Радянський Союз був єдиною державою в світі, який оголосив полон своїх солдатів тяжким злочином. Військова присяга, стаття 58 Кримінального кодексу РРФСР і інші службові приписи, наприклад, «Статут внутрішньої служби» або «Бойові настанови піхоти Червоної Армії», не залишали сумнівів у тому, що здача в полон в будь-якому випадку карається смертю, як «перехід до ворога», «втеча за кордон», «зрада» і «дезертирство».
На матеріальній основі гігантського бойового озброєння, яке все швидше розвивалося, Червона Армія розробила авантюрну військову теорію, односторонньо приурочену до ідеї нападу. Для цієї військової доктрини були характерні відсутність понять «агресивної війни», а також «несправедливої війни», як тільки мова заходила про Радянський Союз як воюючої сторони. Вже Ленін проголосив, що справа не в тому, хто нападає першим, хто робить перший постріл, а в причинах війни, в її цілях і в класах, які її ведуть. Для Леніна і Сталіна всяка агресивна війна Радянського Союзу проти будь-якої країни завжди свідомо була чисто оборонної війною – і тим самим в будь-якому випадку справедливою і моральної війною, в результаті чого зникала також відмінність між превентивним ударом і контрударом.
Маючи на увазі підготовку до нападу на Германію (Третій Рейх) навесні 1941 р. принципи радянської військової доктрини можна узагальнити в наступних тезах:
РККА (Робітничо-Селянська Червона Армія) – це «наступальна армія», «сама наступальна з усіх армій».
Війна завжди і в будь-якому випадку буде вестися на ворожій території і завершуватися, при малих власних жертвах, повним розгромом супротивника.
Пролетаріат в країні противника є потенційним союзником радянської влади і буде підтримувати боротьбу Червоної Армії повстаннями в тилу ворожого війська.
Підготовка війни – це підготовка нападу, оборонні заходи служать виключно для забезпечення підготовки нападу та проведення наступальних операцій на сусідніх напрямках.
Можливість вторгнення ворожих збройних сил на територію СРСР виключена.
Радянський Союз був єдиною державою в світі, який оголосив полон своїх солдатів тяжким злочином. Військова присяга, стаття 58 Кримінального кодексу РРФСР і інші службові приписи, наприклад, «Статут внутрішньої служби» або «Бойові настанови піхоти Червоної Армії», не залишали сумнівів у тому, що здача в полон в будь-якому випадку карається смертю, як «перехід до ворога», «втеча за кордон», «зрада» і «дезертирство».
«Полон – це зрада батьківщині. Немає більш прозорого і шахрайського діяння, – йдеться там. – А зрадника батьківщини очікує вища кара – розстріл».
Сталін, Молотов та інші керівні особи, як, наприклад, Коллонтай, не раз заявляли і публічно, що «в Радянському Союзі існує лише поняття дезертирів, зрадників батьківщини і ворогів народу, а поняття військовополонених невідомо». Оскільки робітничо-селянській владі було неможливо допустити, щоб революційні солдати Робітничо-Селянської Червоної Армії шукали порятунку в полоні у класового ворога, то радянський уряд уже в 1917 р. більше не вважав себе зв'язаним Гаагскими конвенціями про закони і звичаї війни, а в 1929 р. відмовився і від ратифікації Женевської конвенції про захист військовополонених.
З початком німецько-радянської війни Сталін вірно пов'язував розвал фронту і відступ Червоної Армії не тільки з неспроможністю командування, а й перш за все з недоліком волі до боротьби у військ. І, щоб вдихнути в солдатів «радянський патріотизм» і викликати той настрій, який аж до наших днів характеризується як «масовий героїзм», для нього існував лише один метод, який до цих пір завжди виправдовував себе і на якому грунтувалася вся система його панування: використання вищої міри примусу і терору в поєднанні з розпалюванням розгнузданої пропагандистської кампанії з метою політичного впливу.
