Наша політична еліта – це не брахмани і не кшатрії. Навіть не вайш’ї. Це – офіціанти, тобто шудри

Якщо в України є майбутнє, то за рахунок чого вона його реалізує? Чи відчуваєте ви або об’єк­тивно спостерігаєте енергію в суспільстві ­задля здійснення великих проектів?

– Сили є, але вони розпорошенi й перебувають пiд владою iдеологiчних стереотипiв далекого минулого, хоч би в яких проявах це виступало. Iнтелiгенцiя значною мiрою зосереджена на минулому i не розумiє амбiтних проектiв, в яких не має мiсця скигленню про тяжку iсторичну долю, а є позицiя сили i справжньої самостiйностi. Але визрівають і готуються нові проекти. А це i є процес формування нової ­елiти.

Теперішня наша політична еліта – влада та опозиція – на це здатні?

– Не здатні. Це люди дуже обмежені. Вони не розуміють процесів, що йдуть у світі. Не розуміють, що таке влада. Це не мислителі і не воїни, говорячи мовою індійської соціальної структури – не брахмани і не кшатрії. Це навіть не торговці, не вайшії, яким вхід до влади повинен бути заборонений. Це – люди з психологією офіціантів, тобто шудри. Вони шукають сильного хазяїна. Зараз для них це Європа, але теоретично може бути хто завгодно. ­Умова одна – сильніший за них. Це дуже цікавий феномен, коли домінантним для владної еліти стає пошук сили, якій можна підкоритися. При створенні нових проектів про цих людей треба забути, ніби їх не існує.

Вони слабкі, однак при владі. Чому?

– Відомі два типа влади – найманого менеджера, що обслуговує потреби населення, i завойовника, якому населення підкорилося. Перший варіант відпадає, бо нинішня "елiта" успадкувала владу завойовникiв. Але в неї немає сили духу, що дозволяє утримувати її силою. Чому? Бо політичне насильство може закінчитися кривавими неприємностями і для самих насильникiв. Насильство потребує мужності, якої в "елiти" зараз нема. Тому в Україні особливий різновид влади – влада шахраїв. Але це не може тягнутися безкінечно. ­Хижаки сильніші за шахраїв, і вони рано чи пізно прийдуть. Питання в тому, звідки? Тому важливо, щоб це були наші хижаки, наші ­кшатрії.

Скільки треба ще часу, щоб в Україні доформувалася своя еліта? Що для цього робити щодня – державі, бізнесменам, інтелектуалам?

– Еліта вже є, принаймні матеріал для неї точно є. Сприяти її кінцевому оформленню можуть лише інтелектуали. Але стати дієвою еліта з інтелектуалів зможе тільки тоді, коли до неї приєднаються люди дії. Для цього повинні виникнути доктрини, що поєднують креативні ідеї інтелектуалів і потребу влади воїнів. Сила плюс креативний інтелект – ось це і є формула майбутнього синтезу, коли влада стане креативною, а інтелект – сильний. Основою такого синтезу повинні стати амбітні проекти.

Часто доводиться чути, що українці незаслужено отримали незалежність. Що вона просто впала нам на голову.

– Незалежність для України – випереджувальна нагорода, аванс на майбутнє, але цей аванс треба виправдовувати. Незалежність – це для чогось. Треба мати свій проект, мету, мрію. Не буде цього – не буде України, а матимемо сукупність областей, провінцій та вілаєтів сусідніх держав, а скоріш за все – складову частину якогось нового халіфату (халіфат – ­фео­дальна теократична арабо­мусульманська держава, що виникла внаслідок арабських завоювань і очолювалася халіфами. – "Країна").

В Україні періодично виникають протести, є чимало так званих буйних. У цьому можна розгледіти позитив і надію, що ми не ­пропадемо?

– Доки існує народ, завжди народжується якийсь відсоток активних людей – пасіонаріїв, як кажуть після Льва Гумільова. Тому буйні будуть завжди. Проблема в тому, що зараз їх не об’єднує велика ідея і протести підміняють прагнення до влади. Нині такий парадоксальний час, коли спасіння нації залежить лише від того, чи зможе інтелектуальна спільнота сформулювати ідею, що виправдовує активні дії заради майбутнього.

Що тримає державу, чому вона не розпадається? Чи реальні сепаратистські проекти в Україні?

– Україну об’єднує шанс на історичну реалізацію. Українці завжди були частиною значних історичних проектів, але не їхніми ініціаторами. Навіть зараз той прошарок, що чомусь зветься політичною елітою, намагається знову стати частиною вже вiдмираючого європейського проекту. Нам на голову звалилася незалежність, та ще й із ядерною зброєю. I що ж робить "елiта"? Віддає зброю та прагне підкоритися Брюсселю.

