Чому Іуда зрадив Ісуса?

Вперше його ім’я з’являється в євангельському списку апостолів, тобто посланців, обраних Ісусом. «Призначив він дванадцятьох: Симона, якому дав ім’я Петро; Якова, сина Заведея, та Івана, брата Якова, і дав їм ім’я Воанергес, у перекладі — Сини грому; Андрія, брата Петра; Филипа, Вартоломея, Матвія, Тому, Якова, сина Алфея, Тадея, Симона Кананія та Іуду Іскаріота, що його зрадив». Всі вони були молодими людьми, мали по 20—25 років.
Перелік починається з трьох найкращих учнів, які майже весь час були з Ісусом і найбільше розумілися на таємницях «царства Божого». Цим терміном в Євангелії позначається особливий стан людини, коли її божественна складова царює над трьома іншими її складовими — духом, душею і тілом. Тобто «царство Боже» — це боголюдський стан, потенційно доступний кожній щирій і наполегливій людині: «Царство Боже здобувається силою, і ті, хто застосовують силу, схоплюють його» (Матвій 11.12)
Найбільше успіхів у «схопленні» боголюдського стану досягли згадані три учні, які входили до внутрішнього, «езотеричного» кола апостолів. Євангеліє повідомляє, що Симон перший пішов по воді. За свій відвертий і незламний характер він отримав від Ісуса ім’я Петро, що значить «скеля». Потужною силою характерників також володіли Іван та Яків, що були двоюрідними братами Ісуса. Наприклад, вони могли випалити територію «небесним вогнем» (Лука 9.54). Ісус їх назвав «Синами грому» (точніше - Дітьми блискавки).
Четверту позицію в списку займає апостол Андрій, рідний брат Симона-Петра. Він не входив до трійці найближчих учнів, але нерідко долучався до неї.
Далі йде перелік решти апостолів. Вони називаються за іменами. Якщо ж імена повторюються, то дається уточнення — ім’я батька або рідне місто. Тому розрізняємо Якова сина Заведея і Якова сина Алфея (до речі, троюрідного брата Ісуса), Симона Петра і Симона Кананія (з міста Каня Галілейська).
Список апостолів замикає Іуда Іскаріот. Для чого дається уточнення «Іскаріот», якщо другого апостола з іменем Іуда не було? Слово «іс-Каріот» означає «той, що з Каріота», тобто з іудейського поселення Каріот. У такий спосіб Євангеліє вирізняє Іуду від решти 11 апостолів, бо він був серед них єдиним іудеєм. Ось як про нього пише «Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона»: «Він був єдиним іудеєм серед апостолів, які всі були галілеянами, і виправдав собою давнє прислів’я "галілеянин любить честь, а іудей — гроші"». Це відоме прислів’я взяте з іудейського Талмуду. Воно вказує на визначальну відмінність в національних характерах цих двох народів — галів-галілеян та іудеїв. Здавалось би, дуже самокритична відвертість з боку авторів Талмуду. Аж ніяк! Просто любов до грошей ними вважається ознакою правильного мислення, а любов до честі — якщо не різновидом безумства, то чимось ефемерним і не конкретним.
Етнічна культура і батьківський світогляд є дуже сталими величинами: «Яка хата — такий тин, який батько — такий син». Ця прадавня істина підтверджується сучасною наукою. Встановлено, що 80% людської особистості формується до 5—8 річного віку. Більше того, виявляється, що 60—80% людських якостей визначається вродженим генотипом. Тому людська особистість доволі жорстко визначається успадкованою генетикою і культурою. Звісно, що трапляються винятки, але вони лише підтверджують загальне правило.
Іуда ж не був винятком. У його характері домінувала конкретність його народу, згадана в Талмуді. Вірогідно, що він так само «любив гроші», і цим відрізнявся від решти «неконкретних» апостолів-галілеян, які любили честь. Можливо, саме через це в апостольській громаді йому доручили функцію «завгоспа» чи «обозного». Принаймні, як повідомляє Євангеліє, «Іуда мав калитку» (Іван 13.29), тобто тримав касу. Немає підстав сумніватися, що Іуда був чесним молодим чоловіком і добре знав, що таке грошова дисципліна. Пізніше в Євангелію була зроблена вставка (Іван 12.6), начебто він був банальним злодієм. Але її зробили лише для того, щоб сховати справжню причину його падіння.
Серйозні теологи висловлюють думку, що зрада Іуди відбулася не через його жадібність, а через патріотичні почуття. Це правда. Можна навіть прослідкувати, коли в нього з’явилися думки про зраду. Це було підвечір у середу 21 березня 31 року: «І як виходив (Ісус) із храму, каже йому один з його учнів: Учителю, глянь, яке каміння, яка будівля! Ісус сказав до нього: Бачиш оці великі будівлі? Камінь на камені не лишиться тут, якого б не перевернули» (Марко 13.1-2). Можна точно визначити, про якого з учнів йдеться. Так, це Іуда. По-перше, він неодноразово бував у Єрусалимі в ролі прочанина, тому був добре знайомий з його архітектурою. По-друге, це слова людини, яка любить Єрусалим і гордиться ним. По-третє, «учителем» Ісуса називали лише іудеї, всі ж інші називали його «Господом» — своїм керівником, визнаним провідником, вождем. Вперше Ісуса назвав Господом майбутній апостол Петро після того, як чудесним способом упіймав неймовірно велику кількість риби (Лука 5.8).
Пророцтво Ісуса про повне руйнування Єрусалима було для Іуди шокуючою новиною, проти якої протестувало все його нутро. Ідея вищої справедливості й неминучої розплати за накопичені гріхи виходила за межі розумових можливостей Іуди. Вона суперечила іудейському світогляду, згідно з яким гріхів можна позбутися, переклавши їх на «цапа-відбувайла», принісши в жертву тварин та здійснивши інші ритуали очищення.
Все незрозуміле люди схильні вважати ненормальним, безглуздим і навіть безумним. Можливо, що Іуда й раніше вважав цих галілеян на чолі з Ісусом якимись диваками, відірваними «від реального життя». Але знищення священного міста — це вже занадто! Іуда перебував у стані розгубленості. Саме тоді його й «перевербували».
Як повідомляє Євангеліє, «два дні ж по тому мали бути Пейсах і Опрісноки, і первосвященики та старші шукали, як би Його схопити підступом і вбити, та казали: Тільки не під час свята, щоб не було якогось заколоту в народі. Тоді зібралися первосвященики і старші народу в палаті первосвященика, що звався Каяфа, і радились, як би підступом схопити Ісуса й убити». Перша думка — знайти зрадника в оточенні Ісуса. Найприродніше звернутися до свого одноплемінника — Іуди.
Так і зробили. Того ж дня, тобто в середу ввечері, з розгубленим Іудою ненав’язливо поспілкувалися агенти Синедріону. Звернулися до його патріотичних почуттів, згадали стару ворожнечу між іудеями і галілеянами. Нагадали про те, що, в принципі, всі неіудеї (гої) взагалі не є людьми. Попросили про невелику послугу. Мовляв, нічого особливого не треба робити — так, деяка інформація… Винагорода буде щедрою. Жодної небезпеки. Галілеяни тебе начебто поважають, але насправді мають за людину другого сорту. В нас же матимеш справжній авторитет.
Іуда не дав згоду, але й не відмовився. Врешті-решт, такі рішення не приймаються за 5 хвилин. Пропозиція Синедріону була діловою і конкретною. Тож Іуда замислився, думка про зраду почала насичуватися психічною енергією і набувати реальних обрисів: «увійшов же сатана в Іуду, на прізвище Іскаріот, що був з числа дванадцятьох» (Лука 22.3).

Цього ж вечора Іуда остаточно переконався в «неадекватності» галілеян. «Коли він був у Витанії, в домі Симона «Прокаженого», як був за столом, підійшла Марія з алебастровою посудинкою, наповненою фунтом вельми дорогого мира зі щирого нарду. Розбивши посудинку, вилила його на голову Ісуса і помазала його ноги й обтерла їх своїм волоссям; і наповнився дім пахощами мира. Обурився тоді один з його учнів, Іуда Іскаріот, що мав його зрадити, і гнівно каже: Навіщо така втрата мира! Чому не продано це миро за триста денарів і не роздано бідним?»
Один денар — це мінімальна денна винагорода найманого робітника. Тож обурення Іуди можна зрозуміти: в нього на очах змарнували цілющу ароматичну рідину вартістю річної зарплати. Ісус пояснює йому: «вона заздалегідь намастила моє тіло на похорон. Істинно кажу вам: по цілім світі, скрізь, де тільки буде проповідуватись ця Добра Новина, оповідатимуть і те, що вона зробила, на пам’ятку про неї». Народна пам’ять про вчинок Марії — це честь і слава, що її так цінували галілеяни разом з іншими арійськими народами. Майбутню славу Марії схвалює Ісус. Для Іуди ж це прояв безумства.
Після цієї події, в ніч з середи на четвер «один із дванадцятьох, що звався Іуда Іскаріотський, пішов умовитися з первосвящениками та начальниками, як би його видати, і каже: Що хочете мені дати, я вам його видам? Почувши це, вони зраділи й згодились дати йому гроші, і відважили йому тридцять срібняків. Він пристав на те і з того часу шукав сприятливої нагоди, щоб видати його тайкома».
Іуда діяв передусім з патріотичних та ідеологічних міркувань, то ж міг би «здати» учителя й безкоштовно. Але «конкретний» світогляд і виховання не дозволяли робити такі «неправильні» вчинки. Сумніви Іуди швидко розв’язали первосвященики й фарисеї, елегантно поєднавши «патріотизм» і «конкретність». Йому заплатили 30 срібних сиклів (шекелів).
З одного боку, в іудейській традиції це символічна ціна раба, що мала б принизити Ісуса в очах іудеїв, які знали «закон». І ще раз нагадати їм про фарисейську доктрину релігійно-расової винятковості «обраного народу», згідно з якою неіудеї є недолюдками-напівтваринами.
З іншого боку, це як не як 120 денарів, тобто третина річної зарплати. В наші дні за ці гроші Іуда міг би купити пристойний мопед. Тож запропонована сума була ідеальним поєднанням приємного з корисним. Всі задоволені. Іуда шукає спосіб видати Ісуса, але тайкома. Чому не відкрито? Знову ж таки — світогляд і виховання. Вони рекомендують такі делікатні справи робити приховано, бажано чужими руками.
Наступний євангельський епізод, в якому фігурує Іуда — таємна вечеря в четвер 22 березня 31 року. Це святкування арійського Нового року, яке традиційно відбувалося на весняне рівнодення. Урочиста новорічна вечеря почалася з того, що Ісус здійснив ритуальне омивання апостолів. Зазвичай його здійснювали в річках, зокрема в Йордані-Ярдані (ярій, сонячній воді). Але в околицях Єрусалима не було річок, лише невеликі джерела. Тож Ісус лише обмив апостолам ноги і витер їх рушником. Сам же він пройшов через цей ритуал напередодні, коли Марія вилила йому на голову дорогоцінне миро, помазала ним його ноги і витерла їх своїм розкішним волоссям. Іуда ж, не знаючи арійських традицій передноворічного очищення, був шокований цим вчинком Марії.
Після омивання апостолів, коли вже почали вечеряти, Ісус сказав: «Істинно, істинно кажу вам: один з вас, що їсть зі мною, мене зрадить! Учні, збентежені, дивилися один на одного, не знаючи, про кого він говорив. Засмучені глибоко, почали кожний з них питати один одного, хто б то з них міг бути, що мав те зробити, і один по одному почали його питати: Чи то часом не я, Господи?» Апостоли думали, що хтось із них може зрадити Ісуса ненавмисно, випадково. «Він відповів: Один з дванадцяти, що опускає зі мною руку в миску. Син людський іде, як призначено, та горе тому чоловікові, через якого Син людський зраджується. Ліпше було б тому чоловікові не народитись! Іуда, зрадник Його, і собі озвався: Чи то часом не я, вчителю?» Характерно, що всі апостоли до Ісуса звертаються словом «Господи», і лише один Іуда — «вчителю». Для нього Ісус лише вчитель, проповідник, наставник, але аж ніяк не керівник, боголюдина, Син Божий. Бо згідно з іудейським світоглядом це просто неможливо, бо між Творцем і його творінням — нездоланна прірва. Навіть Месія, що мав би відновити іудейську державу і підкорити всі народи світу, міг бути лише «рабом Ієгови».
Попередження Ісуса, що зраднику ліпше було б не родитися, дає Іуді останній шанс зупинитися. Ісус не викриває його перед апостолами, але спонукає швидше здійснити остаточний вибір між добром і злом. «Сказав йому Ісус: Що робиш, роби швидше! Але ніхто з тих, що були при столі, не зрозумів, про що Він йому говорив. А що Юда мав калитку, дехто гадав, що Ісус сказав йому: купи, чого нам треба на свято; або щоб дав що бідним. Узявши кусень, той зараз же вийшов. Була ж ніч...»
Ісус прискорив події, щоб встигнути здійснити з 11 апостолами прадавній арійський обряд побратимства, відомий ще зі скіфських часів. Вони по колу випили з однієї чаші свіжо віджатий виноградний сік ("плід виноградної лози"), розламали ритуальний новорічний коровай (паску) і спожили його. Напій символізує духовно-емоційну єдність, а хліб — єдність раціональних знань і звичаїв. Іуда не мав права брати участь в цьому священнодійстві: «Коли він вийшов, Ісус промовив: Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного. Як я любив вас, так любіть і ви один одного! По тому всі знатимуть, що ви мої учні, коли матимете любов один до одного. Я дуже бажав їсти цю паску з вами, перш ніж мені страждати. І, взявши чашу, воздав хвалу й мовив: Візьміть її й поділіться нею між собою, бо, кажу вам: не питиму віднині з цього виноградного плоду аж до того дня, коли питиму його з вами новим. І подав їм, кажучи: Пийте з неї всі — і пили з неї всі. І, взявши хліб, воздав хвалу, поблагословив, розламав і дав учням, кажучи: «Беріть, їжте». І мовив: чиніть це на мій спомин. І, відспівавши славлення, вони вийшли на Оливну гору».
Останній раз Євангелія описує Іуду в момент, коли він видає Ісуса слугам єрусалимського синедріону — тодішнього іудейського парламенту. «І відразу, коли він ще говорив, прибув Іуда, що його зрадив: він бо також знав те місце, адже Ісус та його учні часто там збиралися. Тож Іуда, один з дванадцяти, узявши велику юрбу слуг первосвящеників, фарисеїв та старших народу, прибув туди з ліхтарями, смолоскипами, мечами та кілками. Зрадник дав їм знак, кажучи: Кого поцілую, то він: візьміть його й ведіть під доброю сторожею».
Подія відбувається в темряві, тому для безпомилкової ідентифікації Ісуса найкраще підходив фізичний контакт. До того ж, зробивши поцілунок, Іуда розраховував вдати з себе невинного і «вийти сухим з води». Проте Ісус рішуче ламає плани зрадника: Та Ісус, знаючи все, що мало з ним статися, сам вийшов і мовив до юрби: Кого шукаєте? Ті відповіли: Ісуса Назарянина. Каже їм Ісус: Це я. Стояв же з ними Іуда, що його зрадив. Коли він їм сказав: «Це я», вони подалися назад і впали на землю. Тоді він спитав їх удруге: Кого шукаєте? Вони сказали: Ісуса Назарянина. Озвався Ісус: Я вам сказав, що це я. Коли, отже, шукаєте мене, пустіть цих, хай ідуть».
Ісус, випереджаючи зрадника, сам виявляє себе. Але в слуг синедріону був твердий наказ — брати лише того, кого поцілує Іуда. Всі з очікуванням дивляться на зрадника. «Іуда ж відразу підійшов до Ісуса, щоб його поцілувати, й каже: Радуйся, учителю! І поцілував його. Ісус його питає: Чого прийшов єси, друже? Іудо, поцілунком видаєш Сина людського?» Ісус демонстративно виявив зрадника, тож Іуді не вдалося «видати його тайкома». Тепер про його вчинок знатимуть усі: він зробив вільний вибір, прийняв свідоме рішення і здійснив фатальний крок. Більше в Євангелії про Іуду не згадується жодним словом. Фрагмент про «розкаяння Іуди» (Матвій 27.3-10) є пізнішою фарисейською вставкою.
Постає питання: для чого Ісус долучив до 11 апостолів-галілеян одного іудея? Не для того ж, щоб виконувати функцію касира. Для цього краще підходив Матвій, який був професійним податківцем, працював на митниці в портовому місті Капернаум. Скоріше всього сюжет з Іудою був потрібен для дуже важливого послання в майбутнє. Передусім про те, що різні етнічні культури можуть оцінювати те ж саме явище з діаметрально протилежних точок зору. Причому точка зору зазвичай визначається загальним рівнем розвитку цих культур. Тому деякі відносно складні поняття одними сприймаються як щось самоочевидне, а іншими — як безглуздя. Пам’ятаєте прислів’я з Талмуду: «галілеянин любить честь, а іудей — гроші»?
Важливим чинником зради Іуди було його виховання в дусі релігійно-расової винятковості, згідно з яким лише іудеї є людьми. Цей світогляд культивувався фарисеями, активно пропагувався і отруював свідомість одноплемінників. Проте все ж таки першопричиною Іудиної зради була його об’єктивна неспроможність сприймати поняття, складність яких перевищувала його індивідуальну розумову «планку». Це той випадок, коли генетика, закріплена нормативним вихованням, доволі жорстко обмежує пізнавальні можливості людини. Так ми влаштовані, це об’єктивна реальність нашого світу. Все, що ми можемо зробити — визнати цю істину і застосовувати її в житті.
Тож не давайте людині того, чого вона не може сприйняти. Дитині треба давати молоко, а дорослій людині — тверду їжу. Ця ідея яскраво виражена в Євангелії: «Не давайте святого псам, і не кидайте перли ваші перед свинями, щоб не потоптали їх ногами і, обернувшись, не роздерли вас». Пес — це друг арійської людини, так само як «свинка золота щетинка». Просто не треба їх дратувати тим, чого вони не розуміють.
До людей треба ставитися вимогливо — так, як до самого себе. Відсутність вимогливості до ближніх рівнозначне зневазі до них. Але при цьому не вимагайте від людини того, що особисто для неї є неможливим. Підходьте до кожного індивідуально, а не нівелюйте всіх на один копил. Це і є одним з ключових послань Євангелія, а історія зі зрадою Іуди — його наочна й переконлива ілюстрація.

Продовження у статтях: 

• Куди подівся Іуда Іскаріот?
• Який соціотип мав Іуда Іскаріот і яку виконував роль у демосі Ісуса Хреста 
• Чи був Ісус Хрестос націоналістом: про що свідчить Євангеліє і церковна традиція (+аудіо)
• Головна ознака арійської людини. Хто ти? Три тестові запитання (+аудіо)

В тему:

• Галілеяни – хрестияни – аріяни
• Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
• Хрестос чи Христос? Відповідь дає Синайський кодекс IV століття
• Куди подівся Іуда Іскаріот?
• Перше чудо Ісуса Хреста: звільнення від алкоголю
• Три «О» Доброї Новини: Оновлюйся! Організовуйся! Озброюйся!
• День святого Понтія Пилата
• Апостоли Ісуса: галілеяни чи юдеї?
• Послання кризовому людству
• Підстави оновлення Арійського календаря
• Як придбати книгу «ПШЕНИЦЯ БЕЗ КУКОЛЮ. Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень»
• Український денар
• Жид у вертепі