Коли Сталін 3 липня 1941 р. вперше зважився звернутися по радіо до народів Радянського Союзу, він наголосив з багаторазовими повторами про те, що йому було потрібно тепер. «Необхідно, далі, щоб в наших рядах не було місця скигліям і боягузам, панікерам і дезертирам», – говорилося в цій першій військовій промові. «Ми повинні організувати нещадну боротьбу зі всякими дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами, розповсюджувачами чуток, знищувати шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів ... Потрібно негайно віддавати до суду військового трибуналу всіх тих, хто своїм панікерством і боягузтвом заважають справі оборони, незважаючи на особи».
«Червона Армія, Червоний Флот і всі громадяни Радянського Союзу повинні відстоювати кожну п'ядь радянської землі, битися до останньої краплі крові за наші міста і села ...»
Керівний апарат Червоної Армії негайно втілив ці наміри до наказів, які не повинні були більше залишати солдатам іншого вибору, як боротися або померти.
В першу чергу Головне управління політичної пропаганди Червоної Армії (ГУППЧА) на чолі з армійським комісаром 1-го рангу Мехлісом пустило в хід всі засоби, щоб втовкмачити «промову Вождя народів, голови Державного Комітету Оборони товариша Сталіна, і наші завдання» в голову кожного «окремого солдата». У ряді директив і наказів, наприклад, № 20 від 14 липня, № 081 від 15 липня 1941 р і в інших основоположних вказівках були дані відповідні гасла.
Всі вони висувалися під девізом: захищати «кожну п'ядь радянської землі», як свідчила формула, «до останньої краплі крові», «до останнього подиху». Самовільне «залишення позиції», «втеча з поля бою», «здача в полон» були проголошені порушенням «священної присяги», «зрадою батьківщині», «злочином проти твого народу, радянської батьківщини і уряду».
Дезорганізаторам, панікерам, боягузам, дезертирам і розповсюджувачам провокаційних чуток «серед солдат, командирів (офіцерів) і політпрацівників» відтепер загрожували «безжальна боротьба»,«жорстокі» і «рішучі заходи»,«нещадне» переслідування.
У наказі № 3 від 14 липня 1941 р. було велено віддавати під Військовий трибунал «командирів (офіцерів) і солдат», відступаючих з передньої лінії, і примовляти їх до смерті або просто «знищувати на місці». У точно такому ж дусі був витриманий, і до того ж ще збагачений лайками, наказ № 5 командувача військами Південно-Західного напрямку маршала Радянського Союзу Будьонного від 16 липня 1941 р.
13 липня 1941 року голова Президії Верховної Ради СРСР Калінін розширив право стверджувати виконання смертних вироків Військових трибуналів, хоча широкомасштабні розстріли офіцерів, політпрацівників і червоноармійців за вироком і без нього давно вже всюди були в порядку речей.
Дозволю собі запитати, як взагалі мали складатися справи в Червоній Армії з постійно проголошуваним «гарячим радянським патріотизмом» і з «масовим героїзмом», навіть просто з поняттям честі, якщо Верховному Головнокомандувачу доводилося самим суворим тоном «попереджати» своїх командувачів і Військові ради фронтів і армій, командувачів військовими округами, командирів корпусів, дивізій, полків і батальйонів, весь офіцерський склад радянської армії, включаючи командирів рот, ескадронів і батарей, що «будь-який прояв боягузтва і дезорганізації» буде «припинятися залізною рукою» і будуть прийматися «найсуворіші заходи, незважаючи на особи»? У всякому разі, в німецькому вермахті навіть на завершальній стадії війни не було подібної недовіри, такого роду ганебних заходів.
«Звертаю увагу, – проголошував, наприклад, Сталін загрозливим тоном всім радянським офіцерам аж до полкових командирів, – що надалі всі, хто порушують присягу, забувають про обов’язок перед Батьківщиною, паплюжать добре ім'я солдата Червоної Армії, проявляють боягузтво, паніку, самовільно залишають бойові позиції і без бою віддають зброю ворогові, будуть нещадно, незважаючи на особи, каратися з усією строгістю за законами воєнного часу».
Одночасно він наказав заарештувати велику групу радянських генералів. 28 липня 1941 року командний склад Червоної Армії наказом № 250 народного комісара оборони був поставлений до відома про розстріл генералів Павлова, Климовських, Григор'єва і Коробкова.
