Він був літературознавцем і мовознавцем, фольклористом і етнографом, публіцистом і перекладачем. Він був активним громадським і політичним діячем, соціалістичним пропагандистом, редактором журналів, людиною з власними переконаннями.
«Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духові потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів», - писав Іван Франко в «Одвертому листі до галицької української молодежі» і його слова й зараз не потребують жодних коментарів.
В цьому місяці виповнюється 150 років Іванові Франку – він народився 15 серпня (27 серпня за новим стилем) 1856 року. По деяких каналах телебачення і на деяких радіостанціях крутять уривки з його віршів у виконанні відомих та популярних українців. Це добре. Як кажуть, і на тому «спасибі». Але ж чи знаємо ми, що Іван Франко був не тільки видатним поетом і письменником?
Він був літературознавцем і мовознавцем, фольклористом і етнографом, публіцистом і перекладачем творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Він був справжнім інтелектуалом, людиною енциклопедичних знань, яка всього досягла сама.
Він був активним громадським і політичним діячем – спочатку через студентський «Академічний гурток», а відтак через радикальні молодіжні організації, що керувалися настановами Михайла Драгоманова, а потім через видавничу роботу (редагував такі журнали, як «Друг», «Громадський друг», «Житє і слово», «ЛНВ», збірники «Дзвін», «Молот»).
Він був соціалістичним пропагандистом, потім ідеологом та одним з засновників Русько-Української Радикальної Партії і Національно-Демократичної Партії.
І як би це пафосно не звучало, але він був справжнім титаном думки і праці – його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів».
Він був щирим і відвертим – відстоював власні позиції і захищав свої переконання. А це часто позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року, після третього ув’язнення і припинення навчання в Львівському університеті, Франко їде в рідне село Нагуєвичі, що на Дрогобиччині, і займається не тільки літературною працею, а й щоденною селянською роботою.
Довгий час в Україні ім’я Франка використовувалося в політичних цілях, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста і войовничого атеїста.
В Україні низка його творів була вилучена з ужитку: «Не пора ...», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе...», інші зфальшовані чи тенденційно скорочені (наприклад, передмова до збірника «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціялізм і соціял-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціялістична акція, соціялістичне питання і соціялізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського „Ukraina irredenta", «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки»). З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, і одночасно штучно підкреслювалися ворожі взаємини між Ф. і Грушевським, українським консервативним табором тощо.
«Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, — писав про зустріч з І.Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. — В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».
Це справді видатний українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. В такій сім’ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям.
З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій школі отців-василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». 1865 року помер батько. В дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася.
По закінченні Дрогобицької гімназії (1875) Франко вступає на філософський факультет Львівського університету. 1877 його разом з М. Павликом, О. Терлецьким та іншими, заарештовують за соціалістичну пропаганду, але після восьмимісячного ув’язнення він ще активніше включається в громадсько-політичну роботу, допомагає в організації гуртків у Львові, дописує до польської газети „Praca", знайомиться з працями Карла Маркса й Ф. Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходить під назвами «Дзвін» і «Молот». 1880 року Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув’язнення Франко перебуває під наглядом поліції і змушений припинити студії в університеті.
Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів Франко покладає на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О. Кониським і В. Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. А теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською.
З 1888 року Франко деякий час співробітничає з часописом «Правда», а в 1889 році його зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт.
1890 року за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає два рази на місяць часопис «Народ» (1890 – 1895).
В 1895, 1897 і 1898 Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху.
1891 року, будучи автором кількох вагомих поетичних збірок і прозових книг, наукових досліджень та безлічі літературно-критичних, фольклористичних, етнографічних, бібліографічних і публіцистичних статей, Франко закінчує Чернівецький університет, а 1892 року їде до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця», і через рік захишає її, здобуваючи ступінь доктора філософських наук.
1894 року Франко реабілітувався у Львівському Університеті з історії української літератури, але спротив влади, народовців і «москвофілів» не дозволили йому обійняти університетську кафедру. Однак він продовжує активно працювати не тільки на ниві красного письменства й гуманітаристики, а й займатися науково-організаційною, видавничою та редакційною роботою.
У 1894 – 1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видає часопис «Житє і Слово», в якому серед інших з’явилась його стаття «Соціялізм і соціял-демократизм» (1897) з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса й Енґельса. Критику марксизму як «релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби», Франко продовжив у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1897). Ще був журнал «ЛНВ», праці «Поза межами можливого», «Народники й марксисти», в яких Франко виразив своє світоглядне кредо.
Іван Франко обстоював думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. У відомій статті «Літературна мова і діалекти» (1907) він заявив, що український народ повинен мати одну літературну мову, в основі якої лежать говори Середньої Наддніпрянщини, мова І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, бо «у мові тих письменників лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців», бо «та мова на величезному просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові».
Мова Тараса Шевченка була еталоном для Франка. Він глибоко вивчав її і перший дослідив мовну лабораторію Великого Кобзаря. Франко вважав, що українська літературна мова може і повинна обслуговувати всі сфери людської діяльності. Наприкінці 19 – на початку 20 століття українській мові, за словами Франка, «приходилось здобувати нові поля невідомих досі понять». Франко все робив, щоб для цих нових понять з’являлися в літературній українській мові відповідні слова та терміни, взяті з народної мови, запозичені з іноземних мов, інтернаціоналізми, утворені видатними світовими діячами науки і культури.
Центральну для себе проблему «особистість і загал» Франко розгортає у різних площинах: герой і маса, творець і народ, митець і публіка, будитель і спільнота. Ця суперечність в її різних модифікаціях осмислюється і переживається поетом як смисложиттєва, спроектована на долю українського інтелігента, що за вкрай несприятливих обставин життя бездержавної спільноти має бути готовим до жертовного подвигу, щоб «сприяти перетворенню маси на активну й самосвідому національну силу.
Його опорою на цьому шляху є віра в ідеал — головний рушій прогресу суспільства і спільноти. Таким ідеалом для Франка є «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації».
Досягання цього ідеалу під силу цілісній людині: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоби наближуватись до нього...» Віра в ідеал — на ґрунті єдності розуму, почуттів і волі.
Переконання у поступальній ході історії, критерієм якої є «емансипація людської одиниці», й передчуття загрозливості «розвою матеріальних відносин», «раціоналізм у справах віри» — з одного боку, а з іншого — віра в ідеал і романтизм «огню в одежі слова».
Усвідомлення необхідності культурницької діяльності в Україні та її недостатності, повага й увага до загальнолюдських проблем і докори українським марксистам, котрі не відчули того, що вони «наперед українці, а потім соціал-демократи». Звертання в «образках з життя» до натуралістичних засобів і наголошення креативності поетичної фантазії—ось деякі з тих незчисленних дилем, з яких виростає напруга думки Франка і драматизм його поетичного слова.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Радіймо, друзі! Ми продовжуємо успішні дослідження Доброї Новини та Великого Переходу, а також розвиток відповідного софту. Нарешті розпочали перехід НО з застарілої платформи Drupal-7 на сучасну...
Іван Франко
Світ:
06081501r.gif
В цьому місяці виповнюється 150 років Іванові Франку – він народився 15 серпня (27 серпня за новим стилем) 1856 року. По деяких каналах телебачення і на деяких радіостанціях крутять уривки з його віршів у виконанні відомих та популярних українців. Це добре. Як кажуть, і на тому «спасибі». Але ж чи знаємо ми, що Іван Франко був не тільки видатним поетом і письменником?
Він був літературознавцем і мовознавцем, фольклористом і етнографом, публіцистом і перекладачем творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Він був справжнім інтелектуалом, людиною енциклопедичних знань, яка всього досягла сама.
Він був активним громадським і політичним діячем – спочатку через студентський «Академічний гурток», а відтак через радикальні молодіжні організації, що керувалися настановами Михайла Драгоманова, а потім через видавничу роботу (редагував такі журнали, як «Друг», «Громадський друг», «Житє і слово», «ЛНВ», збірники «Дзвін», «Молот»).
Він був соціалістичним пропагандистом, потім ідеологом та одним з засновників Русько-Української Радикальної Партії і Національно-Демократичної Партії.
І як би це пафосно не звучало, але він був справжнім титаном думки і праці – його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів».
Він був щирим і відвертим – відстоював власні позиції і захищав свої переконання. А це часто позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року, після третього ув’язнення і припинення навчання в Львівському університеті, Франко їде в рідне село Нагуєвичі, що на Дрогобиччині, і займається не тільки літературною працею, а й щоденною селянською роботою.
Довгий час в Україні ім’я Франка використовувалося в політичних цілях, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста і войовничого атеїста.
В Україні низка його творів була вилучена з ужитку: «Не пора ...», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе...», інші зфальшовані чи тенденційно скорочені (наприклад, передмова до збірника «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціялізм і соціял-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціялістична акція, соціялістичне питання і соціялізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського „Ukraina irredenta", «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки»). З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, і одночасно штучно підкреслювалися ворожі взаємини між Ф. і Грушевським, українським консервативним табором тощо.
«Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, — писав про зустріч з І.Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. — В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».
Це справді видатний українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. В такій сім’ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям.
З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій школі отців-василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». 1865 року помер батько. В дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася.
По закінченні Дрогобицької гімназії (1875) Франко вступає на філософський факультет Львівського університету. 1877 його разом з М. Павликом, О. Терлецьким та іншими, заарештовують за соціалістичну пропаганду, але після восьмимісячного ув’язнення він ще активніше включається в громадсько-політичну роботу, допомагає в організації гуртків у Львові, дописує до польської газети „Praca", знайомиться з працями Карла Маркса й Ф. Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходить під назвами «Дзвін» і «Молот». 1880 року Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув’язнення Франко перебуває під наглядом поліції і змушений припинити студії в університеті.
Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів Франко покладає на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О. Кониським і В. Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. А теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською.
З 1888 року Франко деякий час співробітничає з часописом «Правда», а в 1889 році його зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт.
1890 року за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає два рази на місяць часопис «Народ» (1890 – 1895).
В 1895, 1897 і 1898 Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху.
1891 року, будучи автором кількох вагомих поетичних збірок і прозових книг, наукових досліджень та безлічі літературно-критичних, фольклористичних, етнографічних, бібліографічних і публіцистичних статей, Франко закінчує Чернівецький університет, а 1892 року їде до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця», і через рік захишає її, здобуваючи ступінь доктора філософських наук.
1894 року Франко реабілітувався у Львівському Університеті з історії української літератури, але спротив влади, народовців і «москвофілів» не дозволили йому обійняти університетську кафедру. Однак він продовжує активно працювати не тільки на ниві красного письменства й гуманітаристики, а й займатися науково-організаційною, видавничою та редакційною роботою.
У 1894 – 1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видає часопис «Житє і Слово», в якому серед інших з’явилась його стаття «Соціялізм і соціял-демократизм» (1897) з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса й Енґельса. Критику марксизму як «релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби», Франко продовжив у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1897). Ще був журнал «ЛНВ», праці «Поза межами можливого», «Народники й марксисти», в яких Франко виразив своє світоглядне кредо.
Іван Франко обстоював думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. У відомій статті «Літературна мова і діалекти» (1907) він заявив, що український народ повинен мати одну літературну мову, в основі якої лежать говори Середньої Наддніпрянщини, мова І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, бо «у мові тих письменників лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців», бо «та мова на величезному просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові».
Мова Тараса Шевченка була еталоном для Франка. Він глибоко вивчав її і перший дослідив мовну лабораторію Великого Кобзаря. Франко вважав, що українська літературна мова може і повинна обслуговувати всі сфери людської діяльності. Наприкінці 19 – на початку 20 століття українській мові, за словами Франка, «приходилось здобувати нові поля невідомих досі понять». Франко все робив, щоб для цих нових понять з’являлися в літературній українській мові відповідні слова та терміни, взяті з народної мови, запозичені з іноземних мов, інтернаціоналізми, утворені видатними світовими діячами науки і культури.
Центральну для себе проблему «особистість і загал» Франко розгортає у різних площинах: герой і маса, творець і народ, митець і публіка, будитель і спільнота. Ця суперечність в її різних модифікаціях осмислюється і переживається поетом як смисложиттєва, спроектована на долю українського інтелігента, що за вкрай несприятливих обставин життя бездержавної спільноти має бути готовим до жертовного подвигу, щоб «сприяти перетворенню маси на активну й самосвідому національну силу.
Його опорою на цьому шляху є віра в ідеал — головний рушій прогресу суспільства і спільноти. Таким ідеалом для Франка є «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації».
Досягання цього ідеалу під силу цілісній людині: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоби наближуватись до нього...» Віра в ідеал — на ґрунті єдності розуму, почуттів і волі.
Переконання у поступальній ході історії, критерієм якої є «емансипація людської одиниці», й передчуття загрозливості «розвою матеріальних відносин», «раціоналізм у справах віри» — з одного боку, а з іншого — віра в ідеал і романтизм «огню в одежі слова».
Усвідомлення необхідності культурницької діяльності в Україні та її недостатності, повага й увага до загальнолюдських проблем і докори українським марксистам, котрі не відчули того, що вони «наперед українці, а потім соціал-демократи». Звертання в «образках з життя» до натуралістичних засобів і наголошення креативності поетичної фантазії—ось деякі з тих незчисленних дилем, з яких виростає напруга думки Франка і драматизм його поетичного слова.
Зверніть увагу
Прошу активніше підтримати розвиток Народного Оглядача – перехід на Drupal-10 та систему самоорганізації «Демоси»