Історія українізації - Частина 7 (заключна) - Одразу після Голодомору… Хвиля русифікації

Продовження.
Початок:  Історія українізації - Частина 1 - Початок українізації
Історія українізації - Частина 2 - М. Скрипник. Гра у незалежность...
Історія українізації - Частина 3 - Донецько-Криворізька республіка. Сєвєродонєцький з'їзд і мовний закон
Історія українізації - Частина 4 - Наслідки радянської окупації, порівняння 1926 року з 2001 роком
Історія українізації - Частина 5 - Відродження національних меншин
Історія українізації - Частина 6 - Кінець українізації - початок голодомору

Імена "українізаторів задля подальшої росіянізації"

В Україну у березні 1933 року прислали і призначили другим секретарем ЦК КП(б)У росіянина Павла Петровича Постишева. Вперше в Україну він був направлений ще у серпні 1923 року, потім з 1930 по 1933 перебував в Москві. 

Отож, П.Постишев, за безпосередньою вказівкою Йосипа Сталіна, громив політику українізації і координував організацію Голодомору. П.Постишев виступав за застосування репресивних методів при проведенні колективізації і виконання плану хлібозаготівель в Україні, за боротьбу зі «шкідниками» і «націоналістичною контреволюцією». 

Із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, політику «українізації-коренізації» заступила русифікація, що супроводжувалася безпрецедентним терором. У лютому 1933 року М.Скрипника було звільнено з посади народного комісара освіти і на його місце призначено українця Володимира Петровича Затонського. 7 липня 1933 року у місті Харкові Микола Скрипник застрілився. 

Новому народному комісару освіти В.Затонському поставили завдання не тільки розпочати русифікацію, але руйнувати й спиняти розвиток української мови взагалі, а літературної зокрема. За це взявся його заступник Андрій Хвиля (справжнє прізвище Олінтер). Для цього 6-го квітня 1933 року наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано спеціальну комісію і А. Хвилю призначено її головою.

Нагадаю, що це той самий секретар ЦК КП(б) України українець Володимир Петрович Затонський, який у 1923 році був формально призначений головою комісії з українізації. Але справжніми «українізаторами» тоді були почергово наркоми освіти України: українці Олександр Якович Шумський і Микола Олексійович Скрипник. А керували "українізацією і українізаторами" почергово «русскоязычные люди», на той час перші секретарі ЦК КП(б)У, - німець Емануїл Йонович Квірінг, єврей Лазар Мойсейович Каганович, поляк Станіслав Вікентієвич Косіор. При чому всі ці перші секретарі ЦК КП(б)У за своїм єством були проти українізації, але така була у них робота, - виконувати рішення партії...

Отож, старт українізації дали в Москві у 1923 році на підставі постанови XII З'їзду Російської Комуністичної Партії(б). Рішення про фініш українізації прийняли також у Москві у грудні 1932 року, -  постановами ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібзаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області» та «Про припинення українізації…».

Тут буде доречно наголосити на іменах тих представників України,які на той час в Москві були членами і кандидатами у члени Політбюро Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків), - Л.М.Каганович, С.В.Косіор, Г.І.Петровский, В.Я.Чубар.  А саме Політбюро ЦК ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним керувало в Радянському Союзі усім...

Отож, тепер у 1933 році В.Затонському поставили діаметрально протилежне завдання, - розпочати русифікацію. До речі, керував початком русифікації, але вже з набагато більшим завзяттям, все той же перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Вікентієвич Косіор, який на цій посаді пробув по січень 1938 року. А координувати і контролювати процес у 1933 році з Москви прислали і призначили другим секретарем ЦК КП(б)У росіянина Павла Петровича Постишева.

У наш час роль В.Затонського і А.Хвилі виконують Д.Табачнік і В.Колєснічєнко. Хоча з того часу минуло 80 років та риторика, законодавчі ініціативи і практична діяльність «цих українських політичних діячів» направлена на знищення основоположних цінностей українського народу і руйнування фундаментальних засад державності, схожі як дві краплі води.

(А.Д. - Доповнення: Пам'ятники-ретранслятори Леніну поскидали,
а ще скільки малих пам'ятників - найменування міських і сільських вулиць "воріженьками" українства - треба "поскидати"!!!
От який ще є баласт, який для злету України у вищі простори треба скинути!)

Згадаймо запущені Д.Табачніком і В.Колєснічєнком тези:

1. Етнічні росіяни в Україні не національна меншина, а корінний народ;

2. Російська мова в Україні не іноземна мова, а мова державотворчого етносу;

3. В етнічних українців може бути рідна мова на вибір, - українська чи російська, і це не ознака русифікації, а цілком нормальне явище і т.д.

А "воріженьки" все наступали...

Без жодних дискусій і конференцій у 5 вересня 1933 року був затверджений новий «Український правопис» “очищений від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від російської, орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазну культуру, ставили бар’єр між українською та російською мовами”.

З українського правопису було вилучено майже все, що відбивало оригінальні риси української фонетико-морфологічної системи. Багатьох співробітників Інституту мовознавства при Академії Наук було репресовано і розстріляно. Репресовано членів президії колишньої Правописної комісії В.Ганцова, А. Приходька, С. Пилипенка, О.Синявського, А. Кримського...

Було знищено четвертий том російсько-українського академічного словника (букви Р-Я) під редакцією А.Кримського, вилучено з обігу більше 30-ти українських термінологічних словників…

Отож, на виконання постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року «Про припинення українізації…» 18 листопада 1933 року Пленум ЦК КП(б) України прийняв постанову про припинення в республіці політики «українізації». 

Призначення В.Затонського стало початком боротьби з «націонал-ухильництвом» М.Скрипника.  Одним із перших практичних кроків В.Затонського на новій посаді стало:

1. ініціювання наприкінці 1933 року ухвали про уніфікацію російської та української освітніх систем і написання спільних підручників;

2. збільшення кількості годин на вивчення російської мови та літератури.

Починаючи з 1933 року поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів. Згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери.

В.Затонський, на противагу діяльності свого попередника, починає:

1.  розширювати мережу російськомовних шкіл;

2. припиняє впровадження Скрипникової програми рідномовної освіти дітей національних меншин.

Тепер головним ворогом, з яким партія мусить провадити рішучу боротьбу, постає не великоросійський шовінізм, а місцевий український націоналізм. З зміцненням тоталітарної системи, закладеної в основі більшовицької ідеології, виняткового розвитку набув державний централізм і унітаризм.

Скрипникова теорія дерусифікації зазнала нещадної критики, була спотворена і перекручена. А вся його культурно-освітня програма направлена на відродження українського національного духу була оббріхана,   перевернута з ніг на голову:

1. повернення зрусифікованих українців до рідної мови, було кваліфіковано як примусова українізація;

2. етнічні росіяни і російська мова стали зображуватися як найбільш упосліджені, гнані і нещасні, яким потрібна допомога;

3. згортання україномовної освіти пішло під благородним гаслом "захисту прав національних меншин" і почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав передусім російської національної меншини. 

У 1933 році в черговий раз змінився статус етнічних росіян в Україні. Їх перестали згадувати в переліку національних меншин, вони стали головною, титульною нацією Радянського Союзу. Тепер де б вони не жили і який відсоток населення регіону чи населеного пункту не становили, вони були "більшістю", господарями, які диктували свої умови корінним народам союзних і автономних республік.

З 1933 році більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливий статус російської мови, як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення. Це відповідно ставило в особливе, привілейоване становище в союзних республіках її носіїв, - етнічних росіян.

У виступі «З питань національної політики на Україні» В.Затонський так визначав статус росіян в Україні: «Безперечно, російська нацменшість - це є своєрідна нацменшість. Вона є національна більшість в союзному масштабі. Через те і на Україні російська мова обов'язково вивчається в кожній школі».

Отож, російська мова стала обов'язковою для вивчення усіма мешканцями України, а від української можна було відмовитися, вона стала не обов'язковою. А відповідно, ставши не обов'язковою, вона стала і не потрібною... у тому числі і багатьом етнічним українцям.

А чи "великий"?!

Починаючи з 1936 року, в пропаганді запанували вислови про «великий російський народ».

Опір українців радянській владі було подолано, хребет української нації зламано. У червні 1934 року більшовики вирішили з околиці перебратися в центр республіки, можна було переводити столицю України до Києва.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 року. Постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 16 лютого 1938 «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради» зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки, - всі національні райони УРСР було реформовано у звичайні. 5 березня 1939 ЦК КП(б)У ухвалив ще одну постанову «Про ліквідацію та перетворення штучно створених національних районів і сільрад України». Таким чином, національні райони проіснували неповних 15 років.

А у спільних постановах Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове навчання російської мови в неросійських школах України» та «Про реорганізацію національних шкіл на Україні»  створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей».

Внаслідок цих постанов всі школи національних меншин перевели на російську мову навчання, а російська мова стала обов'язковою для вивчення в усіх навчальних закладах. 

Отож, у 1938 році, офіційно було дано старт русифікації у всесоюзному масштабі, було оголошено про неперспективні народи і мови, почалось насаджування «великого русского языка».

Як бачите, ми вже все це проходили у 1932-1938 роках, а у 2010 році все почалося спочатку... 

Стефанко С.Л.

Уже наші часи... правда, ще до Майдану

Україною прокотилася хвиля русифікації

За даними ЮНЕСКО, у світі близько двохсот мов, якими говорять менше десяти людей. В Україні - унікальна ситуація. Поряд з мовами, які перебувають на межі зникненн, захисту потребує і державна мова. Однак влада так не вважає.
19.08.2012 - Підсумки з Вахтангом Кіпіані

Все повторюється... чому? Державотворчим народом не засвоєно історичний урок?! Учня вчать до тих пір, поки вивчить, засвоїть, усвідомить необхідність володіння знаннями.

Хочете далі?...

Я думаю, соколійці урок русифікації засвоїли ;-)

Хай буде!