Всі прийняті до цих пір заходи були лише свого роду прелюдією до наказу Ставки Верховного Головнокомандування № 270 від 16 серпня 1941 р., який підписали Сталін як голова Державного Комітету Оборони, Молотов, як його заступник, маршали Радянського Союзу Будьонний, Ворошилов, Тимошенко, Шапошников, а також генерал армії Жуков і який був зачитаний всім солдатам Червоної Армії.
Якщо ще потрібен доказ, що постійно звеличуваний «радянський патріотизм» і «масовий героїзм» радянських солдатів був не чим іншим, як пропагандистської фразою, то він міститься в цьому основоположному сталінському наказі, якому важко знайти аналог у військовій історії. Як вже було у наказі від 16 липня 1941 р. так і тепер знову визнавалося, «що в рядах Червоної Армії ... знаходяться нестійкі, малодушні, боягузливі елементи, причому їх можна знайти не тільки серед червоноармійців, а й в командуванні». До речі, той факт, що «боягузливі елементи» виявилися в центрі уваги настільки основного наказу, свідчить, що вони не могли бути другорядним явищем. А в чому полягало боягузтво? У тому, що в радянських військах був поширений якраз настрій не битися «до останнього патрона, до останньої краплі крові», а побігти вперед і здатися німцям, або покинути позицію і пуститися у втечу в тил. Сталінський наказ № 270 пригрозив драконівськими заходами, щоб перепинити обидва шляхи до втечі.
Відлякуючими прикладами знову послужили три генерали: загиблий на ділі 4 серпня 1941 року від прямого попадання снаряда командувач 28-ю армією генерал-лейтенант Качалов, з солдатської смерті якого отримали вигоду таким способом; командувач 12-ю армією генерал-майор Понєдєлін, який потрапив в полон важко пораненим; а також командир 13-го стрілецького корпусу генерал-майор Кирилов. Їх звинуватили в тому. що вони боягузливо здалися в полон «німецьким фашистам», тим самим вчинили злочин дезертирства і порушили військову присягу. Проте звинувачення стосувалося не тільки одних цих генералів, а й членів Військових рад армій, командирів, політпрацівників, навіть службовців особливих відділів, командирів полків і батальйонів і практично кожного солдата Червоної Армії, який не дозволив убити себе на передовій за «товариша Сталіна».
«Боягузів і дезертирів треба знищувати», – повторив Сталін, і тепер він наказав вважати «командирів і політруків», що біжать від ворога або здаються йому, «злісними дезертирами, клятвопорушниками і зрадниками батьківщини» і «знищувати на місці». Так, генерали Понєдєлін і Кирилов після полону і п'ятирічного слідства були вже 25 серпня 1950 р. засуджені до смерті Військовою колегією Верховного суду СРСР і розстріляні.
«Командирів і червоноармійців», які вважали за краще здатися в полон замість того, щоб боротися і померти, належало знищувати «всіма засобами на землі і з повітря». Відповідно до цього радянська авіація атакувала і бомбила переповнені табори для військовополонених, наприклад, під Орлом і Новгород-Сіверським.
Те, що для радянського керівництва не існує військовополонених, а є лише «зрадники батьківщини», стало в Червоній Армії загальновідомо не пізніше фінської зимової війни, а про негідну практику судової відповідальності всіх членів сім'ї знала кожна радянська людина. Всім військовослужбовцям Червоної Армії тепер ще раз недвозначно пригрозили, що сім'ї тих офіцерів і політпрацівників хто здався, будуть арештовуватися, а сім'ї червоноармійців, тих хто здався, позбавлять «Державної допомоги». Але практика найчастіше виглядала куди гірше.
Всі ці «ганебні явища дезертирства і зради батьківщині», що знову і знову визнавалися в радянських документах, слід оцінювати на тлі того факту, що військовослужбовців Червоної Армії, незважаючи на всі погрози покарання, не вдавалося утримувати від масової здачі в полон німцям. До середини серпня 1941 р. в німецькому полоні перебували 1,5 мільйона радянських військовослужбовців усіх рангів, до середини жовтня 1941 р. – понад 3 мільйони і до кінця 1941 р. – понад 3,8 мільйонів.
