Європи більше немає, є Євросоюз – а це зовсім інше. Колись Європа була конгломератом незалежних держав, що жорстоко воювали між собою і в Європі, і в усьому світі. ЄС став єдиним бюрократичним цілим, квазіімперіею стагнації, місцем працевлаштування колишніх президентів і депутатів. Конкуруюча Європа завоювала весь світ, об’єднана Європа втратила саму себе.
З кожним днем українське суспільство розуміє, нинішня влада на чолі з Президентом України Віктором Януковичем не прагне інтегрувати нашу країни у єдине Європейське співтовариство, а навпаки своїми авторитарними діями зближується з Росією.
Як би там не було, однак Україна не повинна інтегруватися у будь-які наддержавні союзи - чи то Європейський, чи то Євразійський. Україна має сама створити свій власний міждержавний союз і долучити до нього гідних акторів світової геополітики, серед яких Фінляндію, Німеччину, Канаду, Велику Британію, США, Францію, Бразилію, Китай, Аргентину, Туреччину, Південно-Африканську республіку, Швецію, Ізраїль, Польщу та Росію.
Однак сьогоднішні реалії такі, що українська влада зовсім не українська, а тому власні міждержавні ідеї щодо союзів навіть не виникають. Українському суспільству, як і українській владі, треба пильніше придивитись до інтеграції у будь-які наддержавні союзи, не завжди ця інтеграція несе для народу позитивні наслідки, частіше – негативні.
А чи має право існувати взагалі наддержавний союз, серед яких вищезгадані Європейський, ще не створений Євразійський та колись існувавший Радянський? Треба в цьому детально розібратись.
Будь-який наддержавний союз, який створюється однією чи декількома розвинутими у економічному, політичному чи військовому плані країнами через пару десятиліть може перетворитись не конфедерацію, а через півстоліття – на федерацію, і прикладів цьому безліч.
Сучасна економічна та етно-національна криза, що охопила ЄС викликана, насамперед, "імперським перенапруженням" європейських структур. Амбітні плани європейських лідерів, які планували створити Сполучені Штати Європи і розширити союз мало не до меж колишньої Римської імперії, зіштовхнулися на опір європейських вільних народів. У першу чергу, народів тих держав, які мали постійно сплачувати за розширення.
Будь-яка імперія універсальна. Однак імперія в своєму розвитку спирається на "стрижневий народ", той народ, який несе основне навантаження з обслуговування імперської інфраструктури – сплачує найважливішу частину податків, служить в армії. "Стрижневий народ" не тільки несе імперське тягар, а й отримує основні преференції у вигляді припинення війн на своїх кордонах, стабільного розвитку, тощо.
Чисельність "стрижневого народу" не повинна становити менше 50% від сукупного населення імперії. В іншому випадку стає важко утримувати єдність держави, оскільки виникає конфлікт між "стрижневим народом" і народами імперської периферії. Підсумок – розпад імперії.
А що ж відбулося в Європі? Роль "стрижневого народу" в Європі відіграє франко-німецький блок, так як Франція і Німеччина були традиційними "штовхачами" європейської інтеграції, традиційним доменом, навколо якого створювалася Єдина Європа. На момент початку євроінтеграції Франція і Німеччина однозначно домінували в ньому і з економічної, і з демографічною точок зору.
Вже з 1950-х рр. Європа поступово розширювалася, включаючи в себе нові країни. До середини 1990-х рр. населення Європи складало 374 млн. чоловік, з них населення Франції та Німеччині складало близько 140 млн. чоловік. Враховуючи економічну міць Франції та Німеччини, цього було цілком достатньо. До того ж за франко-німецьким блоком йшли багато країн ЄС, наприклад Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вступ до 1990-х рр. нових членів – країн старої Європи мало що змінювало, оскільки всі вони були культурно близькі франко-німецького блоку, економічно розвинені, і, що важливо, мало населені.
Однак ноги європейського верблюда почали ламатись, коли стара Європа включила до свого складу держави нової Європи. Населення відразу ж збільшилося до 500 млн. чоловік. Так звана нова Європа (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Мадярщина, Словенія, Румунія, Болгарія) миттєво перетворилася на слаборозвинену периферію Європейського союзу.
У цій ситуації франко-німецький домен вже не зміг витримати великого навантаження. Адже до традиційно слабких економічно Греції, Іспанії та Португалії додався цілий регіон – вся Східна Європа. Платити за розширення повинні мешканці франко-німецького домену – прості французи і німці, яким слід змиритися з тотальною лібералізацією економіки і падінням рівня життя. У близькій перспективі Єдина Європа не принесе їм нічого, окрім зростання витрат і відсутності доходів. Референдуми у Франції та Нідерландах щодо запровадження єдиної європейської наддержавної конституції продемонстрували, що народи Західної Європи не бажають платити за розширення, не отримуючи від цього ніяких вигод.
Чому ж європейська еліта пропустила удар, і тотальна кризу франко-німецького домену пройшла повз неї?
Слід пам’ятати, що нинішня політична еліта Європи - спадкоємиця еліти минулого століття. У той період у Західній Європі домінуючим були США, а тому європейські політики знали, що у випадку кризи американський президент не дасть загинути своїм ’’підданим європейським громадянам’’. Психологічно європейські лідери і досі вважають, що вони "посаджені" керувати своїми народами ззовні, тобто зі США.
Проте криза франко-німецького домену викликана не тільки внутрішніми причинами і безоглядним розширенням Європейського союзу, а й причинами зовнішніми. Постійно зростаюча економічна міць Китаю рано чи пізно змусить розвинені країни Західної Європи розробити нову тактику перед обличчям китайської економічної загрози. Китайська економіка потенційно може досягти 50% від світової вже у близькому майбутньому. Китай може легко обійти США, які в п’ять разів поступаються йому за населенням. Тому не виключено, що США і ЄС можуть піти на більш тісні форми інтеграції для того, щоб компенсувати зростання китайської потуги. Разом США і ЄС можуть скласти союз із населенням у 800 млн. жителів, здатний практично на рівних протистояти Китаю з його 1,3 млрд. населення.
Поки що Євросоюз опиняється перед кількома можливими шляхами розвитку.
1. Розрізнена Європа, що являє собою аморфне міждержавне утворення, спільний ринок якого контролюється ззовні і готовий, у разі необхідності, до глибшої інтеграції зі США. У такій Європі зможуть уживатися одночасно безліч валютних систем, зможуть довгий час існувати ті чи інші бар’єри і, головне, не буде сильного центрального уряду. А це значить, що будуть враховані й інтереси народів країн франко-німецького домену.
2. Розкол на регіони. Цей варіант близький до попереднього варіанту, однак різниця полягає тільки в тому, що в рамках цього сценарію в Європі виникають протиборчі регіональні блоки, наприклад, блок країн Східної Європи, колишній франко-німецький блок, Великобританія та її союзники. Особливого сенсу в подібному розколі немає, оскільки він фактично загрожує Європі не кризою, а розпадом.
3. Створення єдиної держави. У цьому випадку Європі доведеться на час поставити бар’єр розширенню, відкласти у довгий ящик включення до свого складу Туреччини та України. Однак, створюючи єдину державу, європейцям все ж доведеться розширити франко-німецький домен і включити до нього іспанців, британців, італійців.
Інакше кажучи, єдина Європа вже не зможе спиратися тільки на Францію та Німеччину, доведеться включати в франко-німецький домен держави, що достатньо економічно розвинені й населені для того, щоб стати разом з Францією і Німеччиною новим ядром ЄС.
4. Християнська Європа. Не секрет, що в конституції єдиної Європи християнство відвели на задній план, не давши йому місця навіть в преамбулі. Це викликало обурення з боку католицької церкви, тим не менше, протести віруючих не принесли результату. Проте створення Сполучених Штатів Європи як плавильного котла націй і релігій на даному етапі провалилося. Виникає місце для проекту "християнської Європи" замість "Європи гуманістичної та мультикультурної".
Більшість мешканців Євросоюзу – католики. Католицтво сповідують французи, італійці, іспанці, поляки, частково німці – найбільші нації Європи, що нині входять до домену або здатні претендувати на входження в нього в майбутньому. Опора на християнство могла б зберегти Францію і Німеччину в якості лідерів Єдиної Європи.
Таким чином, загальні обриси можливого християнського проекту для Європи вже починають проглядатися. У будь-якому випадку, Європа вже не стане колишньою, якою вона була до цього. І це добре для України, бо наддержава біля наших кордонів не відповідає національним інтересам. Поки в ЄС тривають непорозуміння та чвари, Україна зберігає потенційну можливість стати одним з європейських гравців, а не європейським протекторатом.
Так чи інакше, але європейський франко-німецький домен капітулював перед ісламським фундаменталізмом не тільки на Близькому Сході, але і в самій Європі, тому і сталася криза. Мільйони мусульман, приїжджаючи до Європи, поповнюють ряди безробітних. Ця еміграція не є наслідком випадковості чи гуманності – вона є наслідком розрахованої політики європейських соціалістів.
Ідеальним виборцем європейського соціалістичного та навіть комуністичного порядку є жебрак-біженець, який робить своїм дітям обрізання кухонним ножем на столі, ненавидить християн-європейців за їхнє процвітання, зневажає їх за їх легковір’я і голосує за псевдо соціальну підтримку.
Проблема мусульманської еміграції в Європу – це не проблема мусульман, це проблема славнозвісної вседозволеності мусульман-мігрантів. У США немає проблем з мусульманами як з верствою населення – тому що в США пересічний мусульманин заробляє в шість разів більше пересічного американця.
Європейський франко-німецький домен капітулював не тільки перед мусульманським фундаменталізмом, а й перед будь-якими видами диктатур і міжнародною бюрократією.
Європи більше немає, є Євросоюз – а це зовсім інше. Колись Європа була конгломератом незалежних держав, що жорстоко воювали між собою і в Європі, і в усьому світі. ЄС став єдиним бюрократичним цілим, квазіімперіею стагнації, місцем працевлаштування колишніх президентів і депутатів. Конкуруюча Європа завоювала весь світ, об’єднана Європа втратила саму себе.
Отже Європа програла Євросоюзу. А якщо програє Європа, виграє США чи Китай. Стратегічно Європу може врятувати тільки одне: розвал ЄС, повернення до конкуруючих економік і конкуруючих валют. Якщо цього не відбудеться, поразку отримає не тільки Європа, поразку отримає сама ідея того, що демократія може довго забезпечувати прогрес суспільства, не породжуючи утриманства у виборця, інфантилізму в ідеолога і безвідповідальності в чиновника.
Поразка цієї ідеї там, де вона народилася, буде найбільшою катастрофою, яка спіткає цивілізований світ з часів краху Римської імперії.
Тому зараз, коли весь світ відчуває економічну, соціально-політичну та етно-національну кризу, не варто Україні інтегруватись у вже наперед зруйновані та самоліквідовані союзи.
Євангельська концепція палінгенетичного реактора об’єднує надлюдську самореалізацію, соціальну взаємодію та трансформацію людства. Щасливі скромні та приязні, бо вони опанують Землю.
Мультикультурність – причина краху ідеї Єдиної Європи
Категорія:
Світ:
Європи більше немає, є Євросоюз – а це зовсім інше. Колись Європа була конгломератом незалежних держав, що жорстоко воювали між собою і в Європі, і в усьому світі. ЄС став єдиним бюрократичним цілим, квазіімперіею стагнації, місцем працевлаштування колишніх президентів і депутатів. Конкуруюча Європа завоювала весь світ, об’єднана Європа втратила саму себе.
11112601e.jpg
З кожним днем українське суспільство розуміє, нинішня влада на чолі з Президентом України Віктором Януковичем не прагне інтегрувати нашу країни у єдине Європейське співтовариство, а навпаки своїми авторитарними діями зближується з Росією.
Як би там не було, однак Україна не повинна інтегруватися у будь-які наддержавні союзи - чи то Європейський, чи то Євразійський. Україна має сама створити свій власний міждержавний союз і долучити до нього гідних акторів світової геополітики, серед яких Фінляндію, Німеччину, Канаду, Велику Британію, США, Францію, Бразилію, Китай, Аргентину, Туреччину, Південно-Африканську республіку, Швецію, Ізраїль, Польщу та Росію.
Однак сьогоднішні реалії такі, що українська влада зовсім не українська, а тому власні міждержавні ідеї щодо союзів навіть не виникають. Українському суспільству, як і українській владі, треба пильніше придивитись до інтеграції у будь-які наддержавні союзи, не завжди ця інтеграція несе для народу позитивні наслідки, частіше – негативні.
А чи має право існувати взагалі наддержавний союз, серед яких вищезгадані Європейський, ще не створений Євразійський та колись існувавший Радянський? Треба в цьому детально розібратись.
Будь-який наддержавний союз, який створюється однією чи декількома розвинутими у економічному, політичному чи військовому плані країнами через пару десятиліть може перетворитись не конфедерацію, а через півстоліття – на федерацію, і прикладів цьому безліч.
Сучасна економічна та етно-національна криза, що охопила ЄС викликана, насамперед, "імперським перенапруженням" європейських структур. Амбітні плани європейських лідерів, які планували створити Сполучені Штати Європи і розширити союз мало не до меж колишньої Римської імперії, зіштовхнулися на опір європейських вільних народів. У першу чергу, народів тих держав, які мали постійно сплачувати за розширення.
Будь-яка імперія універсальна. Однак імперія в своєму розвитку спирається на "стрижневий народ", той народ, який несе основне навантаження з обслуговування імперської інфраструктури – сплачує найважливішу частину податків, служить в армії. "Стрижневий народ" не тільки несе імперське тягар, а й отримує основні преференції у вигляді припинення війн на своїх кордонах, стабільного розвитку, тощо.
Чисельність "стрижневого народу" не повинна становити менше 50% від сукупного населення імперії. В іншому випадку стає важко утримувати єдність держави, оскільки виникає конфлікт між "стрижневим народом" і народами імперської периферії. Підсумок – розпад імперії.
А що ж відбулося в Європі? Роль "стрижневого народу" в Європі відіграє франко-німецький блок, так як Франція і Німеччина були традиційними "штовхачами" європейської інтеграції, традиційним доменом, навколо якого створювалася Єдина Європа. На момент початку євроінтеграції Франція і Німеччина однозначно домінували в ньому і з економічної, і з демографічною точок зору.
Вже з 1950-х рр. Європа поступово розширювалася, включаючи в себе нові країни. До середини 1990-х рр. населення Європи складало 374 млн. чоловік, з них населення Франції та Німеччині складало близько 140 млн. чоловік. Враховуючи економічну міць Франції та Німеччини, цього було цілком достатньо. До того ж за франко-німецьким блоком йшли багато країн ЄС, наприклад Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вступ до 1990-х рр. нових членів – країн старої Європи мало що змінювало, оскільки всі вони були культурно близькі франко-німецького блоку, економічно розвинені, і, що важливо, мало населені.
Однак ноги європейського верблюда почали ламатись, коли стара Європа включила до свого складу держави нової Європи. Населення відразу ж збільшилося до 500 млн. чоловік. Так звана нова Європа (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Мадярщина, Словенія, Румунія, Болгарія) миттєво перетворилася на слаборозвинену периферію Європейського союзу.
У цій ситуації франко-німецький домен вже не зміг витримати великого навантаження. Адже до традиційно слабких економічно Греції, Іспанії та Португалії додався цілий регіон – вся Східна Європа. Платити за розширення повинні мешканці франко-німецького домену – прості французи і німці, яким слід змиритися з тотальною лібералізацією економіки і падінням рівня життя. У близькій перспективі Єдина Європа не принесе їм нічого, окрім зростання витрат і відсутності доходів. Референдуми у Франції та Нідерландах щодо запровадження єдиної європейської наддержавної конституції продемонстрували, що народи Західної Європи не бажають платити за розширення, не отримуючи від цього ніяких вигод.
Чому ж європейська еліта пропустила удар, і тотальна кризу франко-німецького домену пройшла повз неї?
Слід пам’ятати, що нинішня політична еліта Європи - спадкоємиця еліти минулого століття. У той період у Західній Європі домінуючим були США, а тому європейські політики знали, що у випадку кризи американський президент не дасть загинути своїм ’’підданим європейським громадянам’’. Психологічно європейські лідери і досі вважають, що вони "посаджені" керувати своїми народами ззовні, тобто зі США.
Проте криза франко-німецького домену викликана не тільки внутрішніми причинами і безоглядним розширенням Європейського союзу, а й причинами зовнішніми. Постійно зростаюча економічна міць Китаю рано чи пізно змусить розвинені країни Західної Європи розробити нову тактику перед обличчям китайської економічної загрози. Китайська економіка потенційно може досягти 50% від світової вже у близькому майбутньому. Китай може легко обійти США, які в п’ять разів поступаються йому за населенням. Тому не виключено, що США і ЄС можуть піти на більш тісні форми інтеграції для того, щоб компенсувати зростання китайської потуги. Разом США і ЄС можуть скласти союз із населенням у 800 млн. жителів, здатний практично на рівних протистояти Китаю з його 1,3 млрд. населення.
Поки що Євросоюз опиняється перед кількома можливими шляхами розвитку.
1. Розрізнена Європа, що являє собою аморфне міждержавне утворення, спільний ринок якого контролюється ззовні і готовий, у разі необхідності, до глибшої інтеграції зі США. У такій Європі зможуть уживатися одночасно безліч валютних систем, зможуть довгий час існувати ті чи інші бар’єри і, головне, не буде сильного центрального уряду. А це значить, що будуть враховані й інтереси народів країн франко-німецького домену.
2. Розкол на регіони. Цей варіант близький до попереднього варіанту, однак різниця полягає тільки в тому, що в рамках цього сценарію в Європі виникають протиборчі регіональні блоки, наприклад, блок країн Східної Європи, колишній франко-німецький блок, Великобританія та її союзники. Особливого сенсу в подібному розколі немає, оскільки він фактично загрожує Європі не кризою, а розпадом.
3. Створення єдиної держави. У цьому випадку Європі доведеться на час поставити бар’єр розширенню, відкласти у довгий ящик включення до свого складу Туреччини та України. Однак, створюючи єдину державу, європейцям все ж доведеться розширити франко-німецький домен і включити до нього іспанців, британців, італійців.
Інакше кажучи, єдина Європа вже не зможе спиратися тільки на Францію та Німеччину, доведеться включати в франко-німецький домен держави, що достатньо економічно розвинені й населені для того, щоб стати разом з Францією і Німеччиною новим ядром ЄС.
4. Християнська Європа. Не секрет, що в конституції єдиної Європи християнство відвели на задній план, не давши йому місця навіть в преамбулі. Це викликало обурення з боку католицької церкви, тим не менше, протести віруючих не принесли результату. Проте створення Сполучених Штатів Європи як плавильного котла націй і релігій на даному етапі провалилося. Виникає місце для проекту "християнської Європи" замість "Європи гуманістичної та мультикультурної".
Більшість мешканців Євросоюзу – католики. Католицтво сповідують французи, італійці, іспанці, поляки, частково німці – найбільші нації Європи, що нині входять до домену або здатні претендувати на входження в нього в майбутньому. Опора на християнство могла б зберегти Францію і Німеччину в якості лідерів Єдиної Європи.
Таким чином, загальні обриси можливого християнського проекту для Європи вже починають проглядатися. У будь-якому випадку, Європа вже не стане колишньою, якою вона була до цього. І це добре для України, бо наддержава біля наших кордонів не відповідає національним інтересам. Поки в ЄС тривають непорозуміння та чвари, Україна зберігає потенційну можливість стати одним з європейських гравців, а не європейським протекторатом.
Так чи інакше, але європейський франко-німецький домен капітулював перед ісламським фундаменталізмом не тільки на Близькому Сході, але і в самій Європі, тому і сталася криза. Мільйони мусульман, приїжджаючи до Європи, поповнюють ряди безробітних. Ця еміграція не є наслідком випадковості чи гуманності – вона є наслідком розрахованої політики європейських соціалістів.
Ідеальним виборцем європейського соціалістичного та навіть комуністичного порядку є жебрак-біженець, який робить своїм дітям обрізання кухонним ножем на столі, ненавидить християн-європейців за їхнє процвітання, зневажає їх за їх легковір’я і голосує за псевдо соціальну підтримку.
Проблема мусульманської еміграції в Європу – це не проблема мусульман, це проблема славнозвісної вседозволеності мусульман-мігрантів. У США немає проблем з мусульманами як з верствою населення – тому що в США пересічний мусульманин заробляє в шість разів більше пересічного американця.
Європейський франко-німецький домен капітулював не тільки перед мусульманським фундаменталізмом, а й перед будь-якими видами диктатур і міжнародною бюрократією.
Європи більше немає, є Євросоюз – а це зовсім інше. Колись Європа була конгломератом незалежних держав, що жорстоко воювали між собою і в Європі, і в усьому світі. ЄС став єдиним бюрократичним цілим, квазіімперіею стагнації, місцем працевлаштування колишніх президентів і депутатів. Конкуруюча Європа завоювала весь світ, об’єднана Європа втратила саму себе.
Отже Європа програла Євросоюзу. А якщо програє Європа, виграє США чи Китай. Стратегічно Європу може врятувати тільки одне: розвал ЄС, повернення до конкуруючих економік і конкуруючих валют. Якщо цього не відбудеться, поразку отримає не тільки Європа, поразку отримає сама ідея того, що демократія може довго забезпечувати прогрес суспільства, не породжуючи утриманства у виборця, інфантилізму в ідеолога і безвідповідальності в чиновника.
Поразка цієї ідеї там, де вона народилася, буде найбільшою катастрофою, яка спіткає цивілізований світ з часів краху Римської імперії.
Тому зараз, коли весь світ відчуває економічну, соціально-політичну та етно-національну кризу, не варто Україні інтегруватись у вже наперед зруйновані та самоліквідовані союзи.
В тему:
Культура брехні
Володимир Буковський: «Європейський Союз — це одруження під дулом рушниці»
Євросоюз - антиЄвропа
Задля мирного розвитку треба позбутися двомовності, поліетнічності і мультикультуралізму
Три поверхи Великого Переходу: соціальний, національний, магічний
Чому Ісландія повинна бути в новинах, але її там немає
В Україні розпочалася підготовка до Конституційних зборів
В Європу чи в ЄЕПу?
Зверніть увагу
Чеснота приязності та ельфійський реактор – другий крок до вічного життя та опанування планети Земля