«Соціальним, - писав Вебер, - ми називаємо таку дію, яка по передбачуваному дійовою особою або дійовими особами змістом співвідноситься з дією інших людей і орієнтується на нього».
Вебер виділив наступні ідеальні типи ідеальних соціальних дій:
1. здійснюються під впливом чітко поставленої мети;
2. здійснюються через свідому віру в етичну, естетичну, релігійну або яку-небудь іще безумовно власну цінність;
3. здійснюються орієнтуючись на звичай (традицію);
4. здійснюються афективно (під впливом почуттів).
Таким чином, на відміну від марксизму, який орієнтується на об'єктивний результат діяльності людей, Вебер акцентує увагу на значенні - мотиві діяльності людей, причому діяльності типовій. А оскільки своїми лекціями Вебер формував світогляд слухачів пропагандистських курсів, то більшість з них в подальшому і діяли згідно сформованих ним ідеальних типів соціальних дій.
Незважаючи на те що дискусії навколо веберовських концепцій тривають донині, наукова цінність творчої спадщини Вебера не може бути оскаржена і підтверджується безліччю наукових розробок і праць, що апелюють до ідей і наукових положень, висунутих цим великим німецьким вченим.
Логотип Мюнхенського університету Людвіга—Максиміліана
Курси громадського мислення вели націоналістично налаштовані професори Мюнхенського університету. Адольф Гітлер слухав лекції з історії, політики та економічної історії; відвідував семінари в університеті, познайомився з Максом Вебером, який очолював кафедру політичної економії, а також з Готфридом Федером і його принциповою критикою національного біржового і позичкового капіталу.
Що ж тоді буде представляти із себе «асоціація», про яку він говорить? На що може вказати соціалізм, як на зародкові клітини такої організації, в тому випадку, якщо коли-небудь трапиться нагода захопити владу і керувати на свій розсуд? У Німецькому Рейху і, мабуть, скрізь представлені дві категорії організацій. По-перше, політична партія соціал-демократії зі своїми членами парламенту, видавцями, партійними чиновниками, цеховими старостами, яких вона використовує, а також місцеві та центральні групи, які вибирають або наймають цих людей. По-друге, профспілки. Будь-яка з цих двох організацій може набувати як революційний, так і еволюціоністський характер. І думки розділяються щодо того - який характер вони мають, і який характер для них зумовлений і бажаний в майбутньому.
Взявши в якості відправного пункту надію на революцію, ми знаходимо два взаємно протилежні погляди. Першим є уява ординарного марксизму, засноване на «Комуністичному Маніфесті». Вона покладає всі надії на політичну диктатуру пролетаріату. Вважалося за необхідне брати до уваги політичну партійну організацію, неминуче пристосовану до кампанії виборів, як засіб її вираження. Партія або політичний диктатор, який користується її підтримкою, повинні захопити владу і таким шляхом має виникнути нова організація суспільства.
Опоненти, проти яких була спрямована ця революційна лінія, знайшлися спочатку серед профспілок, бувших не більше, ніж тред-юніонами старого англійського типу, які не мали ніякої зацікавленості в таких планах, оскільки вони представлялися занадто віддаленими. Ці організації бажали боротися головним чином за такі умови праці, які робили життя стерпним для них самих і їхніх дітей: висока заробітна плата, короткий робочий день, робоче законодавство і т.д. Радикальний політичний марксизм виступив проти цього різновиду тред-юніонізму, з одного боку. З іншого боку, він виступив проти того, що було названо "мільєранізмом", з тих пір як Мильєран став французьким міністром. Це - виключно парламентська форма соціалістичної політики компромісу. Як стверджують марксисти, така політика призводить до того, що керівники набагато більше зацікавлені в своїх міністерських портфелях, а лідери нижчого рангу - в придбанні офіційного положення, ніж в революції. Тим самим революційний дух буде убитий.
Протягом останнього десятиліття, крім «радикального», «ортодоксального» напряму в старому сенсі, з'явився новий, відомий як «синдикалізм», від слова «синдикат» - французької назви профспілки. Точно так же, як старий радикалізм прагне до революційної інтерпретації політичної партійної організації, синдикалізм прагне до революційної інтерпретації профспілок. Його відправний пункт полягає в наступному: немає необхідності ні в політичній диктатурі, ні в політичних лідерах, ні в чиновників, які призначаються цими політичними лідерами; профспілки та їх федерація, коли настане переломний момент, захоплять контроль над економікою в свої руки за допомогою так званої «прямої дії».
Синдикалізм бере початок від якогось твердого уявлення про класовий характер руху. Робочий клас повинен стати засобом кінцевого звільнення. Однак, всі політики, які тиняються по столичним містам, справляючись лише про те, як працює те чи інше міністерство і який шанс має той чи інший парламентський напрямок, є людьми, стурбованими політичними інтересами, а не товаришами. За їхньою зацікавленістю у виборцях завжди стоять інтереси видавців і чиновників, охочих нажитися на числі завойованих голосів. Синдикалізм відкидає всі інтереси, пов'язані із сучасною системою парламентських виборів. Тільки справжній робітничий клас, організований в профспілки, зможе створити нове суспільство. І нехай забираються професійні політики, які живуть для і, якщо буквально, від політики, а не для створення нової економічної організації.