Типовим для Сталіна і характерним для відносин в Червоній Армії було те, що він не звернувся до постійно проголошуваного «радянського патріотизму», а, навпаки, вважав поширення страху і жаху підходящим засобом, щоб спонукати червоноармійців боротися за їх «соціалістичну вітчизну».
Це проявилося і під час кризи 1942 року, коли, незважаючи на систему терору, і без того доведену до цього періоду до досконалості, Сталін ще раз прямо звернувся до радянських солдатів всіх рангів в загрозливому тоні. Після того, як в липні 1942 р. на південній ділянці намітилася загроза прориву німецьких наступаючих з'єднань углиб країни і в німецьких документах вже пішла мова про «панічну» і «дику втечу» радянських військ, Сталін як народний комісар оборони 28 липня 1942 року видав наказ № 227, практично – ще одне посилення наказу № 270 від 16 серпня 1941 р.
Недвозначними словами нагадувалося тепер про вимогу ліквідувати на місці або передавати для засудження військовому трибуналу «зрадників батьківщини», що здаються ворогові або тікають від нього, «панікерів і боягузів». У Робітничо-Селянської Червоної Армії, нібито надиханої «гарячим радянським патріотизмом» і «масовим героїзмом», не тільки військовослужбовці нижчих офіцерських рангів, як командири взводів і рот, або навіть командири батальйонів і полків, а й точно так же всі генерали, командири дивізій і корпусів, а також командувачі арміями і їх Військові Ради, військові комісари і політруки, не кажучи вже про солдатську масу, вважалися в принципі здатними до «зради батьківщині», і їм погрожували суворою відплатою.
Крім того, Сталін наказав сформувати «дивлячись по обстановці» штрафні батальйони по 800 осіб для всіх нестійких «середніх і старших командирів» і «відповідних політпрацівників» і штрафні роти для всіх молодших командирів і рядових, які мають настрої поразки, щоб дати їм можливість «спокутувати кров'ю свої злочини перед Батьківщиною».
Військовослужбовці цих штрафних підрозділів, нещадно використовувалися на особливо важких ділянках фронту, це практично означало, що вони вважалися амністованими лише в разі важкого поранення, а при легкому пораненні, після лікування їх негайно знову гнали під вогонь. Добре озброєні загороджувальні загони позаду цих військ отримали наказ відкривати вогонь по відступаючих частинах або солдатах і «розстрілювати на місці панікерів і боягузів».
Якщо запитати, як вдалося, в кінцевому підсумку, спонукати червоноармійців, які виявляли мало ентузіазму і. по суті, незацікавлених, до «опору за будь-яку ціну» заради радянського режиму, то на це є лише одна відповідь. Це було викликано випробуваним сталінським методом «найсильнішого терору і свідомого введення в оману», що швидко відзначили і німці. Ефективним виявився тільки метод терору, і його дієвість вимушено визнає у своїй сталінської біографії і генерал-полковник Волкогонов, негативно налаштований щодо Сталіна. На першому місці знаходилися масові розстріли офіцерів, політпрацівників і червоноармійців, за вироком або без нього, військовими трибуналами. загороджувальними загонами або вірними офіційній лінії офіцерами, політпрацівниками або комуністами та інші драконівські заходи.
Рука об руку з цим йшли заборона здаватися в полон і шельмування кожного, що потрапив в полон, як дезертира і зрадника батьківщини, в поєднанні зі звичайними для Радянського Союзу репресіями щодо членів сімей. До цього додавалася і розгнуздана пропаганда про звірства німців і їх союзників, яка повинна була свідомо відбити бажання здатися «фашистам» у будь-якого червоноармійця.
Далі буде…
Джерела:
1. Иоахим Гофман. Сталинская истребительная война. Планирование, осуществление, документы // Stalins Vernichtungskrieg 1941-1945 / Под ред. А. Б. Васильева. — М.: АСТ, Астрель, 2006.
ISBN 5-271-12377-4
Це видання є перекладом з німецької оригінального видання «Stalins Vernichtungskrieg 1941-1945», опубликованного в 1999 г. F.A. Verlagsbuchhandlung GmbH, Munchen.
