Але хай мені скажуть, як без містики можна щось зробити. Якщо все знать наперед... Узагалі, якби мене сьогодні з моїм досвідом і з тим, що я пройшов, вернули назад і сказали: "На, відроди Києво-Могилянську академію!" – я би сказав: "Ні, це неможливо!" Бо я тепер знаю, що це неможливо, а тоді я не знав. І часом незнання краще, ніж знання.
Мирослава Барчук: Ми почали про містику, і я би ще трішки хотіла про містичне у вас розпитати. Історія з "Києво-Могилянкою" почалася з містики. Розкажіть про цю бабусю, яка прийшла з полуницями до вас. Бо ви щоразу студентам це розповідаєте, і кажуть, що як ви розповідаєте, то щоразу розчулюєтеся до сліз...
Саме вночі до мене приходили найгеніальніші ідеї, як робити з Києво-Могилянською академією. Це коли я переживав, то вночі просто снилися ці ідеї
В’ячеслав Брюховецький: Ну, справді, тут не можна не розчулитися, тому що... Ми оголосили прийом студентів – це було приблизно в цю пору, що й зараз – трішки раніше.
Мирослава Барчук: 91-ий рік, так?
В’ячеслав Брюховецький: 92-ий рік. Оголосили прийом... Ми за 9 місяців зробили університет. Богдан Гаврилишин, коли був на відкритті, сказав, що у Швейцарії, багатій країні, як правило, це робиться чотири роки. "А ви за дев’ять місяців уже набираєте студентів?!." І уявіть собі, що оголосили прийом: надрукували оголошення, зробили приймальну комісію. Ну, і певна річ: я через кожну годину, півгодини або дзвонив туди, або прибігав: "Чи прийшов абітурієнт?" Перший понеділок – нема, вівторок – нема. У середу – нема, в четвер – нема. У четвер мені дружина сказала: "У тебе сивіє борода". І це справді.
Мирослава Барчук: Тоді ви почали сивіти?
В’ячеслав Брюховецький: Я почав сивіти, і я думав так: ми так працювали, ми зробили, здавалося, неможливе, – і це нікому, виявляється, не потрібне. Що за країна? Як це так усе може бути? І в п’ятницю, десь так у підобідню пору, я сидів у себе в кабінеті і – стук у двері. Я відгукнувся, і заходить якась старенька бабуся. З кошиком у руках. Вона заходить і каже: "А це ви тут академію відроджуєте?" Я кажу: "Ми". Вона каже: "Ви знаєте, я живу сама. У мене нічого немає. Чоловік загинув на війні, діти повмирали, от я сама вже так доживаю віку. Отут ось недалеко в мене хатка є, а біля хати є город, і там ростуть полуниці. Я чула про вас, я знаю, що це все буде. А це правда, що ви відродите церкву при академії?" Я кажу: "Ну, не так відразу, але, безперечно, відродимо". Вона каже: "Знаєте, я вирішила вам подарувати полуниці, щоб ви з’їли і щоб у вас з’явилися нові сили це зробить. Бо мені б уже так хотілося прийти до цієї церкви, бо мене мама ще водила до неї". Ну, і тут, знаєте, в мене просто попливло в очах. Вона поставила цей кошик і пішла, як розчинилася. Я, між іншим, коли трішки оговтався, вискочив... Це було військове училище. Я вискочив – стоять ці хлопці. "Ну, може, з кимось тут говорили?" Туди пройти – перепустку треба було мати. Я питаю: "А бабуся?" "Не було бабусі". Я кажу: "Ну, як не було? До мене заходила в кабінет!" "Не було! Ні входила, ні виходила – ми не бачили її". Ну, я прийшов, покликав – нас там працювало кілька людей усього, – покликав дівчат, вони помили ці полуниці, й ми їх з’їли. І як тільки ми їх з’їли – дзвінок із приймальної комісії: прийшов перший абітурієнт. От я думаю, що доброти тої бабусі треба була лише крапля... Так, містика! Я розумію, що містика! Але хай мені скажуть, як без містики можна щось зробити. Якщо все знать наперед... Узагалі, якби мене сьогодні з моїм досвідом і з тим, що я пройшов, вернули назад і сказали: "На, відроди Києво-Могилянську академію!" – я би сказав: "Ні, це неможливо!" Бо я тепер знаю, що це неможливо, а тоді я не знав. І часом незнання краще, ніж знання.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Радіймо, друзі! Ми продовжуємо успішні дослідження Доброї Новини та Великого Переходу, а також розвиток відповідного софту. Нарешті розпочали перехід НО з застарілої платформи Drupal-7 на сучасну...
Історія з "Києво-Могилянкою" почалася з містики.
Але хай мені скажуть, як без містики можна щось зробити. Якщо все знать наперед... Узагалі, якби мене сьогодні з моїм досвідом і з тим, що я пройшов, вернули назад і сказали: "На, відроди Києво-Могилянську академію!" – я би сказав: "Ні, це неможливо!" Бо я тепер знаю, що це неможливо, а тоді я не знав. І часом незнання краще, ніж знання.
Мирослава Барчук: Ми почали про містику, і я би ще трішки хотіла про містичне у вас розпитати. Історія з "Києво-Могилянкою" почалася з містики. Розкажіть про цю бабусю, яка прийшла з полуницями до вас. Бо ви щоразу студентам це розповідаєте, і кажуть, що як ви розповідаєте, то щоразу розчулюєтеся до сліз...
Саме вночі до мене приходили найгеніальніші ідеї, як робити з Києво-Могилянською академією. Це коли я переживав, то вночі просто снилися ці ідеї
В’ячеслав Брюховецький: Ну, справді, тут не можна не розчулитися, тому що... Ми оголосили прийом студентів – це було приблизно в цю пору, що й зараз – трішки раніше.
Мирослава Барчук: 91-ий рік, так?
В’ячеслав Брюховецький: 92-ий рік. Оголосили прийом... Ми за 9 місяців зробили університет. Богдан Гаврилишин, коли був на відкритті, сказав, що у Швейцарії, багатій країні, як правило, це робиться чотири роки. "А ви за дев’ять місяців уже набираєте студентів?!." І уявіть собі, що оголосили прийом: надрукували оголошення, зробили приймальну комісію. Ну, і певна річ: я через кожну годину, півгодини або дзвонив туди, або прибігав: "Чи прийшов абітурієнт?" Перший понеділок – нема, вівторок – нема. У середу – нема, в четвер – нема. У четвер мені дружина сказала: "У тебе сивіє борода". І це справді.
Мирослава Барчук: Тоді ви почали сивіти?
В’ячеслав Брюховецький: Я почав сивіти, і я думав так: ми так працювали, ми зробили, здавалося, неможливе, – і це нікому, виявляється, не потрібне. Що за країна? Як це так усе може бути? І в п’ятницю, десь так у підобідню пору, я сидів у себе в кабінеті і – стук у двері. Я відгукнувся, і заходить якась старенька бабуся. З кошиком у руках. Вона заходить і каже: "А це ви тут академію відроджуєте?" Я кажу: "Ми". Вона каже: "Ви знаєте, я живу сама. У мене нічого немає. Чоловік загинув на війні, діти повмирали, от я сама вже так доживаю віку. Отут ось недалеко в мене хатка є, а біля хати є город, і там ростуть полуниці. Я чула про вас, я знаю, що це все буде. А це правда, що ви відродите церкву при академії?" Я кажу: "Ну, не так відразу, але, безперечно, відродимо". Вона каже: "Знаєте, я вирішила вам подарувати полуниці, щоб ви з’їли і щоб у вас з’явилися нові сили це зробить. Бо мені б уже так хотілося прийти до цієї церкви, бо мене мама ще водила до неї". Ну, і тут, знаєте, в мене просто попливло в очах. Вона поставила цей кошик і пішла, як розчинилася. Я, між іншим, коли трішки оговтався, вискочив... Це було військове училище. Я вискочив – стоять ці хлопці. "Ну, може, з кимось тут говорили?" Туди пройти – перепустку треба було мати. Я питаю: "А бабуся?" "Не було бабусі". Я кажу: "Ну, як не було? До мене заходила в кабінет!" "Не було! Ні входила, ні виходила – ми не бачили її". Ну, я прийшов, покликав – нас там працювало кілька людей усього, – покликав дівчат, вони помили ці полуниці, й ми їх з’їли. І як тільки ми їх з’їли – дзвінок із приймальної комісії: прийшов перший абітурієнт. От я думаю, що доброти тої бабусі треба була лише крапля... Так, містика! Я розумію, що містика! Але хай мені скажуть, як без містики можна щось зробити. Якщо все знать наперед... Узагалі, якби мене сьогодні з моїм досвідом і з тим, що я пройшов, вернули назад і сказали: "На, відроди Києво-Могилянську академію!" – я би сказав: "Ні, це неможливо!" Бо я тепер знаю, що це неможливо, а тоді я не знав. І часом незнання краще, ніж знання.
Зверніть увагу
Прошу активніше підтримати розвиток Народного Оглядача – перехід на Drupal-10 та систему самоорганізації «Демоси»