Типовими засобами синдикалістів є загальний страйк і терор. Від загального страйку вони очікують те, що в результаті раптової паралізації всього виробництва ті, хто в ньому беруть участь, зокрема, підприємці, будуть змушені відмовитися від управління фабриками і передати його в руки комітетів, які будуть сформовані профспілками.
Що стосується терору, який деякі проповідують відкрито, деякі таємно, деякі ж відкидають (тут думки розходяться), то він використовується цією організацією для нанесення удару по рядах основних правлячих класів, з тим щоб паралізувати їх також і політично.
Цей синдикалізм є, звичайно, відгалуженням соціалізму і він являє собою непримиренного противника будь-якого роду армійської організації. Адже будь-який її рід сприяє зростанню маючих свої інтереси груп аж до унтер-офіцерів і навіть солдатів, які в конкретний момент, принаймні, залежні в плані їжі від функціонування військової та державної машини, і таким чином є частково зацікавленими в реальному краху загального страйку, а в кінцевому рахунку є для нього перешкодою.
Його противниками, є, по-перше, всі політичні соціалістичні партії, які активно діють в парламенті. Синдикалісти могли б використовувати парламент найкраще як платформу, з якої вони змогли б продовжувати проголошувати під захистом парламентського імунітету, що загальний страйк гряде і він повинен відбутися і пробудити в масах революційний запал.
Але навіть це відволікає синдикалізм від його реального завдання і є, отже, вельми сумнівним. Займатися всерйоз в парламенті політикою є, з цієї точки зору, не тільки нонсенсом, але і просто справою неможливою.
Серед їхніх супротивників знаходяться, звичайно, всі еволюціоністи в будь-який їх різновидності, навіть якщо вони - тред-юніоністи, які прагнуть тільки проводити кампанії за поліпшення становища робітників. Навпаки, синдикалісти повинні стверджувати - чим менше зарплата, чим довше робочий день, чим взагалі гірше умови, тим більше шансів на загальний страйк. Або ж, якщо еволюціоністи - прихильники партійної політики доводять, що держава сьогодні вростає в соціалізм внаслідок зростаючої демократизації (до якої синдикалісти відчувають найбільшу відразу), останні віддають перевагу царизму. Адже для синдикалістів це є, щонайменше, більшим самообманом.
Критичним питанням є наступне - звідки синдикалісти можуть сподіватися дістати людські ресурси, здатні взяти на себе відповідальність за виробництво? Адже було б великою помилкою вважати, що навіть висококваліфікований робітник, навіть якщо він провів на заводі роки і досконало знає умови роботи, здатний тому розуміти характер роботи фабрики як такої, оскільки на всіх сучасних фабриках управління повністю засноване на розрахунку, пошуку ринку, знанні його вимог і технічному вишколі. Всі ці речі повинні постійно опановувати фахівці; профспілкові ж діячі і справжні робітники не мають абсолютно ніякої можливості ознайомитися з ними. Тим самим, хочуть вони цього чи ні, вони також повинні будуть звернутися не до робочих, а до ідеологів з класів, які професійно займаються розумовою працею.
Однак справді чудово, що в повному протиріччі з твердженням про те, що порятунок може прийти тільки від справжніх робочих, об'єднаних в профспілкову федерацію, а не від політиків або якихось людей ззовні, всередині синдикалістського руху, чия основна маса до війни перебувала у Франції і Італії, є безліч освічених інтелектуалів. Що ж вони шукають в ньому? Романтика загального страйку і романтика надії на революцію, як таку, зачаровує їх. Дивлячись на них, можна сказати, що вони є емоційно незрілими романтиками, котрі відчувають неприязнь до повсякденного життя з його вимогами і знемагаючими з цієї причини по великому революційному чуду в надії знайти відчуття сили. Природно, серед них є люди з організаційними здібностями. Питання полягає тільки в тому - чи захочуть робочі підкоритися їх диктатурі.
Звичайно, у воєнний час, з неймовірними потрясіннями, яке він з собою приносить, беручи до уваги те, через які випробування проходять робочі, особливо в умовах голоду, робоча маса може бути захоплена синдикалістськими ідеями і, якщо в руках робітників знаходиться зброя, вони можуть захопити владу під керівництвом цих інтелігентів, до того ж, якщо політичний і військовий крах держави надає їм таку можливість. Однак я не здатний побачити ні серед самих членів профспілок, ні серед синдикалістів-інтелектуалів тих кадрів, які налагодять випуск продукції в мирний час.
Великий експеримент здійснюється зараз в Росії. Труднощі полягають, проте, в тому, що сьогодні ми не можемо поглянути на те, що відбувається там, за кордоном і яким чином насправді налагоджено там управління виробництвом. З чуток, які до нас доходять, це відбувається так: більшовицький уряд, що складається, як відомо, з інтелігентів, частина яких навчалися тут у Відні і в Німеччині і серед яких зовсім небагато росіян, знову домоглося тепер випуску на тих фабриках, які взагалі працюють, 10 % продукції мирного часу на основі, якщо вірити повідомленням соціал-демократичної преси, системи відрядної оплати, оскільки інакше виробництво розладналося б.
Вони залишили промисловців на чолі підприємств, оскільки ті є єдиними людьми, що володіють знаннями, і платять їм досить значну компенсацію. Далі, вони повернулися до виплати офіцерської платні офіцерам старого режиму, тому що вони потребують допомоги, яку неможливо мати без досвідчених офіцерів. Чи будуть ці офіцери, як тільки у них знову з'являться під рукою війська, продовжувати миритися з урядом цих інтелігентів - для мене сумнівно. До певного моменту, звичайно, їм доводилося б це робити. Зрештою, у разі відмови від видачі хлібних карток, вони примусили б працювати на себе частину бюрократії. Однак протягом довгого терміну державна машина і економіка не можуть розвиватися таким чином і експеримент поки що не є обнадійливим. Дивно те, що ця організація взагалі функціонує протягом такого часу. Вона виявилася на це здатна, тому що є військовою диктатурою, правда, не генералів, але капралів і тому, що втомлені від війни солдати, повертаючись з фронту, знаходять повне взаєморозуміння з спраглими землі селянами, звиклими до аграрного комунізму. Або ж солдати зі зброєю в руках силою захоплюють села, створюють там загони і стріляють в кожного, хто наближається до них дуже близько.
Це - єдиний широкомасштабний експеримент з «пролетарської диктатурою», який до цих пір мав місце і ми можемо з усією щирістю дати запевнення в тому, що з німецької сторони суперечки в Брест-Литовську проводилися найбільш лояльним чином в надії досягти справжнього миру з цим народом. Це відбувалося з різних причин: ті, хто виступав в якості зацікавлених груп, що стоять на основі буржуазного суспільства, були на користь миру, тому що вони говорили - заради Бога, дозвольте їм здійснювати свій експеримент, він все одно повинен провалитися і тоді стане пересторогою. Решта з нас були доброзичливі, тому що ми говорили - якщо б цей експеримент виявився вдалим і ми б побачили, що культура можлива на цій основі, тоді ми були б звернені в нову віру.
Одним з тих, хто цьому заважав, був пан Троцький, який не задовольнявся здійсненням цього експерименту в своєму власному будинку і не покладав своїх надій на той факт, що це мало б в разі його успіху безпрецедентний пропагандистський ефект на користь соціалізму в усьому світі. З типовим марнославством освіченого росіянина він бажав більшого, сподіваючись шляхом словесної акції і зловживання такими словами як «мир» і «самовизначення» розв'язати громадянську війну в Німеччині. Він виявився, однак, настільки погано поінформованим, що не зрозумів, що, принаймні, дві третини німецької армії рекрутовані з села, а ще одна шоста - з дрібної буржуазії, для яких було б справжнім задоволенням нанести робочим або кому-небудь ще, хто захотів би почати такого роду революції, удар по щелепі.
Мова не може йти про мир з фанатиками, їх можна тільки знешкодити і це було зроблено за допомогою ультиматуму і примусового миру в Бресті. Кожен соціаліст повинен це розуміти і я не знаю жодного, незалежно від напрямку, хто, принаймні в душі, цього не зрозумів.
Коли вступають в суперечку з сучасними фахівцями, бажаючи вести її об'єктивно - що само по собі є інтелігентно - їм можна запропонувати в сучасній ситуації два питання. Як вони ставляться до еволюціонізму? Тобто до ідеї, яка є фундаментальним принципом того, що тепер розглядається як ортодоксальний марксизм. Відповідно до цієї ідеї, суспільство і його економічна система розвиваються в точній відповідності з законами природи, відповідно до свого віку. Тим самим соціалістичне суспільство не може виникнути будь-де доти, поки буржуазне суспільство не досягло повної зрілості. Цього, навіть з соціалістичної точки зору, поки ще стверджувати неможливо, оскільки все ще існують дрібне селянство і ремісники. Яка ж позиція соціалістів, прихильних цього основоположного принципу?
І тоді виявиться, що, принаймні, за межами Росії всі вони займають одну і ту ж позицію, тобто всі, навіть найбільш радикальні з них, очікують виникнення буржуазного громадського порядку, а не порядку, який організується пролетаріатом, як єдино можливого результату революції, тому що поки ще ніде для останнього не настав час. Існує просто надія, що громадський порядок в деяких деталях буде на кілька ступенів ближче до тієї кінцевої стадії, з якої, як очікується, почнеться в один прекрасний день перехід до соціалістичного порядку майбутнього.
Так повинен відповісти будь соціалістичний інтелектуал, якщо він керується своєю совістю. В результаті дійсно існує велика група соціал-демократів всередині Росії, так звані «меншовики», які поділяють точку зору, що більшовицький експеримент з пересадження соціалістичного порядку зверху в існуючий стан буржуазного суспільства є не тільки безглуздям, а й насильством над марксистським вченням.