2. Ілюстрації з Інтернет-ресурсів.
Наші інтереси:
Знати правду про Другу світову війну.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
Літо 1941-го: Як нагодувати радянських полонених ? Ч. 2. «Сталін: військовополонений – зрадник батьківщини»...
Світ:
Спецтема:
Радянський Союз був єдиною державою в світі, який оголосив полон своїх солдатів тяжким злочином. Військова присяга, стаття 58 Кримінального кодексу РРФСР і інші службові приписи, наприклад, «Статут внутрішньої служби» або «Бойові настанови піхоти Червоної Армії», не залишали сумнівів у тому, що здача в полон в будь-якому випадку карається смертю, як «перехід до ворога», «втеча за кордон», «зрада» і «дезертирство».
02plen.jpg
Частина 1. Літо 1941-го: Як нагодувати радянських полонених ? Ч. 1. "Уманський котел".
На матеріальній основі гігантського бойового озброєння, яке все швидше розвивалося, Червона Армія розробила авантюрну військову теорію, односторонньо приурочену до ідеї нападу. Для цієї військової доктрини були характерні відсутність понять «агресивної війни», а також «несправедливої війни», як тільки мова заходила про Радянський Союз як воюючої сторони. Вже Ленін проголосив, що справа не в тому, хто нападає першим, хто робить перший постріл, а в причинах війни, в її цілях і в класах, які її ведуть. Для Леніна і Сталіна всяка агресивна війна Радянського Союзу проти будь-якої країни завжди свідомо була чисто оборонної війною – і тим самим в будь-якому випадку справедливою і моральної війною, в результаті чого зникала також відмінність між превентивним ударом і контрударом.
Маючи на увазі підготовку до нападу на Германію (Третій Рейх) навесні 1941 р. принципи радянської військової доктрини можна узагальнити в наступних тезах:
Радянський Союз був єдиною державою в світі, який оголосив полон своїх солдатів тяжким злочином. Військова присяга, стаття 58 Кримінального кодексу РРФСР і інші службові приписи, наприклад, «Статут внутрішньої служби» або «Бойові настанови піхоти Червоної Армії», не залишали сумнівів у тому, що здача в полон в будь-якому випадку карається смертю, як «перехід до ворога», «втеча за кордон», «зрада» і «дезертирство».
«Полон – це зрада батьківщині. Немає більш прозорого і шахрайського діяння, – йдеться там. – А зрадника батьківщини очікує вища кара – розстріл».
Сталін, Молотов та інші керівні особи, як, наприклад, Коллонтай, не раз заявляли і публічно, що «в Радянському Союзі існує лише поняття дезертирів, зрадників батьківщини і ворогів народу, а поняття військовополонених невідомо». Оскільки робітничо-селянській владі було неможливо допустити, щоб революційні солдати Робітничо-Селянської Червоної Армії шукали порятунку в полоні у класового ворога, то радянський уряд уже в 1917 р. більше не вважав себе зв'язаним Гаагскими конвенціями про закони і звичаї війни, а в 1929 р. відмовився і від ратифікації Женевської конвенції про захист військовополонених.
З початком німецько-радянської війни Сталін вірно пов'язував розвал фронту і відступ Червоної Армії не тільки з неспроможністю командування, а й перш за все з недоліком волі до боротьби у військ. І, щоб вдихнути в солдатів «радянський патріотизм» і викликати той настрій, який аж до наших днів характеризується як «масовий героїзм», для нього існував лише один метод, який до цих пір завжди виправдовував себе і на якому грунтувалася вся система його панування: використання вищої міри примусу і терору в поєднанні з розпалюванням розгнузданої пропагандистської кампанії з метою політичного впливу.
Коли Сталін 3 липня 1941 р. вперше зважився звернутися по радіо до народів Радянського Союзу, він наголосив з багаторазовими повторами про те, що йому було потрібно тепер. «Необхідно, далі, щоб в наших рядах не було місця скигліям і боягузам, панікерам і дезертирам», – говорилося в цій першій військовій промові. «Ми повинні організувати нещадну боротьбу зі всякими дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами, розповсюджувачами чуток, знищувати шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів ... Потрібно негайно віддавати до суду військового трибуналу всіх тих, хто своїм панікерством і боягузтвом заважають справі оборони, незважаючи на особи».
«Червона Армія, Червоний Флот і всі громадяни Радянського Союзу повинні відстоювати кожну п'ядь радянської землі, битися до останньої краплі крові за наші міста і села ...»
Керівний апарат Червоної Армії негайно втілив ці наміри до наказів, які не повинні були більше залишати солдатам іншого вибору, як боротися або померти.
В першу чергу Головне управління політичної пропаганди Червоної Армії (ГУППЧА) на чолі з армійським комісаром 1-го рангу Мехлісом пустило в хід всі засоби, щоб втовкмачити «промову Вождя народів, голови Державного Комітету Оборони товариша Сталіна, і наші завдання» в голову кожного «окремого солдата». У ряді директив і наказів, наприклад, № 20 від 14 липня, № 081 від 15 липня 1941 р і в інших основоположних вказівках були дані відповідні гасла.
Всі вони висувалися під девізом: захищати «кожну п'ядь радянської землі», як свідчила формула, «до останньої краплі крові», «до останнього подиху». Самовільне «залишення позиції», «втеча з поля бою», «здача в полон» були проголошені порушенням «священної присяги», «зрадою батьківщині», «злочином проти твого народу, радянської батьківщини і уряду».
Дезорганізаторам, панікерам, боягузам, дезертирам і розповсюджувачам провокаційних чуток «серед солдат, командирів (офіцерів) і політпрацівників» відтепер загрожували «безжальна боротьба»,«жорстокі» і «рішучі заходи»,«нещадне» переслідування.
У наказі № 3 від 14 липня 1941 р. було велено віддавати під Військовий трибунал «командирів (офіцерів) і солдат», відступаючих з передньої лінії, і примовляти їх до смерті або просто «знищувати на місці». У точно такому ж дусі був витриманий, і до того ж ще збагачений лайками, наказ № 5 командувача військами Південно-Західного напрямку маршала Радянського Союзу Будьонного від 16 липня 1941 р.
13 липня 1941 року голова Президії Верховної Ради СРСР Калінін розширив право стверджувати виконання смертних вироків Військових трибуналів, хоча широкомасштабні розстріли офіцерів, політпрацівників і червоноармійців за вироком і без нього давно вже всюди були в порядку речей.
Дозволю собі запитати, як взагалі мали складатися справи в Червоній Армії з постійно проголошуваним «гарячим радянським патріотизмом» і з «масовим героїзмом», навіть просто з поняттям честі, якщо Верховному Головнокомандувачу доводилося самим суворим тоном «попереджати» своїх командувачів і Військові ради фронтів і армій, командувачів військовими округами, командирів корпусів, дивізій, полків і батальйонів, весь офіцерський склад радянської армії, включаючи командирів рот, ескадронів і батарей, що «будь-який прояв боягузтва і дезорганізації» буде «припинятися залізною рукою» і будуть прийматися «найсуворіші заходи, незважаючи на особи»? У всякому разі, в німецькому вермахті навіть на завершальній стадії війни не було подібної недовіри, такого роду ганебних заходів.
«Звертаю увагу, – проголошував, наприклад, Сталін загрозливим тоном всім радянським офіцерам аж до полкових командирів, – що надалі всі, хто порушують присягу, забувають про обов’язок перед Батьківщиною, паплюжать добре ім'я солдата Червоної Армії, проявляють боягузтво, паніку, самовільно залишають бойові позиції і без бою віддають зброю ворогові, будуть нещадно, незважаючи на особи, каратися з усією строгістю за законами воєнного часу».
Одночасно він наказав заарештувати велику групу радянських генералів. 28 липня 1941 року командний склад Червоної Армії наказом № 250 народного комісара оборони був поставлений до відома про розстріл генералів Павлова, Климовських, Григор'єва і Коробкова.
Всі прийняті до цих пір заходи були лише свого роду прелюдією до наказу Ставки Верховного Головнокомандування № 270 від 16 серпня 1941 р., який підписали Сталін як голова Державного Комітету Оборони, Молотов, як його заступник, маршали Радянського Союзу Будьонний, Ворошилов, Тимошенко, Шапошников, а також генерал армії Жуков і який був зачитаний всім солдатам Червоної Армії.
Якщо ще потрібен доказ, що постійно звеличуваний «радянський патріотизм» і «масовий героїзм» радянських солдатів був не чим іншим, як пропагандистської фразою, то він міститься в цьому основоположному сталінському наказі, якому важко знайти аналог у військовій історії. Як вже було у наказі від 16 липня 1941 р. так і тепер знову визнавалося, «що в рядах Червоної Армії ... знаходяться нестійкі, малодушні, боягузливі елементи, причому їх можна знайти не тільки серед червоноармійців, а й в командуванні». До речі, той факт, що «боягузливі елементи» виявилися в центрі уваги настільки основного наказу, свідчить, що вони не могли бути другорядним явищем. А в чому полягало боягузтво? У тому, що в радянських військах був поширений якраз настрій не битися «до останнього патрона, до останньої краплі крові», а побігти вперед і здатися німцям, або покинути позицію і пуститися у втечу в тил. Сталінський наказ № 270 пригрозив драконівськими заходами, щоб перепинити обидва шляхи до втечі.
Відлякуючими прикладами знову послужили три генерали: загиблий на ділі 4 серпня 1941 року від прямого попадання снаряда командувач 28-ю армією генерал-лейтенант Качалов, з солдатської смерті якого отримали вигоду таким способом; командувач 12-ю армією генерал-майор Понєдєлін, який потрапив в полон важко пораненим; а також командир 13-го стрілецького корпусу генерал-майор Кирилов. Їх звинуватили в тому. що вони боягузливо здалися в полон «німецьким фашистам», тим самим вчинили злочин дезертирства і порушили військову присягу. Проте звинувачення стосувалося не тільки одних цих генералів, а й членів Військових рад армій, командирів, політпрацівників, навіть службовців особливих відділів, командирів полків і батальйонів і практично кожного солдата Червоної Армії, який не дозволив убити себе на передовій за «товариша Сталіна».
«Боягузів і дезертирів треба знищувати», – повторив Сталін, і тепер він наказав вважати «командирів і політруків», що біжать від ворога або здаються йому, «злісними дезертирами, клятвопорушниками і зрадниками батьківщини» і «знищувати на місці». Так, генерали Понєдєлін і Кирилов після полону і п'ятирічного слідства були вже 25 серпня 1950 р. засуджені до смерті Військовою колегією Верховного суду СРСР і розстріляні.
«Командирів і червоноармійців», які вважали за краще здатися в полон замість того, щоб боротися і померти, належало знищувати «всіма засобами на землі і з повітря». Відповідно до цього радянська авіація атакувала і бомбила переповнені табори для військовополонених, наприклад, під Орлом і Новгород-Сіверським.
Те, що для радянського керівництва не існує військовополонених, а є лише «зрадники батьківщини», стало в Червоній Армії загальновідомо не пізніше фінської зимової війни, а про негідну практику судової відповідальності всіх членів сім'ї знала кожна радянська людина. Всім військовослужбовцям Червоної Армії тепер ще раз недвозначно пригрозили, що сім'ї тих офіцерів і політпрацівників хто здався, будуть арештовуватися, а сім'ї червоноармійців, тих хто здався, позбавлять «Державної допомоги». Але практика найчастіше виглядала куди гірше.
Всі ці «ганебні явища дезертирства і зради батьківщині», що знову і знову визнавалися в радянських документах, слід оцінювати на тлі того факту, що військовослужбовців Червоної Армії, незважаючи на всі погрози покарання, не вдавалося утримувати від масової здачі в полон німцям. До середини серпня 1941 р. в німецькому полоні перебували 1,5 мільйона радянських військовослужбовців усіх рангів, до середини жовтня 1941 р. – понад 3 мільйони і до кінця 1941 р. – понад 3,8 мільйонів.
Типовим для Сталіна і характерним для відносин в Червоній Армії було те, що він не звернувся до постійно проголошуваного «радянського патріотизму», а, навпаки, вважав поширення страху і жаху підходящим засобом, щоб спонукати червоноармійців боротися за їх «соціалістичну вітчизну».
Це проявилося і під час кризи 1942 року, коли, незважаючи на систему терору, і без того доведену до цього періоду до досконалості, Сталін ще раз прямо звернувся до радянських солдатів всіх рангів в загрозливому тоні. Після того, як в липні 1942 р. на південній ділянці намітилася загроза прориву німецьких наступаючих з'єднань углиб країни і в німецьких документах вже пішла мова про «панічну» і «дику втечу» радянських військ, Сталін як народний комісар оборони 28 липня 1942 року видав наказ № 227, практично – ще одне посилення наказу № 270 від 16 серпня 1941 р.
Недвозначними словами нагадувалося тепер про вимогу ліквідувати на місці або передавати для засудження військовому трибуналу «зрадників батьківщини», що здаються ворогові або тікають від нього, «панікерів і боягузів». У Робітничо-Селянської Червоної Армії, нібито надиханої «гарячим радянським патріотизмом» і «масовим героїзмом», не тільки військовослужбовці нижчих офіцерських рангів, як командири взводів і рот, або навіть командири батальйонів і полків, а й точно так же всі генерали, командири дивізій і корпусів, а також командувачі арміями і їх Військові Ради, військові комісари і політруки, не кажучи вже про солдатську масу, вважалися в принципі здатними до «зради батьківщині», і їм погрожували суворою відплатою.
Крім того, Сталін наказав сформувати «дивлячись по обстановці» штрафні батальйони по 800 осіб для всіх нестійких «середніх і старших командирів» і «відповідних політпрацівників» і штрафні роти для всіх молодших командирів і рядових, які мають настрої поразки, щоб дати їм можливість «спокутувати кров'ю свої злочини перед Батьківщиною».
Військовослужбовці цих штрафних підрозділів, нещадно використовувалися на особливо важких ділянках фронту, це практично означало, що вони вважалися амністованими лише в разі важкого поранення, а при легкому пораненні, після лікування їх негайно знову гнали під вогонь. Добре озброєні загороджувальні загони позаду цих військ отримали наказ відкривати вогонь по відступаючих частинах або солдатах і «розстрілювати на місці панікерів і боягузів».
Якщо запитати, як вдалося, в кінцевому підсумку, спонукати червоноармійців, які виявляли мало ентузіазму і. по суті, незацікавлених, до «опору за будь-яку ціну» заради радянського режиму, то на це є лише одна відповідь. Це було викликано випробуваним сталінським методом «найсильнішого терору і свідомого введення в оману», що швидко відзначили і німці. Ефективним виявився тільки метод терору, і його дієвість вимушено визнає у своїй сталінської біографії і генерал-полковник Волкогонов, негативно налаштований щодо Сталіна. На першому місці знаходилися масові розстріли офіцерів, політпрацівників і червоноармійців, за вироком або без нього, військовими трибуналами. загороджувальними загонами або вірними офіційній лінії офіцерами, політпрацівниками або комуністами та інші драконівські заходи.
Рука об руку з цим йшли заборона здаватися в полон і шельмування кожного, що потрапив в полон, як дезертира і зрадника батьківщини, в поєднанні зі звичайними для Радянського Союзу репресіями щодо членів сімей. До цього додавалася і розгнуздана пропаганда про звірства німців і їх союзників, яка повинна була свідомо відбити бажання здатися «фашистам» у будь-якого червоноармійця.
Далі буде…
Джерела:
1. Иоахим Гофман. Сталинская истребительная война. Планирование, осуществление, документы // Stalins Vernichtungskrieg 1941-1945 / Под ред. А. Б. Васильева. — М.: АСТ, Астрель, 2006.
ISBN 5-271-12377-4
Це видання є перекладом з німецької оригінального видання «Stalins Vernichtungskrieg 1941-1945», опубликованного в 1999 г. F.A. Verlagsbuchhandlung GmbH, Munchen.
2. Ілюстрації з Інтернет-ресурсів.
Знати правду про Другу світову війну.
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь