по суті своїй, в першу чергу релігійним».

І ядром цієї релігії, додамо від себе, було вчення Аполлона Гіперборійського, передане Піфагору через Абаріса.

Саме знайомство із ним та навчання у нього стало тим поворотним моментом, який спрямував Піфагора на шлях реалізації засвоєних знань у відповідності до Гіперборійської традиції.

Цю точку зору обгрунтовує у своїх роботах видатний англійський дослідник давньогрецького менталітету Ф. Корнфорд (Francis Macdonald Cornford). На його думку: «Біля витоку феноменів, що цікавлять нас, стоїть не раціоналіст-емпірик, як традиційно вважається, а значно більш екзотична фігура, що має пряме відношення до релігії — пророк-поет (у чомусь схожий з кельтським друїдом або сибірським шаманом), який отримує своє апріорне (можна сказати, навіть магічне) знання не за допомогою аналізу фактів, а через одкровення від надприродних сил...» (11). Головною працею Корнофорда стала книга «Від релігії до філософії: походження західної думки». Цікаво зазначити, що Абаріс також писав літературні твори. Наприклад, у його доробку є праця «Прибуття Аполлона до гіперборіїв».

5.5. Внутрішнє і зовнішнє коло учнів

Важливо зазначити, що безпосередня передача знань від учителя до учня є одним із визначальних принципів Гіперборійської традиції. Схоже, що із давніх часів вона мала дві складові, які протягом тисячоліть реалізовувалися й були використані також іншими представниками філософської лінії Сократ-Платон-Арістотель. Навіть Ісус Хрестос використовував її. Секрет її в тому, що практика подання інформації здійснювалася двома різними способами. Перший (езотеричний) варіант – це поширення знань у вузькому колі лише наближених учнів. Інший – екзотеричний, тобто, для широкого кола людей. «Можна стверджувати, що у Піфагора було два види вчення: езотеричне та екзотеричне. Друге — для непосвячених, «профанів», для тих, хто просто цікавився колоритною особистістю філософа та його поглядами, хотів хоч щось дізнатися про них. Тобто для більш менш випадкових відвідувачів їм «ази» піфагореїзму повідомлялися в алегоричній формі, через так звані акусми» (11).

Ми уже знаємо, що Піфагор не написав особисто жодного трактату. Як і Сократ. Це пояснюється тим, що давні мудреці були переконані, що лише при особистому контакті відбувається повноцінна і неспотворена передача знань, вчитель повністю контролює процес навчання і знає, хто від нього отримує ці знання. Натомість записаний текст читач може неправильно зрозуміти, а сам текст може потрапити не в ті руки і його можуть застосувати не на добро, а на зло.

Пізніше навчилися писати тексти, які були доступні тільки тим, кому вони призначені. Це той випадок, коли «справжня таємниця захищає сама себе». Саме так написана Добра Новина.

Древні мудреці вважали, що учень має перевершити свого вчителя, тому не обмежували учнів фіксованим текстом. Вчення не може бути фіксованим – воно постійно розвивається. Постійний розвиток – це базова ідея Гіперборійської традиції.

Викладати масам езотеричне вчення небезпечно – вони його не розуміють і це викликає агресію. Забігаючи дещо вперед зазначимо, що можливо Сократ постраждав саме через це – він говорив людям те, чого вони не розуміли.

5.6. Палінгенезія Піфагора через навчання Абаріса

Ми не знаємо, скільки точно тривало навчання Піфагора в Абаріса. Однак є всі підстави припускати, зважаючи на описи умінь засновника піфагореїзму, що північний гість допоміг гелленському мислителю здійснити палінгенезію (друге народження), завдяки чому Піфагор осягнув режим керованої молодості. Саме тому вище не зазначено дату його смерті. В наукових колах її вказують приблизно 497-489 роками. Однак якщо Піфагор насправді став ельфом, тобто, людиною четвертого рівня розвитку, він міг жити скільки забажав. Абаріс в якості символу успішного завершення навчання передав самоському мудрецю свою стрілу Аполлона, яка була для нього мотиваційним елементом, який сприяв удосконаленню засвоюєнних сідг (боежственних умінь).

Як уже зазначалося, Піфагор, який, до речі, першим увів в науковий обіг термін «філософія», що означає, «любов до мудрості», не залишив писаних творів. Тобто це підтверджує, що все навчання всередині братства піфагорійців відбувалося усно. Ті факти, які ми знаємо про Піфагора та його діяльність, дійшли до нас завдяки працям уже його послідовників.

5.7. Училище на Самосі

Прийнято вважати, що першу школу Піфагор заснував в Італії. Однак Порфирій (один із біографів Піфагора) свідчить: «Повернувшись до Іонії, він влаштував у себе на батьківщині училище; воно досі називається Піфагоровою огорожею і самосці там збираються задля нарад у громадських справах. А за містом він пристосував для занять філософією одну печеру і проводив там майже всі дні і ночі, розмовляючи з друзями» (11).

5.8. Піфагорійський союз – релігійно-політичний орден

І тільки згодом, приблизно в 530 р. до н.е. (тобто, через приблизно 20 років після початку свого навчання, адже розпочав він його приблизно у 18-20 років) після переїзду в Італію був утворений піфагорійський союз. Це  сталося в Кротоні, що на півдні Італії. Цікаво, що «Учні всерйоз сприймали [Піфагора] як бога або напівбога» (11).

«Культ Аполлона був особливо помітним у двох найважливіших центрах піфагореїзму - Кротоні та Метапонті» (10). Утримання від тваринної їжі та безкровні жертви стали важливими факторами, які, в тому числі, дозволяли пов’язувати Піфагора з гіперборійцями та їхнім покровителем Аполлоном.

«Рання легендарна традиція приписувала Піфагору проміжний статус між божеством і смертним» (10).

Піфагор мав численних послідовників, які сприйняли поширюваний ним спосіб життя. Його вчення було не суто теоретичним, а спрямованим на реалізацію в повсякденному житті. «Піфагорійська школа створювалася не як місце для «пустих розмов», для абстрактного теоретизування, а саме як «училище життя», як гурток, у якому кожен вбирав насамперед правила гідної поведінки» (11).

В його основі лежала в першу чергу етична складова. На першій зустрічі в Італії, яку в ті часи називали Великою Грецією, зібралося більше двох тисяч людей.

«Перед будь-якою аудиторією самоський прибулець розвивав насамперед ідеї про високоморальне життя та способи його досягнення» (11).

«Релігія Піфагора знайшла своє відображення в особливому релігійному ордені, який то тут, то там набував контроль над державою і встановлював правління своїх святих...Піфагор стоїть на стороні містицизму, хоча його містицизм був специфічно інтелектуального роду» (21).

5.9. Особливості піфагорійського способу життя

Піфагор вчив: відмовлятися від м’яса та вина, стриманності в розмові, посту, практикувати короткий сон. Також не приносити в жертву тварин, а навпаки, оберігати та захищати їх. Жертви піфагорійці приносили лише безкровні. У піфагорійців все майно було спільним. Треба відзначити, що: «Ранні християнські громади — і, особливо, монастирського типу — мали чимало рис схожості із античними філософськими школами» (11).

Особлива увага у світогляді Піфагора та його учнів приділялася вченню про метемпсихоз – переселення душ (можна припустити, що тут поняття «душа» і «дух» ототожненні). Однак тут варто зазначити, що у відповідності до сучасних метафізичних досліджень, душа і дух – це різні поняття. Душа – психо-емоційний каркас людини, який створюється одночасно із народженням і руйнується після смерті. В той же час, дух є безсмертним, він розвивається шляхом багаторазових втілень. Саме дух переживає реінкарнацію у нашому фізичному світі.

«У Порфирія зустрічаємо досить докладний опис життя Піфагора як схоларха. «Заняття свої він починав вдома вранці, заспокоївши душу лірною грою під спів старовинних Фалетових пеанів. Співав він також і вірші Гомера та Гесіода, вважаючи, що вони заспокоюють душу; не цурався і деяких танців, вважаючи, що здорові та красиві рухи на користь тілу. Прогулянки він вважав за краще не з багатьма, а вдвох чи втрьох, у святилищах або в гаях, помічаючи при цьому, що де тихіше, там і найкрасивіше. Друзів він любив безмірно; це він сказав, що у друзів все спільне і що друг - це другий я. Коли вони були в доброму здоров'ї, він з ними розмовляв, коли були хворі на тіло, то лікував їх; коли душею, то втішав їх, як сказано, інших замовляннями і заклинаннями, інших музикою. Від тілесних недуг у нього були наспіви, якими він умів полегшувати страждаючих, а були й такі, які допомагали забути біль, пом'якшити гнів і вгамувати бажання» (11).

Піфагор зробив головним музичне виховання.

«Він (Піфагор. — І. С.) вважав, що музика багато в чому допомагає здоров'ю, якщо користуватися нею належним чином. Бо він увів у звичай застосовувати музику з метою очищення і проповідував лікування музикою… І самі учні іноді використовували музику з лікувальною метою, і одні пісні були проти страждань, що пригнічують душу, — зневіри та мук — і приносили велику користь, а інші, навпаки, — проти гніву та злоби...; був також інший рід пісень — проти пристрастей» (11). Для гри використовувалася ліра, активно практикувалися танці.

Після ранкових прогулянок учні приділяли час власній освіті. Після цього займалися фізичними вправами. Споживали на обід мед або медові соти, сирі або варені овочі. Страви із риби були рідкістю. Час після прийому їжі присвячували веденню державних справ.

