Писемна історія нашого народу (саме писемна, як найдостовірніша) може бути віднесена на 500-700 років назад у глибину століть, на період, відомий в археології як Черняхівська культура (II-V ст. після Н.Х.), а в літературних джерелах – як гунський рух. Греки, римляни та перси гунами називали різні народи. У цій роботі мова піде про європейських гунів, які жили та діяли в II-V ст. на теренах від Волги до Рейну.
«Риториці личить красномовство, поезії – вигадка, історії – істина». Прокопій Кесарійський, VI ст.
Жодна наука, жоден вид національного мистецтва не згуртовує так народ і не піднімає національну самосвідомість, як історія, особливо її героїчні сторінки.
Українці мають яскраві періоди своєї історії, якими можуть справедливо пишатися: Княжа Русь (IX-XIII ст.), козацька доба (XVI-XVIII ст.), національно-визвольна боротьба у ХХ ст. І хоча ще був скіфський період, описаний Геродотом у V ст. до Н.Х., але фактично наша писемна історія починається з кінця IX ст. нової доби («Літопис руський»), бо ще є великі сумніви у тому, що скіфи зробили істотний внесок у походження українців.
Виявляється, писемна історія нашого народу (саме писемна, як найдостовірніша) може бути віднесена на 500-700 років назад у глибину століть, на період, відомий в археології як Черняхівська культура (II-V ст. після Н.Х.), а в літературних джерелах – як гунський рух. Греки, римляни та перси гунами називали різні народи. У цій роботі мова піде про європейських гунів, які жили та діяли в II-V ст. на теренах від Волги до Рейну.
Проблема гунів тісно пов’язана з іншими спірними та нерозв’язаними проблемами давньої історії в цілому та мовознавства зокрема.
Йдеться про зникнення (згасання) Черняхівської культури; дунайська прабатьківщина слав’ян; походження назви слав’яни; розселення дніпрян по Євразії; походження слав’янських народів тощо, отже, певною мірою є ключовою не лише в історії українців, але й в історії слав’янських та інших індоєвропейських народів (пишу слав’яни – від слави, назва виникла у другій половині V ст. як спогади про героїчний, славний період за могутнього імператора Гатила).
Гуни, хто вони?
Вперше про народ хунну повідомив видатний географ, астроном та математик Клавдій Птолемей, який жив і творив у середині II ст. після Н.Х. У своїй «Географії», що базувалася на дослідженнях його попередників, він розташував гунів на Лівобережжі Дніпра, приблизно на теренах нинішніх Полтавської, Сумської та Чернігівської областей. Розташування племен Птолемей дає приблизно, тому хунни, які були на Лівобережжі, могли бути і на Правобережжі Дніпра. Для нас важливо, що він розміщує їх на Середньому Подніпров’ї, батьківщині українців. Дослідникам гунського питання («професійним історикам») повідомлення Птолемея здається «одиноким і навряд чи розтлумачуваним». Але воно не одиноке й підтверджується численними фактами, що свідчать про місцеве (давньоукраїнське) походження європейських гунів і, звісно, запередчують їхнє центральноазійське походження.
Найобширніші розвідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан (кінець IV ст.), Пріск (середина V ст.) та Йордан (середина VI ст.). Дещо можна віднайти у працях Прокопія (середина VI ст.). Треба зазначити, що гунський рух (IV-V ст.) був одним з етапів боротьби давньоукраїнців з Римом, Візантією та германцями за опанування теренами Європи. Рішуча боротьба Карпато-чорноморських племен, значна частина яких пізніше була консолідована у давньоукраїнський народ, розпочалася ще в III ст. після Н. Х., і на підставі латино-грецьких джерел описана А. Ременніковим 1954 р. у праці «Боротьба племен Северного Причорноморья с Римом в III веке н. э». Імена воєвод, які очолювали походи на Балкани у той час, мають українські звучання: Респа, Книва (в українській мові і зараз є прізвище Кива), ведуко Тарвар (ведуко – ведун, воєвода; Тарвар – можливо, спотворене Турвар – Буй-Тур), Острогета (таке ж ім’я у XV ст. мав один із українських воєвод). Під їхнім тиском гинули римські армії, іноді на чолі з імператором. А після незначної перемоги над Карпато-чорноморськими племенами, римський імператор Волузіан отримав титул «венедський», бо рушійною силою цих племен були венеди. Умовним часом закінчення цієї боротьби був кінець VII ст., коли наші предки захопили Балканський півострів, майже всю Грецію, частину островів на Егейському морі і навіть висадились у Малій Азії. На півночі вони вийшли до Балтійського моря, а на Заході дійшли аж до Альп та Рейна. Фактично з цього часу почалося створення слав’янських народів. І не має значення, що в той час наші пращури не називали себе ні українцями, ні слав’янами. У цій боротьбі III-VII ст. так звані гунські війни були лише найяскравішим, найдраматичнішим періодом.
Свідчення істориків
Таким чином, наша писемна історія повинна була б починатися з першої половини III ст., а не з кінця IX ст. Але нічого цього ви не знайдете в підручниках чи монографіях з української історії. Та повернемось до наших гунів.
Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу описав гунів секретар візантійського посольства 448 р. Пріск Панійський у «Візантійській історії», від якої до нас дійшли невеликі уривки, на наше щастя, саме ті, що стосуються гунів. Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч князя, прийоми гостей, князівські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Гатилом), торгові угоди, назвав близько двох десятків імен князів та воєвод, які є або давньоукраїнськими, або легко розтлумачуються як давньоукраїнські за правилами української та латинської граматик.
У працях Амміана та Йордана, поряд зі свідченнями про гунів, нагорнута купа фактів та подій, які до європейських гунів ніякого стосунку не мають. Псевдонауковцям це дає привід для спекуляцій. Нам же не треба забувати, що перший гунів ніколи не бачив, а чув про них від переляканих вояків та втікачів. І тут може приверзтися казна що. Другий писав героїчну історію готів, а про гунів згадував лише у зв’язку з їхніми взаємовідносинами. А щоб готи виглядали привабливішими, їхніх повелителів гунів, звісно, треба було очорнити. Нічого незвичного у цьому немає, так пишуть багато істориків, завдання ж дослідника полягає у тому, щоб у купі хмизу віднайти зерна правди.
Чітких свідчень про гунів у тогочасних авторів, окрім Пріска, немає. Це дає широкий простір для псевдонаукових теорій і «концепцій», де про Пріска або не згадують, або цитують не найголовніше, чи перевертають все з ніг на голову. Щоб не бути голослівним, наведу думку про європейських гунів двох поважних радянських істориків.
Суперечності
Ніна Пігулевська вважає, що опис гунів Амміаном «надзвичайно подібний до опису, який робив через півстоліття Пріск Панійський для гунів Аттили. Поза сумнівом, мова йде про той самий народ гунів, який був під керівництвом Аттила, і в таборі яких побував Пріск». Вона також пише, що в уявленні Амміана гуни перевершували «у своєму дикунстві будь-яку міру... Подібний опис зовнішности гунів, їхній спосіб життя грецький читач міг знайти також у Пріска».
Немає цього у Пріска! Дивно, Н.Пігулевська, яка перекладала та роз’яснювала давньоарабські твори, не спромоглася прочитати працю Пріска, перекладену з грецької на московську мову Г. Дестунісом та окремо В. Латишевим. Безвідповідальні заяви авторитетного історика завдали багато шкоди визначенню етнічної належности європейських гунів. Насправді, з праць Пріска та Йордана випливає, що європейські гуни були найгуманнішим народом у тогочасній Європі, але пізніші фальсифікатори історії зліпили з них дикого азійського монстра. Наведу лише один приклад. Серед членів візантійського посольства до гунів був змовник на життя Гатила. Змова була викрита. Якби гуни були азійською ордою, то не лише він, але й все посольство було б негайно страчене. Візантійський імператор у подібному випадку напевно стратив би принаймні змовника. А що ж Гатило? За відносно невеликий викуп відпустив змовника після того, як той покаявся.
