Кривава осінь 1943-го: Повоєнні десятиліття не стали уроком для хворого суспільства

 На жаль, слова, написані Олександром Довженком про Москву далекого 1946 року, в нинішньому Києві переживають своє друге життя: «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги. А на полі, запрягшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов’язки (…). О світе лихий! Що тобі до них? (…) І будь проклят всяк, хто п’є, жере й сміється. Пишучи сьогодні про добробут. І будь проклята пафосна лож в устах його».

Намагаючись зберегти й зміцнити в українському суспільстві радянську колективну пам’ять про Другу світову війну, нинішня влада пішла далі від своїх радянських попередників.

Не зв’язані присутністю численних живих свідків подій, сучасні господарі печерських пагорбів вирішили помпезно (із вихідним днем) відсвяткувати одну з найтрагічніших подій вітчизняної історії – безглузде й злочинне «принесення в жертву» геополітичним амбіціям тирана сотень тисяч червоноармійців, велика частина яких були щойно мобілізовані на Слобожанщині, Донбасі, Лівобережжі наші земляки.

Криваві хитросплетіння вітчизняної історії вкотре подають «плоско», «відшліфовано», «чисто» і «невинно». «Визволення Києва» вирвано з контексту подій, відмито від крові солдатів і підсунуто наївному натовпу як «найвдаліша», «найславетніша», най.., най…, най… операція всіх часів і народів. Замість обґрунтованого розгляду подій сімдесятирічної давнини окремі «мудреці» просторікують, що «перемога немає ціни», а «свою землю слід було визволяти будь-якою ціною». Що ж і як відбувалося навколо Києва тієї кривавої осені 1943 року?

На Берлін через Балкани

22 вересня 1943 року війська Центрального, Воронізького і Степового фронтів вийшли до Дніпра на 750-кілометровому фронті, захопивши 21 плацдарм на західному березі річки. Командування Вермахту мало намір захищати зручний водний рубіж, розробивши план довгострокової оборони «Вотан», що передбачав створення від Балтійського до Чорного моря добре укріпленого «Східного валу», який, на думку німецького генералітету, мав перегородити шлях Червоній армії на захід.

Однак німецькі воєначальники мали дуже серйозні проблеми із забезпеченням людськими резервами і військовою технікою. Уже після війни, працюючи над колективною працею «Друга світова війна», генерали Рендуліч, Рундштедт, Дітмар, Ціммерман та інші писали: «До осені 1943 року фронт Східної армії являв собою в основному суцільну лінію, і тільки між групами армій «Південь» і «Центр» залишалася одна не закрита діра. Проте надійність знову відтвореного фронту залишала бажати кращого. Бракувало будь-яких серйозних резервів. Дивізії були вимотані в боях, їхня чисельність та озброєння вказували на те, що вони не зможуть витримати нових важких випробувань». Штабісти вермахту звертали увагу Гітлера на потребі скорочення фронту – виведення військ з Криму, відведення їх на захід від вигину Дніпра південніше Києва, що дало б змогу створити стійкішу оборону. Однак фюрер наполягав на тому, що лінія Дніпра вигідна для оборони і її можна втримати невеликими силами.

На аналогічні проблеми Вермахту вказував у своїх спогадах і командувач німецької групи армій «Південь» Еріх фон Манштейн. Він наголошував, що в його розпорядженні є тільки 37 дивізій (чисельністю лише по одній–дві тисячі солдатів і офіцерів), кожна з яких тримала оборону на фронті завширшки 20 км (норма – 5 км на дивізію чисельністю 10 тисяч осіб), дефіцит рухомих резервів і що Дніпро міг відігравати роль вагомої перешкоди тільки влітку і восени, а не взимку, коли вода мала замерзнути.

Німецькі генерали мали три жахіття – брак військ (зокрема рухомих резервів), майже неприкриту військами «діру» на стику центральної та південної груп армій (від Гомеля в Білорусії до Димера в Україні), наближення зими з імовірним замерзанням рік, що зробило б німецький фронт цілковито неспроможним для тривалої ефективної оборони. Це означало, що перед радянським командуванням були три можливості: а) завдати удару в розриві між німецькими фронтами і, користуючись високою концентрацією червоних партизанів на Поліссі, повести наступ на Київ з півночі; б) через Гомельщину розгорнути наступ у бік Мінська (а далі – Варшави та Берліна); в) чекати замерзання водних рубежів і вести наступ на широкому фронті.

Варіанти «А» або «Б» пропонував втілити в життя командувач радянського Центрального фронту Константін Рокоссовський. Саме його 13-та і 60-та армії захопили великі плацдарми в районі Чорнобиля (35 на 35 км) і поблизу Димера (20 на 15 км), а 61-ша армія – менші плацдарми в околицях містечок Нивки і Глушець. Одночасно 65-та і 48-ма армії Центрального фронту вийшли до Гомеля на річку Сож (південніше і північніше від міста).

Однак Ставка зупинила наступальний порив Рокоссовського та його генералів, наказавши очікувати підходу військ Воронізького фронту (командир – Ніколай Ватутін), які відставали, а 5 жовтня 1943 року передала у відання останнього 60-ту і 13-ту армії. Виникає запитання: чому Сталін ослабив Центральний фронт, який мав наступати по прямій осі – Білорусь – Польща – Німеччина й натомість зміцнив Воронізький фронт, який оперував на території України? Чому відмовився від ідеї просування на захід через північну Україну і Білорусь (так як рухалися на схід 1941 року війська Вермахту), а пішов шляхом наступу через Україну, що не вів до серця Німеччини? Чому для звільнення Правобережжя він обрав невигідний Букринський плацдарм (за 80 км на південь від Києва, переритий ярами й оточений горбами), а не численні плацдарми на північ від міста, які територіально були ближче до столиці й лежали на рівнині?

Зрозуміти логіку кремлівського диктатора можна лише виходячи з його геополітичних міркувань.

Кінець літа – початок осені 1943 року увінчався захопленням англо-американськими військами Сицилії та Південної Італії. Серед союзників точилися дискусії, в якому напрямку треба продовжувати наступати. Рузвельт погоджувався з думкою Сталіна про необхідність відкриття «другого фронту» у Франції, натомість Черчилль наполягав на його відкритті на Балканах. Ще на початку жовтня 1943 року він відверто говорив на засіданнях Кабінету міністрів, що не варто надто ослаблювати Німеччину, яка ще може знадобитися в майбутньому протистоянні з комуністичною Росією. Натомість бачив прекрасну нагоду вдарити на південний фланг німецького блоку – через Адріатику на Балкани.

Сталін чудово розумів, що наступ англо-американських військ через Грецію та колишню Югославію призведе до цілковитого падіння нацистських позицій на півдні Європи. Вимушені союзники Гітлера –  Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія впродовж кількох тижнів перейдуть на бік західних альянсів, і вже до середини жовтня їхні війська з’являться на кордонах Молдови та України. Це був «страшний сон» червоного вождя, що руйнував його ідеї і про встановлення стратегічно вигідних для СРСР кордонів у повоєнній Європі, і його давню мрію домінування на Балканах (включно з чорноморськими протоками). Сталін твердо вірив, що «в цій війні не так, як у минулій, а хто займає територію, насаджує там, куди приходить його армія, свою соціальну систему». 

Тільки швидкий наступ через Дніпро на території України в напрямку до Румунії давав йому змогу реалізувати свої «Балканські амбіції», не допустивши британського домінування в регіоні. Одночасно рух у південно-західному напрямку давав додатковий важіль тиску на Черчилля, щоб змусити його відмовитися від ідеї висадки союзних військ в Адріатиці, й зміцнював позиції кремлівського горця перед майбутньою зустріччю «Великої трійки» в Тегерані.

Окрім геостратегічних переваг, наступ через Дніпро на південний захід, а не на захід, давав змогу Сталіну оволодіти набагато більшими промисловими ресурсами, сільськогосподарськими землями й отримати чисельний мобілізаційний контингент.

Виходячи саме з таких стратегічних і тактичних міркувань, Ставка ВГК наказала розгорнути наступ через Дніпро з Букринського плацдарму. Цікаво, що Київ у той момент розглядали лише як допоміжний напрям операції. Головний удар війська мали завдати на напрямку Бердичів – Жмеринка – Могилів-Подільський, тобто до кордонів Молдови, розділивши німецьку групу армій «Південь» на дві половини й створивши передумови для просування на Балкани.

Потужне ударне угруповання Воронізького фронту (40-ва, 27-ма армії з двома танковими й одним механізованим корпусом, а також 3-тя гвардійська танкова армія) було «втиснуто» на Букринський плацдарм. Під час двох спроб розгорнути наступ 12–15 і 21–23 жовтня 1943 року воно зазнало колосальних втрат (за підрахунками сучасних дослідників, 240–250 тис. убитими). Тільки ця абсолютна неможливість вирватися з Букринського плацдарму й шалений показник загиблих, як писав у своїх спогадах Константін Рокоссовський, «...вынудили Ставку приостановить здесь боевые действия, чтобы дать войскам возможность лучше подготовиться к операции…».

24 жовтня 1943 року Сталін дав «добро» на передислокацію 3-ої гвардійської танкової армії з Букрина на Лютіж, де за тиждень до цього війська 38-ої армії і 5-го танкового корпусу суттєво розширили плацдарм, що давало підстави розраховувати на успішний наступ на Київ з півночі і подальше просування в західному напрямку на Волинь, а не в південно-західному напрямку на Поділля, як планувалося раніше.

Маскуючи зміну напрямку головного удару, 1 листопада 1943 року букринське угруповання (40-ва і 27-ма армії) почало наступ з метою «скувати» сили противника. Через два дні – 3 листопада – у наступ перейшли війська з лютізького угруповання (60-та і 38-ма армії та 5-тий гвардійський танковий корпус). Ставка директивою від 3 листопада 1943 року наполягала на тому, щоб наступаючі війська не пізніше 5 листопада перерізали залізницю Київ – Коростень на схід від річки Ірпінь і 5–6 листопада взяли Київ. Поспішаючи виконати завдання командування, Ніколай Ватутін увечері 4 листопада кинув у бій резерви – 3-тю гвардійську танкову армію і 1-ий гвардійський кавалерійський корпус. Завдяки чому було перерізано стратегічну залізницю на Коростень, і над німецьким угрупованням, що перебувало в українській столиці, нависла загроза оточення. 5 листопада вермахт відступив з Києва на захід, а 6 листопада передові частини Червоної армії увійшли в місто.

Через стрімкий прорив з півночі до Києва радянські історики згодом просто не згадували (або згадували штрихом) про події на Букрині й жахливі втрати під час форсування річки. Донині окремі російські воєнні історики, називаючи втрати в Київській наступальній операції, обмежують її 3–13 листопадом 1943 року і пишуть про 30 тис. 569 втрачених бійців (з яких 6 тис. 491 – убитими).

Насправді ж масштабна битва за Київ не завершилася блискучим виходом Червоної армії на лінію Чорнобиль – Малин – Житомир – Фастів – Обухів 13 листопада 1943 року. 15 листопада, отримавши поповнення, Вермахт перейшов у контрнаступ, відбив Житомир, змусивши готуватися совєтів до нової евакуації Києва, і лише до 20 грудня 1943 року радянським військам вдалося стабілізувати фронт за 50 км на захід і південний захід від української столиці. У ході боїв від 12 жовтня до 20 грудня 1943 року радянські війська втратили на Київському напрямку 417 тис. убитими, втрати Вермахту оцінено натомість у 124 тис. загиблих.

Чорна піхота

Дивлячись на співвідношення втрат і їхній масштаб, виникає запитання: з яких резервів черпали поповнення наступаючих радянських військ, які «людські запаси» дозволяли сталінським генералам так щедро жертвувати десятками і сотнями тисяч підлеглих? Останні дослідження вчених вказують, що головним резервом були щойно звільнені від німців лівобережні українські землі. Радянські мобілізації стали справжнім жахіттям для мешканців регіону...

Ще готуючись до масштабних наступів під Харковом і на Керченському півострові, запланованих на весну 1942 року, Сталін підписав 9 лютого 1942 року наказ Ставки № 089 «Про призов до Червоної армії громадян, які мешкають на визволених від окупації територіях», дозволяв військовим радам армій, щоб не затримувати наступ і не очікувати на підготоване поповнення з тилу, мобілізовувати «живу силу» прямо в ході бойових дій на звільнених від німців територіях. До наступаючих військ (тобто одразу ж на фронт) «загрібали» всіх чоловіків віком від 17 до 45 років. Бойову підготовку призовників мали здійснювати в межах дій армії впродовж двох тижнів (однак цю норму зрідка дотримували, і чимало новомобілізованих за два тижні вже встигали гинути).

1942 року з наказу про мобілізації з «визволених територій» скористатися не вдалося, однак 1943 року ситуація на фронті кардинально змінилася, і він запрацював на повну силу. 29 січня 1943 року його посилили окремою інструкцією, яка вказувала, що мобілізовані армією повинні мати паспорт, військові документи, міцне шкіряне взуття, одяг та ін. і застережувала, що відсутність документів чи взуття з одягом не звільняє від мобілізації. Інструкція також розширила вікові межі призову із 45-ти до 50-ти років. У середині 1943 року вікові межі ще більше посунули – до 55 років.

Тобто на момент масштабного повернення Червоної армії в Україну було підготовлено всі умови для поголовної вбивчої мобілізації всіх юнаків і чоловіків віком від 17 до 55 років.

Готуючись до «стрибка» за Дніпро «на плечах ворога», командувач Воронізьким фронтом генерал Ніколай Ватутін (пам’ятник якому стоїть у центрі Києва!) у розмові з представником Ставки маршалом Георгієм Жуковим і заступником начальника Генштабу генералом Алєксєєм Антоновим наполягав на компенсації великих втрат військ під час форсування ріки (а про інші окрім великих втрат генерал і не думав!) за рахунок поголовного призову чоловічого населення зі звільнених земель.

Щоб максимально «вигребти» на фронт чоловіків на новозайнятих територіях Лівобережжя, Донбасу і Слобожанщини з нестройових частин вилучали всіх молодих солдатів і заміняли їх військовослужбовцями дуже солідного віку або жінками. Всіх нестройових службовців повторно «пустили» на медкомісії і масово почали визнавати придатними для «стройової служби». Комендантам територій, на яких виявляли «придатні для служби» не відправлені в армію рядові або сержанти, загрожувала судова розправа. Було масово «зачищено» госпіталі і всі «легкопоранені» й підготовані до виписки, яких без будь-якої реабілітації відправляли на фронт.

У 50-тикілометровій зоні поблизу фронту частою практикою стали нічні облави на «призовників» у селах і містах за участю співробітників СМЕРШу та військової прокуратури.