Саме школа, яку організував мудрець із Самосу, стала прообразом всіх наступних закладів подібної спрямованості. Піфагор був разом із учнями вранці, коли вони просиналися, і ввечері перед сном. Тобто можемо припустити, що найбільш наближені учні точно жили разом із наставником.

5.10. Езотеричні знання піфагорійців

В таємному вченні Піфагора, призначеному лише для найближчих учнів, визначався цікавий поділ розумних істот: «Арістотель у своєму творі про піфагорійську філософію розповідає, що у них (піфагорійців. — І. С.) у глибокій таємниці дотримувався такий поділ: є три види розумних істот — бог, людина й істота, подібна до Піфагора» (11). Ймовірно, тут мова йде про те, що самоський мудрець займав проміжне становище між богом (термін «бог» тут подається з маленької букви, що може вказувати на внутрішнього бога) та звичайною людиною (сапієнсом першого або другого рівня розвитку). «Піфагорійці зарахували Піфагора до богів, як якогось доброго і людинолюбного демона, одні називаючи його піфійцем, інші — Аполлоном Гіперборійським, треті — Пеаном, четверті — одним з демонів, що населяють Місяць, інші — одним з олімпійських богів, говорячи, що він з’явився в образі людини для користі та виправлення людської природи, щоб дати їй рятівний поштовх для щастя та любомудрості» (11).

Звертає на себе увагу слово «демон», яке в нашому розумінні носить негативний характер. Однак в часи античності, його значення було зовсім протилежним: «Слововживання, вироблене християнством, має на увазі під демонами злі надприродні істоти: бісів, чортів. Зовсім не так було в античній релігії. Слово «демон» (воно, до речі, саме грецьке за походженням) першочергово позначало, по суті, те саме, що і «бог», було його синонімом» (11). Ми ж схиляємося до думки, що під словом «демон» і в розумінні античної культури, варто розуміти духів, духовні сутності, які є безсмертними.

5.11. Політика як складова частина діяльності піфагорійського ордену

Піфагорійське братство одним із ключових напрямів своєї діяльності вважало політику. Це був справжній політичний союз «...який ставив собі за мету оволодіння владою і після цього — проведення політики в цілком певному дусі, а саме, суто аристократичному. Зауважимо тут, що останній термін стосовно піфагорійців слід розуміти в споконвічно грецькому, тобто буквальному сенсі: аристократія — «влада найкращих». Не найзнатніших і родовитих, а саме кращих, що максимально володіють традиційними чеснотами: мудрістю, мужністю, і т.д. Нагадаємо: про це прямо йдеться і у джерелах. Наприклад [читаємо у Діогена Лаертського]: піфагорійці «вели державні справи так чудово, що воістину це була аристократія, що означає "панування кращих"...

Спочатку піфагорійський гурток узяв під свій контроль Кротон — місто, де цей союз, власне, вперше і з'явився. Склалася цікава ситуація: Піфагор хоч і не обіймав у кротонському полісі жодної офіційної державної посади, проте реально був першою особою в державі. Можна сказати, що він був харизматичним духовним лідером [брахманом - А.Г.], таким собі «аятолою». У Кротоні нічого не робилося всупереч його думці...

Ідея дружньої солідарності відігравала важливу роль в піфагорійському вченні: «Подібна ідея, будучи поширеною на весь поліс, звичайно ж сприяла зміцненню згуртованості громадян, їх злиттю в єдиний «організм». А наростання колективізму, патріотизму звичайно йде тільки на користь будь-якій державі» (11).

Нововведення в організаційному плані мали явно позитивні плоди: «Піфагорійська пропаганда з часом зробила весь спосіб життя кротонців правильнішим... Піфагор вчив уникати різного роду непотрібних насолод, жити скромно і чисто. Він, наприклад, переконав жителів Кротона відмовитися від наложниць, тобто позашлюбних співмешканок. Той час, який раніше витрачався на розкіш, розпусту і шумні гулянки, стали присвячувати активним військовим тренуванням, а також спортивним вправам. Впадає у вічі, як різко зростає після 532 року до н.е. кількість кротонських громадян у списках переможців Олімпійських ігор. Це ніяк не могло бути випадковістю» (11).

Піфагорійський союз і спосіб життя та світогляд, який він популяризував, не були винятком із правилом і єдиним в свого роду проявом реалізації його ідей. Незабаром філіали піфагорійської школи почали виникати в інших грецьких колоніях на півдні Італії. «Виникла, таким чином, потужна, розгалужена організація, що перетворилася на провідну політичну силу у Великій Греції, що вирішувала там долі всіх скільки-небудь важливих подій. І всі нитки рішень сходилися до Піфагора...

Оселившись тут, він (Піфагор. — І. С.) побачив, що міста Італії та Сицилії перебувають у рабстві одне в одного, одні давно, інші нещодавно, і повернув їм свободу, поселивши в них думки про свободу через своїх учнів, які були у кожному місті. Так, він звільнив Кротон, Сибаріс, Катанію, Регій, Гіммеру, Акрагант, Тавроменій та інші міста, а деяким, що здавна мучилися чварами з сусідами, навіть дав закони… А Сіміх, тиран Кентуріп, після його уроків склав свою владу і роздав своє багатство, частково сестрі, частково співгромадянам. Навіть лукани, месапи, співкетії, римляни (тут перераховані деякі негрецькі народи Італії. — І. С.), за словами Арістоксена, приходили до нього. І не тільки через своїх друзів вирішував він внутрішні й міжусобні розбрати, а й через їхніх нащадків у багатьох поколіннях і по всіх містах Італії та Сицилії. Бо для всіх... було в нього на устах правило: тікай від усяких хитрощів, відсікай вогнем, залізом і будь-яким знаряддям від тіла – хворобу, від душі – невігластво, від утроби – розкіш, від міста – смуту, від сім'ї – сварку, від усього, що є, – непоміркованість... Піфагор зі своїми друзями чималий час жив в Італії, користуючись такою повагою, що цілі держави довіряли себе його учням» (11).

Вище ми бачили, що союз піфагорійців називали інколи гуртком. Однак це явно не правильний термін. Адже звичайний гурток не міг мати настільки високого авторитету, щоб під його правління входили цілі міста-держави.

5.12. «Останні дні» Піфагора

Ми спеціально не будемо торкатися теми «смерті» Піфагора. Адже досягнення четвертого рівня розвитку людини і перетворення на ельфа (універсальну людину, лебедя, елбедя) створює умови для керованої молодості і можливості жити скільки забажаєш. Тим більше в історіях про «смерть» Піфагора дослідники виділяють багато неясностей і протирічь, анекдотичних подробиць, хронологічних неточностей, малодостовірних розповідей, що все це лише підтверджує наші припущення.

Варто лише зазначити, що після того, як громада Кротона, очолювана піфагорійцями здобула перемогу над Сибарісом, визріла антипіфагорійська змова, результатом чого став напад на них та підпал будівель, де вони збиралися. Сталося це приблизно в 510 р. до н.е.

5.13. Спадок піфагореїзму

«Піфагореїзм, з’явившись у VI столітті до н. е., згодом продовжував існувати протягом багатьох століть. І Діоген Лаертський, і Порфирій, і Ямвліх самі застали ще піфагорійські гуртки. А члени цих гуртків — з покоління до покоління, від учителів до учнів знову і знову — намагалися підтримувати наступність. Наступність якщо не вчення (останнє важко було зафіксувати, оскільки письмових праць основоположник не залишив), то принаймні того самого «піфагорійського способу життя». У цій сфері, зважаючи на все, справді нічого чи майже нічого не змінювалося з роками — саме тому, що піфагорійці жили своєрідною «церквою», якщо можна так сказати» (11).

Піфагорійське вчення вплинуло на формування світогляду великої кількості мислителів. Той же Платон знаходився під великим впливом піфагорійства. Ідеалізм Платона, відображений ним, зокрема, в трактаті «Держава», має свої корені саме із вчення, започаткованого самоським мудрецем.

З повним правом другим після Піфагора по значенню в піфагорійстві може бути названий Філолай. Він був уродженцем Кротона (нар. близько 470 р. до н.е.). Саме він опублікував перші книги по піфагореїзму, де виклав вчення учителя, як його розумів. При цьому, зі скромності і поваги до вчителя, зробив це під його ім’ям.

Однак є підстави припускати, що із появою літературних творів, вони одразу ж зазнали наміреного втручання для спрямування буцім-то вчення Піфагора у потрібному викладі. Так у творах Філолая знаходимо погляд, що тіло – це гробниця душі, що дуже схоже на більш пізній виклад подібних думок в іудохристиянстві. Натомість аріянство розглядає тіло як храм для внутрішнього бога – досконале творіння Небесного Отця.

Для нас Філолай особливо цікавий тим, що ймовірно саме із ним зустрічався Платон під час своєї першої мандрівки у Велику Грецію (на південь Італії) в 388 р. до н.е. Як бачимо, піфагорійські знання поширювалися не лише екзотерично – тобто шляхом їх подання у вигляді, доступному для широких мас, але й безпосередньо від учителя до учня: Від Сіммія та Кебета – Сократу, від Філолая і того ж Сократа – Платону. В додаток до цього варто зазначити, що Платон був, є підстави вважати, найбільш відданим і близьким учнем Сократа.

Піфагореїзм – це вкрай консервативна філософія. Діяльність піфагорійців можна вважати першим прикладом Просвітництва. Розголошення знань, призначених для внутрішнього кола найбільш наближених учнів, тягнуло за собою вигнання. Піфагорійський союз, сформований як політична партія, був згуртований етикою як релігійний орден. Це братство займало активну громадянську позицію. Гармонія та краса, згідно піфагореїзму, впливають на все. Школа Піфагора була найбільшою в історії Греції.

«Піфагореїзм був найграндіознішою спробою створення «теорії всього», яка існувала на той момент. Не дивно, що сліди піфагорійського впливу ми знаходитимемо протягом усієї історії філософії. Сама піфагорійська школа в широкому сенсі слова існувала стільки ж, скільки й уся антична філософія. Тому вона охоплює десятки імен, жодним чином не пов’язаних із Піфагором... Піфагор і піфагорійці набули такого великого впливу, що їхніх послідовників ми знаходитимемо аж до кінця античності, вже в епоху Римської Імперії... Про виняткову популярність Піфагора і його вчення в античній Елладі свідчать і дані нумізматики. У 430-420 роках до н. е. в місті Абдери (батьківщина Демокріта і Протагора) карбували монети із зображенням філософа і легендою “ΠΥΘΑΓΟΡΗΕ”. Для цього періоду випадок безпрецедентний, оскільки являє собою перший портрет на монеті, у всякому разі, перший підписаний портрет» (12).

«Розпочате з Піфагора поєднання математики і теології характерне для релігійної філософії Греції, середньовіччя і Нового часу аж до Канта» (21). Тобто навіть знання, які виклав для загалу Піфагор, пройшли випробування часом.

6. Сократ - філософ, який служив Аполлону

«Є тільки одне благо – знання, і одне зло – невігластво»

Сократ

Роками життя Сократа (Σωκράτης) прийнято вважати 470 – 399 рр. до н.е. Він був вихідцем із обіднівшої знаті. За все своє життя Сократ не написав жодного твору. Незважаючи на неординарну зовнішність та вигляд – він завжди ходив по місту в простому одязі, часто - босим, цей чоловік постійно був оточений натовпом молодих, знатних та багатих людей. Зазвичай вів свої бесіди в палестрах (приватна гімнастична школа) або навіть просто на вулиці. Якось Сократ дав відповідь за переказом Ксенофонта, чому він віддає перевагу скромному способу життя:

«Схоже, Антифонт, що ти бачиш щастя в розкішному, дорогому житті; на мою думку, не мати жодних потреб є властивість божества, а мати мінімальні потреби — це бути дуже близьким до божества; але божество досконале, а бути дуже близьким до божества — це бути дуже близьким до досконалості».

Платон боготворив свого учителя Сократа.

«Зрозуміло, що у своїх творах (адже це не якісь об'єктивні та неупереджені хроніки, а пристрасний захист певної філософської лінії) він [Платон] просто не міг допустити, щоб хтось із софістів (та й взагалі хто б там не було) переміг Сократа» (13).

Сократ жив і навчав в Афінах. На відміну від того ж Піфагора чи Платона, він не подорожував навіть в навколишні поліси, не кажучи вже про віддалений світ. Тим не менше, він став одним із найвидатніших філософів в історії.

Філософія для Сократа – це постійний діалог, метою якого є пошук істини. Сократ – засновник афінської школи філософії. Свої бесіди із учнями він вів наодинці або невеликими групами. Улюбленим жанром для Сократа був діалог. Він не любив довгих, високопарних речей, при першій можливості намагався будувати розмову у звичному руслі питань та відповідей. Тобто він ставив конкретні питання і чекав на конкретні та лаконічні відповіді, без пустослів’я.

Всі, хто спілкувався із Сократом, були ним зачаровані. В певному сенсі його вважали чарівником. «Прямо скажемо, часом неможливо позбутися відчуття, що «босоногий мудрець» мав деякі екстрасенсорні здібності, що він у прямому розумінні слова гіпнотизував співрозмовників своїми нерухомими опуклими очима… Так чи не так — нині, після двох з половиною тисяч років, уже навряд чи хтось зможе відповідально судити. Сократ був неперевершеним, він одразу міг зазирнути в людську душу і знаходив особливий підхід до кожного, з ким вступав у діалог» (13).

Бажання македонських царів долучитися до філософії проявлялося ще до Арістотеля. Наприклад, македонський цар Архелай запрошував Сократа до свого двору, але той відмовився.

6.1. Два вчення – наслідування Гіперборійської традиції

Вчені припускають, що у Сократа, як і його найкращого послідовника – Платона, існував поділ на дві групи учнів і, відповідно, призначене для них знання – екзотеричне (для загалу), та езотеричне (таємне). Це відповідає прямому наслідуванню Гіперборійської традиції, яку застосовував Піфагор.

«Він [Сократ] мав також «ближнє коло» учнів, і тільки його членам розкривав свої найзаповітніші думки. Платон належав до цього «ближнього кола», а Ксенофонт – ні. Однак це припущення наштовхується на значні складнощі. По-перше, сама наявність у Сократа двох навчань — так би мовити, для зовнішнього і внутрішнього застосування, ще потрібно серйозно доводити.

Добре відомо, що у випадку з Платоном саме так і було: з одного боку, публічні лекції для «непосвячених», з іншого — глибший аналіз питань у малій групі найближчих послідовників. Платон мав і два типи творів — екзотеричні (спрямовані «зовні») та езотеричні (не призначені для виходу за межі школи, фактично таємні). На жаль, останні майже не збереглися, і переважна кількість наявних у нашому розпорядженні платонівських діалогів належить до екзотеричної літератури. І це теж цілком природно: тому езотеричні праці і не дійшли до нас, що вони не розголошувалися. Одним словом, Платон мав і «ближнє коло», і таємне вчення для нього» (13).

Кирило Прокопов у статті «Сократ, учень Піфагора» зазначає, що в діалозі «Федон», де круг близьких друзів та учнів зібрався біля Сократа, та ряді інших трактатів, ми бачимо підвтердження, що філософ мав вузьке коло послідовників, спільні заняття яких могли відбуватися у вигляді закритої школи.

6.2. «Душі структура над плоттю домінує...»

Сократ сприймав людину як цілісну систему, в якій душа є первинною, а тіло – йде за нею в ієрархії. Саме тому лікування будь-якої хвороби він рекомендував починати саме із душі, після чого і тіло прийде в норму.

«Познайомившись із Сократом, Хармід скаржиться на його головний біль. Сократ, як правило, починає в іронічному дусі, і, як завжди, важко відокремити в його словах жарти від глибоких істин. Він знає якусь цілющу траву, «але до неї треба додавати певні замовляння, якщо ж прийняти її без них, то від трави не буде користі… Замовляння ж ці такі, що з їх допомогою не можна вилікувати тільки одну голову… Цілком безглуздо думати, ніби можна вилікувати якимось чином голову саму по собі, не вилікувавши все тіло загалом… Не слід лікувати тіло, не лікуючи душу… Тому й треба передусім і переважно лікувати душу, якщо хочеш, щоб і голова, і все інше тіло добре почували себе» (13).

6.3. Демоній – голос божественного походження, який постійно чув Сократ

Як ми вже знаємо, в часи античності словом «демон» або «даймон» було синонімом слова бог. Тобто «демоній» - голос, який постійно чув Сократ і який позначали цим терміном, був для нього голосом божественного походження.

Однак для того, щоб встановити контакт із власним внутрішнім богом, потрібно здійснити палінгенезію. Тобто зробити «священне надзусилля», «джихад», перейти із третього рівня розвитку на четвертий і стати вічно молодим ельфом.

Досліджуючи біографію Сократа, очевидно, що він цього не зробив. Тому можемо стверджувати, що голос, який він чув, це був голос совісті. Варто сказати, що совість – це один із проявів духовного компоненту людини, який принципово відрізняє сапієнсів він інтелісів (розмовляючих тварин, які є перехідною ланкою між людиною і твариною).

Тобто можемо однозначно говорити, що Сократ постійно спілкувався із власним духом, однозначно, досяг третього рівня розвитку – був арієм, тому в основі його філософії є пошук засобів для досягнення спільного блага.

Цей внутрішній голос – совість, постійно давав поради Сократу, як поступати, а чого не слід робити. Слід зазначити, що цей прояв совісті пізніше приписали Сократу як злочин, що буцім-то він вводить нових богів, що було однією із головних причин, чому його стратили. Як це не дивно звучить, але мудрецю призначили кару за те, що він слідував голосу совісті.

6.4. Особливості філософських поглядів Сократа

Сократ – шукач істинних знань та абсолютної справедливості (16).

У своїх друзів він пробуджував почуття доблесті, при цьому приглушуючи всіма можливими способами схильність до порочних нахилів. Філософ притримувався думки, що влада в полісі має належати «знаючим», кращим людям. Тобто Сократ був прихильником аристократичного правління, як і Піфагор.

У питаннях віри Сократ тримався середини. Він вірив, що служить божеству і знаходиться під його опікою. Тут мається на увазі Аполлон. Саме тому свою діяльність він сприймав як служіння Аполлону.

«Сократ досліджував моральні чесноти. Справді, сказане жодному сумніву не підлягає. Якщо не брати до уваги шукань часів своєї молодості, він не відчував інтересу до натурфілософських проблем, не намагався розкрити таємницю походження світу, а повністю присвятив себе вивченню людини як істоти, що володіє моральністю, що означало майже виняткову увагу мислителя до проблем етичних. Для Сократа абсолютно безсумнівний тісний зв'язок між моральною досконалістю та щастям, з одного боку, і моральною недосконалістю та нещастям – з іншого» (13).

Сократ вважав, що людина не може досягти гармонії із Буттям (Всесвітом, Богом), догоджаючи власним відчуттям і задовольняючи (по суті, йдучи на повідку) тілесних потреб. Лише усвідомлене обмеження цього дозволяє віднайти зв’язок із власною душею (тут ймовірно мається на увазі дух). Адже у Сократа піклування про душу є справжнім богослужінням.

«Таким чином, можна відповідально стверджувати, що етика Сократа мала трансцендентні підстави. Її коріння — не в людському суспільстві, а в релігійних засадах» (13).

«В основі вчення Сократа лежить вислів дельфійского оракула: «Пізнай самого себе», який став поштовхом, що надихнув великого філософа перейти від питання: «Що я можу знати?» до проблеми: «Що я можу зробити?.. Центр його пошуків – питання про доброчинне життя та моральні якості людини... Завдячувати наявністю в собі розуму і знання людина має своїй безсмертній душі [маємо розуміти, що тут мова повинна йти про дух, адже саме він є безсмертним – А.Г.]. Завдяки їй, її божественній суті, вона може не лише пізнавати окремі прояви навколишнього світу, вона [мова повинна йти про дух - А.Г.] може долучатись до найвищого, божественного рівня знання...

Філософія – це роздуми розумної людини над загальнообов’язковим законом добра» (15).

«Сократ роз'яснював призначення людини в суспільстві, її обов'язки, взаємовідносини із законами, шанування богів, необхідність освіти, утримання від грубих пристрастей, здобуття друзів, тобто практичну орієнтацію людини в житті, яка керується совістю, справедливістю і громадянським обов'язком. Здавалося б, усе це коло питань мало б мати величезне виховне значення» (16).

Сократ віри в карму і поклонявся сонцю.

«Апологія Сократа» дає чітке зображення людини певного типу: людини впевненої в собі, великодушної, байдужої до земного успіху, яка вірить, що нею керує божественний голос, і переконаної в тому, що для доброчесного життя найважливішою умовою є ясне мислення» (21).

6.5. Сократ припускав можливість існування боголюдей

Сократ не відкидав можливості існування боголюдей.

«Знаючим є лише божество, а ось воно, у розумінні Сократа, є абсолютно благим і безгрішним. Якщо колись з'явиться людина, яка має знання в цьому сенсі слова, вона і сама уподібниться до божества. Знаючи, що таке добро і зло, вона завжди буде наслідувати тільки норми добра. Але серед нас поки що таких людей немає» (13).

6.6. Сократ і Аполлон – незримі лінії поєднання

Ми уже говорили, що свою працю на ниві філософії Сократ сприймав як служіння Аполлону. Однак з Гіперборійським божеством його поєднували й інші незримі нитки. «З Аполлоном він теж був тісно пов'язаний. Нагадаємо, що, згідно з античною традицією, він навіть народився у день свята Аполлона [цікаво, що згідно античної традиції, Платон народився в один день з Аполлоном, що також вказує на зв’язок із сонцесяйним божеством – А.Г.]. А потім було знайомство мислителя з типово «аполлонівським», дельфійським висловом «Пізнай самого себе», яке він зробив одним із головних своїх гасел. Далі – знаменитий запит Херефонта до оракула Аполлона і не менш знаменита відповідь від імені бога: Сократ-де всіх мудріший. Деякі незримі нитки між Аполлоном і Сократом, що часом залишають враження чогось містичного, існували аж до самої смерті «босоногого мудреця» (13).

6.7. Демосократія в часи Сократа

В часи Сократа в полісах ключовим принципом був сувернітет демоса. Перш ніж перейти до його визначення, варто сказати: зверніть увагу, читаючи Євангеліє, що Ісус часто в громадах заходив саме на такі збори громадян, де вирішувалися питання різного рівня важливості. Це відбувалося в Капернаумі, інших міста Галілеї, сусідніх землях. Це до того, що всі вони були влаштовані на гелленський манер, де рішення на місцевому рівні приймалися демосами.

Хтось може сказати, як же так, адже там повсюди використовується слово синагога. Однак: «Час виникнення синагог залишається невизначеним…Єрусалимський храм був головним культовим і жертовнм місцем юдеїв. Після 70 р. н.е., коли було знуйновано храм Герода [в оригіналі вказано «Ірода», але для відновлення історичної справделивості вживаємо саме геленізований варіант імені, адже в англійській мові це ім’я пишеться саме як «Herod» - А.Г.], виникла потреба в нових способах відправляти службу, і синагоги стали головним місцем молитви і вивчення Тори…» (14).

А далі читаємо дуже уважно:

«Хоча в часи Ісуса синагоги в Палестині були явищем буденним, археологи не знайшли жодних культових споруд I ст. н.е. Більшість археологічних свідчень про будівництво синагог (залишки будівель, палеографічні написи і папіруси) у II ст. походять з діаспори. Руїни синагог у Палестині датовані III ст. н.е. і пізнішими часами…» (14).

Це ще раз підтверджує, що в часи відкритої діяльності Ісуса в Галілеї діяли не синагоги, наявність яких не підтверджується арехологічно, а саме зібрання, народні збори громади.

Тільки «У II-III ст. н.е. будинки, де зазвичай збиралася юдейська громада, почали перетворюватися на синагоги… Відомі палестинські синагоги походять з III-IV ст. н.е… Руїни, які можна трактувати як синагоги і датувати I ст. н.е. або ранішими часами, невідомі» (14).

Тепер, читаючи Євангеліє, ми зможемо порівняти його із практикою демосократії і зробити власні висновки:

«Один із найважливіших принципів будь-якої античної демократії — суверенітет демосу, тобто його верховна влада, що передбачало реальну, повномасштабну та безпосередню участь всього колективу громадян в управлінні державою. Органом, що втілював у собі цей колектив, були, природно, народні збори (екклесія). А отже, владні повноваження народних зборів були нічим не обмежені: вони розпоряджалися всім, а інші державні структури виявлялися їм підлеглими та підзвітними... Загалом кожен член громадянського колективу мав рівне право на активну участь у політичному житті. Це забезпечувалося низкою ефективних механізмів. Одним із таких механізмів було вільне обговорення всіх питань – від найважливіших до дрібних, рутинних – у народних зборах: кожен афінянин мав право взяти слово і виступити в дискусії. Дуже багато хто цим правом активно користувався. Влада в умовах полісної демократії обов'язково мала бути колективною, колегіальною...» (13).

6.8. Сократ і піфагореїзм

Сократ безпосередньо познайомився із піфагорійством через Сіммія та Кебета, які були піфагорійцями. В другій половині V ст. до н.е. вони влаштувалися у Фівах, які на той час були значним грецьким містом-державою.

«Згодом вони, часто буваючи в Афінах (Афіни та Фіви не так вже й далеко знаходилися один від одного), вступили в тісну дружбу з Сократом. Вони навіть були з афінським «босоногим мудрецем» того дня, коли його стратили» (11).

Можемо сміливо стверджувати, що Сократ під кінець своїх днів був явним прихильником піфагореїзму.

7. Платон – філософ, який прагнув збудувати ідеальну державу

«Той, хто любить, божественніший за того, кого люблять, тому що він натхненний богами»

Платон

Згідно античної традиції, Платон (Πλάτων), справжнє ім’я якого - Аристокл (Ἀριστοκλῆς) 428/427 – 348/347 рр. до н.е., народився в один день із Аполлоном – 21 травня. Походив із аристократичної сім’ї. Батько Аристон виводив своє походження від міфічного царя Кодра. По матері, яку звали Периктіона, був пращуром Солона.

7.1. Платонівська Академія та філософські погляди, які в ній популяризувалися

У 387 р. до н.е. в передмісті Афін Платон заснував академію. Як ми вже знаємо, згідно давньої Гіперборійської традиції, заняття в ній були організовані двох типів: «...більш загальні, для широкого кола слухачів, і спеціальні, для вузького гуртка посвячених у таємниці філософії. Заняття проходили за суворим розпорядком. Вранці всіх мешканців Академії піднімав потужний звук особливого «будильника», винайденого самим Платоном...

За прикладом піфагорійців, які жили здавна суворими громадами аскетичного типу, учні спали мало, розмірковували в тиші. Вони влаштовували спільні обіди, утримувалися від м'яса, що збуджує сильні чуттєві пристрасті, харчувалися овочами, фруктами (сам Платон дуже любив смокви) і молоком; намагалися жити чистими помислами...

Спочатку Платон розмовляв, прогулюючись під деревами в гаю Академа, а потім у своєму будинку, де влаштував святилище муз і так звану екседру, залу для занять...
Що ж являла собою платонівська Академія?

Це був союз мудреців, які служили Аполлону і музам» (16).

Арістотель провів в академії Платона 20 років. Платон притримувався позитивного погляду на життя. Одного разу під час поїздки на Сицилію його супроводжував Ксенократ – чоловік чесний, але доволі суворий. Платон нагадав йому, що не варто забувати про жертвоприношення харитам, богиням милого і радісного світосприйняття.

«Платон безумовний проповідник усілякої гармонії всередині людини, у суспільстві та в космосі. Гармонія людської особистості, людського суспільства і всієї природи, що оточує людину, - ось постійний і незмінний ідеал Платона протягом усього його творчого шляху» (16).

Схоже що його філософські трактати інтеліси (розмовляючі тварини) добряче перекроїли вставками, щоб напустити туману. Тому що такого роду фрагменти несуть глибинну суть, однак якщо досліджувати Платона глибоко, виявляєш багато суперечностей із цими прекрасними думками:

«Платон вважав, що тільки любов до прекрасного відкриває очі на це прекрасне, і що тільки знання, яке розуміється як любов, є знанням справжнім. У своєму знанні той, хто знає, ніби одружується з тим, що він знає, і від цього шлюбу виникає найпрекрасніше потомство, яке називають у людей науками і мистецтвами. Той, хто любить, завжди геніальний, тому що він відкриває в предметі своєї любові те, що приховано від усякого, хто не любить... Філософську систему Платона доводиться реконструювати з його окремих, розрізнених і часто суперечливих суджень» (16).

«Платон заповів людству ненаситну жагу до знання, закоханість у все розумне і раціональне... Космос завжди молодий і вічний, бо він не знає бігу часу, а значить, і старості. Таким у повноті блаженства створив великий майстер своє ідеальне дітище. І люди були задумані демі-ургом за подобою живого космосу» (16). Тобто Платон припускає можливість, що люди також повинні бути молодими і вічними.

«Платон високо оцінює закладені в людстві сили, але його мрія – щоб вони творили благо і красу, виявляючи хоча б частку свого безсмертного начала. Поки ж навколо себе Платон бачив надто багато несправедливостей і злочинів суспільних і приватних» (16).

«Через усю філософію Платона проходить таке ж змішання інтелектуального і містичного, як і філософія піфагореїзму» (21).

7.2. Мандри Платона в пошуках боголюдини

Відомо, що Платон, на відміну від того ж Сократа, багато подорожував. Він декілька разів відвідував Сицилію, а саме – Сіракузи, де намагався зробити із тутешнього тирана Діонісія правителя-філософа. Одного разу, коли терпіння Діонісія вичерпалося, він запитав Платона: «...навіщо той приїхав до Сицилії». На що Платон відповів: «...що він шукає досконалу людину...» (16). Іншими словами, боголюдину.

7.3. Платонівські трактати і піфагорійський слід

«Філософів-піфагорійців [часів Платона - А.Г.] шанували як великих мудреців, хранителів глибоких таємниць, і престиж державного діяча неймовірно зростав, якщо він або сам займався філософією, або протегував їй» (16).

«Серед десятків діалогів, що входять до корпусу творів Платона, є такі, у яких риси піфагореїзму особливо сильні. Наприклад, «Федон», написаний близько 380-375 років до н. е., тобто після першої поїздки філософа до Великої Греції» (11).

З часом елементи піфагореїзму у поглядах Платона лише набирали ваги. «Ще більше їх у найзначнішому та найзнаменитішому творі геніального афінського філософа — діалозі «Держава» (11). Написаний твір був протягом кількох десятиліть, а завершений – в проміжку між другою та третьою поїздками на Сицилію, тобто в час, коли Платон тісно спілкувався із піфагорійцями.

Якщо коротко, в творі «Держава» Платон малює модель ідеальної держави. Всі громадяни розподіляються по ньому на три стани: правителі-філософи; воїни; ремісники, землероби та простолюд. Цілком очевидно, що перед нами варнова система поділу суспільства у відповідності до арійського світогляду.

Прототипом ідеальної держави Платона були поліси піфагорійців.

Можемо зробити висновок: «Держава» у великій мірі є працею піфагорійською...» (11). Якщо уважно дослідити цей твір, виявляється, в ньому Платон закликає всіх – від малого до великого, безперестанку співати собі пісні, які зачаровують. «Гра, спів, танці, естетична насолода – це, за думкою Платона, реальне втілення божественних законів, тож уся держава, з усіма її мирними звичаями і з усіма її війнами, є лише нескінченне мистецьке самоствердження: «Треба жити, граючись», - говорить Платон...» (16). Погодьтеся, вельми нагадує традиції Трипілля-Гіперборії із їхніми постійними співами, танцями і бенкетами. Схоже, що фрагменти про вигнання поетів із ідельної держави Платона – це фальсифікації. Адже як можна писати пісні, не будучи в душі поетом.

Однак найбільш піфагорійським дослідники вважають трактат «Тимей». Твір був написаний приблизно в 350-х рр. до н.е. Це праця уже досвідченого Платона. Пізній Платон був практично повним піфагорійцем у своїх поглядах.

В платонівській Академії піфагорійські ідеї процвітали.

Платона, як і багатьох інших, приваблювали в піфагоріїстві їхня доброзичливість до людини, прагнення робити добро. Вони, як зазначають Тахо-Годі та Лосєв, прагнули реформувати суспільство, користуючись релігійно-етичною проповіддю.

«Тут були поєднанні філософія із життєвою практикою» (16).

Вельми прискіпливо нам потрібно ставитися до трактата «Закони». Справа в тому, що з великою мірою вірогідності це спроба надтварин написати псевдоепіграф, користуючись знаменитістю Платона і просунути свої ідеї. Чому? Є декілька тез, які заставляють глибоко задуматися і при бажанні дослідити це питання глибше. Ось вони: «Саме «Закони» – це єдиний твір Платона, який не містить у собі образу Сократа... Суперечка тут зовсім не суперечка, а якесь взаємне слабке підтакування співрозмовників один одному. Але найголовніше – про що вони говорять. Усі їхні твердження прямо протилежні тому, чого вчив Сократ. Сократ вічно все піддавав критиці і часто двома-трьома питаннями заперечував загальновизнані авторитети, якщо вони того заслуговували. У «Законах» же всяка критика заборонена, висувається вимога беззаперечного підпорядкування законам і страти для всіх невіруючих. Якби в такій державі, яку зображено в «Законах», з'явився Сократ, який вічно ставить запитання і критикує, то, безсумнівно, ці троє старців присудили б його вже не просто до цикути, а до якоїсь наджахливої страти для залякування всіх, хто посягав на громадські основи, які представляються їм ідеальними» (16).

Бертран Рассел зазначає, що в італійській школі філософії Платон знайшов головне джерело свого натхнення. Від Сократа Платон взяв інтерес до занять етичними проблемами і тенденцію шукати швидше теологічне, ніж механічне пояснення світу.

7.4. Платон і його зв’язок з Аполлоном

«Сам Платон, і його пізніші шанувальники, порівнювали його [Сократа - А.Г.] з Аполлоном, богом світла, порядку, гармонії, врівноваженості як у моральному й художньому, так і в державному й навіть космічному планах. Згідно з пізнішими легендами, Платон перед смертю бачив себе перетвореним на лебедя, цього знаменитого птаха Аполлона. Сократ, як ми пам'ятаємо, перед приходом до нього Платона теж бачив уві сні лебедя [вони познайомилися в 408 р. до .н.е. – А.Г.]. Хтось, мало не племінник Платона Спевсіпп, оголосив його навіть сином Аполлона і братом бога лікування Асклепія: таким чином підкреслювалося, що Платон був лікарем душ» (16). Можемо обережно припустити, що Платон знав про можливість перетворення смертної людини в безсмертного триплекса, про перехід із третього на четвертий рівень розвитку. Також можемо висловити думку, що найдовіреніших учнів в Гіперборійській традиції називали «лебедями». До слова варто відзначити, що і Орфей також згідно античної традиції обрав для себе життя лебедя (однак це тема окремого дослідження).

7.5. Ідеалізм Платона

Основною концепцією філософії Платона була теорії ідей. Згідно з нею окремо від нашого матеріального світу існує світ ідей – нематеріальних субстанцій. Наше буття – лише слабке відображення цього простору ідеальних речей.

Якщо розглянути це питання метафізично, можемо зробити висновок, що Платон вів мову про ейдоси – ідеальні духовні шаблони. Саме згідно із ними створені наші земні речі. Адже у духовному світі все досконале. Тобто Платон намагався постійно бути на зв'язку із духовним світом, так би мовити, регулярно загладати в нього, досліджувати його.

8. Арістотель – систематизатор, енциклопедист, реаліст, учитель Олександра Македонського

«На що ти розраховуєш, те й знайдеш»

Арістотель

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) вважається засновником класичної (формальної логіки). По грецьки його ім'я пишеться Ἀριστοτέλης. Народився у македонському місті Стагіра. З 367 по 347 рр. до н.е. навчався в платонівській академії. Мав право вести самостійні заняття, уже в перші роки свого перебування в ній читав курс риторики, що вказує на непересічні здібності Арістотеля. «Є підстави думати, що Платон... не тільки передав йому всі свої знання, а й перелив у нього свою душу» (17). До смерті Платона Арістотель не відкривав власну школу, хоча його погляди були детально розроблені. Зважаючи на філософську лінію Піфагор-Сократ-Платон, можна не сумніватися, що:

Арістотель отримав приховані знання від Абаріса шляхом усного (таємного, езотеричного) вчення, а Олександр втілював ці знання.

Аристотель зблизився з македонцями. Його батько Нікомах був давнім другом македонських царів і придворним лікарем діда і батька Олександра Македонського. Варто зазначити, що Асклепія, який був сином Аполлона, шанували в родині Арістотеля і навіть сприймали за свого першопредка. Тому вважалося, що родина філософа божественного походження. Це ще одна ниточка, яка веде нас до Аполлона. Адже Арістотель, цікавлячись, ким був першопредок його родини – Асклепій, таким чином безпосередньо дотикався до Аполлона.

«На долю Арістотеля випала місія підбити підсумок досягнень науковців і філософів античної Греції і, узагальнивши їхню працю, передати наступним поколінням. Тільки такий геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології» (18).

Арістотель впорядкував наявну філософську спадщину, оновив її, повернув втрачену ясність, відновив міру та правильне співвідношення видимого та невидимого світу. Він позитивно ставився до земного життя, цінував його і вважав, що у ньому можливе щастя. Його філософія практична – так само, як і аріянство. Схоже на те, що Арістотель намагався оновити Гіперборійську традицію і застосувати її практично. Те ж саме здійснив Ісус.

З юнацьких літ дружив із батьком Олександра Македонського – Пилипом ІІ, який був обдарованою і просвітленою людиною. «Плутарх вказував, що Філіп дуже цікавився філософією, науками і мистецтвами, наприклад, музикою» (19).

8.1. Барви життя і світогляду Арістотеля

«Він був вірним, ніжним і постійним другом, добрим сім'янином і загалом любив людей і бажав їм добра, незважаючи на те, що наклеп переслідував його постійно» (17).

Із книги Є. Литвинової також дізнаємося, що прагнення до споглядання природи було у нього в крові. Незважаючи на те, що в часи його життя книги були дуже дорогі, він надзвичайно любив читати.

Після смерті батьків отримав великий спадок, що дозволило продовжувати навчання. Арістотель практикував звичку «...спостерігати і записувати факти, робити різні припущення відносно законів природи і перевіряти їх за допомогою досвіду» (17). Для нього була притаманною стримана пристрасть.

Розум Арістотеля був направлений на пізнання дійсності. Він вважав, що в житті людини все заслуговує на увагу та вивчення. Він не був прихильником демократії.

«Арістотель одягався вишукано і оригінально; його взуття вирізнялося особливою охайністю; волосся його було чепурно підстрижене... Тонкі, гнучкі пальці були прикрашені безліччю каблучок...

Був невисокого зросту, худорлявий, з невеликими, вузькими, але надзвичайно проникливими очима; одягався завжди бездоганно,... підкоряючись моді, і вимовляв «р» у горло, що було на той час ознакою безсумнівного аристократизму. Він перший із філософів придбав багату бібліотеку, його студія була переповнена колекціями тварин, рослин і мінералів» (17).

Дослідження заповіту Арістотеля дозволило автору зробити висновок: «Загальне враження від цього заповіту показує Арістотеля людиною не тільки розсудливою і практичною, а й вельми шляхетного і благочестивого складу, прихильником благодіяння і доброти, поціновувачем мирних і дружніх людських стосунків» (19).

Філософія Арістотеля – це філософія дії. Світ не хоче, щоб ним керували погано.

Арістотель був небагатослівним. Щодо походження, він був напівгрек-напівмакедонянин. Виступав за недоторканість індивідуальності.

Головне правило етики Арістотеля:

«Нічого понад міру».

По суті, філософ проповідував застосування у житті принципу «золотої середини».

Арістотель вірив в безсмертя душі (мова повинна йти про дух): «Забуття видовищ колишнього життя пояснюється порушенням безперервності свідомості та пам'яті» (19).

Філософ вважав родоначальником платонівської філософії Піфагора. Про це він пише у своєму ранньому творі «Протрептик». В діалозі «Про філософію», де Арістотель розглядає історію науки, він прослідковує її розвиток, починаючи із часу магів і переходячи потім до оцінки єгипетських та гелленських філософів.

Для Арістотеля з наукової точки зору ідеї Платона не мали реального існування. Однак вони жили в його серці як піднесений символ або ідеал.

Він слідував давній традиції поділу учнів на групи в залежності від їх рівня володіння знаннями. «Прогулюючись тінистими алеями, він навчав двічі на день – вранці та ввечері; вранці він розмовляв про важкі предмети з учнями, знайомими з початками філософії, а вечорами вчив початківців...» (17). По суті, мова йде про вже знайоме нам подання знань для загалу та внутрішнього кола. «Олександр, мабуть, не тільки засвоїв вчення про моральність і державу, а й долучився і до таємних, глибших навчань, які філософи називали «усними» і «прихованими» і не надавали широкому розголосу. Перебуваючи вже в Азії, Олександр довідався, що Арістотель деякі з цих учень оприлюднив у книгах, і написав йому відвертого листа на захист філософії, текст якого свідчить: «Олександр Арістотелю бажає благополуччя! Ти вчинив неправильно, оприлюднивши вчення, призначені тільки для усного викладання. Чим же будемо ми відрізнятися від інших людей, якщо ті самі вчення, на яких ми були виховані, стануть загальним надбанням? Я хотів би перевершувати інших не стільки могутністю, скільки знаннями про вищі предмети. Будь здоровий». Заспокоюючи уражене честолюбство Олександра, Арістотель виправдовується, стверджуючи, що ці вчення хоча й оприлюднені, але водночас нібито й не оприлюднені» (20). Тут мова йде про те, що навіть знання, які будуть доступні загалу, не зможуть бути правильно трактовані без спеціального пояснення або досягнення відповідного рівня розвитку свідомості.

На вчення Арістотеля у великій мірі вплинула філософія Платона. І хоча погляди наставника Олександра частково різнилися від ідей Аристокла (відомого більше як Платон), і навіть в деяких питаннях були протилежні, все ж: «Детально вчитуючись у твори Аристотеля, ми раз у раз натрапляємо на відгомони платонівських думок, які не полишали Аристотеля аж до самої його смерті» (19).

Арістотель з великою увагою ставився до деталей у всьому. Особливо його цікавили дрібниці із життя природи. «Аристотель за всієї узагальнювальної сили свого розуму нескінченно цікавиться різного роду дрібницями, деталями і фактами, які іноді стосуються узагальнюючих побудов його філософії, а іноді й не мають до них жодного стосунку, а просто цікаві для Аристотеля самі по собі...

Якщо говорити взагалі про мову Арістотеля в його філософських трактатах, то темрява, сухість і абстрактність його мови зазвичай сильно перебільшуються. Для пояснення своїх важких думок Арістотель часто наводить найпростіші приклади, зрозумілі навіть малоосвіченій людині. Якихось нових, незвичних і складних термінів Аристотель майже ніколи не вживає...» (19).

Із листів філософа буквально віє мужністю і високими людськими якостями.

Арістотель не особливо підтримував постійні походи Олександра, оскільки віддав перевагу більш духовному відношенню до життя.

Філософ позитивно дивився на життя. Він досліджував його у найдрібніших проявах. «Ця радісно-життєва спрямованість філософії Арістотеля визначається тим, що для нього всяке життя і всяке буття до останньої глибини пронизане сенсом, а цей сенс також завжди заряджений тими чи іншими життєвими потенціями. Це робить Арістотеля безстрашним і спокійним споглядачем життя, яким би воно не було поганим або жахливим. Адже для такого мислення рішуче все має свій сенс...» (19).

Таке світосприйняття пояснюється лише глибоким розумінням, що людина є втіленою духовно-божественною сутністю, безсмертною і вічною. Саме тому на життя потрібно дивитися позитивно, постійно плекаючу культуру відповідної поведінки. Адже з кожним наступним втіленням безсмертного духу людина повинна ставати досконалішою і врешті досягти своєї ключової мети - перетворення на боголюдину.

З цієї точки зори випливає, що темрява у суспільному розумінні – це стан невіглавства. Розсіяти темряву – означає донести до людей знання, хто вони є і для чого тут діяють, на Землі. Який сенс цього перебування - постійний розвиток. А головна відповідь, ми тут, щоб навчитися любити!

8.2. Ставлення до рабів або як виникають плітки

Арістотеля прийнято вважати захисником рабства. Однак це якщо не занурюватися глибше у його відношення до цього питання. Із його заповіту видно, що в своєму серці він визнавав рабів людьми, а не істотами нижчого порядку. Це логічно, адже будучи представником філософської лінії, заснованої на знаннях із Гіперборійської традиції, він знав, що всі люди є втіленими божественними сутностями. «Що стосується його відношення до рабів, то найкращим доказом того, що він не вважав їх нижчими істотами, слугує те, що сам він одружений був із рабинею, а найкращий друг Гермій був раб за походженням...» (17). Саме тому приходимо до висновку: твердження про те, що Арістотель був захисником рабства – наклеп.

8.3. Арістотель і виховання Олександра Македонського

В 343 р. до н.е. Арістотель прийняв запрошення Пилипа ІІ стати наставником юного Олександра. Він мав можливість повноцінно займатися кожен день із македонським царевичем протягом 3 років. В 340 р. до н.е., у віці 16 років батько доручив Олександру правління Македонським царством на час власної відсутності у зв’язку із військовим походом, тому часу на заняття стало менше, але вони продовжувалися.

«Для цього їм побудували окремий палац – Німфеум в тінистих садах... Тисяча людей займалася доставкою Арістотелю рідкісних тварин» (17). По суті, Арістотель очолював науково-дослідну академію, на утримання якої виділялися щедрі кошти. «За відомостями письменника Атенея, відомо, що Олександр дарував Арістотелю цілих 800 талантів... на самі тільки зоологічні дослідження» (19). «Біля містечка Міези він [Пилип – А.Г.] виділив особливу рощу, оскільки приділяв особливу увагу вченим розмовам сина. Тут Олександр і Арістотель гуляли, проводячи вчені бесіди. Пилип надав Арістотелю великі грошові засоби для освіти в різних областях знань» (19).

Олександр став царем Македонії в 336 р. до н.е. Арістотель провів із ним перші роки після цієї визначної події.

Загалом Арістотель та Олександр провели разом 8 років – з 343 до 335 р. до н.е.

Адже тільки в 335 р. до н.е. філософ переїхав в Афіни. Олександр любив Арістотеля як батька.

Схоже, що навчання Арістотеля дозволило Олександру почати усвідомлювати себе втіленим богом. Сам Арістотель, як ми побачимо, серйозно розглядав дію в людині сил, які не піддаються науковому трактуванню. Внаслідок відсутності наставників четвертого рівня розвитку, Олександр все ж не встиг здійснити палінгенезію, хоча був дуже близьким до цього, адже практикував усі чесноти, які перелічені в Нагірній проповіді Ісуса Хреста і які ми тепер маємо можливість досліджувати та практикувати завдяки невтомній праці Ігора Каганця. Арістотель дав Олександру інструментарій для соціального застосування своєї віри.

«Виховання, отримане Олександром дякуючи Арістотелю, було ґрунтовним. Воно проникло в самі глибини особистості великого завойовника. У всякому разі, Арістотель написав для Олександра книгу про те, як треба царювати і як необхідно для царя бути добрим. «Сьогодні я не царював, - говорив іноді Олександр, - адже я нікому не робила добра» (19).

Філософ вчив Олександра жити добре і любити доброчесність. «Арістотель як філософ стверджує, що чеснота полягає в стримуванні пристрастей і управлінні ними за допомогою розуму... Він приписує людині... керувати собою, тобто розібратися у своєму внутрішньому світі, дати собі звіт у своїх бажаних прагненнях і, не ухиляючись занадто в сторону, наближатися до намічених цілей...

Найвище благо, кінцеву мету всіх прагнень, заведено називати блаженством... Арістотель розуміє під терміном «блаженство» такий стан душі та таку діяльність, що найбільше відповідають особливостям людини і тягнуть за собою повне задоволення...

Він визнає державне життя вищим за індивідуальне не тому, що воно переслідує вищі цілі, а насамперед тому, що цілі окремих осіб найкраще можуть бути досягнуті за допомогою держави...

Він заповів людині любити саму себе і не відмовляти собі ні в чому, що слугує для вдосконалення душі й тіла» (17).

Арістотель віддав перевагу монархічному або аристократичному правлінню. Його ідеологія в цьому питання базувалася на тому, що: «Одну досконалу людину легше відшукати, ніж кількох, а кількох легше, ніж багатьох. Тому Арістотель схильний надавати перевагу монархічному й аристократичному правлінню перед демократичним... Дуже може бути, що для Арістотеля в перші роки царювання Олександр втілював ідеал правителя» (17).

Олександр виховувався Арістотелем в дусі антиперських настроїв. В поході царя супроводжував родич та вихованець Арістотеля – Калісфен. Він нотував події воєнного життя, його працями в подальшому користувалися автори, які працювали над біографією Олександра.

Дослідники відзначають, що Арістотель лише греків вважав так би мовити аристократією світу, тоді як всіх варварів (поняття «варвар» в часи філософа означало тих, хто не був греком чи не належав до грецької культури) нижчими в плані ієрархії. По суті, цьому він мав би вчити Олександра. Однак за діяннями царя ми бачимо зовсім протилежний підхід. А це означає одне з двох: або Олександр діяв всупереч настановам учителям; або фрагменти, де в текстах Арістотеля проводиться теза про людей – греків, і недолюдей – варварів – просто фальсифікації. «Вважаючи себе посланим від бога і загальним посередником і примирителем, він тих, кого не міг об'єднати словом, примушував зброєю, вів усіма засобами до однієї мети і, немов у дружньому кубку, змішував життєві уклади і норови, шлюби і звичаї, наказуючи всім вважати батьківщиною своєю всю населену землю, навчаючи бачити твердиню і оплот у військовому таборі, шанувати та вважати сміливців за рідних і боягузів за чужих, розрізняти еллінське і варварське не за хламідою та щитом, не за шаблею та каптаном, а вважати еллінським доблесне, варварським погане, мати загальний одяг і обіди, шлюби та звичаї, які змішалися в одне завдяки кровній спорідненості та молодому поколінню...» (19).

Теоретик Арістотель і практик Олександр оперували категоріями різного таксономічного рівня. Арістотель мислив переважно в категоріях народів, а тут компонент народної культури є визначальним. Натомість Олександр був практиком і конкретно працював з реальними людьми, а тут на перше місце виходять особисті якості.

Ось як Арістотель навчав Олександра керувати державою, явно ми не знаходимо тут ніяких настанов ставитися до одних народів як до людей, а до інших, як до недолюдей: «Намагайся тому перетворити свою владу не на зарозумілість, а на добрі справи згідно доброчесності, вищою за яку в житті нічого не може бути... твори корисне, довершуючи задумане» (19).

Олександр започаткував епоху, яка в науці отримала назву «гелленізм» (IV-I ст. до н.е). На той час звершення македонського царя були фантастичними. Гелленізація була спробою повторення першої арійської хвилі 3-го тис. до н.е., коли гіперборійські пелазги розширили арійський світ і, серед іншого, заснували Гелладу з культом Аполлона Гіперборійського. Відтак гелленізація мала релігійну та світотворчу основу. Тому то Олександр не лише відчував себе втіленим богом, а й відкрито про це повідомляв. Наступну хвилю – аріянську – здійснили готи. Нині настає час третьої хвилі.

8.4. Філософська школа Арістотеля – Лікей

В 335-334 рр. до н.е. відкрив власну філософську школу – Лікей. Для її облаштування він обрав місцевість на північному-сході Афін, поблизу храму Аполлона Лікейського. І тут проглядається зв’язок із сонцесяйним богом, як і в інших героїв нашого дослідження. Як бачимо, для поширення знань у руслі своєї світоглядної концепції Арістотель обрав саме цю місцевість. Одне із трактувань слова «лікей» – від грецького «левкос» – світлий або білий, і латинського «люкс» – світло.

Послідовники доктрини Арістотеля відомі як «перипатетики», що в перекладі означає (ті, що навчаються гуляючи). Навчання в русі взагалі є відмінною рисою античних філософів, а не тільки школи Арістотеля. Так, «Діоген Лаертський каже: ця звичка розвинулася внаслідок турботи Арістотеля про Олександра, якому він забороняв багато сидіти...» (17). В такому ж стилі – гуляючи, свої лекції та бесіди проводив Платон.

Продовжуючи мову про Арістотеля, зазначимо: «Він звеличував теорію як високий порив розуму, в якому ми уподібнюємося богам...

Філософія Аристотеля - це царство спостереження і тверезої думки» (17).

Він вчив: «Щастя передбачає саме діяльність, до того ж діяльність справедливих і скромних людей містить у своїй кінцевій меті багато прекрасного...» (19).

Безсумнівно, погляди Арістотеля прослідковуються і у вченні отців церкви. Однак із його філософії вони взяли тільки те, що їм було вигідно, таким чином, спотворивши його вчення.

8.5. Божественна складова людини і шлях до боголюдини у філософії Арістотеля

Арістотель визнавав наявність в людині та в оточуючому її всесвіті недоступних науковому пізнанню сил. «Внутрішнє знання божественного Аристотель виводить із двох джерел: із відчуття в душі людини якоїсь демонічної сили і зі споглядання людиною зоряних небес...

У світі існує і найгірше, і найкраще. Але якщо можна переходити від гіршого до кращого, то це означає, що можна дійти до найкращого. Ми б зараз сказали простіше. Якщо існує натуральний ряд чисел, тобто перехід від одиниці до двійки, від двійки – до трійки і т. д., це означає, що необхідний перехід і до нескінченного числа. Отже та чи інша градація речей у світі повинна змушувати нас перейти до такої межі змін, далі якої йти вже нікуди. А ця нескінченність і є, на думку Арістотеля, божество...

Якщо блаженство є діяльність, що відповідає доброчесності, то, звісно, воно відповідає найважливішій доброчесності, а ця властива найкращій (частині душі). Чи то розум, чи щось інше, що... править за природою нами і веде нас, і розуміє прекрасне і божественне, – чи тому, що воно саме божественної природи чи саме богоподібне, що в нас є; в усякому разі діяльність цієї частини, що узгоджуються з її чеснотами, і буде становити досконале блаженство...

Лікейська філософія вчить людину прагнути до вищого блага, або, що те саме, до вічного розуму, які суть причина всього найкращого» (19).

Слово «релігія» означає «відновлення зв’язку», від ре – повтороення, ліга (лига) – зв’язок. Що стосується релігії Арістотеля: «Тут для нього існує лише те, що усвідомлено, доведено і приведено в систему. У цій філософії, повторюємо, нема рівно ніяких недоведених і водночас безумовно наказових догматів віри» (19).

Арістотель безумовно вірив в Бога: «Ми стверджуємо тому що бог є живою істотою, вічною, найкращою... Арістотель релігійний, але божеством для нього є Розум, який керує космосом» (19).

9. Арійська філософія Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля та Євангеліє: точки дотику

Досліджуючи філософські погляди мудреців, важко не помітити, що вони в своїх аспектах однозначно перегукуються із Євангелієм. На деякі із цих ідей звернемо окрему увагу.

1. Царство боже здобувається зусиллями.

«Арістотель переконаний, що істина здобувається шляхом великих індивідуальних зусиль. Але філософ прекрасно розуміє, що є й інший шлях знаходження істини – у спільних пошуках і співпраці» (19).

«Царство боже здобувається зусиллями; і ті, що докладають зусиль, схоплюють його» (Мт: 11.12).

2. Практика і внутрішнє самопізнання

«Звідси – дивовижна схильність Арістотеля, з одного боку, проповідувати практичну діяльність, а з іншого – знаходити для людини найвище благо в її зосередженому зануренні у себе, в її інтелектуальному самоспогляданні...» (19).

Все Євангеліє сповнене безперестанною практичною діяльністю Ісуса із навчання, зцілення та підняття людей у вищий простір подій. При цьому, Хрестос також навчає: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Батькові твоєму в тайні, і Батько твій, що бачить таємне, воздасть тобі» (Мт: 6.6).

3. Внутрішнє та зовнішнє коло учнів.

Як Ісус, так і Піфагор, Сократ, Платон та Арістотель мали внутрішнє коло учнів, яких навчали глибинним метафізичним знанням. Тоді як для загалу подавалася значно спрощена версія цієї інформції. Наприклад, в Ісуса це відбувалося у формі притч.

4. Ідіть вузькою дорогою

Цікаву аналогію із Євангелієм знаходимо у трактаті Плутарха «Про демон Сократа», яку подає нам той же Кирило Прокопов. В цьому творі піфагорієць Феанор виголошує таку фразу: «Незлічимі шляхи людських життів, нечисленні ті, по яких демони [духи - А.Г.] ведуть людей». Порівняймо із Доброю Новиною: «Входьте вузькою брамою, бо простора брама й розлогий шлях, що веде до погибелі, і багато ним ходять. Але тісна брама й вузький шлях, що веде до життя, і мало таких, що його знаходять» (Мт: 7.13).

5. Любити господа, бога твого...

«Він [Арістотель] заповів людині любити саму себе і не відмовляти собі ні в чому, що слугує для вдосконалення душі й тіла» (17).

«Він сказав до нього: Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією силою твоєю і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь» (Мт: 22.37, Мк: 12:29, Лк: 10.26).

10. Висновки

1. Трипільська цивілізація заснована святим Ноєм-Купало-Аполлоном, який відомий також під іншими іменами.

2. Пелазги – це пізні трипільці. Вони першими принесли на землі Геллади знання із своєї батьківщини - Трипілля-Гіперборії. Подальші хвилі переселенців - ахейці, дорійці, у тій чи іншій мірі робили те саме. Після заснування святилища Аполлона у Дельфах гіперборійськими жерцями цей периферійний філіал продовжував тримати зв'язок із Гіперборійською церквою в метрополії на землях Гіперборії-Трипілля. 

3. Піфагор – учень Абаріса. Швидше за все, зважаючи на його вміння, зумів здійснити палінгенезію.

4. Усі філософи виділеної нами лінії Гіперборійської традиції практикували подання знань через формування зовнішнього і внутрішнього кіл учнів. Таємна (езотерична) доктрина передачі знань здійснювалася усно, від учителя до учня, що дозволяло максимально точно передати інформацію.

5. Сократ – шляхетна людина, арій. В повсякденному житті поступав у відповідності до поклику совісті, який називав божественним голосом.

6. Платон був найбільш близьким учнем Сократа. Перед зустріччю із Платоном Сократ побачив уві сні лебедя. Це може вказувати на те, що в Гіперборійській традиції найближчих учнів називали «лебедями». Платон активно цікавився піфагореїмом. В трактатах «Федон», «Держава», «Тимей» ми бачимо вплив піфагореїзму. Пізній Платон був практично повним піфагорійцем у своїх поглядах.

7. Арістотель впорядкував наявну філософську спадщину, оновив її, повернув втрачену ясність, відновив міру та правильне співвідношення видимого та невидимого світу. Він позитивно ставився до земного життя, цінував його і вважав, що у ньому можливе щастя. Його філософія практична – так само, як і аріянство.

8. Завдяки дослідженню зародження та розвитку ідеалістичної гелленської (арійської) філософії, ми приходимо до очевидного висновку, що її прихильники діяли у руслі Гіперборійської традиції, яку передав через особисте навчання Піфагору північний гість – Абаріс Гіперборійський. Ісус Хрестос діяв у річищі цієї ж традиції. Схоже на те, що Арістотель намагався оновити Гіперборійську традицію і застосувати її практично. Те ж саме здійснив Ісус Хрестос.

11. Список використаної літератури

1. Паїк В. Корінь безсмертної України. – Київ: УВС, 2021. – с. 356.

2. Каганець І.В. Пшениця без куколю: Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень. – К.: Агенція релігійної інформації (АРІ), видавництво «Мандрівець», 2007. – 590 с.  Видання друге, уточнене й доповнене.

3. Матвейчев О.А. «Гіперборія та гіперборійці у працях античних вчених» – Національний дослідинцький університет «Вища школа економіки. – М. 2017 (Переклад з російської: Матвейчев О.А. «Гиперборея и гиперборейцы в трудах античных ученых». - Национальный исследовательский университет «Высшая школа экономики». – 2017, № 3 С. 291-309).

4. Фоміна О. «Гіберборії. Діти сонця» (переклад з російської: Ольга Фомина "Гиперборейцы. Дети солнца". – М.: «РИПОЛ Классик», 2014. – 256 с.)

5. Тімоті П.Бріджмен "Гіперборії. Міф та історія в кельтсько-еллінських контактах". – 2005 (Оригінальна назва: Timothy P.Bridgman «Hyperboreans. Myth and history sn Celtic-Hellenic contacts». – Routledge, New York & London. – 2005).

6. Геродот «Історії в дев’яти книгах». – Наукова думка. – Київ, 1993.

7. Матвейчев О.А. «Гіперборійці в Греції. Опіс, Арга та інші посланці богів-близнюків – Національний дослідинцький університет «Вища школа економіки. – М. – 2020, № 3 (Оригінальна назва: «Гиперборейцы в Греции. Опис, Арга и другие посланники богов-близнецов).

8. Іван МОЗГОВИЙ, Ярослав МОЗГОВИЙ «Анахарсіс як мислитель на рубежі двох цивілізацій» / УДК 929:2–335. - 25.11.2011.

9. Русяєва А. С. Славетний мудрець — скіф Анахарсіс. — К: Наук, думка, 2001. — 104 с: іл. — (Сторінки історії України).

10. Стаття Леонід Жмудь «Північні зв'язки Піфагора: Залмоксис, Абаріс, Арістей» (Оригінальна назва: PYTHAGORAS’ NORTHERN CONNECTIONS: ZALMOXIS, ABARIS, ARISTEAS. - Published online by Cambridge University Press:  09 September 2016. -  Посилання: https://www.cambridge.org/core/journals/classical-quarterly/article/abs/pythagoras-northern-connections-zalmoxis-abaris-aristeas/6E64D6A09B5A8747029DACE3CC9166FD).

11. Суріков І. Піфагор. — Молода гвардія, серія «Життя чудових людей, 2013 (Оригінальна назва: Суриков И. Пифагор. – Молодая гвардия, серия «Жизнь замечательных людей). - Посилання: https://voenka.kiev.ua/ru/products/pifagor?srsltid=AfmBOorud315zhEd-SzoiYh8yuFeWQCEUGsKewQVXctczkZrpKUQ-0RV.

12. Інтернет-стаття: «Піфагор та піфагорійський союз. Філософія». – 2019. - https://echafaud.org/ancient-philosophy-formation-of-the-canon-i/.

13. Суріков І. Сократ - М.: Молода гвардія. 2011. - (Життя чудових люлей сер. біогр.). (Оригінальна назва: Суриков И. Сократ. – Молодая гвардия, серия «Жизнь замечательных людей). – Посилання: https://good-book.com.ua/ua/sokrat.

14. Атлас біблійної історії / пер. з англ. М.Климчук, Т. Цимбал. – К.: ДНВП «Картографія», 2010. – 192 с.; іл. – Посилання: https://kgf.com.ua/index.php?route=product/product&product_id=54.

15. Пітура Т. (Наук. керів.: Чоп Т.О.) «Сократ та його принцип «Пізнай самого себе». – Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя. – V Всеукраїнська студентська науково-технічна конференція «ПРИРОДНИЧІ ТА ГУМАНІТАРНІ НАУКИ. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ».

16. Лосєв А., Тахо-Годі А. Платон. Арістотель / Видавництво: Молода гвардія, Серія: Життя чудових людей. – 392 с. - 2005. – (Оригінальна назва: «Платон. Аристотель») – Посилання: https://good-book.com.ua/ru/kniga-platon-aristotel.

17. Литвинова Є.Ф. Арістотель. Його життя, наукова та філософська діяльність / Видавничий союз «Андронум», Серія: Життя чудових людей. – 52 с. – 2021. - (Оригінальна назва: «Аристотель. Его жизнь, научная и философская деятельность»). – Посилання: https://ionum.com.ua/shop/zhzl-arystotel-eho-zhyzn-nauchnaia-y-fylosofskaia-deiatelnost/?srsltid=AfmBOoplIFS86aYuDqY24TipFD6RdRRqh5TyvKeRT9wJ0Y6lGFa8FZlU.

18. Вікіпедія – вільна енциклопедія, стаття: «Арістотель». – Посилання: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C.

19. Лосєв А., Тахо-Годі А. Арістотель. В пошуках сенсу / М.: Молода гвардія, Серія: Життя чудових людей. 2014. – (Оригінальна назва: «Аристотель. В поисках смысла»). - Посилання: https://good-book.com.ua/ua/aristotel-v-poiskah-smysla.

20. Плутарх «Порівняльні життєписи» в трьох томах. – Видавництво Академії наук СССР. – М.:1961.

21. Рассел Б. Історія західної філософії. - Видавництво: Фоліо. Серія: Велика книга. -  864 с. – 2023. – Посилання: https://folio.com.ua/books/Istoriya-zahidnoyi-filosofiyi.