Тепер, коли переважна більшість керівників, принаймні всіх, яких я коли-небудь знав, стоять на цій еволюціоністській позиції, це, звичайно, виправдовує питання - чого при даних обставинах, особливо у воєнний час, революція передбачає досягти за їх власної точки зору? Вона може привести до громадянської війни і разом з нею, можливо, до перемоги Антанти, але не соціалістичного суспільства. Більш того, вона може створити і створить на руїнах держави безліч керованих власними інтересами партій селянства і дрібної буржуазії, тобто найбільш радикальних противників будь-якого роду соціалізму, а понад те, вона привела б до величезного руйнування капіталу і дезорганізації, тобто до регресу в соціальному розвитку, а саме такого розвитку вимагає марксизм, який передбачає збільшення насиченості економіки капіталом.
На думку повинно прийти, однак, розуміння, що західноєвропейський селянин думає інакше, ніж російський селянин, який живе в своєму аграрному комунізмі. Ключовим пунктом є земельне питання, обговорювати яке тут не місце. Принаймні, німецький селянин зараз є індивідуалістом і він тримається за свою спадщину, за свою землю. Він навряд чи дозволить відірвати себе від неї. Він скоріше сам прийме сторону земельного власника, ніж робочого радикал-соціаліста, як тільки він відчує для себе загрозу.
Тоді з точки зору соціалістичних надій на майбутнє перспективи революції військового часу стають тепер абсолютно непередбачуваними, навіть якщо вона була б успішною. Найбільше, що вона могла б по можливості дати - це політичну конституцію, наближену до форми, бажаної при демократії, яка віддалила б революцію від соціалізму внаслідок економічно реакційних наслідків, що неминуче її очікують. Жоден соціаліст, якщо він чесний, не може цього заперечувати.
Другим питанням є ставлення до миру. Всім відомо, що радикальний соціалізм сьогодні серед мас переймається пацифістськими симпатіями, бажанням досягти миру якомога швидше. Тепер встановлено, і будь-який вождь радикальної, тобто справді революційної соціал-демократії, повинен буде, якщо його запитають, чесно визнати: для нього, як для керівника, мир не є вирішальним фактором, від якого все залежить. Він повинен буде сказати, якщо він безумовно щирий - коли перед нами постане вибір між трьома подальшими роками війни і революцією згодом, з одного боку, і негайним миром без революції, - з іншого, тоді, звичайно, ми - за три роки війни. Надамо їм примиряти свій фанатизм зі своєю совістю.
Питання, однак, полягає в тому - чи дотримується більшість військ, які повинні знаходитися на фронті, включаючи соціалістів, того ж думки, що і ці лідери, які диктують їм такого роду речі.
І, звичайно, буде тільки правильним і абсолютно справедливим, якщо вони будуть змушені розкрити свої карти. Встановлено і визнано, що Троцький не хоче миру. Жоден з соціалістів, яких я знаю, сьогодні цього більше не заперечує. Але те ж саме відноситься так само до радикальних вождів будь-якої країни. Перебуваючи перед вибором, вони не бажають миру за всяку ціну, але якщо війна буде сприяти революції, тобто громадянській війні, вони виберуть війну. Війну в інтересах революції, хоча по їх же власній думці (я повторюю) ця революція не може привести до соціалістичного суспільства, але найбільше - і це єдина надія - до «вищої форми розвитку», з соціалістичної точки зору, буржуазного суспільства, яке стало б в чомусь ближче (неможливо сказати - наскільки), ніж сьогоднішнє, до соціалістичного суспільства, яке настане одного разу в майбутньому. Саме ця надія з причин, які я виклав, є вкрай сумнівною.
Суперечка з переконаними соціалістами і революціонерами завжди є складним заняттям. Судячи з мого досвіду, їх не можна переконати. Їх можна тільки примусити, відкривши їх карти їх власним прихильникам, з одного боку, з питання про мир, а з іншого, в питанні про те - до чого, як тепер можна припустити, призведе революція, тобто з питання про еволюцію стадій, який до теперішнього дня є догмою істинного марксизму і був відкинутий тільки в Росії твердо зміцнівшою там сектою, яка вважає, то Росія зможе знехтувати цими західноєвропейськими етапами розвитку.
Це - абсолютно правильний спосіб дискусії, а так само - єдино ефективний і можливий, оскільки, за моїм поданням, не існує ніяких засобів позбутися від соціалістичних переконань і соціалістичних надій. Всякий робітничий клас неминуче буде соціалістичним в тому чи іншому сенсі. Питання тільки в тому - чи зможе цей соціалізм стати таким, щоб опинитися терпимим з точки зору національного інтересу, а на сучасному етапі, зокрема, і з точки зору військових інтересів.
Жоден з режимів, навіть пролетарський, такий, як Паризька комуна, а тепер і режим більшовиків, не міг досі бути встановлений без закону військового часу в тих випадках, коли підстави його дисципліни піддавалися загрозі. Троцький визнав це з похвальною чесністю. Але чим більше переконаним буде серед військ почуття, що тільки об'єктивні інтереси підтримання дисципліни, а не партійні або класові інтереси, визначають поведінку військових судів, тобто що станеться об'єктивно неминуче на війні, тим міцнішим буде залишатися авторитет військових.
Джерела:
Weber M. Gesammelte Aufsatze zur Soziologie und Sozialpolitik. Tubingen: J.C.B. Mohr, 1924.
Журнал социологии и социальной антропологии, 1999, 2(3)
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Макс Вебер: Соціалізм. Промова для австрійських офіцерів у Відні (1918 р.) – частина 3
Світ:
«Соціальним, - писав Вебер, - ми називаємо таку дію, яка по передбачуваному дійовою особою або дійовими особами змістом співвідноситься з дією інших людей і орієнтується на нього».
Вебер виділив наступні ідеальні типи ідеальних соціальних дій:
1. здійснюються під впливом чітко поставленої мети;
2. здійснюються через свідому віру в етичну, естетичну, релігійну або яку-небудь іще безумовно власну цінність;
3. здійснюються орієнтуючись на звичай (традицію);
4. здійснюються афективно (під впливом почуттів).
Таким чином, на відміну від марксизму, який орієнтується на об'єктивний результат діяльності людей, Вебер акцентує увагу на значенні - мотиві діяльності людей, причому діяльності типовій. А оскільки своїми лекціями Вебер формував світогляд слухачів пропагандистських курсів, то більшість з них в подальшому і діяли згідно сформованих ним ідеальних типів соціальних дій.
Незважаючи на те що дискусії навколо веберовських концепцій тривають донині, наукова цінність творчої спадщини Вебера не може бути оскаржена і підтверджується безліччю наукових розробок і праць, що апелюють до ідей і наукових положень, висунутих цим великим німецьким вченим.
160212logotyp.jpg
Курси громадського мислення вели націоналістично налаштовані професори Мюнхенського університету. Адольф Гітлер слухав лекції з історії, політики та економічної історії; відвідував семінари в університеті, познайомився з Максом Вебером, який очолював кафедру політичної економії, а також з Готфридом Федером і його принциповою критикою національного біржового і позичкового капіталу.
Попередня частина лекції: Частина 2.
Продовження лекції Макса Вебера:
Що ж тоді буде представляти із себе «асоціація», про яку він говорить? На що може вказати соціалізм, як на зародкові клітини такої організації, в тому випадку, якщо коли-небудь трапиться нагода захопити владу і керувати на свій розсуд? У Німецькому Рейху і, мабуть, скрізь представлені дві категорії організацій. По-перше, політична партія соціал-демократії зі своїми членами парламенту, видавцями, партійними чиновниками, цеховими старостами, яких вона використовує, а також місцеві та центральні групи, які вибирають або наймають цих людей. По-друге, профспілки. Будь-яка з цих двох організацій може набувати як революційний, так і еволюціоністський характер. І думки розділяються щодо того - який характер вони мають, і який характер для них зумовлений і бажаний в майбутньому.
Взявши в якості відправного пункту надію на революцію, ми знаходимо два взаємно протилежні погляди. Першим є уява ординарного марксизму, засноване на «Комуністичному Маніфесті». Вона покладає всі надії на політичну диктатуру пролетаріату. Вважалося за необхідне брати до уваги політичну партійну організацію, неминуче пристосовану до кампанії виборів, як засіб її вираження. Партія або політичний диктатор, який користується її підтримкою, повинні захопити владу і таким шляхом має виникнути нова організація суспільства.
Опоненти, проти яких була спрямована ця революційна лінія, знайшлися спочатку серед профспілок, бувших не більше, ніж тред-юніонами старого англійського типу, які не мали ніякої зацікавленості в таких планах, оскільки вони представлялися занадто віддаленими. Ці організації бажали боротися головним чином за такі умови праці, які робили життя стерпним для них самих і їхніх дітей: висока заробітна плата, короткий робочий день, робоче законодавство і т.д. Радикальний політичний марксизм виступив проти цього різновиду тред-юніонізму, з одного боку. З іншого боку, він виступив проти того, що було названо "мільєранізмом", з тих пір як Мильєран став французьким міністром. Це - виключно парламентська форма соціалістичної політики компромісу. Як стверджують марксисти, така політика призводить до того, що керівники набагато більше зацікавлені в своїх міністерських портфелях, а лідери нижчого рангу - в придбанні офіційного положення, ніж в революції. Тим самим революційний дух буде убитий.
Протягом останнього десятиліття, крім «радикального», «ортодоксального» напряму в старому сенсі, з'явився новий, відомий як «синдикалізм», від слова «синдикат» - французької назви профспілки. Точно так же, як старий радикалізм прагне до революційної інтерпретації політичної партійної організації, синдикалізм прагне до революційної інтерпретації профспілок. Його відправний пункт полягає в наступному: немає необхідності ні в політичній диктатурі, ні в політичних лідерах, ні в чиновників, які призначаються цими політичними лідерами; профспілки та їх федерація, коли настане переломний момент, захоплять контроль над економікою в свої руки за допомогою так званої «прямої дії».
Синдикалізм бере початок від якогось твердого уявлення про класовий характер руху. Робочий клас повинен стати засобом кінцевого звільнення. Однак, всі політики, які тиняються по столичним містам, справляючись лише про те, як працює те чи інше міністерство і який шанс має той чи інший парламентський напрямок, є людьми, стурбованими політичними інтересами, а не товаришами. За їхньою зацікавленістю у виборцях завжди стоять інтереси видавців і чиновників, охочих нажитися на числі завойованих голосів. Синдикалізм відкидає всі інтереси, пов'язані із сучасною системою парламентських виборів. Тільки справжній робітничий клас, організований в профспілки, зможе створити нове суспільство. І нехай забираються професійні політики, які живуть для і, якщо буквально, від політики, а не для створення нової економічної організації.
Типовими засобами синдикалістів є загальний страйк і терор. Від загального страйку вони очікують те, що в результаті раптової паралізації всього виробництва ті, хто в ньому беруть участь, зокрема, підприємці, будуть змушені відмовитися від управління фабриками і передати його в руки комітетів, які будуть сформовані профспілками.
Що стосується терору, який деякі проповідують відкрито, деякі таємно, деякі ж відкидають (тут думки розходяться), то він використовується цією організацією для нанесення удару по рядах основних правлячих класів, з тим щоб паралізувати їх також і політично.
Цей синдикалізм є, звичайно, відгалуженням соціалізму і він являє собою непримиренного противника будь-якого роду армійської організації. Адже будь-який її рід сприяє зростанню маючих свої інтереси груп аж до унтер-офіцерів і навіть солдатів, які в конкретний момент, принаймні, залежні в плані їжі від функціонування військової та державної машини, і таким чином є частково зацікавленими в реальному краху загального страйку, а в кінцевому рахунку є для нього перешкодою.
Його противниками, є, по-перше, всі політичні соціалістичні партії, які активно діють в парламенті. Синдикалісти могли б використовувати парламент найкраще як платформу, з якої вони змогли б продовжувати проголошувати під захистом парламентського імунітету, що загальний страйк гряде і він повинен відбутися і пробудити в масах революційний запал.
Але навіть це відволікає синдикалізм від його реального завдання і є, отже, вельми сумнівним. Займатися всерйоз в парламенті політикою є, з цієї точки зору, не тільки нонсенсом, але і просто справою неможливою.
Серед їхніх супротивників знаходяться, звичайно, всі еволюціоністи в будь-який їх різновидності, навіть якщо вони - тред-юніоністи, які прагнуть тільки проводити кампанії за поліпшення становища робітників. Навпаки, синдикалісти повинні стверджувати - чим менше зарплата, чим довше робочий день, чим взагалі гірше умови, тим більше шансів на загальний страйк. Або ж, якщо еволюціоністи - прихильники партійної політики доводять, що держава сьогодні вростає в соціалізм внаслідок зростаючої демократизації (до якої синдикалісти відчувають найбільшу відразу), останні віддають перевагу царизму. Адже для синдикалістів це є, щонайменше, більшим самообманом.
Критичним питанням є наступне - звідки синдикалісти можуть сподіватися дістати людські ресурси, здатні взяти на себе відповідальність за виробництво? Адже було б великою помилкою вважати, що навіть висококваліфікований робітник, навіть якщо він провів на заводі роки і досконало знає умови роботи, здатний тому розуміти характер роботи фабрики як такої, оскільки на всіх сучасних фабриках управління повністю засноване на розрахунку, пошуку ринку, знанні його вимог і технічному вишколі. Всі ці речі повинні постійно опановувати фахівці; профспілкові ж діячі і справжні робітники не мають абсолютно ніякої можливості ознайомитися з ними. Тим самим, хочуть вони цього чи ні, вони також повинні будуть звернутися не до робочих, а до ідеологів з класів, які професійно займаються розумовою працею.
Однак справді чудово, що в повному протиріччі з твердженням про те, що порятунок може прийти тільки від справжніх робочих, об'єднаних в профспілкову федерацію, а не від політиків або якихось людей ззовні, всередині синдикалістського руху, чия основна маса до війни перебувала у Франції і Італії, є безліч освічених інтелектуалів. Що ж вони шукають в ньому? Романтика загального страйку і романтика надії на революцію, як таку, зачаровує їх. Дивлячись на них, можна сказати, що вони є емоційно незрілими романтиками, котрі відчувають неприязнь до повсякденного життя з його вимогами і знемагаючими з цієї причини по великому революційному чуду в надії знайти відчуття сили. Природно, серед них є люди з організаційними здібностями. Питання полягає тільки в тому - чи захочуть робочі підкоритися їх диктатурі.
Звичайно, у воєнний час, з неймовірними потрясіннями, яке він з собою приносить, беручи до уваги те, через які випробування проходять робочі, особливо в умовах голоду, робоча маса може бути захоплена синдикалістськими ідеями і, якщо в руках робітників знаходиться зброя, вони можуть захопити владу під керівництвом цих інтелігентів, до того ж, якщо політичний і військовий крах держави надає їм таку можливість. Однак я не здатний побачити ні серед самих членів профспілок, ні серед синдикалістів-інтелектуалів тих кадрів, які налагодять випуск продукції в мирний час.
Великий експеримент здійснюється зараз в Росії. Труднощі полягають, проте, в тому, що сьогодні ми не можемо поглянути на те, що відбувається там, за кордоном і яким чином насправді налагоджено там управління виробництвом. З чуток, які до нас доходять, це відбувається так: більшовицький уряд, що складається, як відомо, з інтелігентів, частина яких навчалися тут у Відні і в Німеччині і серед яких зовсім небагато росіян, знову домоглося тепер випуску на тих фабриках, які взагалі працюють, 10 % продукції мирного часу на основі, якщо вірити повідомленням соціал-демократичної преси, системи відрядної оплати, оскільки інакше виробництво розладналося б.
Вони залишили промисловців на чолі підприємств, оскільки ті є єдиними людьми, що володіють знаннями, і платять їм досить значну компенсацію. Далі, вони повернулися до виплати офіцерської платні офіцерам старого режиму, тому що вони потребують допомоги, яку неможливо мати без досвідчених офіцерів. Чи будуть ці офіцери, як тільки у них знову з'являться під рукою війська, продовжувати миритися з урядом цих інтелігентів - для мене сумнівно. До певного моменту, звичайно, їм доводилося б це робити. Зрештою, у разі відмови від видачі хлібних карток, вони примусили б працювати на себе частину бюрократії. Однак протягом довгого терміну державна машина і економіка не можуть розвиватися таким чином і експеримент поки що не є обнадійливим. Дивно те, що ця організація взагалі функціонує протягом такого часу. Вона виявилася на це здатна, тому що є військовою диктатурою, правда, не генералів, але капралів і тому, що втомлені від війни солдати, повертаючись з фронту, знаходять повне взаєморозуміння з спраглими землі селянами, звиклими до аграрного комунізму. Або ж солдати зі зброєю в руках силою захоплюють села, створюють там загони і стріляють в кожного, хто наближається до них дуже близько.
Це - єдиний широкомасштабний експеримент з «пролетарської диктатурою», який до цих пір мав місце і ми можемо з усією щирістю дати запевнення в тому, що з німецької сторони суперечки в Брест-Литовську проводилися найбільш лояльним чином в надії досягти справжнього миру з цим народом. Це відбувалося з різних причин: ті, хто виступав в якості зацікавлених груп, що стоять на основі буржуазного суспільства, були на користь миру, тому що вони говорили - заради Бога, дозвольте їм здійснювати свій експеримент, він все одно повинен провалитися і тоді стане пересторогою. Решта з нас були доброзичливі, тому що ми говорили - якщо б цей експеримент виявився вдалим і ми б побачили, що культура можлива на цій основі, тоді ми були б звернені в нову віру.
Одним з тих, хто цьому заважав, був пан Троцький, який не задовольнявся здійсненням цього експерименту в своєму власному будинку і не покладав своїх надій на той факт, що це мало б в разі його успіху безпрецедентний пропагандистський ефект на користь соціалізму в усьому світі. З типовим марнославством освіченого росіянина він бажав більшого, сподіваючись шляхом словесної акції і зловживання такими словами як «мир» і «самовизначення» розв'язати громадянську війну в Німеччині. Він виявився, однак, настільки погано поінформованим, що не зрозумів, що, принаймні, дві третини німецької армії рекрутовані з села, а ще одна шоста - з дрібної буржуазії, для яких було б справжнім задоволенням нанести робочим або кому-небудь ще, хто захотів би почати такого роду революції, удар по щелепі.
Мова не може йти про мир з фанатиками, їх можна тільки знешкодити і це було зроблено за допомогою ультиматуму і примусового миру в Бресті. Кожен соціаліст повинен це розуміти і я не знаю жодного, незалежно від напрямку, хто, принаймні в душі, цього не зрозумів.
Коли вступають в суперечку з сучасними фахівцями, бажаючи вести її об'єктивно - що само по собі є інтелігентно - їм можна запропонувати в сучасній ситуації два питання. Як вони ставляться до еволюціонізму? Тобто до ідеї, яка є фундаментальним принципом того, що тепер розглядається як ортодоксальний марксизм. Відповідно до цієї ідеї, суспільство і його економічна система розвиваються в точній відповідності з законами природи, відповідно до свого віку. Тим самим соціалістичне суспільство не може виникнути будь-де доти, поки буржуазне суспільство не досягло повної зрілості. Цього, навіть з соціалістичної точки зору, поки ще стверджувати неможливо, оскільки все ще існують дрібне селянство і ремісники. Яка ж позиція соціалістів, прихильних цього основоположного принципу?
І тоді виявиться, що, принаймні, за межами Росії всі вони займають одну і ту ж позицію, тобто всі, навіть найбільш радикальні з них, очікують виникнення буржуазного громадського порядку, а не порядку, який організується пролетаріатом, як єдино можливого результату революції, тому що поки ще ніде для останнього не настав час. Існує просто надія, що громадський порядок в деяких деталях буде на кілька ступенів ближче до тієї кінцевої стадії, з якої, як очікується, почнеться в один прекрасний день перехід до соціалістичного порядку майбутнього.
Так повинен відповісти будь соціалістичний інтелектуал, якщо він керується своєю совістю. В результаті дійсно існує велика група соціал-демократів всередині Росії, так звані «меншовики», які поділяють точку зору, що більшовицький експеримент з пересадження соціалістичного порядку зверху в існуючий стан буржуазного суспільства є не тільки безглуздям, а й насильством над марксистським вченням.
Тепер, коли переважна більшість керівників, принаймні всіх, яких я коли-небудь знав, стоять на цій еволюціоністській позиції, це, звичайно, виправдовує питання - чого при даних обставинах, особливо у воєнний час, революція передбачає досягти за їх власної точки зору? Вона може привести до громадянської війни і разом з нею, можливо, до перемоги Антанти, але не соціалістичного суспільства. Більш того, вона може створити і створить на руїнах держави безліч керованих власними інтересами партій селянства і дрібної буржуазії, тобто найбільш радикальних противників будь-якого роду соціалізму, а понад те, вона привела б до величезного руйнування капіталу і дезорганізації, тобто до регресу в соціальному розвитку, а саме такого розвитку вимагає марксизм, який передбачає збільшення насиченості економіки капіталом.
На думку повинно прийти, однак, розуміння, що західноєвропейський селянин думає інакше, ніж російський селянин, який живе в своєму аграрному комунізмі. Ключовим пунктом є земельне питання, обговорювати яке тут не місце. Принаймні, німецький селянин зараз є індивідуалістом і він тримається за свою спадщину, за свою землю. Він навряд чи дозволить відірвати себе від неї. Він скоріше сам прийме сторону земельного власника, ніж робочого радикал-соціаліста, як тільки він відчує для себе загрозу.
Тоді з точки зору соціалістичних надій на майбутнє перспективи революції військового часу стають тепер абсолютно непередбачуваними, навіть якщо вона була б успішною. Найбільше, що вона могла б по можливості дати - це політичну конституцію, наближену до форми, бажаної при демократії, яка віддалила б революцію від соціалізму внаслідок економічно реакційних наслідків, що неминуче її очікують. Жоден соціаліст, якщо він чесний, не може цього заперечувати.
Другим питанням є ставлення до миру. Всім відомо, що радикальний соціалізм сьогодні серед мас переймається пацифістськими симпатіями, бажанням досягти миру якомога швидше. Тепер встановлено, і будь-який вождь радикальної, тобто справді революційної соціал-демократії, повинен буде, якщо його запитають, чесно визнати: для нього, як для керівника, мир не є вирішальним фактором, від якого все залежить. Він повинен буде сказати, якщо він безумовно щирий - коли перед нами постане вибір між трьома подальшими роками війни і революцією згодом, з одного боку, і негайним миром без революції, - з іншого, тоді, звичайно, ми - за три роки війни. Надамо їм примиряти свій фанатизм зі своєю совістю.
Питання, однак, полягає в тому - чи дотримується більшість військ, які повинні знаходитися на фронті, включаючи соціалістів, того ж думки, що і ці лідери, які диктують їм такого роду речі.
І, звичайно, буде тільки правильним і абсолютно справедливим, якщо вони будуть змушені розкрити свої карти. Встановлено і визнано, що Троцький не хоче миру. Жоден з соціалістів, яких я знаю, сьогодні цього більше не заперечує. Але те ж саме відноситься так само до радикальних вождів будь-якої країни. Перебуваючи перед вибором, вони не бажають миру за всяку ціну, але якщо війна буде сприяти революції, тобто громадянській війні, вони виберуть війну. Війну в інтересах революції, хоча по їх же власній думці (я повторюю) ця революція не може привести до соціалістичного суспільства, але найбільше - і це єдина надія - до «вищої форми розвитку», з соціалістичної точки зору, буржуазного суспільства, яке стало б в чомусь ближче (неможливо сказати - наскільки), ніж сьогоднішнє, до соціалістичного суспільства, яке настане одного разу в майбутньому. Саме ця надія з причин, які я виклав, є вкрай сумнівною.
Суперечка з переконаними соціалістами і революціонерами завжди є складним заняттям. Судячи з мого досвіду, їх не можна переконати. Їх можна тільки примусити, відкривши їх карти їх власним прихильникам, з одного боку, з питання про мир, а з іншого, в питанні про те - до чого, як тепер можна припустити, призведе революція, тобто з питання про еволюцію стадій, який до теперішнього дня є догмою істинного марксизму і був відкинутий тільки в Росії твердо зміцнівшою там сектою, яка вважає, то Росія зможе знехтувати цими західноєвропейськими етапами розвитку.
Це - абсолютно правильний спосіб дискусії, а так само - єдино ефективний і можливий, оскільки, за моїм поданням, не існує ніяких засобів позбутися від соціалістичних переконань і соціалістичних надій. Всякий робітничий клас неминуче буде соціалістичним в тому чи іншому сенсі. Питання тільки в тому - чи зможе цей соціалізм стати таким, щоб опинитися терпимим з точки зору національного інтересу, а на сучасному етапі, зокрема, і з точки зору військових інтересів.
Жоден з режимів, навіть пролетарський, такий, як Паризька комуна, а тепер і режим більшовиків, не міг досі бути встановлений без закону військового часу в тих випадках, коли підстави його дисципліни піддавалися загрозі. Троцький визнав це з похвальною чесністю. Але чим більше переконаним буде серед військ почуття, що тільки об'єктивні інтереси підтримання дисципліни, а не партійні або класові інтереси, визначають поведінку військових судів, тобто що станеться об'єктивно неминуче на війні, тим міцнішим буде залишатися авторитет військових.
Джерела:
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков