Три назви – галілеяни, хрестияни, аріяни – відповідають трьом головним етапам розвитку Церкви: 1) первинний (в Галілеї), 2) розвинена громада (масовий рух за межами Галілеї), 3) держава-громада (державна релігія).
Коли порівнюємо вчення Антиохійської і Александрійської богословських шкіл, то доходимо твердого висновку, що перед нами не просто дві різні релігії, а дві протилежні релігії. Ця протилежність виявляється у різко відмінних світоглядах, формах організації, життєвих цінностях, уявленнях про добро та зло, способах життя. Щоб зрозуміти, чому так сталося, погляньмо як усе почалося. 1. Вчення Ісуса Хреста було продовженням і оновленням Арійської традиції на вищому еволюційному рівні. Головна мета заснованого Ісусом руху: досягнення Царства божого, тобто вихід у Простір волі – простір гармонійних подій, святості і процвітання. Ісус народився в Назареті, що в Галілеї, тому саме звідси пішло розгортання Руху за Царство боже.
2. Учні Ісуса Хреста були переважно галілеянами. Галілеянами були всі 11 апостолів, які належали до одного роду, тобто були ближчими чи дальшими родичами Ісуса. Через це всю первинну духовну громаду, засновану Ісусом, називали галілеянами. Це була не назва руху, а назва етнічної приналежності його носіїв. Можна сказати, що рух за Царство боже фактично починався як етнічна релігія, хоча був універсальним і відкритим для всіх. У 31–32 роках були написані чотири євангелія – складові частини цілісного документу під заголовком «Добра новина Ісуса Хреста, сина Божого».
3. Найбільша єврейська діаспора ще з 3 ст. до н.е. перебувала в Александрії Єгипетській – другому за величиною місті Римської імперії. Євреї дедалі більше тягнулися до міст, а Александрія географічно розташовувалася найближче до Іудеї. В часи Ісуса Хреста в Александрії активно діяв Філон Іудей, який сформулював власне вчення. Центральною в ньому була ідея Логосу в інтерпретації, яка радикально відрізнялася він усталених уявлень Геракліта та його послідовників. Вчення Філона було повністю проігнороване іудеями, але прийняте іудохристиянством. Тому Філона називають «батьком християнства».
4. Після воскресіння Ісуса Хреста в Єрусалимі виникла іудейська секта під назвою «ебіоніти», що перекладається з єврейської як «жебраки», «убогі», «бідні», «пригнічені», «знедолені». Вони практикували обрізання і ревно виконували всі інші іудейські закони, а Ісуса вважали месією, який з’явився для виконання стародавніх іудейських пророцтв. Шляхом переробки первинних євангелій з додаванням власних фантазій вони створили свої «євангелія» та іншу літературу. Ебіоніти не могли конкурувати з хрестиянством, бо не мали для цього внутрішньої сили. До того ж, вони діяли в середовищі іудеїв, тоді як хрестиянство розгорталося в арійському середовищі, тому ці два рухи не перетиналися. Ебіоніти орієнтувалися на Простір страждань, вони нікому не шкодили і мало кого цікавили. Ця секта тихо проіснувала до 4 ст. і тихо згасла. 5. Антитезою до розгортання арійського руху за Царство боже була протидія з боку фарисейства – впливової партії єврейського народу. Центром фарисейства був Єрусалим. Головний засіб інформаційної протидії – цілеспрямоване внесення в Євангеліє, центральний документ арійського руху, блокуючих і спотворюючих вставок, що разом становлять близько 51% загального тексту. Вставки робилися на основі «євангелій» ебіонітів та текстів Філона Іудея. Ще до руйнування Єрусалима (70 р.) було створено «доповнене видання Євангелія» – удвічі об’ємніше за оригінал. Ця підробка масово тиражувалася і популяризувалася. Сфальсифіковані євангельські тексти стали підставою для формування іудохристиянства.