Статтю «Гунны» в «Советской Энциклопедии истории» (СЭИ) написав Лев Гумільов, відомий дослідник кочових центральноазійських племен. Але за статтю в будь-якій енциклопедії відповідає не лише автор, а вся редколегія, яка завжди складається з найавторитетніших фахівців даного розділу науки, у нашому випадку – з історії. Л. Гумільов опрацював багато джерел з історії азійських кочових племен сюн-ну, які тривалий час воювали з китайцями, але не спромігся прочитати перекладених на московську мову невеликих праць Пріска та Йордана й стверджував, що «Візантійський посол Пріск домовився з Аттилою про мир шляхом поступки Гунам придунайських земель та збільшення данини...», а також що гуни «на Каталаунських полях були розбиті військами Зах. Рим. імперії та її союзників». Все це не відповідає дійсності. Незбагненно, як можна так безвідповідально писати статтю в Енциклопедії і підводити під монастир всю поважну редколегію: Пріск не був послом до гунів, послом був Максимін, а Пріск – його секретарем; це посольство завершилось невдало. Ні про які землі та підвищення данини мова не йшла, принаймні, про це немає повідомлень у джерелах. Наступного року до гунів прибули як посли дуже знатні візантійці Анатолій та Ном, у переговорах з ними Гатило уклав мир і віддав їм (а не забрав у них) частину захоплених на правому березі Дунаю римських земель та відпустив багато полонених.
На Каталаунських полях гуни не були розбиті, а перемогли, бо римляни та їхні союзники вночі з другого на третій день втекли з поля битви у невідомому напрямку, залишивши Італію без військового прикриття, що дало можливість гунам через три місяці опісля захопити північну частину країни. Нісенітниці, які писав Л. Гумільов про європейських гунів, можна продовжувати цитувати, але хіба наведених не досить, щоб переконатися: праць Пріска та Йордана він не читав. За таке ставлення до науки та історичних джерел студент на іспитах отримав би одиницю, але недобросовісний Л. Гумільов став взірцем для наслідування українськими істориками.
Втім треба зазначити, що ні Н. Пігулевська, ні Л. Гумільов, ні інші слав’янські вчені не були першопроходцями у гунському питанні. Першість належить німцям, які ще у XVIII ст. опрацювали, видали й прокоментували греко-латинські манускрипти. Але вони упереджено ставились до слав’ян, вважали їх нікчемними й ні на що не здатними, які не могли бути творцями історії. Але фактів давньоукраїнського походження європейських гунів, виявлених у працях давніх авторів, так багато (див. мої праці «Європейські гуни – предки українців» та «Європейські гуни в описах давніх авторів», які є в усіх університетських та багатьох обласних книгозбірнях), що «не помітити» їх, на моє глибоке переконання, можна було лише навмисне.
Розбіжності
За таких обставин європейські гуни в уявленні українських вчених, всупереч незчисленній кількості фактів, – кочові монголи й відсуваються від нашої історії якнайдалі. Втім, тут не збагнеш, чи треба наших істориків критикувати, чи треба їм співчувати. Вони довірились німецькій науці, не читали праць давніх авторів про гунів, ошукали себе, зневажили своїх предків й обкраяли нашу історію.
Це здається неймовірним, але історики, які «авторитетно» писали про гунів, навіть не розуміють походження цієї назви. Вони вважають, що гуни є самоназвою тюркських племен. Нічого спільного з дійсністю це не має. Слово гуни, яке вживалося греко-латинськими авторами, має принаймні два походження, обидва індоєвропейські, і застосовувалось для назви як кочових, так і осілих хліборобських племен, як і слово варвари. Це питання є принциповим, тому зупинюся на назві гуни, яка стосувалася наших предків, європейських гунів.
Будь-хто може подивитися у словник і переконатися, що німецьке Hune (хюне чи гюне) – богатир, велетень. За повідомленнями німецьких вчених, це слово виникло задовго до появи історичних гунів і засвідчено в германській та готській мовах. Йордан називає остготського короля Гунуїла, який народився задовго до появи історичних гунів, короля Гунімунда та вандальського короля Гунеріха, який до гунів не мав жодного відношення. А давні автори повідомляють, що наші предки були дужими і високими на зріст: «Вони (склавени та анти – А.К.) дуже високого зросту й величезної сили», писав Прокопій. У ті часи фізична сила часто була вирішальною у суперечках і викликала повагу. Не дивно, що наших пращурів давні германці могли називати Hunen=Гуни=велетні. Про це пише також М. Грушевський із посиланням на німецького дослідника Крека.
У VII-VIII ст. в пониззі річок Ельби та Одера на германців тиснуло плем’я, яке мало назву лютичі або велети (зверніть увагу на українські звучання). Навряд чи можна сумніватися, що назви відповідали їхній вдачі та статурі (отже, для германців були Hunen – Гуни).
Раніше за Прокопія, в кінці V або на початку VI ст., Захарій Ритор, Хроніка якого на підставі втрачених для нас грецьких творів охоплює події від 436 по 491 роки, писав, що північніше Кавказу, поруч з амазонками, знаходиться народ Ерос, у якого «чоловіки з величезними кінцівками, в яких немає зброї і яких не можуть носити коні через їхні кінцівки» (повідомлення Н.Пігулевської, яка опрацьовувала давньосирійські твори). Люди з великими кінцівками – те ж саме, що й високого зросту, отже й великої сили. Прокопій писав про великорослих антів та склавенів, які, поза сумнівом, були нашими предками, а Захарій – про великорослий народ Ерос, який знаходився десь на тих же теренах. За часів Захарія наш народ антами та склавенами ще не називали, це сталося пізніше. Звідси найвірогідніший висновок, що племена, яких Прокопій називає антами-склавенами, – ті ж самі, яких Захарій називає Ерос. Якщо зважити, що Хроніка Захарія була написана арабською мовою, то оте ерос може бути першою писемною згадкою про народ росів. Та і Йордан у тих же місцях згадує плем’я росомонів, що можна тлумачити як люди або мужі росів.
Від германців назва нашого народу – Hunen – потрапила до К. Птолемея (швидше за все, через купців), а через його «Географію» – до всього культурного греко-латинського світу.
Радіймо, друзі! Ми продовжуємо успішні дослідження Доброї Новини та Великого Переходу, а також розвиток відповідного софту. Нарешті розпочали перехід НО з застарілої платформи Drupal-7 на сучасну...
Гуни – предки українців
Світ:
Спецтема:
09030206e.jpg
«Риториці личить красномовство, поезії – вигадка, історії – істина». Прокопій Кесарійський, VI ст.
Жодна наука, жоден вид національного мистецтва не згуртовує так народ і не піднімає національну самосвідомість, як історія, особливо її героїчні сторінки.
Українці мають яскраві періоди своєї історії, якими можуть справедливо пишатися: Княжа Русь (IX-XIII ст.), козацька доба (XVI-XVIII ст.), національно-визвольна боротьба у ХХ ст. І хоча ще був скіфський період, описаний Геродотом у V ст. до Н.Х., але фактично наша писемна історія починається з кінця IX ст. нової доби («Літопис руський»), бо ще є великі сумніви у тому, що скіфи зробили істотний внесок у походження українців.
Виявляється, писемна історія нашого народу (саме писемна, як найдостовірніша) може бути віднесена на 500-700 років назад у глибину століть, на період, відомий в археології як Черняхівська культура (II-V ст. після Н.Х.), а в літературних джерелах – як гунський рух. Греки, римляни та перси гунами називали різні народи. У цій роботі мова піде про європейських гунів, які жили та діяли в II-V ст. на теренах від Волги до Рейну.
Проблема гунів тісно пов’язана з іншими спірними та нерозв’язаними проблемами давньої історії в цілому та мовознавства зокрема.
Йдеться про зникнення (згасання) Черняхівської культури; дунайська прабатьківщина слав’ян; походження назви слав’яни; розселення дніпрян по Євразії; походження слав’янських народів тощо, отже, певною мірою є ключовою не лише в історії українців, але й в історії слав’янських та інших індоєвропейських народів (пишу слав’яни – від слави, назва виникла у другій половині V ст. як спогади про героїчний, славний період за могутнього імператора Гатила).
Гуни, хто вони?
Вперше про народ хунну повідомив видатний географ, астроном та математик Клавдій Птолемей, який жив і творив у середині II ст. після Н.Х. У своїй «Географії», що базувалася на дослідженнях його попередників, він розташував гунів на Лівобережжі Дніпра, приблизно на теренах нинішніх Полтавської, Сумської та Чернігівської областей. Розташування племен Птолемей дає приблизно, тому хунни, які були на Лівобережжі, могли бути і на Правобережжі Дніпра. Для нас важливо, що він розміщує їх на Середньому Подніпров’ї, батьківщині українців. Дослідникам гунського питання («професійним історикам») повідомлення Птолемея здається «одиноким і навряд чи розтлумачуваним». Але воно не одиноке й підтверджується численними фактами, що свідчать про місцеве (давньоукраїнське) походження європейських гунів і, звісно, запередчують їхнє центральноазійське походження.
Найобширніші розвідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан (кінець IV ст.), Пріск (середина V ст.) та Йордан (середина VI ст.). Дещо можна віднайти у працях Прокопія (середина VI ст.). Треба зазначити, що гунський рух (IV-V ст.) був одним з етапів боротьби давньоукраїнців з Римом, Візантією та германцями за опанування теренами Європи. Рішуча боротьба Карпато-чорноморських племен, значна частина яких пізніше була консолідована у давньоукраїнський народ, розпочалася ще в III ст. після Н. Х., і на підставі латино-грецьких джерел описана А. Ременніковим 1954 р. у праці «Боротьба племен Северного Причорноморья с Римом в III веке н. э». Імена воєвод, які очолювали походи на Балкани у той час, мають українські звучання: Респа, Книва (в українській мові і зараз є прізвище Кива), ведуко Тарвар (ведуко – ведун, воєвода; Тарвар – можливо, спотворене Турвар – Буй-Тур), Острогета (таке ж ім’я у XV ст. мав один із українських воєвод). Під їхнім тиском гинули римські армії, іноді на чолі з імператором. А після незначної перемоги над Карпато-чорноморськими племенами, римський імператор Волузіан отримав титул «венедський», бо рушійною силою цих племен були венеди. Умовним часом закінчення цієї боротьби був кінець VII ст., коли наші предки захопили Балканський півострів, майже всю Грецію, частину островів на Егейському морі і навіть висадились у Малій Азії. На півночі вони вийшли до Балтійського моря, а на Заході дійшли аж до Альп та Рейна. Фактично з цього часу почалося створення слав’янських народів. І не має значення, що в той час наші пращури не називали себе ні українцями, ні слав’янами. У цій боротьбі III-VII ст. так звані гунські війни були лише найяскравішим, найдраматичнішим періодом.
Свідчення істориків
Таким чином, наша писемна історія повинна була б починатися з першої половини III ст., а не з кінця IX ст. Але нічого цього ви не знайдете в підручниках чи монографіях з української історії. Та повернемось до наших гунів.
Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу описав гунів секретар візантійського посольства 448 р. Пріск Панійський у «Візантійській історії», від якої до нас дійшли невеликі уривки, на наше щастя, саме ті, що стосуються гунів. Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч князя, прийоми гостей, князівські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Гатилом), торгові угоди, назвав близько двох десятків імен князів та воєвод, які є або давньоукраїнськими, або легко розтлумачуються як давньоукраїнські за правилами української та латинської граматик.
У працях Амміана та Йордана, поряд зі свідченнями про гунів, нагорнута купа фактів та подій, які до європейських гунів ніякого стосунку не мають. Псевдонауковцям це дає привід для спекуляцій. Нам же не треба забувати, що перший гунів ніколи не бачив, а чув про них від переляканих вояків та втікачів. І тут може приверзтися казна що. Другий писав героїчну історію готів, а про гунів згадував лише у зв’язку з їхніми взаємовідносинами. А щоб готи виглядали привабливішими, їхніх повелителів гунів, звісно, треба було очорнити. Нічого незвичного у цьому немає, так пишуть багато істориків, завдання ж дослідника полягає у тому, щоб у купі хмизу віднайти зерна правди.
Чітких свідчень про гунів у тогочасних авторів, окрім Пріска, немає. Це дає широкий простір для псевдонаукових теорій і «концепцій», де про Пріска або не згадують, або цитують не найголовніше, чи перевертають все з ніг на голову. Щоб не бути голослівним, наведу думку про європейських гунів двох поважних радянських істориків.
Суперечності
Ніна Пігулевська вважає, що опис гунів Амміаном «надзвичайно подібний до опису, який робив через півстоліття Пріск Панійський для гунів Аттили. Поза сумнівом, мова йде про той самий народ гунів, який був під керівництвом Аттила, і в таборі яких побував Пріск». Вона також пише, що в уявленні Амміана гуни перевершували «у своєму дикунстві будь-яку міру... Подібний опис зовнішности гунів, їхній спосіб життя грецький читач міг знайти також у Пріска».
Немає цього у Пріска! Дивно, Н.Пігулевська, яка перекладала та роз’яснювала давньоарабські твори, не спромоглася прочитати працю Пріска, перекладену з грецької на московську мову Г. Дестунісом та окремо В. Латишевим. Безвідповідальні заяви авторитетного історика завдали багато шкоди визначенню етнічної належности європейських гунів. Насправді, з праць Пріска та Йордана випливає, що європейські гуни були найгуманнішим народом у тогочасній Європі, але пізніші фальсифікатори історії зліпили з них дикого азійського монстра. Наведу лише один приклад. Серед членів візантійського посольства до гунів був змовник на життя Гатила. Змова була викрита. Якби гуни були азійською ордою, то не лише він, але й все посольство було б негайно страчене. Візантійський імператор у подібному випадку напевно стратив би принаймні змовника. А що ж Гатило? За відносно невеликий викуп відпустив змовника після того, як той покаявся.
Статтю «Гунны» в «Советской Энциклопедии истории» (СЭИ) написав Лев Гумільов, відомий дослідник кочових центральноазійських племен. Але за статтю в будь-якій енциклопедії відповідає не лише автор, а вся редколегія, яка завжди складається з найавторитетніших фахівців даного розділу науки, у нашому випадку – з історії. Л. Гумільов опрацював багато джерел з історії азійських кочових племен сюн-ну, які тривалий час воювали з китайцями, але не спромігся прочитати перекладених на московську мову невеликих праць Пріска та Йордана й стверджував, що «Візантійський посол Пріск домовився з Аттилою про мир шляхом поступки Гунам придунайських земель та збільшення данини...», а також що гуни «на Каталаунських полях були розбиті військами Зах. Рим. імперії та її союзників». Все це не відповідає дійсності. Незбагненно, як можна так безвідповідально писати статтю в Енциклопедії і підводити під монастир всю поважну редколегію: Пріск не був послом до гунів, послом був Максимін, а Пріск – його секретарем; це посольство завершилось невдало. Ні про які землі та підвищення данини мова не йшла, принаймні, про це немає повідомлень у джерелах. Наступного року до гунів прибули як посли дуже знатні візантійці Анатолій та Ном, у переговорах з ними Гатило уклав мир і віддав їм (а не забрав у них) частину захоплених на правому березі Дунаю римських земель та відпустив багато полонених.
На Каталаунських полях гуни не були розбиті, а перемогли, бо римляни та їхні союзники вночі з другого на третій день втекли з поля битви у невідомому напрямку, залишивши Італію без військового прикриття, що дало можливість гунам через три місяці опісля захопити північну частину країни. Нісенітниці, які писав Л. Гумільов про європейських гунів, можна продовжувати цитувати, але хіба наведених не досить, щоб переконатися: праць Пріска та Йордана він не читав. За таке ставлення до науки та історичних джерел студент на іспитах отримав би одиницю, але недобросовісний Л. Гумільов став взірцем для наслідування українськими істориками.
Втім треба зазначити, що ні Н. Пігулевська, ні Л. Гумільов, ні інші слав’янські вчені не були першопроходцями у гунському питанні. Першість належить німцям, які ще у XVIII ст. опрацювали, видали й прокоментували греко-латинські манускрипти. Але вони упереджено ставились до слав’ян, вважали їх нікчемними й ні на що не здатними, які не могли бути творцями історії. Але фактів давньоукраїнського походження європейських гунів, виявлених у працях давніх авторів, так багато (див. мої праці «Європейські гуни – предки українців» та «Європейські гуни в описах давніх авторів», які є в усіх університетських та багатьох обласних книгозбірнях), що «не помітити» їх, на моє глибоке переконання, можна було лише навмисне.
Розбіжності
За таких обставин європейські гуни в уявленні українських вчених, всупереч незчисленній кількості фактів, – кочові монголи й відсуваються від нашої історії якнайдалі. Втім, тут не збагнеш, чи треба наших істориків критикувати, чи треба їм співчувати. Вони довірились німецькій науці, не читали праць давніх авторів про гунів, ошукали себе, зневажили своїх предків й обкраяли нашу історію.
Це здається неймовірним, але історики, які «авторитетно» писали про гунів, навіть не розуміють походження цієї назви. Вони вважають, що гуни є самоназвою тюркських племен. Нічого спільного з дійсністю це не має. Слово гуни, яке вживалося греко-латинськими авторами, має принаймні два походження, обидва індоєвропейські, і застосовувалось для назви як кочових, так і осілих хліборобських племен, як і слово варвари. Це питання є принциповим, тому зупинюся на назві гуни, яка стосувалася наших предків, європейських гунів.
Будь-хто може подивитися у словник і переконатися, що німецьке Hune (хюне чи гюне) – богатир, велетень. За повідомленнями німецьких вчених, це слово виникло задовго до появи історичних гунів і засвідчено в германській та готській мовах. Йордан називає остготського короля Гунуїла, який народився задовго до появи історичних гунів, короля Гунімунда та вандальського короля Гунеріха, який до гунів не мав жодного відношення. А давні автори повідомляють, що наші предки були дужими і високими на зріст: «Вони (склавени та анти – А.К.) дуже високого зросту й величезної сили», писав Прокопій. У ті часи фізична сила часто була вирішальною у суперечках і викликала повагу. Не дивно, що наших пращурів давні германці могли називати Hunen=Гуни=велетні. Про це пише також М. Грушевський із посиланням на німецького дослідника Крека.
У VII-VIII ст. в пониззі річок Ельби та Одера на германців тиснуло плем’я, яке мало назву лютичі або велети (зверніть увагу на українські звучання). Навряд чи можна сумніватися, що назви відповідали їхній вдачі та статурі (отже, для германців були Hunen – Гуни).
Раніше за Прокопія, в кінці V або на початку VI ст., Захарій Ритор, Хроніка якого на підставі втрачених для нас грецьких творів охоплює події від 436 по 491 роки, писав, що північніше Кавказу, поруч з амазонками, знаходиться народ Ерос, у якого «чоловіки з величезними кінцівками, в яких немає зброї і яких не можуть носити коні через їхні кінцівки» (повідомлення Н.Пігулевської, яка опрацьовувала давньосирійські твори). Люди з великими кінцівками – те ж саме, що й високого зросту, отже й великої сили. Прокопій писав про великорослих антів та склавенів, які, поза сумнівом, були нашими предками, а Захарій – про великорослий народ Ерос, який знаходився десь на тих же теренах. За часів Захарія наш народ антами та склавенами ще не називали, це сталося пізніше. Звідси найвірогідніший висновок, що племена, яких Прокопій називає антами-склавенами, – ті ж самі, яких Захарій називає Ерос. Якщо зважити, що Хроніка Захарія була написана арабською мовою, то оте ерос може бути першою писемною згадкою про народ росів. Та і Йордан у тих же місцях згадує плем’я росомонів, що можна тлумачити як люди або мужі росів.
Від германців назва нашого народу – Hunen – потрапила до К. Птолемея (швидше за все, через купців), а через його «Географію» – до всього культурного греко-латинського світу.
Продовження: Якою мовою говорив Гатило?
В тему:
Арійці: культурне переміщення в Китай
Гуни — це анти
Українці: скіфи, сармати, руси
Слов’янська зброя, краща за дамаську сталь
Морська звитяга козаків
Українська імперія
Повернення справжньої історії. Анти
Історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна” в с.Трипілля
Зверніть увагу
Прошу активніше підтримати розвиток Народного Оглядача – перехід на Drupal-10 та систему самоорганізації «Демоси»