Неформальний самміт СНД в Києві знов актуалізує в ЗМІ тематику присвячену цьому утворенню. Більшість авторів в черговий раз наголошують на повній недієздатності співдружності. Однак постає справедлие запитання: чи може бути дієздатною структура, що постала з метою гальванізувати, хоч в якійсь формі, вже вмерлий державний труп СССР?
І дійсно, якщо наводити якісь метафори, то СНД дуже нагадує персонажів деяких дешевих американських фільмів-жахів, де божевільний вчений оживлює мерців. Як правило, живі мерці (зомбі) слухняно виконують волю своїх господарів, однак якостями повноцінної живої людини не володіють, що спричиняє інколи їхні непрогнозовані дії.
Тож головним аспектом теми СНД, на який мали б звернути увагу аналітики, має стати не проблема якихось примарних перспектив співдружності, а швидше питання про те, кому власне потрібна така монстроподібна конструкція. Адже протягом останніх дванадцяти років ярмо цієї структури тяжіло над народами колишнього СССР, спричиняючи більшою чи меншою мірою чи то збройні конфлікти, чи утвердження тиранічних режимів у постсовєтських країнах. Варто лише пригадати те, що саме спровокована Росією війна в Абхазії і подальше територіальне розчленування Грузії спричинили входження цієї кавказької країни до співдружності. Кому ж потрібні страждання уярмлених СНД народів?
Сказати, що існування співдружності вигідне Росії, значить сказати лише пів-правди. Адже, по-перше, Росія у часи створення СНД сама була в стані розпаду. “Парад суверенітетів” охопив як національні автономії в складі РФ, так і етнічно російські області. Багато аналітиків пам’ятають, як у першій половині 90-х років минулого століття, у пресі цілком серйозно розглядалися сценарії утворення Уральської чи Сибірської республік. Однак цілісність Росії збереглася, і можна ціком справедливо стверджувати, що збереглася вона завдяки тим самим силам, що ствроили СНД.
Згадаємо для початку формальних творців “квазі СССР”. Голвними авторами “Біловезького пакту” були Кравчук і Єльцин (персона Шушкевича була малозначимою навіть у Білорусі, не кажучи про “загальносоюзний” рівень). І Кравчук, і Єльцин були найяскравішими представниками однієї з рушійних сил у подіях, пов’язаних з падінням формальної влади КПСС. Адже не буде помилкою сказати те, що в революційних подіях кінця 80-х початку 90-х років ХХ століття рушійними виявлялися дві сили. З одного боку - визвольні рухи уярмлених совєтською імперією народів. З іншого - значну роль у цю епоху відігравав процес остаточного перетворення компартійної бюрократії у нову буржуазно-олігархічну верству. Кравчук і Єльцин стали виразниками інтересів саме цієї, набираючої силу, верстви. Головною метою колишніх партійних вождів і виплеканого ними соціального прошарку “нових багатіїв” було створення сприятливих умов для безкарного грабунку економічних ресурсів на просторах колишнього СССР. Досягти цієї мети було б неможливим без утримання важелів політичної влади. Стара совєтська система була приречена на крах, поставало лише питання - хто і як цим крахом скористається?
Найоптимальніше ж кризовою ситуацією скористались самі її винуватці - колишній “партгоспактив” совєтської держави. Після придушення визвольних рухів у постсовєтських республіках було створено небачений досі режим сприяння для беззаконня та грабунку. “Єдиний економічний та культурний простір” перетворився на територію руйнування як економіки, так і культури. В економіці тут утворилось царство великих і малих абрамовичів, фрідманів, алікперових, пінчуків та медведчуків. Розграбовані музеї, шкільні вчителі та вузівські викладачі доведені до стану жебраків, ЗМІ опановані духом поширення моральної та інтелектуальної деградації - ось головні показники рівня культури на просторах СНД. “Серце і мозок” цього царства темряви знаходяться там само, де були “серце й мозок” СССР - у Москві, головному місці зосередженя як старої совєтської бюрократії, так і нової постсовєтської олігархії. Звідти ж йдуть і всі інтеграційно-об’єднувальні ініціативи, метою яких є затягти нові незалежні (нехай лише формально незалежні) держави чи то в СНД, чи то в ЄвразЕС для подальшої їх руйнації і грабунку.