Подібно до секти ебіонітів, іудохристиянство не мало внутрішнього рушія, тому його чекала така ж сама доля – тихе забуття. Цього не сталося тільки тому, що «вагон іудохрестиянства» був причеплений фарисеями до «аріохрестиянського локомотива». Аріохрестиянство терпеливо тягнуло цей важкий причеп, бо вважало його своїм. 6. У районі 36 року відбулося планове переселення учнів Ісуса Хреста на північ – через Сирію і Малу Азію. Ці землі віддавна були заселені етнічно і культурно близьким населенням, тому ідеї Царства божого легко засвоювалися масами. По дорозі галілеяни засновували численні арійські духовні громади. Частина учнів залишилася з ними, інші пішли далі аж до Скуфії, що в Північному Надчорномор’ї. Хронологія заснування громад дозволяє простежити просування галілеян на північ (див.: Модель «Галілея»: програма-інсталятор Золотої доби.
7. Вже до 43 року в Антіохії, найважливішому місті Римської імперії після Рима, апостолом Петром була заснована потужна арійська громада, члени якої почали називатися хрестиянами. «Вперше учнів названо хрестиянами в Антиохії» (Діяння апостолів, 11.26).
Фрагмент «Синайського кодексу» (початок 4 ст.). Написано гелленською мовою: ΧΡΗΜΑΤΙCΑΙ ΤΕ ΠΡωΤωC ΕΝ ΑΝΤΙΟΧΙΑ ΤΟΥC ΜΑΘΗΤΑC ΧΡΗCΤΙΑΝΟΥC («названо вперше в Антиохії учнів хрестиянами»). Слово «хрестиянами» написано через Н (ета), читається як українське Е. Добре видно, що у слові «XPHCTIANOYC» буква Н (ета) підтерта для того, щоб вона виглядала як буква І. Докладніше: Хрестос чи Христос? Відповідь дає Синайський кодекс IV століття
Слово «хрестияни» походить від слова χρηστός (хрестос) і означає «досконалі, шляхетні, щасливі, благі, хороші». Застосування цього слова замість етнічної назви «галілеяни» вказує на те, що в 40-х роках 1 ст. рух за Царство боже почав охоплювати інші народи. Прикладом може бути застосування слова «хрестияни» (благі) в «Апології» святого Юстина Філософа (~100–~165), який народився в Самарії, а в Римі заснував свою школу: «Нас звинувачують у тому, що ми хрестияни, але ж несправедливо ненавидіти благе» (Iustinus. Apologia. IV, 5). З цього фрагменту однозначно слідує, що Юстин ідентифікував себе з хрестиянами («благими, шляхетними»), а не хрістиянами («послідовниками помазаника-місії»).
8. Перша хрестиянська громада Александрії, згідно з церковною традицією, була заснована святим євангелістом Марком – в першій половині 1 ст. Отже, вона була аріохрестиянською і об’єднувала передусім місцеву еліту. У 179 році гелленський філософ Пантен (скоріше всього, афінянин), що прийняв хрестиянство, заснував в Александрії училище, в якому викладалися правди віри. Пізніше Пантен перетворив училище на богословську школу, яку очолював до 190 року. Його наступник Климент Александрійський (150–215) ще застосовував загальновживане слово «хрестияни»: «Ті, що увірували в Хреста, стають благими і на ім’я, і на ділі, подібно до того, як керовані царем представляють собою народ царський» (Clemens. Stromata. 2.4.18.3). Проте вже за Климента та його наступника Орігена (185–254) відбувався дрейф у сторону іудохристиянства, адже обидва згадані керівники Александрійської богословської школи перебували під впливом ідей Філона Іудея і часто на нього посилалися. 9. У другому столітті в Александрії вже існувала паралельна структура, члени якої називали себе «хрИстиянами» – від новоствореного слова «хрістос», що значить «помазаник» (від гелленського «хріо» – мазати, помазувати). Це слово означало месію, царя Іудеї, який відновить іудейську державу. Просування іудохристиянства відбувалося передусім серед міської черні і рабів. Про застосування в північній Африці слова «хрістияни» свідчить іудохристиянин Тертуліан (155/165–220/240), що жив у Карфагені: «Християнин (Christianus), як показує етимологія цього слова, походить від помазання. Проте й ім’я хрестиянин (Chrestianus), неправильно вами промовлене (бо ви не знаєте точно навіть імені нашого), позначає приємність або благість» (Tertullian. Apologia. III, 5). Тобто Тертуліан наполягає на застосування слова «хрістиянин», натомість «хрестиянин» вважає помилковим.
10. Чисельність іудохристиянської громади Александрії швидко зростала, відповідно, зростало напруження між аріохрестиянськими та іудохристиянськими громадами. На початку 4 ст. воно вибухнуло грандіозним скандалом, детонатором якого виступив александрійський пресвітер Арій. Для того, щоб відрізнятися від іудохристиян, аріохрестияни того часу вже ідентифікували себе словом «аріяни», яке було синонімом слову «хрестияни», адже означало те ж саме: шляхетні, благі, щасливі, хороші. Тому в листі, написаному до 320 року, Арій уже згадує єпископа, поставленого аріянами (див.: Аріанство – релігія знань).
Додамо, що корінь «ар-яр» присутній у багатьох українських словах, які мають ту ж саму множину значень, що й слово «хрестос». Особливість у тому, що в українській мові прийнято для милозвучності “прикривати” слова, які починаються на голосні, тому “а” тут вимовляється як “га” та “йа” (“я”): гаразд (достаток, добро), гарний (красивий, хороший), гарт (гартування), ярий (сповнений сил, весняний), яріти (виблискувати, яскраво світитися), яркий (статево пристрасний), яркість (чоловіче сім’я), ярь (весна), ярл (староскандинавське, букв. шляхетний) тощо.
На початку 4 ст. в Александрії аріянська та іудохристиянська партії мали приблизно однакову чисельність. Коли у 318 році Олександр, архієпископ Александрії, відлучив Арія від церкви, «на бік Арія стали 7 пресвітерів, 12 дияконів, дещо пізніше 2 єпископа і 700 дів. Виходить, що Арій потягнув за собою одну третину всього єгипетського кліру, а по відношенню до Александрії – це становило майже половину кліру» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей — 1054 г.). Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – Глава IV. Выступления Ария).
Аріяни, в тому числі Арій, отримали підтримку зі сторони аріянської Антиохійської школи. Через це досі приховане протистояння між двома релігіями виплеснулося назовні і стало причиною масових конфліктів, що розколювали суспільство. Антиохія і Александрія: новий оберт відкритого протистояння між арійством Галілеї та фарисейством Іудеї.
11. Спроба імператора Костянтина помирити ці дві протилежні релігії на Нікейському соборі у 325 р. виявилася безуспішною, оскільки сторони розмовляли різними мовами і навіть той самий текст Символа віри трактували по-своєму. Головне значення Нікейського собору в тому, що він вперше чітко зафіксував відмінність між двома релігійними системами. Самоназва «аріяни» – синонім слову «хрестияни» – набула офіційного статусу. Прихильники Антіохійської школи почали офіційно називати себе аріянами, або хрестиянами аріянського толку (спрямування, розуміння). Їхні противники також називали їх «аріянами», проте задля приниження виводили цю назву від імені пресвітера Арія, якого представили єретиком, що несе помилкове вчення. Завдяки такій нехитрій маніпуляції аріянство представлялося як новостворена єресь однієї не дуже видатної людини.
12. Історично терміни «аріянство» і «хрестиянство аріянського спрямування» набули офіційного статусу на етапі підтримки хрестиянства з боку держави – Римської імперії. Можна сказати, що аріянство – це розвинене хрестиянство, що здобуло державну підтримку. Після 328 року імператор Костянтин Великий став на сторону аріянства, а згодом прийняв аріянське хрещення, тобто долучився до аріянської церкви.
13. Натомість прихильники іудохристиянства називали себе «християнами». За схильність до приниження людської природи Ісуса Хреста їх тривалий час називали «монофізитами» (від «одна природа»).
14. І одні, і другі застосовували щодо себе слово «православні», тобто «ті, які дотримуються правильної віри», правильного вчення – гелленською «ортодоксія» (ὀρθοδοξία). Так, на згаданому вище Другому Ефеському соборі («розбійницькому») у 449 р. александрійське монофізитство було визнане православним. Проте вже Халкідонський собор 451 року проголосив його єрессю, тобто неправославним. Це означає, що слово «православний» не придатне для ідентифікації, тому що православними (правовірними) себе вважають і євреї, і мусульмани, і неоязичники.
Після розділення Церкви у 1054 році термін «православний» був присвоєний іудохристиянською Візантійською церквою і вважається її головним ідентифікатором. Натомість Римська іудохристиянська церква назвала себе католицькою, тобто всесвітньою, загальною, соборною. Аріохрестиянські церкви готів, гунів, вандалів та інших слов’ян відверто називали себе аріянськими.
15. Головною формулою, що точно розділяє аріян та іудохристиян, є визначення стосунків між Отцем і Сином: аріяни використовують термін «подобосущий», а іудохристияни – «єдиносущий». Тож усюди, де у визнанні віри знаходимо термін «подобосущний», однозначно маємо справу з аріянством. Наприклад, у символі віри святого Володимира (Повість врем’яних літ) сказано: «Син – подобосущий і безначальний Отцю», отже Русь була охрещена в аріанство (див.: Русь аріанська).
16. На початковому етапі рух за Царство боже, заснований Ісусом Хрестом, називали за іменем його носіїв – галілеян. Після виходу за межі Галілеї, тобто у 30-40 роках, він отримав назву «хрестияни», тобто шляхетні, благі, досконалі, щасливі, сильні: суфікс «ян» означає причетність до цих якостей, а також вказує на те, що це послідовники Ісуса Хреста.
Через поширення іудохристиянської ересі, яка почала використовувати ім’я «хрИстияни» і через це вносила плутанину, рух за Царство боже взяв для самоідентифікації ім’я «аріяни». Воно означає теж саме, що й «хрЕстияни» (шляхетні, благі, сонячні, ярі, сильні), проте звучить так, що його вже не переплутаєш з «хрИстияни».
Три самоназви – галілеяни, хрестияни, аріяни – відповідають трьом головним етапам розвитку Церкви: 1) первинний (в Галілеї), 2) розвинена громада (масовий рух за межами Галілеї), 3) держава-громада (державна релігія).
Іудохристиянство не мало внутрішньої сили для самостійного просування на нові території, оскільки відразу ж вступало в гострий конфлікт з місцевими етнічними (язичницькими) віруваннями. Тому іудохристиянство йшло слідом за аріохрестиянством, намагаючись «прилипнути» до нього і злитися з ним. Для цього іудохристиянство вигадало собі ім’я «хрИстияни» і почало активну боротьбу за те, щоб поширити це ім’я на хрЕстиян.
Аріохрестиянство ж намагалося протидіяти такому «прилипанню» і зберегти власну ідентичність, для чого змінило самоназву «хрестияни» на «аріяни». Подібним чином руси-козаки почали називатися «українцями» – щоб відрізнятися від московитів, які взяли собі ім’я «русскіє».
Якщо вас цікавить розвиток цієї теми, ви можете підтримати наш проект щедрими дарами.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Галілеяни – хрестияни – аріяни (+аудіо)
Світ:
Спецтема:
Три назви – галілеяни, хрестияни, аріяни – відповідають трьом головним етапам розвитку Церкви: 1) первинний (в Галілеї), 2) розвинена громада (масовий рух за межами Галілеї), 3) держава-громада (державна релігія).
isus.jpg
Антиохійський аріянський центр
Єгипетський іудохристиянський центр
Аудіоверсія: Галілеяни – хрестияни – аріяни
Коли порівнюємо вчення Антиохійської і Александрійської богословських шкіл, то доходимо твердого висновку, що перед нами не просто дві різні релігії, а дві протилежні релігії. Ця протилежність виявляється у різко відмінних світоглядах, формах організації, життєвих цінностях, уявленнях про добро та зло, способах життя. Щоб зрозуміти, чому так сталося, погляньмо як усе почалося.
1. Вчення Ісуса Хреста було продовженням і оновленням Арійської традиції на вищому еволюційному рівні. Головна мета заснованого Ісусом руху: досягнення Царства божого, тобто вихід у Простір волі – простір гармонійних подій, святості і процвітання. Ісус народився в Назареті, що в Галілеї, тому саме звідси пішло розгортання Руху за Царство боже.
2. Учні Ісуса Хреста були переважно галілеянами. Галілеянами були всі 11 апостолів, які належали до одного роду, тобто були ближчими чи дальшими родичами Ісуса. Через це всю первинну духовну громаду, засновану Ісусом, називали галілеянами. Це була не назва руху, а назва етнічної приналежності його носіїв. Можна сказати, що рух за Царство боже фактично починався як етнічна релігія, хоча був універсальним і відкритим для всіх. У 31–32 роках були написані чотири євангелія – складові частини цілісного документу під заголовком «Добра новина Ісуса Хреста, сина Божого».
3. Найбільша єврейська діаспора ще з 3 ст. до н.е. перебувала в Александрії Єгипетській – другому за величиною місті Римської імперії. Євреї дедалі більше тягнулися до міст, а Александрія географічно розташовувалася найближче до Іудеї. В часи Ісуса Хреста в Александрії активно діяв Філон Іудей, який сформулював власне вчення. Центральною в ньому була ідея Логосу в інтерпретації, яка радикально відрізнялася він усталених уявлень Геракліта та його послідовників. Вчення Філона було повністю проігнороване іудеями, але прийняте іудохристиянством. Тому Філона називають «батьком християнства».
4. Після воскресіння Ісуса Хреста в Єрусалимі виникла іудейська секта під назвою «ебіоніти», що перекладається з єврейської як «жебраки», «убогі», «бідні», «пригнічені», «знедолені». Вони практикували обрізання і ревно виконували всі інші іудейські закони, а Ісуса вважали месією, який з’явився для виконання стародавніх іудейських пророцтв. Шляхом переробки первинних євангелій з додаванням власних фантазій вони створили свої «євангелія» та іншу літературу. Ебіоніти не могли конкурувати з хрестиянством, бо не мали для цього внутрішньої сили. До того ж, вони діяли в середовищі іудеїв, тоді як хрестиянство розгорталося в арійському середовищі, тому ці два рухи не перетиналися. Ебіоніти орієнтувалися на Простір страждань, вони нікому не шкодили і мало кого цікавили. Ця секта тихо проіснувала до 4 ст. і тихо згасла.
5. Антитезою до розгортання арійського руху за Царство боже була протидія з боку фарисейства – впливової партії єврейського народу. Центром фарисейства був Єрусалим. Головний засіб інформаційної протидії – цілеспрямоване внесення в Євангеліє, центральний документ арійського руху, блокуючих і спотворюючих вставок, що разом становлять близько 51% загального тексту. Вставки робилися на основі «євангелій» ебіонітів та текстів Філона Іудея. Ще до руйнування Єрусалима (70 р.) було створено «доповнене видання Євангелія» – удвічі об’ємніше за оригінал. Ця підробка масово тиражувалася і популяризувалася. Сфальсифіковані євангельські тексти стали підставою для формування іудохристиянства.
Подібно до секти ебіонітів, іудохристиянство не мало внутрішнього рушія, тому його чекала така ж сама доля – тихе забуття. Цього не сталося тільки тому, що «вагон іудохрестиянства» був причеплений фарисеями до «аріохрестиянського локомотива». Аріохрестиянство терпеливо тягнуло цей важкий причеп, бо вважало його своїм.
6. У районі 36 року відбулося планове переселення учнів Ісуса Хреста на північ – через Сирію і Малу Азію. Ці землі віддавна були заселені етнічно і культурно близьким населенням, тому ідеї Царства божого легко засвоювалися масами. По дорозі галілеяни засновували численні арійські духовні громади. Частина учнів залишилася з ними, інші пішли далі аж до Скуфії, що в Північному Надчорномор’ї. Хронологія заснування громад дозволяє простежити просування галілеян на північ (див.: Модель «Галілея»: програма-інсталятор Золотої доби.
7. Вже до 43 року в Антіохії, найважливішому місті Римської імперії після Рима, апостолом Петром була заснована потужна арійська громада, члени якої почали називатися хрестиянами. «Вперше учнів названо хрестиянами в Антиохії» (Діяння апостолів, 11.26).
Фрагмент «Синайського кодексу» (початок 4 ст.). Написано гелленською мовою: ΧΡΗΜΑΤΙCΑΙ ΤΕ ΠΡωΤωC ΕΝ ΑΝΤΙΟΧΙΑ ΤΟΥC ΜΑΘΗΤΑC ΧΡΗCΤΙΑΝΟΥC («названо вперше в Антиохії учнів хрестиянами»). Слово «хрестиянами» написано через Н (ета), читається як українське Е. Добре видно, що у слові «XPHCTIANOYC» буква Н (ета) підтерта для того, щоб вона виглядала як буква І. Докладніше: Хрестос чи Христос? Відповідь дає Синайський кодекс IV століття
8. Перша хрестиянська громада Александрії, згідно з церковною традицією, була заснована святим євангелістом Марком – в першій половині 1 ст. Отже, вона була аріохрестиянською і об’єднувала передусім місцеву еліту. У 179 році гелленський філософ Пантен (скоріше всього, афінянин), що прийняв хрестиянство, заснував в Александрії училище, в якому викладалися правди віри. Пізніше Пантен перетворив училище на богословську школу, яку очолював до 190 року. Його наступник Климент Александрійський (150–215) ще застосовував загальновживане слово «хрестияни»: «Ті, що увірували в Хреста, стають благими і на ім’я, і на ділі, подібно до того, як керовані царем представляють собою народ царський» (Clemens. Stromata. 2.4.18.3). Проте вже за Климента та його наступника Орігена (185–254) відбувався дрейф у сторону іудохристиянства, адже обидва згадані керівники Александрійської богословської школи перебували під впливом ідей Філона Іудея і часто на нього посилалися.
9. У другому столітті в Александрії вже існувала паралельна структура, члени якої називали себе «хрИстиянами» – від новоствореного слова «хрістос», що значить «помазаник» (від гелленського «хріо» – мазати, помазувати). Це слово означало месію, царя Іудеї, який відновить іудейську державу. Просування іудохристиянства відбувалося передусім серед міської черні і рабів. Про застосування в північній Африці слова «хрістияни» свідчить іудохристиянин Тертуліан (155/165–220/240), що жив у Карфагені: «Християнин (Christianus), як показує етимологія цього слова, походить від помазання. Проте й ім’я хрестиянин (Chrestianus), неправильно вами промовлене (бо ви не знаєте точно навіть імені нашого), позначає приємність або благість» (Tertullian. Apologia. III, 5). Тобто Тертуліан наполягає на застосування слова «хрістиянин», натомість «хрестиянин» вважає помилковим.
10. Чисельність іудохристиянської громади Александрії швидко зростала, відповідно, зростало напруження між аріохрестиянськими та іудохристиянськими громадами. На початку 4 ст. воно вибухнуло грандіозним скандалом, детонатором якого виступив александрійський пресвітер Арій. Для того, щоб відрізнятися від іудохристиян, аріохрестияни того часу вже ідентифікували себе словом «аріяни», яке було синонімом слову «хрестияни», адже означало те ж саме: шляхетні, благі, щасливі, хороші. Тому в листі, написаному до 320 року, Арій уже згадує єпископа, поставленого аріянами (див.: Аріанство – релігія знань).
Додамо, що корінь «ар-яр» присутній у багатьох українських словах, які мають ту ж саму множину значень, що й слово «хрестос». Особливість у тому, що в українській мові прийнято для милозвучності “прикривати” слова, які починаються на голосні, тому “а” тут вимовляється як “га” та “йа” (“я”): гаразд (достаток, добро), гарний (красивий, хороший), гарт (гартування), ярий (сповнений сил, весняний), яріти (виблискувати, яскраво світитися), яркий (статево пристрасний), яркість (чоловіче сім’я), ярь (весна), ярл (староскандинавське, букв. шляхетний) тощо.
На початку 4 ст. в Александрії аріянська та іудохристиянська партії мали приблизно однакову чисельність. Коли у 318 році Олександр, архієпископ Александрії, відлучив Арія від церкви, «на бік Арія стали 7 пресвітерів, 12 дияконів, дещо пізніше 2 єпископа і 700 дів. Виходить, що Арій потягнув за собою одну третину всього єгипетського кліру, а по відношенню до Александрії – це становило майже половину кліру» (Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей — 1054 г.). Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – Глава IV. Выступления Ария).
Аріяни, в тому числі Арій, отримали підтримку зі сторони аріянської Антиохійської школи. Через це досі приховане протистояння між двома релігіями виплеснулося назовні і стало причиною масових конфліктів, що розколювали суспільство.
Антиохія і Александрія: новий оберт відкритого протистояння між арійством Галілеї та фарисейством Іудеї.
11. Спроба імператора Костянтина помирити ці дві протилежні релігії на Нікейському соборі у 325 р. виявилася безуспішною, оскільки сторони розмовляли різними мовами і навіть той самий текст Символа віри трактували по-своєму. Головне значення Нікейського собору в тому, що він вперше чітко зафіксував відмінність між двома релігійними системами. Самоназва «аріяни» – синонім слову «хрестияни» – набула офіційного статусу. Прихильники Антіохійської школи почали офіційно називати себе аріянами, або хрестиянами аріянського толку (спрямування, розуміння). Їхні противники також називали їх «аріянами», проте задля приниження виводили цю назву від імені пресвітера Арія, якого представили єретиком, що несе помилкове вчення. Завдяки такій нехитрій маніпуляції аріянство представлялося як новостворена єресь однієї не дуже видатної людини.
12. Історично терміни «аріянство» і «хрестиянство аріянського спрямування» набули офіційного статусу на етапі підтримки хрестиянства з боку держави – Римської імперії. Можна сказати, що аріянство – це розвинене хрестиянство, що здобуло державну підтримку. Після 328 року імператор Костянтин Великий став на сторону аріянства, а згодом прийняв аріянське хрещення, тобто долучився до аріянської церкви.
13. Натомість прихильники іудохристиянства називали себе «християнами». За схильність до приниження людської природи Ісуса Хреста їх тривалий час називали «монофізитами» (від «одна природа»).
14. І одні, і другі застосовували щодо себе слово «православні», тобто «ті, які дотримуються правильної віри», правильного вчення – гелленською «ортодоксія» (ὀρθοδοξία). Так, на згаданому вище Другому Ефеському соборі («розбійницькому») у 449 р. александрійське монофізитство було визнане православним. Проте вже Халкідонський собор 451 року проголосив його єрессю, тобто неправославним. Це означає, що слово «православний» не придатне для ідентифікації, тому що православними (правовірними) себе вважають і євреї, і мусульмани, і неоязичники.
Після розділення Церкви у 1054 році термін «православний» був присвоєний іудохристиянською Візантійською церквою і вважається її головним ідентифікатором. Натомість Римська іудохристиянська церква назвала себе католицькою, тобто всесвітньою, загальною, соборною. Аріохрестиянські церкви готів, гунів, вандалів та інших слов’ян відверто називали себе аріянськими.
15. Головною формулою, що точно розділяє аріян та іудохристиян, є визначення стосунків між Отцем і Сином: аріяни використовують термін «подобосущий», а іудохристияни – «єдиносущий». Тож усюди, де у визнанні віри знаходимо термін «подобосущний», однозначно маємо справу з аріянством. Наприклад, у символі віри святого Володимира (Повість врем’яних літ) сказано: «Син – подобосущий і безначальний Отцю», отже Русь була охрещена в аріанство (див.: Русь аріанська).
16. На початковому етапі рух за Царство боже, заснований Ісусом Хрестом, називали за іменем його носіїв – галілеян. Після виходу за межі Галілеї, тобто у 30-40 роках, він отримав назву «хрестияни», тобто шляхетні, благі, досконалі, щасливі, сильні: суфікс «ян» означає причетність до цих якостей, а також вказує на те, що це послідовники Ісуса Хреста.
Через поширення іудохристиянської ересі, яка почала використовувати ім’я «хрИстияни» і через це вносила плутанину, рух за Царство боже взяв для самоідентифікації ім’я «аріяни». Воно означає теж саме, що й «хрЕстияни» (шляхетні, благі, сонячні, ярі, сильні), проте звучить так, що його вже не переплутаєш з «хрИстияни».
Три самоназви – галілеяни, хрестияни, аріяни – відповідають трьом головним етапам розвитку Церкви: 1) первинний (в Галілеї), 2) розвинена громада (масовий рух за межами Галілеї), 3) держава-громада (державна релігія).
Іудохристиянство не мало внутрішньої сили для самостійного просування на нові території, оскільки відразу ж вступало в гострий конфлікт з місцевими етнічними (язичницькими) віруваннями. Тому іудохристиянство йшло слідом за аріохрестиянством, намагаючись «прилипнути» до нього і злитися з ним. Для цього іудохристиянство вигадало собі ім’я «хрИстияни» і почало активну боротьбу за те, щоб поширити це ім’я на хрЕстиян.
Аріохрестиянство ж намагалося протидіяти такому «прилипанню» і зберегти власну ідентичність, для чого змінило самоназву «хрестияни» на «аріяни». Подібним чином руси-козаки почали називатися «українцями» – щоб відрізнятися від московитів, які взяли собі ім’я «русскіє».
Продовження у статті: Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
В тему:
Пізнаємо правдиву історію.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков