Червень 41-го. Остаточний діагноз. – Стратегічні студії від Марка Солоніна

Цілих два роки триває неоголошена та офіційно невизнана навіть офіційним урядом України, «гібридна» війна українського народу проти Росії. Всі українці, крім зовсім байдужих знають як й чому все почалося, продовжилося та точиться зараз.

За цей час постали із попелу саморуйнування, зради, продажності, Збройні Сили України. Цілодобово працюють ремонтні заводи, які відновлюють, модернізують бронетехніку, взяту із місць консервації, відновлюється парк гвинтокрилів та літаків, до війська надходять інші сучасні види озброєння. Відбулося кілька хвиль мобілізації. Військо Україно, яке поступово перетворюється у найпотужніше військо Східної та Центральної Европи, застигло в очікуванні Наказу. Наказу на звільнення тимчасово окупованих територій від бандитських угрупувань, озброєних, нагодованих та навчених «братськім руськім народом Російської Федерації», із якою не розірвано дипломатичних стосунків, навіть не розірвано всіляких угод «про дружбу».

За таких умов виникає одне питання: «Якщо нарешті буде підписано Наказ, а його точно буде підписано, бо інакше бути не може, вони ніколи не зупиняться, не для того все починалося, а українці ніколи не погодяться виконати нахабні вимоги «братів», які несумісні із самим існуванням українського народу, як воюватимуть наші хлопці, одягнені в однострої українського війська?»

Вже зараз військові експерти, перш за все експерти, які реально воювали на боці окупантів, стверджують, що без прямої підтримки з боку РФ Збройні Сили України зачистять так звані «днр-лнр» за три дні, максимум за тиждень. Ті експерти роблять висновки на підставі наявної кількості особового складу та озброєння сторін, а також власної оцінки організаційного та морального-вольового стану озброєних формувань тих самих «днр-лнр».

Нас мусить цікавити морально-вольовий та організаційний стан Збройних Сил України.

Це головне питання. Українці, якім сорок і більше років добре пам’ятають часи совдепівської імперії. Добре пам’ятають істерію навколо «велікого подвіга совєтского народа во врємя вєлікой отєчєствєнной войни». Навіть ті, хто все життя прожив у незалежній, як нам усім здавалося до весни 2014 року, Україні не уникли цієї істерії й не тільки у школах. Навіть за часів Президента Віктора Ющенка та істерія тільки трохи була принишкла, але подолана не була. А за Віктора Януковича знов була роздмухана із небаченою силою.

Але тут є одне питання, яке завжди намагалися обійти саме істеричними воланнями щодо «масового героїзму» та поголовного волання «за Родіну за Сталіна» під час піхотних атак тієї війни. Це питання дуже просте: «Чому влітку та восени 1941 року за три місяці було втрачено території, які довелося відвойовувати три наступні роки?»

Правдивої відповіді за часів існування совдепівської імперії не існувало. Причому правдиву відповідь не давали не тільки народу, а навіть офіцерам та генералам у військових академіях. Тому два покоління маршалів та генералів «радянської армії», вихованих на думці, що катастрофа літа-осені 1941 року сталася через те, що Робітничо-Селянська Червона Армія була озброєна застарілою технікою, більше сорока років ґвалтували партійне керівництво імперії вимогами переозброїтися так, щоб й «друзі боялися». В результаті «імперія зла» впала, маючи на озброєнні, крім решти всього іншого, більше тридцяти тисяч танків, більші ніж увесь інший світ разом узятий.

Від правильної відповіді на це питання залежить в тому числі й відповідь на питання, яке турбує переважну більшість українців, що буде, коли наші вояки нарешті почують Наказ.

З’ясуванню цього питання присвятив більше двох десятків років життя авіаційний інженер Солонін Марк Семенович. У 2013 році вийшла друком остання його книга стосовно цієї теми: «Июнь 41-го. Окончательный диагноз/ Марк Солонин.: Яуза, Эксмо; Москва; 2013».

 Пропоную переклад анотації та епілогу цієї книги:

«Марк Солонін  Червень 41-го. Остаточна діягноза. Серія «Перемога будь якою ціною»: Яуза, Ексмо; Москва; 2013.

Анотація

Справжні розміри військової катастрофи 1941 року приховуються до сих пір – намагаючись відшукати хоча б якісь виправдання нищівному розгрому Червоної Армії, історичний офіціоз замовчує той факт, що співвідношення радянських і німецьких втрат у Прикордонному бойовищу сягало неймовірної цифри 1:35 (35 бійців ЧА за одного гітлерівця, який вибув із лав)!

Це є «диво», яке не втискається в жодні засади військової науки. Таке співвідношення втрат можливе хіба що в тому випадку, коли білі колонізатори, які припливли до Африки із гарматами та крісами, наступають на аборигенів, озброєних списами та копаницями. Але влітку 1941 р. на західному кордоні СРСР була зовсім інша ситуація: сторона, яка оборонялася, у цілому не поступалася противнику, ані у чисельності, ані у озброєнні, кількісно переважала його у засобах завдання потужного контрудару – танках та авіації, та ще й мала можливість побудувати свою оборону на системі природних перешкод і довгочасних оборонних споруд…»

Виняткове за обсягом та глибині дослідження провідного історика дає вичерпну відповідь на питання: до якої війни готувався Сталін й чому реальна війна почалася із катастрофічної поразки Червоної Армії? Використавши десятки тисяч сторінок первинних документів, які зберігаються у російських та дойчських архівах, й надавши 37 оригінальних мап-схем, що ілюструють опис бойових дій перших днів війни Марк Солонін ставить остаточну діягнозу сталінському режиму, за який у 1941 році не бажала воювати навіть власна армія. Це саме та книга, на яку десятки років чекали всі, хто бажає глибоко й неупереджено вивчити історію найбільшої трагедії народів СРСР.

Епілог

16 липня 1941 р. товариш Сталін особисто підписав Постанову ДКО № 169, в якій була сказано таке: «Державний Комітет Оборони повинен визнати, що окремі командири і рядові бійці проявляють нестійкість, панікерство, ганебне боягузтво, кидають зброю й, забуваючи свій обов’язок перед Батьківщиною, брутально порушують присягу, перетворюються в отару валахів, які панічно тікають від знахабнілого супротивника.».

Предметом дослідження, завданням, метою цієї книги було наповнити сполучення слів «окремі командири і рядові бійці» конкретним змістом. Перевести обговорення питання про «людський чинник» та його роль у катастрофічній поразці Червоної Армії із царини емоцій, ритуальних висловлювань, істерики, жонглювання «зручними» цитатами у сферу науки; для початку – такої простої науки, як арифметика. «Наука починається там, де починають вимірювати» (Мендєлєєв).

Завдання це дуже непросте. Танки, гармати, літаки можна перерахувати, товщину броні – виміряти, реальну бронепробивність снарядів перевірити на полігоні. А ось як виміряти «бойовий дух», оцінити у кількісних параметрах наявність кваліфікації у командирів та мотивації до виконання військового обов’язку у солдат? Складно – не означає неможливо. Й хоча відповіді ніколи не будуть такими ж простими й однозначними, як в задачах із класичної механіки, можна знайти й відповідні об’єктивні (такі, що допускають кількісну оцінку) критерії, й первинні документи, які містять необхідну вихідну інформацію для кількісної оцінки.

Першим за значущістю критерієм може бути структура втрат особового складу. Армія – це не танки, армія – це люди; розгромити армію – це фізично знищити солдат супротивника або примусити їх до відмови від виконання військового обов’язку, знищення бойової техніки грає тут сугубо допоміжну, підручну роль. Нажаль, не має жодної можливості скласти поіменні списки втрат або, по менший мірі, встановити з точністю до тисячі чоловік кількість вбитих, поранених, дезертирів та полонених (дві останні категорії у конкретних умовах літа 41-го року у значній мірі нерозрізнимі – спочатку відбувалася втеча до лісу, а потім, через кілька днів або тижнів, перехід із лісу у табір полонених). Гірше того, розвал Червоної Армії був настільки глибоким й швидким, що саме використання звичайних термінів військової мови стає проблематичним. Чи можна назвати «дезертиром» солдата, якого кинули усі командири – від комбату до командарму? Чи можна назвати «військовою частиною» те, звідки самовільно втік цей солдат?

Тим не менше, на лихо для нашої країни – й на полегшення життя майбутніх істориків – диспропорція між «кривавими втратами» (вбиті та поранені) й втратами у результаті хаосу та розвалу (дезертири, полонені) настільки яскраво виражена, що для її встановлення й вимірювання достатньо навіть тієї скромної кількості інформації, яку ми сьогодні маємо (кавун настільки більше за вишню, що різницю в їхній вазі можна виявити навіть на найгірших, грубих й попсованих терезах).

Строго кажучи, перший крок до виявлення цієї диспропорції було зроблено 20 років тому й зроблено зовсім не мною. У 1993 р. вийшло у світ перше видання статистичного збірника «Гриф таємності знято», у якому колектив цілком «офіційних», «статусних» істориків, на чолі із генерал-полковником Г.Ф. Кривошеєвим, опублікував дані про втрати Червоної Армії по рокам й операціям війни. Там, зокрема, чорним по білому було написано, що кількість «пропалих без вісті» складала 71% від загальної кількості втрат Південного і Брянського фронтів, 77% втрат Південно-Західного фронту, 65% Західного фронту (це дані за увесь 1941 рік).

В інших розділах (таблицях) збірника Кривошеєва вбиті та пропалі без вісті були об’єднані в загальній графі «безповоротні втрати», однак і в цьому випадку величезну перевагу кількості «пропалих» було виразно видно: безповоротні втрати виявилися у 5,7 рази більше санітарних втрат на Північно-Західному фронті (з 22.6 по 9.7), у 4,4 рази більше санітарних втрат на Західному фронті (з 22.6 по 9.7), у 2,5 рази на Південно-Західному фронті (з 22.6 по 6.7) у 7,3 рази на тому самому Південно-Західному фронті в період з 7.7 по 26.9. Такі «перевернуті» пропорції, несумісні із логікою, фізіологією та військовою історією (в реальності кількість поранених в усіх боях ХХ сторіччя у 2-2,5 рази перебільшують кількість вбитих), можуть мати тільки одне пояснення: безповоротні втрати складалися головним чином із «пропалих без вісті», вбитих же було на порядок менше.

Дані, наведені у збірнику Кривошеєва (які самі укладачі збірника із усіх сил постаралися не помітити й не зрозуміти), вказали загальний напрямок подальшого пошуку. Обмежитися тільки ними було неможливо хоча б за двома причинами: не має докладної деталізації, відомості надто загальні (за увесь 1941 рік, по цілому фронту), та й самі цифри втрат, обліковані у Кривошеєва, значно занижені. Для надолуження цієї прогалини було написано Частини 2 і 3 цієї книги. Вдалося виявити конкретні цифри втрат за перші 10-15 днів війни по десяткам частин і з’єднань Південно-Західного і Західного фронтів. Результат дослідження підтвердив – й навіть значно посилив – первісні оцінки. Так, пропалих без вісті було в багато разів (часто на порядок) більше сукупної кількості облікованих у штабних документах вбитих та поранених.

Формально міркуючи, число облікованих у документах «кривавих втрат» і їхня реальна кількість можуть не збігатися. Й якщо б усі наші відомості із історії перших тижнів війни обмежилися тільки названими вище цифрами, то цілком доречно було б висловити гіпотезу (так, саме «висловити гіпотезу», а не категорично стверджувати, як це робилося протягом багатьох десятиліть), що попалі без вісті насправді загинули, змагаючись до останнього набою в оточенні, наодинці, у відриві від командування та штабів.

В деяких випадках саме так все й було. Й випадків таких відомо немало. Вище було неодноразово показано, як у документах вермахту з’являється опис бою «невідомо із ким» (у відповідних радянських документах такий епізод ніяк не відбивається, й за цими документам навіть неможливо зрозуміти – хто ж там воював). Тим не менш, у цілому і головному вказана вище «гіпотеза» категорично не вірна. Пропалі без вісті влітку 41-го року – це, за нечастими виключеннями, дезертири та полонені. (Доводити й відстоювати такий простий висновок стало необхідним лише зараз після виходу перших книг Солоніна; до цього, у 1993 р., укладачі збірника Кривошеєва на стор. 338 без тіні зніяковіння (й подиву гідної точністю) встановили, що із 4559 тис. чоловік, облікованих в донесеннях штабів як «пропалі без вісті», 4059 тис. чоловік перебували у полоні).

Перш за все слід згадати про те, що «пропалі» не пропали безслідно. Їх виразно видно: й на світлинах німецької кінохроніки, на яких зафіксовані довжелезні колони, які йдуть за обрій, полонених червоноармійців, і в документах штабів вермахту. Як було вище показано, дві третини втрат Західного фронту повністю покриваються облікованою дойчами кількістю полонених (якщо ж прийняти цифри Кривошеєва – 418 тис. чоловік в період з 22.6 по 9.7, то захоплені дойчами 338,5 тис. полонених складуть не дві третини, а чотири п’ятих усіх втрат фронту). У цілому до кінця 1941 року дойчі захопили у полон 3,8 млн. чоловік, що складає приблизно половину від реальної кількості втрат, або 85% від втрат, вказаних у збірнику Кривошеєва (4,47 млн. чоловік). (Як вже було багато разів відзначено, величезна кількість первинних документів втрачена (або вони взагалі не були складені), відповідно встановити загальну кількість втрат додаванням повідомлень штабів завідомо неможливо. Адекватним ситуації був й залишається тільки «балансовий метод», тобто порівняння трьох чисел: чисельність діючої армії на 22 червня, чисельність на кінець року, сукупна чисельність людей, які надійшли в діючу армію (ця складова лишається предметом дискусій й постійного уточнення). У цілому балансовий метод призводить до мінімальної оцінки безповоротних втрат 41-го року у розмірі 7,5-8 млн. чоловік. Детально про це див. «22 червня. Анатомія катастрофи, стор 367-370.)

Захоплені й обліковані (що зовсім не одне й теж!) у документах вермахту полонені – це тільки одна із (хоча й найбільша) складова загальної сукупності «пропалих». Величезна кількість колишніх червоноармійців уникло полону, причому самими різноманітними способами. Так, у 1941 р. тільки органами НКВС (без урахування діяльності армійських загороджувальних загонів) було затримано 710755 дезертирів (дані із доповіді начальника Відділу по боротьбі із бандитизмом НКВС СРСР А.М. Леонтьева від 30 серпня 1944 р.). Не зважаючи на формальну точність (аж до однієї людини), ці звіти, зрозуміло, не дають повної картини того що сталося.

Є всі підстави припустити, що більша частина дезертирів побігла не назад (на схід), в обійми НКВС, а попильнувала лишитися на окупованій противником території, повернутися до себе додому, осісти «у приймах» сердобольної солдатки і т.і. Влітку 41-го дойчі дивилися на цю справу «крізь пальці» – війна здавалася їм вже виграною, а на ланах дозрівав врожай, який треба було до останньої зернини зібрати, обмолотити й відправити у потрібному напрямку, тобто до Дойчланду, який традиційно потерпав від нестачі власного збіжжя; у такій ситуації не було жодної рації ловити й тримати колишніх червоноармійців у таборах, де їх малося охороняти та ще й якось годувати.

Деяке уявлення щодо кількості дезертирів (сама природа цього явища виключає можливість точного обліку) може дати цифра «призваних удруге». За даними все того ж збірника Кривошеєва, «939,7 тис. військовослужбовців із числа раніше пропалих без вісті й бувших у полоні було призвані удруге на звільненій від окупації території». Однозначному розумінні цієї фрази заважає сполучник «й» («пропалі без вісті Й бувші у полоні»). З одного боку, виникає можливість «подвійного обліку» (спочатку як полоненого, потім як «удруге призваного»). З другого боку, до того часу, коли почалося широкомасштабне звільнення окупованих територій (43-44 рр.), більша частина полонених була вже давним-давно переміщена у табори на території Дойчланду, й їхнє звільнення, репатріація (а у низці випадків й зарахування на військову службу) відбулося вже після закінчення війни; що стосується полонених 41-го року, то дві третини з них не змогли пережити першу військову зиму.

Далеко не всі «пропалі» й осівши на окупованій території дожили до того моменту, коли їх змогли повторно призвати у Червону Армію. Сотні тисяч чоловік загинули, воюючи по обидва боки барикад громадянської війни («у поліцаях», і в партизанських загонах), потрапили під бомбардування та артобстріл, вмерли від голоду та хвороб, розстріляні як заручники, як «помагачі партизан», як «помагачі окупантів» і т.і. Нарешті, не варто забувати про те, що у 1943-1944 роках на звільнених від дойчської окупації територіях СРСР у масовому порядку відбувався так званий «призов безпосередньо у військові частини». На практиці це означало, що виявлених чоловіків призовного віку без зайвих сентиментів відправляли «спокутувати провину» прямо у бій, часто навіть не переодягнувши їх у військовий однострій; ці люди у жодних документах мобілізаційного Управління Генштабу обліковані не були, скільки їх було й скільки їх загинуло – не знає ніхто.

Ще одна група фактів, переконливо (хоча й опосередковано) свідчить про те, що пропалі без вісті в основній своїй масі аж ніяк не загинули у бою, пов’язана із цифрами втрат вермахту. На величезній кількості прикладів, окремих і загальних, було показано, що втрати вермахту були дивовижно низькими: 40-50-60 чоловік, із урахуванням поранених й тих, хто захворів, на дивізію у день. Дойчські втрати виявилися в десятки разів (!) меншими від втрат з’єднань Червоної Армії, які їм протистояли. Й тут нам прийдеться або припустити, що червоноармійці стріляли у дойчів паперовими кульками, або визнати, що тих, хто стріляв, було у багато разів менше, ніж «пропалих».

Пропорція втрат бойової техніки (танків) Червоної Армії цілком повторює пропорції втрат особового складу й приводять нас до аналогічних висновків щодо причин цих втрат. Виявлене та описане ще у «Кухві та рихвах» явище – незвичайно високий темп та обсяг втрат танків («танкова упадь») – знайшло беззастережне підтвердження на сотнях сторінок первинних документів штабів Червоної Армії. Протягом 7-10 днів (іноді й значно швидше) радянські танкові дивізії втрачають усі (або майже усі) свої танки, але при цьому явно відображені у документах бойові втрати складають 15-20, від сили 25 відсотків від їхньої вихідної кількості; всі решта втрачені без впливу супротивника (якщо не відносити до категорії «впливу супротивника» сам факт війни, що розпочалася). Саме ця нечувана в історії «танкова упадь» призвела до того, що Південно-Західний фронт умудрувався втратити безповоротно у 50 разів більше танків, ніж супротивник.

Документи штабів Червоної Армії свідчать про цілковито неймовірні пропорції втрат танків і танкістів. Якщо у танкових дивізіях вермахту на один безповоротно втрачений танк приходиться 30-40 (іноді й 70-80) вбитих та поранених людей, то у радянських танкових дивізіях обліковані втрати особового складу лише у 2-3-4 рази більше ніж втрати танків; в тих випадках, коли документи дозволяють встановити втрати не тільки цілої дивізії, але й танкових полків (наприклад, 32, 34 та 37 танкові дивізії Південно-Західного фронту), виявляється, що на три безповоротно втрачені танки приходиться дві людини (вбиті та/або поранені).

Надісь, саму точну й об’єктивну оцінку дій радянських танкових військ ми знаходимо у документах супротивника. Там, де радянські танки пропадають тисячами (Південно-Західний фронт), дойчі втрачають від сили одну-дві сотні протитанкових гармат. Дойчські зенітні підрозділи, які нібито відбили удар сотень радянських танків «нових типів» (КВ та Т-34), втрачають вбитими та пораненими усього кілька десятків чоловік. Там, де нібито мав воювати танковий полк Червоної Армії, у документах штабів вермахту відмічається поява «окремих дрібних груп танків»; там, де лавина із тисячі танків 6 мехкорпусу мала розчавити у балабушок піхотну дивізію вермахту, у німецьких документах відмічено появу100-200 танків. Навіть якщо, всупереч будь якій логіці, уявити, що дойчські звіти складено із нульовим рівнем приписок, то й у цьому випадку виходить, що по меншій мірі дві третини наявної кількості радянських танків дойчі на полі бою не побачили.

Ще однією, вельми інформативною міркою, що дозволяє оцінити кількість «окремих командирів і рядових бійців, які проявили нестійкість, панікерство, ганебне боягузтво», є темп наступу супротивника. Ось цей-то покажчик, на відміну від багатьох згаданих вище, піддається точній математичній оцінці: є текстові документи штабів вермахту, є оперативні мапи дойчського Генштабу, все відмінно видно. Дойчська піхота наступає із темпом 15-20 км на день, встигаючи при цьому знищувати сотні бетонних ДОТів та форсувати одну за другою повноводні ріки (окремі виключення – практично всі вони були згадані у попередніх главах нашої книги – тільки підтверджують цю загальну закономірність). Воювати при такому темпі наступу німцям зовсім було ніколи; це не війна, а переможний марш. Поєднати реальність цього маршу із пропагандистськими замовляннями про «стійкі бої та затятий опір Червоної Армії» можна, але лише за одного припущення: затято чинила опір лише мала частина величезної радянської армії.

Нарешті, опосередкованим, але вельми красномовним свідченням є сам стан (тобто практично повна відсутність) оперативних документів штабів Червоної Армії. Ще раз нагадаю, що командир дивізії або корпусу воює не один, у складі штабу з’єднання більше ніж півтори сотні чоловік, із них половина – старший командний склад; одних лише писарів та діловодів два тузіня. Чим були зайняті всі ці люди, якщо вони не спромоглися підготувати два оперативні зведення на день або не змогли запхати цю тонку купку паперу за пазуху й винести із собою при відступі?

В тім, кому було виносити штабні документи, якщо масово пропали самі штаби

Штаби разом із командирами. Розмір зникнення командного складу Червоної Армії просто вражає:

- 163 командира дивізії (бригади);

- 221 начальник штабу дивізії (бригади);

-1114 командирів полків.

Це перелік командирів Сухопутних військ (без авіаційних командирів, які не повернулися із бойового вильоту), які пропали без вісті за весь час війни. Беручи до уваги, що за штатом одній стрілецькій дивізії потрібен один командир, один начальник штабу та п’ять командирів полків, ми приходимо до висновку, що без вісті пропав офіцерський корпус, за чисельністю достатній для укомплектування начальницького складу 150-200 дивізій.

А тепер від простої арифметики перейдемо до військової історії. Почнемо із фундаментального дослідження Н.Н. Головіна «Військові зусилля Росії у світовій війні (Военные усилия России в мировой войне)». Генерал-лейтенант Російської імператорської армії закінчив роботу над цією книгою в 1939 р., й на той момент «світова війна» була одна, без порядкових номерів. Вельми об’ємний розділ книги присвячено аналізу структури втрат особового складу російської армії. Із використанням величезного масиву документів – російських, дойчських, австрійських – Головін виявляє співвідношення «кривавих втрат» (вбиті та поранені) й кількості полонених.

У цілому, за всю війну і по усім родам військ російської армії виходить співвідношення 61 до 39. «Криваві втрати» більше ніж у півтора рази перевищують кількість полонених. Значно гіршим цей покажчик (Головін називає його «моральна пружність військ»)  стає у літню кампанію 1915 р. – період тяжких поразок і глибокого відступу російської армії. Значно гірше – це 59 до 41 («криваві втрати» все ще більше кількості полонених). Для тих, хто забув, нагадаю, що мова йде про війну, яка у всіх радянських підручниках характеризувалася як «імперіалістична», «антинародна», «чужа інтересам трудящих бійня, влаштована урядом поміщиків та капіталістів». Варто уваги, що й сучасні російські «патріоти совка» проти таких оцінок активно не виступають й називати Першу світову «Вітчизняною війною» не поспішають.

Були, однак, у структурі російської армії укомплектовані за становим принципом військові частини, в яких ставлення до війни (будь якої війни) було в принципі іншим. Це козаки й імператорська гвардія; чоловіки, яких у довгій низці поколінь виховували у дусі безумовної вірності присязі. В козачих частинах співвідношення «кривавих втрат» та полонених складало (за всю війну) 94 до 6, у гвардії – 91 до 9.

Розвалюватися (як кухва, з якої збили рихви) російська армія почала тільки після Лютневої революції. У літній кампанії 1917 р. «криваві втрати» стають меншими втрат полоненими (45 до 55); проте, до того часу будь які цифри втрат на фронті вже перекривалися величезним потоком дезертирства. Обстановку літа 1917 р. Головін оцінює такими словами: «Не може бути жодних сумнівів у тому, що тут ми маємо справу виключно із розкладницьким впливом революції. Російська солдатська маса битися не бажає, й на кожні десять героїв, які проливають за Батьківщину свою кров, приходиться дванадцять-тринадцять тих, хто кинули свою зброю».

Нажаль, мені не відомо – як оцінював Н.Н. Головін (він помер у січні 1944 р.) ситуацію, коли на кожні десять героїв, які проливають свою кров за Батьківщину, приходиться 30-40-50 тих, хто кинули свою зброю.

Так все таки: 30, 40 чи 50? Яким було реальне співвідношення вбитих, поранених та «пропалих» влітку 1941 року? 1 до 3 або 1 до 5, є ж різниця!  Так, с точки зору арифметики прирівняти ці величини ніяк не можна. Однак між арифметикою і військовою історією є багато відмінностей; одна із них полягає у тому, що для встановлення причин розгрому армії абсолютно неважливо – повтікали у ліс три чверті, чотири п’ятих чи дев’ять десятих особового складу. У будь якому випадку, навіть при найменшій із названих цифр армія, яку зовсім не випадково називають «військовим організмом», приречена на загибель.

Якщо мова йде про таке жахливе заняття, як війна, доречним буде таке порівняння: не важливо, на скільки частин розрубали людину – на три, на чотири або на сім. У будь якому із варіантів діагноз зрозумілий, про прогноз можна не казати, причина смерті встановлюється із недвозначною ясністю. У контексті бурхливих дискусій, які не вщухають навколо «концепції Солоніна», має сенс відмітити, що ані найменшого значення для діагнозу не мають спонукальні мотиви «рубача» – не важливо, скоїв він це злодіяння за плату, по п’янці, у припадку ревнощів, заради пограбування й т.і. Й тим більше, не має жодного практичного сенсу витрачати сили й час на з’ясування питання – чи хворів зарубаний за життя хронічним гастритом чи ні.

Точно так же не має жодного практичного сенсу у тому занятті, у якому вправлялися два покоління радянських істориків, а тепер їх справу із величезним запалом продовжують тисячі аматорів на незліченних інтернет-форумах. Усі ці гігабайти слів, витрачених на обговорення конструкції повітряного фільтру рушія танка Т-34, полководчого генію (або бездарності) Жукова, відсотка забезпечення авіаполків заправними лійками та приставними драбинками – все це порожнє, безпредметне базікання. З перших днів війни більша частина особового складу Червоної Армії кинула зброю й розбрелася по лісам. Мотиви у цьому випадку (в межах військово-історичного дослідження) не мають значення, цілком достатнім є встановлення самого факту перетворення армії в озброєний натовп, який стрімко роззброюється. Натовп воювати не спроможний. Це й є остаточний діагноз причин поразки Червоної Армії влітку 1941 року.

Перша моя книга «Кухва та рихви» була закінчена трохи більше десяти років тому. За ці роки я отримав багато листів із різних кінців світу. Не раз і не два люди, рухомі самими добрими приводженнями, радили мені: «Не чіпайте простого солдата! Лайте Сталіна, лайте бездарних й боягузливих генералів, ну, якщо вам й цього замало, можна дійти до полковників із майорами. Але не натягайте огуду на просту людину! Ваші потенційні читачі – це сини та онуки тих солдат, не відштовхуйте їх розповідями про масове дезертирство, про 6 млн. кинутих гвинтівок…»

Така логіка мені зрозуміла – але йти за нею я не буду. Нажаль, друзі мої, гірку правду нашої спільної трагічної історії прийдеться випити не підсолодженою. Як не можна перестрибнути провалля у два стрибки, так й не можна звільнитися від дурману тоталітарної свідомості, зруйнувавши лише одну її половину.

Будь яка тоталітарна держава поряд із культом обожнюваного Вождя насаджує міф про наділений усіма можливими чеснотами Народ. Цей Народ сяє у відбитому світлі, випромінюваному сонцеликим Вождем, перед яким кожен повинен покірно схилити голову. Війна, на яку Вождь пошле свій Народ, може бути тільки Священною, Великою й Вітчизняною. Участь Народу у Священній війні являє світу взірець нечуваного в історії масового героїзму. «У бій, вперед, в огонь кромішній/ Він іде, святий і грішний/ Російський диво-чоловік…»

Усе на світі має свою ціну. Сумнівне задоволення насолоджуватися казками про свою святість та чудовість було надане радянському народу ніяким чином не безкоштовно. Й відмова від свободи, від права вирішувати щось у своїй країні була лише малою частиною ціни. Ще треба було жити у бараку із «зручностями на дворі», горбиться на непосильній праці за копійки (дві третини народонаселення працювало у колгоспах й зовсім за «палички»), мерзнути в чергах за іржавими оселедцями й глушити загнаний у підсвідомість страх горілкою. Але й це ще не вся ціна! Головний платіж – це обов’язок «по першому зову партії й уряду» йти на війну самому й віддати за заклання своїх дітей. Куди йти й з ким воювати? Куди вас у бій пошле товариш Сталін, ось туди й підете…

Дорогою ціною дісталася радянському (тепер російському) народу красива казка, усе решта у нього крок за кроком вкрали, й по-людськи я прекрасно розумію тих, хто обсипає мене потоками відбірної лайки («останнє забирає, гад!»). Але ще краще я розумію тих ветеранів, які у десятках листів говорили мені про те, якою радістю стало для них дожити до часу, коли завіса брехні, яка щільною заслоною оповила історію тої страшної війни, почала розвалюватися.

Спокійний, тверезий погляд на минуле своєї країни, готовність визнати попущенні помилки, почуття сорому за скоєні від імені й руками твого народу злочини – це розкіш, підсильна лише здоровому суспільству, яке твердо й впевнено будує своє майбутнє. Чи зможе колись Росія дозволити собі таку розкіш – Бог знає…»

*

Ось така вона «остаточна діягноза». Зараз російський народ знову кличуть терпіти злидні, що невідворотно на нього насуваються, заради «величі» Росії, яка «встала з колін», заради «кримнаш», заради того, щоб землю в Сирії шиїтам віддати, заради сонцеликого вождя, який «усіх обіграв». Але то вже не наші, то їхні проблеми.

На мою думку, ця книга має обов’язково вивчатися у військових училищах та академіях Збройних Сил України, має бути перекладена українською мовою та вивчатися у школах України.

Треба нарешті остаточно позбавитися полуди совдепівської пропаганди про «вєлікій подвіг совєтского народу у вєлікой отєчєствєнной войнє». Це питання життєво важливе для українського народу, це питання існування та поступу українського народу, Української Соборної Самостійної Держави.