Муссоліні в Україні: Умань, 28 серпня 1941 року

Перший удар

«... У ранній досвітній час, 22 червня 1941 року, нічні наряди і дозори радянських прикордонників, які охороняли західний державний кордон Радянського Союзу, несподівано відзначили дивне небесне явище – над територією суміжної Польщі, захопленої гітлерівцями, далеко на її західному краї в небі, що вже почало світлішати, раптом з'явилися нові, небачені досі, зірки. Незвично яскраві і різноколірні, вони безупинно пливли строкатою зграєю на схід. Незабаром звідти ж, із заходу, почувся гуркіт багатьох сотень авіаційних моторів. Сотні німецьких літаків із запаленими бортовими вогнями стрімко вторглися в повітряний простір Радянського Союзу, несучи свій смертоносний вантаж до заздалегідь визначених цілей. І вже через кілька хвилин перші скинуті ворожі бомби почали рватися в районах прикордонних застав і прилеглих військових містечок. Яскраво запалали квартали прикордонних міст ... »[1]

Напередодні: 21.06.1941. Погляд з кабіни «Юнкерса» [2]:

«О 21:00 особовий склад групи [I /, II / KG-54] прибув на злітне поле. Командир оголошує відозву Фюрера до солдатів Східного фронту [3].

«Солдати Східного фронту!

Довгі місяці я змушений був зберігати мовчання. Однак настав час, коли я можу відкрито звернутися до вас.

Більше 160 радянських дивізій сконцентровано на нашому кордоні, який протягом кількох тижнів систематично порушується – і не тільки на нашій ділянці, але і в Північній Румунії.

Солдати, настав момент початку битви, яка по території і величиною сил, втягнутих в неї, є найбільшою в історії людства. На півночі, на березі Північного Льодовитого океану, наші товариші під командуванням переможця з-під Нарвіка діють спільно з фінськими дивізіями. Німецькі солдати разом з фінськими героями під керівництвом їх маршала охороняють Фінляндію. Ви утворите Східний фронт. У Румунії, біля берегів Прута, Дунаю і на узбережжі Чорного моря, німецькі та румунські солдати об'єдналися під командуванням маршала Антонеску. І ця найбільша в історії група армій переходить зараз в наступ – і не тільки з метою остаточного завершення цієї великої війни або для захисту країн, що знаходяться під загрозою, але для порятунку європейської культури і цивілізації.

Німецькі солдати! Вас чекають запеклі бої, і ваша відповідальність велика. Не забувайте, що доля Європи, майбутнє Німецького рейху і існування нашого народу з цього моменту знаходяться в ваших руках. Хай допоможе вам всім Бог в цій великій битві». [4]

Протягом довгих післявоєнних років радянський народ знаходився під впливом настирно нав’язаної офіційної радянської версії: «напад фашистської Німеччини було несподіваним і віроломним». Це означає, що війна почалася без її оголошення, раптовість була досягнута на всіх рівнях: стратегічному, оперативному, тактичному.

Але це була Велика Брехня, бо вся юридична процедура оголошення війни Радянському Союзу Німеччиною була виконана, а сама «агресія» стала вимушеним заходом реакції німецького уряду на дії уряду СРСР.

Рано вранці 22 червня 1941 року, о 3:00 [за берлінським часом, в Москві було 4:00. – прим. В.Ф.], імперський міністр закордонних справ Німеччини Іоахім фон Ріббентроп вручив радянському послу в Берліні Деканозову ноту про оголошення війни і три додатки до неї: «Доповідь міністра внутрішніх справ Німеччини, рейхсфюрера СС і шефа німецької поліції Німецькому уряду про диверсійну роботу СРСР, спрямовану проти Німеччини і націонал-соціалізму»,«Доповідь міністерства закордонних справ Німеччини про пропаганду і політичну агітацію радянського уряду», «Доповідь Верховного командування німецької армії Німецькому уряду про зосередження радянських військ проти Німеччини».

Аналогічно посол Німеччини в СРСР В. Шуленбург з'явився до Народного комісара закордонних справ СРСР В.М. Молотова і зробив заяву, зміст якої зводився до того, що радянський уряд проводив підривну політику в Німеччині та в окупованих нею країнах, проводив зовнішню політику, спрямовану проти Німеччини, і «зосередив на німецькому кордоні всі свої війська в повній бойовій готовності». Заява закінчувалося такими словами: «Фюрер тому наказав німецьким збройним силам протистояти цій загрозі всіма наявними в їх розпорядженні засобами».

Разом з нотою він вручив комплект документів, ідентичний тим, які Ріббентроп вручив Деканозову [за словами самого В.М. Молотова Шуленбург з'явився раніше, близько пів-третього, але не пізніше 3 години ночі. – прим. В.Ф.]. У той же день війну СРСР оголосили Італія та Румунія.

Зі спогадів В.М. Молотова:

«... Між двома і трьома ночі зателефонували від Шуленбурга в мій секретаріат, а з мого секретаріату – Поскрьобишеву, що німецький посол Шуленбург хоче бачити наркома закордонних справ Молотова. Ну і тоді я пішов з кабінету Сталіна наверх до себе, ми були в одному будинку, але на різних ділянках. Мій кабінет виходив кутом прямо на Івана Великого. Члени Політбюро залишалися у Сталіна, а я пішов до себе приймати Шуленбурга – це хвилини дві-три пройти ... Шуленбурга я приймав В ПІВ-ТРЕТЬОГО або В ТРИ НОЧІ, думаю, НЕ ПІЗНІШЕ ТРЬОХ ГОДИН. Німецький посол вручив ноту одночасно з нападом. У них все було узгоджено, і, видно, у посла була вказівка: з'явитися в такій-то годину, йому було відомо, коли почнеться ...»[5].

Скріншоти з німецької кінохроніки про оголошення війни Радянському Союзу, про перші бої. В фільмі також є кадри про рейд бомбардувальників "Хейнкель-111" до Києва і бомбардування аеродрому Жуляни.

«Уманський котел»

Місто Умань було взято о 8.30 годині ранку 1 серпня, на 40-й день війни, після штурму 419-го і 420-го піхотних полків Вермахту. Прорив через місто дозволив до вечора 1 серпня зайняти район Гроздєво і Гереженівки [6].

7 серпня, до 12 години дня, гірські єгері 49-го гірськострілецького корпусу взяли Підвисоке.

Зі спогадів Ганса Штееца:

«Перед переможцями постала жахлива картина. На вулицях Підвисокого, біля лісу сотні знищених російських солдатів. Розстріляні танки, вантажівки стояли серед полів. У Копеньковатому стояло багато гармат усіх видів, танки, вози. На дорозі на південний захід від Копеньковатого стоїть близько сорока російських вантажівок, розстріляних, спалених і понівечених. Трупи екіпажів лежать між уламками. Біля під'їзду до Підвисокого зустрів полонених. Колона на плоскій рівнині тягнулася від горизонту до горизонту. Вони йдуть по шість-вісім чоловік рядами в колоні довжиною близько 10 кілометрів. На полі битви нарахували близько 18,5 тисяч загиблих російських солдат. Близько 60 тисяч полонених зібралося в гігантському таборі гірськострілецького корпусу. Понад 400 гармат усіх видів, 4700 одиниць засобів пересування, 3800 коней.

Втрати гірськострілецького корпусу теж були значні. З початком наступу від Вінниці до створення котла в районі Підвисокого загинули 157 офіцерів, 4861 унтер-офіцерів і солдатів рядового складу. 4-та гірськострілецька дивізія втратила 52 офіцера і тисячу сімсот двадцять шість солдатів, в тому числі в районі Підвисокого – 47 офіцерів і 1516 солдатів. 1-а гірсько-піхотна дивізія – 28 офіцерів і 731 солдата, в тому числі у Підвисокому 22 офіцера і 514 солдатів» [7].

13 серпня опір оточених в котлі радянських військ фактично припинився і настала пора підбивати підсумки боїв в районі Умані. Вранці в місто прилетіли начальник Генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал Ф. Гальдер, начальник оперативного відділу генерал Хайзінгер і прибули начальник штабу групи армій «Південь» генерал Зоденштерн і начальники штабів 6, 11, 17-ї армій і 1-ї танкової групи. Висока нараду зібралося в будинку Педагогічного інституту, одна з аудиторій якого спеціально була підготовлена ​​для цього заходу.

Ф. Гальдер констатував, що поставлені завдання військами групи армій «Південь» в районі Умані повністю виконані, і поставив перед військами нові завдання. Однак при цьому він зазначив, що «неможливо визначити, яким чином можна вирішити київську проблему і як скоро вдасться захопити Крим. З цього питання поки що тільки надходять пропозиції. Те ж саме стосується розрахунку часу для операції».

13 серпня закінчувався 53-й день німецько-радянської війни!

Реакція Сталіна на поразку: Наказ № 270

16 серпня 1941 вийшов наказ № 270 Ставки Верховного Головного Командування РСЧА «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення ворогові зброї». [Наказ подаємо в оригінальній орфографії російською мовою – прим. В.Ф.]

Приказ
Ставки Верховного Главного Командования Красной Армии

16 августа 1941 г.

Без публикации

№ 270

Не только друзья признают, но и враги наши вынуждены признать, что в нашей освободительной войне с немецко-фашистскими захватчиками части Красной Армии, громадное их большинство, их командиры и комиссары ведут себя безупречно, мужественно, а порой – прямо героически. Даже те части нашей армии, которые случайно оторвались от армии и попали в окружение, сохраняют дух стойкости и мужества, не сдаются в плен, стараются нанести врагу побольше вреда и выходят из окружения. Известно, что отдельные части нашей армии, попав в окружение врага, используют все возможности для того, чтобы нанести врагу поражение и вырваться из окружения.

Зам. командующего войсками Западного фронта генерал-лейтенант Болдин, находясь в районе 10-й армии около Белостока, окруженной немецко-фашистскими войсками, организовал из оставшихся в тылу противника частей Красной Армии отряды, которые в течение 45 дней дрались в тылу врага и пробились к основным силам Западного фронта. Они уничтожили штабы двух немецких полков, 26 танков, 1049 легковых, транспортных и штабных машин, 147 мотоциклов, 5 батарей артиллерии, 4 миномета, 15 станковых пулеметов, 3 ручных пулемета, 1 самолет на аэродроме и склад авиабомб. Свыше тысячи немецких солдат и офицеров были убиты. 11 августа генерал-лейтенант Болдин ударил немцев с тыла, прорвал немецкий фронт и, соединившись с нашими войсками, вывел из окружения вооруженных 1654 красноармейца и командира, из них 103 раненых.

Комиссар 8 мех. корпуса бригадный комиссар Попель и командир 406 с[трелкового] п[олка] полковник Новиков с боем вывели из окружения вооруженных 1778 человек. В упорных боях с немцами группа Новикова-Попеля прошла 650 километров, нанося огромные потери тылам врага.

Командующий 3-й армией генерал-лейтенант Кузнецов и член Военного Совета армейский комиссар 2-го ранга Бирюков с боями вывели из окружения 498 вооруженных красноармейцев и командиров частей 3-й армии и организовали выход из окружения 108-й и 64-й стрелковых дивизий.

Все эти и другие многочисленные подобные факты свидетельствуют о стойкости наших войск, высоком моральном духе наших бойцов, командиров и комиссаров.

Но мы не можем скрыть и того, что за последнее время имели место несколько позорных фактов сдачи в плен врагу. Отдельные генералы подали плохой пример нашим войскам.

Командующий 28-й армией генерал-лейтенант Качалов, находясь вместе со штабом группы войск в окружении, проявил трусость и сдался в плен немецким фашистам. Штаб группы Качалова из окружения вышел, пробились из окружения части группы Качалова, а генерал-лейтенант Качалов предпочел сдаться в плен, предпочел дезертировать к врагу.

Генерал-лейтенант Понеделин, командовавший 12-й армией, попав в окружение противника, имел полную возможность пробиться к своим, как это сделало подавляющее большинство частей его армии. Но Понеделин не проявил необходимой настойчивости и воли к победе, поддался панике, струсил и сдался в плен врагу, дезертировал к врагу, совершив таким образом преступление перед Родиной, как нарушитель военной присяги.

Командир 13-го стрелкового корпуса генерал-майор Кириллов, оказавшийся в окружении немецко-фашистских войск, вместо того, чтобы выполнить свой долг перед Родиной, организовать вверенные ему части для стойкого отпора противнику и выхода из окружения, дезертировал с поля боя и сдался в плен врагу. В результате этого части 13-го стрелкового корпуса были разбиты, а некоторые из них без серьезного сопротивления сдались в плен.

Следует отметить, что при всех указанных выше фактах сдачи в плен врагу члены Военных Советов армий, командиры, политработники, особоотдельщики, находившиеся в окружении, проявили недопустимую растерянность, позорную трусость и не попытались даже помешать перетрусившим Качаловым, Понеделиным, Кирилловым и другим сдаться в плен врагу.

Эти позорные факты сдачи в плен нашему заклятому врагу свидетельствуют о том, что в рядах Красной Армии, стойко и самоотверженно защищающей от подлых захватчиков свою Советскую Родину, имеются неустойчивые, малодушные, трусливые элементы. И эти трусливые элементы имеются не только среди красноармейцев, но и среди начальствующего состава. Как известно, некоторые командиры и политработники своим поведением на фронте не только не показывают красноармейцам образец смелости, стойкости и любви к Родине, а, наоборот, прячутся в щелях, возятся в канцеляриях, не видят и не наблюдают поля боя, а при первых серьезных трудностях в бою пасуют перед врагом, срывают с себя знаки различия, дезертируют с поля боя.

Можно ли терпеть в рядах Красной Армии трусов, дезертирующих к врагу и сдающихся ему в плен, или таких малодушных начальников, которые при первой заминке на фронте срывают с себя знаки различия и дезертируют в тыл? Нет, нельзя! Если дать волю этим трусам и дезертирам, они в короткий срок разложат нашу армию и загубят нашу Родину. Трусов и дезертиров надо уничтожать.

Можно ли считать командирами батальонов или полков таких командиров, которые прячутся в щелях во время боя, не видят поля боя, не наблюдают хода боя на поле и все же воображают себя командирами полков и батальонов? Нет, нельзя! Это не командиры полков и батальонов, а самозванцы. Если дать волю таким самозванцам, они в короткий срок превратят нашу армию в сплошную канцелярию. Таких самозванцев нужно немедленно смещать с постов, снижать по должности, переводить в рядовые, а при необходимости расстреливать на месте, выдвигая на их место смелых и мужественных людей из рядов младшего начсостава или из красноармейцев.

ПРИКАЗЫВАЮ:

1. Командиров и политработников, во время боя срывающих с себя знаки различия и дезертирующих в тыл или сдающихся в плен врагу, считать злостными дезертирами, семьи которых подлежат аресту как семьи нарушивших присягу и предавших свою Родину дезертиров.

Обязать всех вышестоящих командиров и комиссаров расстреливать на месте подобных дезертиров из начсостава.

2. Попавшим в окружение врага частям и подразделениям самоотверженно сражаться до последней возможности, беречь материальную часть, как зеницу ока, пробиваться к своим по тылам вражеских войск, нанося поражение фашистским собакам.

Обязать каждого военнослужащего независимо от его служебного положения потребовать от вышестоящего начальника, если часть его находится в окружении, драться до последней возможности, чтобы пробиться к своим, и если такой начальник или часть красноармейцев вместо организации отпора врагу предпочтут сдаться ему в плен – уничтожать их всеми средствами, как наземными, так и воздушными, а семьи сдавшихся в плен красноармейцев лишать государственного пособия и помощи.

3. Обязать командиров и комиссаров дивизий немедля смещать с постов командиров батальонов и полков, прячущихся в щелях во время боя и боящихся руководить ходом боя на поле сражения, снижать их по должности, как самозванцев, переводить в рядовые, а при необходимости расстреливать их на месте, выдвигая на их место смелых и мужественных людей из младшего начсостава или из рядов отличившихся красноармейцев.

Приказ прочесть во всех ротах, эскадронах, батареях, эскадрильях, командах и штабах.

Ставка Верховного Главного Командования
Красной Армии:

Председатель Государственного
Комитета Обороны И. СТАЛИН

Зам. Председателя Государственного
Комитета Обороны В. МОЛОТОВ

Маршал Советского Союза
С. БУДЕННЫЙ

Маршал Советского Союза
К. ВОРОШИЛОВ

Маршал Советского Союза
С. ТИМОШЕНКО

Маршал Советского Союза
Б. ШАПОШНИКОВ

Генерал армии Г. ЖУКОВ

За німецьким зведеннями в «Уманському котлі» було взято в полон 103 тисячі (!) осіб, в тому числі крім двох командуючих арміями – генерал-лейтенанта Музиченко і генерал-майора Понєдєліна (після війни розстріляного за вироком Військової колегії Верховного Суду) – чотири командири корпусів і одинадцять командирів дивізій.

Таким чином є всі підстави говорити про розгром в тому районі управлінь двох армій і військ трьох армій, а також ряду з'єднань зі складу фронтових резервів.

Перемога німецьких військ під Уманню була знаменною для німецького командування. Про це свідчить і той факт, що після завершення операції поблизу Умані, біля села Легезин, був розташований штаб групи армій «Південь».

Число захоплених радянських військовополонених в перші місяці війни значно перевищило очікування гітлерівського керівництва. Місце загибелі 6-й і 12-ї армій в районі Підвисокого, маси згорілої радянської техніки, полонені радянські генерали – все це було свідченням великої здобутої перемоги.

28 серпня 1941 року в Умань прилетів Адольф Гітлер, який привіз туди Беніто Муссоліні. Є інформація, що вожді Німеччини і Італії навіть відвідали табір військовополонених «Уманську яму», після чого Гітлер наказав відпускати з полону жителів вже окупованих німцями областей України і Білорусії.

Довге ганебне мовчання

Як свідчить Валентин Рунов, професійний військовий історик і автор книги «1941. Победный парад Гитлера. Правда об Уманском побоище»: «... У перший час після закінчення Великої Вітчизняної війни події, пов'язані з розгромом радянських військ на Україні в районі Умані в кінці липня – початку серпня 1941 року, в радянській літературі не афішувалися. Тільки хрущовська «відлига», що почалася після 1956 року, трохи відкрила завісу секретності. Але і тоді на шляху історичної правди стояла досить щільна завіса радянської партійної цензури.

У 1961 році кафедрою історії військового мистецтва Військової академії імені М.В. Фрунзе розробляється під грифом «Для службового користування» підручник «История военного искусства» в трьох книгах. Другий том був присвячений військовому мистецтву в першому і другому періодах Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу (1941-1943 рр.). У тому томі, загальним обсягом 496 сторінок, опису бойових дій 6-й і 12-ї армій Південно-Західного фронту в кінці липня – початку серпня 1941 року присвячено не більше однієї сторінки.

Першим цю тему підняв К.І. Хізенко в книзі «Ожившие страницы», виданій в 1963 році. Цінність цієї книги полягає в тому, що в її основу покладено щоденник автора, який він вів під час описуваних подій, з 18 червня по 9 серпня 1941 року. Недолік – порівняно невисокий ранг автора-політпрацівника (І.А. Хізенко закінчив війну у званні майора) і опис подій тільки в рамках однієї 80-ї стрілецької дивізії 37-го стрілецького корпусу 6-ї армії.

Потім події, що відбулися під Уманню, описав дослідник М.Д. Грецов в своїй книзі «На юго-западном направлении», виданій обмеженим накладом в 1965 році під грифом «Для службового користування». Цілком зрозуміло, що цю книгу мало хто бачив. Крім того, автор у своєму оповіданні нерідко, заради викладу одних подій, недостатньо повно говорив про інші. Незважаючи на це, книгу М.Д. Грецова по праву слід вважати найкращою документальною працею, яка зберігає свою значущість вже десятиліття.

У відомій книзі Г.К. Жукова «Воспоминания и размышления», виданій в 1969 році, події, що трапилися під Уманню влітку 1941 року, згадуються побіжно. Як видно, для начальника Генерального штабу втрата кількох армій влітку 1941 року була не суттєвою.

У книзі А.М. Василевського «Дело всей жизни» (заступник начальника, з 1 серпня 1941 року – начальник Оперативного управління Генерального штабу) цим подіям присвячено всього кілька рядків. Про уманську трагедію ні слова не пише С.М. Штеменко, який влітку 1941 року не тільки працював в Оперативному управлінні Генерального штабу, але трудився безпосередньо в Південно-Західному відділі цього управління. Головнокомандувач Південно-Західним стратегічним напрямом Маршал Радянського Союзу С.М. Будьонний також не захотів залишити свої спогади про трагедію, яка спіткала підлеглі йому армії під Уманню влітку 1941 року.

Це реакція вищого стратегічного керівництва РСЧА. Спускаємося на оперативний рівень (фронт – армія).

Командувач Південно-Західним фронтом генерал М.П. Кирпонос і начальник штабу фронту (з 29 липня 1941 року) генерал В.І. Тупиків загинули у вересні 1941 року. Начальник штабу фронту з початку війни до 28 липня генерал М.А. Пуркаев спогадів не залишив. Цілком зрозуміло, що нічого не написав колишній командувач 12-ю армією генерал П.Г. Понєдєлін, який пережив війну в полоні і був розстріляний за вироком Верховного суду СРСР в 1950 році. Відмовчався і колишній командувач 6-ю армією генерал І.М. Музиченко, який, після звільнення з полону і спеціальної перевірки органами НКВД, в 1946-му був відновлений в кадрах РСЧА, а після відставки в 1947 році благополучно прожив ще 24 роки. Колишній начальник Оперативного відділу штабу Південно-Західного фронту І.Х. Баграмян (в подальшому Маршал Радянського Союзу) у своїй книзі «Так начиналась война», виданій в 1971 році, також практично «тактовно» йде в бік від цієї проблеми. Інші автори від дослідження даної теми також довгий час свідомо ухилялися.

Про трагедію, що сталася під Уманню, написав К.І. Чернявський в книзі «Всегда с бойцами», виданій в 1979 році. Правда, ця книга, написана політпрацівником, цілком присвячена пропаганді мужності радянських бійців і командирів і не розглядає оперативно-тактичні питання.

У 1983 році була видана, а в 1985 році, до 40-річчя Перемоги, перевидана книга відомого радянського поета Є.А. Долматовського «Зелёная брама». У ній автор суто в радянському патріотичному дусі описав події, що відбувалися в липні-серпні 1941 року в районі на південний схід від Умані, безпосереднім учасником яких він був. Але Євген Аронович працював у військах в якості фронтового журналіста, військове звання мав невисоке, оперативною інформацією не володів, а знань оперативного масштабу не мав зовсім. У зв'язку з цим все події, що відбувалися він сприймав з позиції молодшого офіцера-політпрацівника, а викладав їх у відповідності з політичним замовленням. При цьому необхідно визнати, що книга Є.А. Долматовського стала найкращою пам'яттю для всього радянського народу про уманські події літа 1941 року.

Після виходу в світ книги Є.А. Долматовського понад чверть століття трагедія, що сталася під Уманню в липні-серпні 1941 року, залишалася поза увагою вітчизняних дослідників і письменників.

Вражаюче, але навіть в даний час цьому питанню приділяється недостатня увага. Так, в 2008 році вийшла в світ книга А.В. Ісаєва «Пять кругов ада. Красная Армия в котлах». У ній автор розповідає про найбільші оточення радянських військ фашистами в 1941 році, але при цьому ні слова не говорить про трагедію, що сталася з військами 6-ї і 12-ї армій під Уманню.

У той же час події, що відбувалися в районі Умані в кінці липня – початку серпня 1941 року, не залишилися в стороні від уваги зарубіжних дослідників і авторів.

У 1955 році в Гайдельберзі (ФРН) була видана книга Ганса Штееца «Горные егеря под Уманью», в якій він в хронологічній послідовності описує події очима учасника з іншого боку.

У 1959 році виходить у світ книга Оскара Мюнцеля «Танковая тактика», глава п'ята якої присвячена питанням використання танкових військ Німеччини в районі Умані. На жаль, обидві ці книги не перекладалися на російську мову і тому обмежено доступні для вітчизняних дослідників.

У 1971 році Військовим видавництвом Міноборони СРСР був виданий тритомний «Военный дневник» начальника Генерального штабу сухопутних військ Німеччини Ф. Гальдера, в якому, починаючи з 113-й сторінки і закінчуючи 240-й, в тій чи іншій мірі розглядаються події, що відбувалися в районі Умані в другій половині липня – початку серпня 1941 року.

Архівна база для дослідження подій, що відбулися в районі Умані в кінці липня – початку серпня 1941 року, також досить обмежена. У Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації (колишній ЦАМО СРСР) міститься обмежена кількість документів, пов'язаних з діями радянських військ в районі Умані влітку 1941 року. Однак ця документальна база далеко не повна. Слід враховувати той факт, що більшість документів штабів 6-й і 12-ї армій в результаті оточення і загибелі їх військ в районі Умані були загублені. Залишаються більш ранні документи і документи Південно-Західного і Південного фронтів. При цьому частина документів Південно-Західного фронту, розгромленого в районі Києва у вересні 1941 року, також була загублена.

Звичайно, в зв'язку з загибеллю штабів армій документальна база дослідження досить мізерна. До того ж вона звужувалася ще й штучним шляхом. У всіх джерелах, що відображають трагічні події під Уманню влітку 1941 року, йдеться про війська 6-ї і 12-ї армій. Але куди поділися війська 26-ї армії Південно-Західного фронту, які на початку війни розташовувалися між цими арміями?

Відомо, що в липні управління 26-ї армії було перекинуто в район на південь від Києва, де почало формуватися нове об'єднання. Куди ж поділися 99-та стрілецька, 72-я і 173-я гірськострілецькі дивізії, частини корпусного і армійського підпорядкування, які входили до складу 26-ї армії першого формування? Відповідь – нікуди! Ці війська також відступали разом з військами 6-ї і 12-ї армій, і знайшли свою загибель під Уманню »[8].

Продовження: Частина 2. 

Посилання:

1. Рунов В. А. 1941. Победный парад Гитлера. Правда об Уманском побоище. – М.: Яуза : Эксмо, 2010.

2. В районі Любліна (аеродром Swidnik) базувалися «Юнкерси» бомбардувальної ескадри KG-54, в районі Замостьє (аеродроми Labunie і Klеmепsоw) базувалися «Хейнкелі» ескадри KG-55, в районі Кросно (аеродроми Krosno і Lezany) – «Юнкерси» ескадри KG-51. Єдина на всьому ТВД винищувальна ескадра JG-3 розгорталася в полосі на схід Замостья (аеродроми DuЬ, Hostynne) і Кросно (аеродром Moderowka).

22 червня 1941 року аеродром Жуляни на околиці Києва, бомбардували «Хейнкелі» з ескадри KG-55, які вилетіли з аеродромів Labunie і Klеmепsоw (Замостьє).

3. Солонин М. Новая хронология катастрофы 1941 / Марк Солонин. - М.: Яуза: Эксмо, 2010. - 352 с. - (Великая Отечественная: Неизвестная война).

4. Цит. по: Скорцени Отто. Неизвестная война. – Минск, 2003.

5. Чуев Ф. Молотов. Полудержавный властелин. – М.: Олма-Пресс, 2000.

6. Ганс Штеец. Горные егеря под Уманью. – Гайдельберг, 1955.

7. Цит. по: Рунов В.А., вищевказана книга.

8. Рунов В.А., вищевказана книга.