Так, немає спільного минулого, немає спільного бачення цього минулого, але це не означає відсутність спільного майбутнього. I Україну тримає саме надiя на таке майбутнє, на такий великий амбітний проект. Тримає прагнення до iснування. Без цього України не буде. А сепаратистські проекти стануть реальнiстю тiльки тодi, коли стане ясно всім і скрізь – великого майбутнього на цих землях не буде нiколи.

Зараз довкола України є різні інтеграційні проекти. Чи довго можна перебувати в невизначеному стані? Які небезпеки "руху на Захід" чи "на Схід" чи ще кудись?

– Щодо Заходу я вже казав. Майбутній європейський халіфат – це не вихід. Треба тільки уважно придивитися до того, що там зараз коїться, щоб зрозуміти: тільки офіціанти та самогубці можуть туди рухатися.

З Росією складніше. Вона вже створила три величезні цивілізаційні проекти: Третій Рим, Російська імперія, Радянський Союз. Зараз у пошуках четвертого. Вона його або знайде, і тоді для України буде природним приєднатися, або такий проект – свій перший проект створить Україна і поширить його на Росію, а може й на Європу. Або не буде нічого – ні України, ні Росії.

Усі світові гравці готуються до бурхливих ­часів. Об’єднуватися можна лише з тими, у кого є воля до життя і хто досить близький культурно та історично. А найкраща позиція – це позиція самотнього вовка. Такий і сам виживе, і правильні союзи знайде.

Багато людей сподіваються на "покращення" після чесних і демократичних виборів у жовтні цього року. Ви поділяєте такі сподівання?

– Вибори нічого не вирішують. Склалася система підтримки і забезпечення стабільності політичного шахрайства. Представницька демократія не дає змоги щось змінити. Треба шукати принципи нового політичного ладу. Його зараз важко створити навіть у свідомості. Реальний новий лад буде синтезом того, що зараз напрацьовують інтелектуали, і процесів, що відбуваються в світі. А першим кроком до початку таких змін можуть стати Конституційні збори, які хоч би перевели фундаментальні протиріччя в конструктивний ­проект.

Можливі відносно безкровні значні історичні зміни?

– Безкровних змiн не буває. Новi державнi форми – це рослини, якi треба поливати кров’ю. Це не побажання. Це – застереження. Я збудував би таку iєрархiю можливостей для України.

Перше: тривалий процес Конституційних зборів. Створення органів управління, що відображають збалансовані інтереси держави, нації та еліти.

Друге: поширення нових принципів організації життя поза існуючих владних інститутів.

Третє: масовий бойкот виборів із подальшим скликанням Конституційних зборів.

Четверте: масові заворушення, що ведуть до Конституційних зборів як механізму подолання кризи.

Зрозуміло, що перший варіант – найкращий.

У своїх статтях ви пишете про можливу ­революцію. Але в передреволюційні епохи ­завжди помітне інтелектуальне "бродіння". ­Наприклад, спочатку Руссо чи Монтеск’є щось пишуть, потім вішають короля, а тоді вже ­з’являється Наполеон. В Україні ви бачите ­інтелектуальне "бродіння"?

– Iнтелектуальне "бродіння" є, i воно дуже потужне. Тільки в Києвi – від 10 до 20 iнтелектуальних клубiв, де iнтенсивно обговорюють полiтичні й метафiзичні проблеми. Це i Київ­ський дискусійний клуб дилетантів Валерія Вакарюка, i "Український цивiлiзацiйний проект" Ігоря Харченка, i FFF – Foundation for Future – Володимира Нiкiтiна. Подивіться, що роблять Сергій Дацюк, Володимир Єшкiлєв, Ігор Каганець.

Чому це існує? Бо нацiя хоче жити. А життя нацiї – це її дiяння. Не хлiб, демократiя чи правова система, а саме дiяння. Це спонукає активну частину шукати проекти таких майбутнiх дiянь.

Що ви робите в Росії?

– Психонетична мережа, яку вдалося створити, поширилася не тiльки в Україні, а й на теренах Росії, Бiлорусi, деяких iнших країн. Тому роботи багато, це потребує часу i зусиль.

Чому весь час повертаєтеся в Україну?

– Я ж людина iмперського світосприйняття. Для мене i Росiя, i Україна – це частини ­єдиного iмперського простору, спадкоємцi єдиної держави. I розходження їхніх шляхiв розвитку – це розширення культурного простору моєї країни. Тому i намагаюся робити щось для розвитку i там, i там.

Я – росiянин, а це означає, що можу жити лише в рамках чогось великого – простору, культури, полiтики. Росія має величезні досягнення і бурхливу історію. Але Україна дуже потенційна країна. Перебування і там, і там – мiж минулим i майбутнiм – створює особливу насиченість життя. А за цю насиченість треба платити – робити те, що ти можеш для розвитку і того й іншого.

текст: Олександр КУРИЛЕНКО, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО

В тему:

Етногенез-IV, або що таке Арійський Стандарт

Де знайти нову еліту?

Центр і периферія, або пробудження Пульсара

Тризуб свободи і Дракон волі

Надцивілізація Волі