Звичайно, запропонована в даній статті схема є певним узагальненням. І тут не йдеться про якусь цілеспрямовану змову, в результаті якої постала співдружність. Йдеться передовсім про об’єктивні тенденції, у наслідок яких ми “маємо те що маємо”. Виплекана кравчуками і єльцинами олігархічна верства, яка є головним винуватцем тотального занепаду на просторах СНД, не є однорідною, так само як не було однорідним і керівництво КПСС. В середовищі цієї верстви співіснують різні відценторві і доцентрові течії, спричинені боротьбою між етнічно-територіальними фінансово-політичними групами впливу (т.зв. “кланами”). Однак ці суперечності не надто змінюють загальну картину політичних процесів. Досить лише пригадати про те, які сили підтримувала Москва на останніх парламентських виборах в Україні, і кому з українських політиків віддає свої політичні симпатії російський мільярдер Черномирдін.
На завершення слід зазначити, що Україна як промислова держава зацікавлена у доступі до ринків колишнього СССР, українські політики зобов’язані впливати на події на постсовєтському просторі для відстоювання геополітичних інтересів нашої держави. Для цього, в свою чергу, необхідні якісь форми інтеграції.
Однак це не може бути інтеграція “заради інтеграції”, а тим більше заради інтересів купки “нових русскіх” чи якоїсь іншої категорії олігархів-космополітів. Інтеграція можлива лише як засіб реалізації прагнень новопосталих держав до незалежності від колоніальних зазіхань як Москви, так і Вашінгтону. Цілком природним було б включення до таких інтеграційних процесів і окремих російських регіонів, що також прагнуть унезалежнитись від влади московського центру.
Гасло “Київ проти Москви” у цьому ракурсі набуває цілком нового змістовного наповнення. Київ цілком може стати центром міждержавної консолідації на засадах захисту національної, релігійної і культурної ідентичності, стати альтернативним до Москви центром інтеграції постсовєтського простору. Єдиною передумовою для цього може бути лише прихід до влади в Україні нової еліти з адекватним геополітичній ситуації державницьким мисленням.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
Київ цілком може стати центром міждержавної консолідації
Світ:
Тож головним аспектом теми СНД, на який мали б звернути увагу аналітики, має стати не проблема якихось примарних перспектив співдружності, а швидше питання про те, кому власне потрібна така монстроподібна конструкція. Адже протягом останніх дванадцяти років ярмо цієї структури тяжіло над народами колишнього СССР, спричиняючи більшою чи меншою мірою чи то збройні конфлікти, чи утвердження тиранічних режимів у постсовєтських країнах. Варто лише пригадати те, що саме спровокована Росією війна в Абхазії і подальше територіальне розчленування Грузії спричинили входження цієї кавказької країни до співдружності. Кому ж потрібні страждання уярмлених СНД народів?
Сказати, що існування співдружності вигідне Росії, значить сказати лише пів-правди. Адже, по-перше, Росія у часи створення СНД сама була в стані розпаду. “Парад суверенітетів” охопив як національні автономії в складі РФ, так і етнічно російські області. Багато аналітиків пам’ятають, як у першій половині 90-х років минулого століття, у пресі цілком серйозно розглядалися сценарії утворення Уральської чи Сибірської республік. Однак цілісність Росії збереглася, і можна ціком справедливо стверджувати, що збереглася вона завдяки тим самим силам, що ствроили СНД.
Згадаємо для початку формальних творців “квазі СССР”. Голвними авторами “Біловезького пакту” були Кравчук і Єльцин (персона Шушкевича була малозначимою навіть у Білорусі, не кажучи про “загальносоюзний” рівень). І Кравчук, і Єльцин були найяскравішими представниками однієї з рушійних сил у подіях, пов’язаних з падінням формальної влади КПСС. Адже не буде помилкою сказати те, що в революційних подіях кінця 80-х початку 90-х років ХХ століття рушійними виявлялися дві сили. З одного боку - визвольні рухи уярмлених совєтською імперією народів. З іншого - значну роль у цю епоху відігравав процес остаточного перетворення компартійної бюрократії у нову буржуазно-олігархічну верству. Кравчук і Єльцин стали виразниками інтересів саме цієї, набираючої силу, верстви. Головною метою колишніх партійних вождів і виплеканого ними соціального прошарку “нових багатіїв” було створення сприятливих умов для безкарного грабунку економічних ресурсів на просторах колишнього СССР. Досягти цієї мети було б неможливим без утримання важелів політичної влади. Стара совєтська система була приречена на крах, поставало лише питання - хто і як цим крахом скористається?
Найоптимальніше ж кризовою ситуацією скористались самі її винуватці - колишній “партгоспактив” совєтської держави. Після придушення визвольних рухів у постсовєтських республіках було створено небачений досі режим сприяння для беззаконня та грабунку. “Єдиний економічний та культурний простір” перетворився на територію руйнування як економіки, так і культури. В економіці тут утворилось царство великих і малих абрамовичів, фрідманів, алікперових, пінчуків та медведчуків. Розграбовані музеї, шкільні вчителі та вузівські викладачі доведені до стану жебраків, ЗМІ опановані духом поширення моральної та інтелектуальної деградації - ось головні показники рівня культури на просторах СНД. “Серце і мозок” цього царства темряви знаходяться там само, де були “серце й мозок” СССР - у Москві, головному місці зосередженя як старої совєтської бюрократії, так і нової постсовєтської олігархії. Звідти ж йдуть і всі інтеграційно-об’єднувальні ініціативи, метою яких є затягти нові незалежні (нехай лише формально незалежні) держави чи то в СНД, чи то в ЄвразЕС для подальшої їх руйнації і грабунку.
Звичайно, запропонована в даній статті схема є певним узагальненням. І тут не йдеться про якусь цілеспрямовану змову, в результаті якої постала співдружність. Йдеться передовсім про об’єктивні тенденції, у наслідок яких ми “маємо те що маємо”. Виплекана кравчуками і єльцинами олігархічна верства, яка є головним винуватцем тотального занепаду на просторах СНД, не є однорідною, так само як не було однорідним і керівництво КПСС. В середовищі цієї верстви співіснують різні відценторві і доцентрові течії, спричинені боротьбою між етнічно-територіальними фінансово-політичними групами впливу (т.зв. “кланами”). Однак ці суперечності не надто змінюють загальну картину політичних процесів. Досить лише пригадати про те, які сили підтримувала Москва на останніх парламентських виборах в Україні, і кому з українських політиків віддає свої політичні симпатії російський мільярдер Черномирдін.
На завершення слід зазначити, що Україна як промислова держава зацікавлена у доступі до ринків колишнього СССР, українські політики зобов’язані впливати на події на постсовєтському просторі для відстоювання геополітичних інтересів нашої держави. Для цього, в свою чергу, необхідні якісь форми інтеграції.
Однак це не може бути інтеграція “заради інтеграції”, а тим більше заради інтересів купки “нових русскіх” чи якоїсь іншої категорії олігархів-космополітів. Інтеграція можлива лише як засіб реалізації прагнень новопосталих держав до незалежності від колоніальних зазіхань як Москви, так і Вашінгтону. Цілком природним було б включення до таких інтеграційних процесів і окремих російських регіонів, що також прагнуть унезалежнитись від влади московського центру.
Гасло “Київ проти Москви” у цьому ракурсі набуває цілком нового змістовного наповнення. Київ цілком може стати центром міждержавної консолідації на засадах захисту національної, релігійної і культурної ідентичності, стати альтернативним до Москви центром інтеграції постсовєтського простору. Єдиною передумовою для цього може бути лише прихід до влади в Україні нової еліти з адекватним геополітичній ситуації державницьким мисленням.
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь